— Рідня їде з села! Щоб стіл ломився і м’яса було побільше, ясно?! А не як минулого разу! — заявив чоловік

Віка дивилася на екран телефона, намагаючись не втратити концентрацію. Ще п’ять хвилин тому життя йшло своїм чередом — звичайний вівторок, робоча нарада по відеозв’язку, квартальний звіт. І раптом у кімнату, наче вихор, влетів чоловік — Антон, який мав повернутися з роботи лише за три години.

— Рідня їде з села! Щоб стіл ломився і м’яса було побільше, ясно?! А не як минулого разу! — заявив Антон, навіть не привітавшись.

Віка глибоко вдихнула і на автоматі вимкнула звук на телефоні. У навушнику колега продовжував щось говорити про графіки та показники, але Віка вже не слухала. У голові швидко промайнули картинки з минулого — низка облич, заставлений їжею стіл, гори брудного посуду, невисловлені докори й багатозначні погляди.

— Що значить «їде»? — обережно спитала Віка. — Коли? І хто саме?

Антон стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях. На обличчі — вираз важливості моменту, ніби не рідня приїжджає в гості, а щонайменше президент з офіційним візитом.

— У п’ятницю приїжджають. Мама, тітка Галя, Борис з дружиною і дітьми. Може, ще хтось підтягнеться, — смикнув плечем Антон. — Яка різниця? Усіх розмістимо.

«Розмістимо» — це означає, в їхній двокімнатній квартирі. Віка знала, що сперечатися марно. Рідня чоловіка вважала цілком природним жити у них під час приїздів до міста. «Навіщо витрачати гроші на готель, коли можна зупинитись у своїх?»

— Сергію, вибач, мені треба відключитись. Сімейні обставини, — швидко промовила Віка у телефон і завершила дзвінок.

Торішній візит ще був свіжий у пам’яті Віки. Тоді вона три дні готувалася: вичистила квартиру до блиску, закупила продуктів на невеличку армію, приготувала п’ять видів салатів, два види м’яса, рибу і десерти. Спала по чотири години, щоб усе встигнути. А потім, коли родичі роз’їхались, випадково почула від свекрухи телефоном: «Так, погостювали. Тільки годували скромненько. А в них-то в місті грошей повно, могли б і постаратись».

— Антоне, в мене робота, — Віка постаралася, щоб голос звучав твердо. — Я не зможу взяти відгули, щоб готуватись до приїзду твоїх родичів.

— Ти завжди так кажеш, — відмахнувся Антон. — А потім все одно все встигаєш. Що складного — сходити в магазин і приготувати їжу? Не перебільшуй. Ти ж не атомний реактор будуєш.

Віка заплющила очі й порахувала до п’яти. Марно пояснювати чоловікові, що «сходити в магазин і приготувати їжу» на дев’ятьох — це не десятихвилинна справа. Антон ніколи не готував більше, ніж яєчню для себе, і щиро вважав, що все інше відбувається за помахом чарівної палички.

— Минулого разу твоя мама сказала, що їжі було мало, — нагадала Віка. — Хоч я готувала три дні. І витратила на продукти половину премії.

— Ой, ну що ти до слів чіпляєшся! — Антон забарабанив пальцями по дверному одвірку. — Мамі просто хотілося більше м’яса. Ти ж знаєш, у них в селі без м’яса обід — не обід.

Так, Віка знала. Як і те, що, попри звичку до м’ясних страв, ніхто з сільської рідні жодного разу не привіз із собою навіть кілограма фаршу. Зате забирали з собою все, що залишалося після застілля — від недоїденого торта до недопитого соку.

— Сходимо ввечері в магазин, закупимось, — продовжував Антон. — Я тобі допоможу.

«Допомогу» Антона Віка теж добре пам’ятала. Минулого разу він закинув у візок три пачки чипсів і пиво, а потім пішов, заявивши, що йому терміново треба зустрітися з другом. Розраховувалась, звісно, Віка.

— Я не зможу ввечері, — похитала головою Віка. — У мене проєкт горить, і Сергій чекає звіт.

— Вічно в тебе проєкти горять! — вибухнув Антон. — Ти хто — дружина чи трудоголік? Рідня приїжджає раз на рік, невже не можна відкласти свої таблички?

«Таблички» приносили в сімейний бюджет сімдесят відсотків доходу. Робота Антона в автосервісі оплачувалась нестабільно, та й працював він, скажімо чесно, без особливого завзяття. Проте той факт, що основною годувальницею була Віка, Антона не турбував. Судячи з його розповідей, родичам він подавав це так, ніби утримує дружину, дозволяючи їй «бавитися з цими комп’ютерами».

Віка встала з-за столу й підійшла до вікна. Квітень тільки почався, але дерева вже вкрилися ледь помітною зеленню. Торік рідня теж приїжджала навесні — тоді вони залишилися на цілий тиждень. Сім днів метушні, постійного готування, біганини по магазинах, прання, прибирання. І жодної подяки.

Антон Борисович з Вірою Павлівною (свекор і свекруха) спали у спальні, тітка Галя — на розкладачці в коридорі, Борис із дружиною і дітьми — у залі на дивані. Самі Віка й Антон — на підлозі в залі, поруч із племінниками, які мали звичку ходити уві сні й наступати Віці на волосся.

Діти, до речі, були абсолютно некеровані. Минулого приїзду розбили улюблену вазу Віки й зламали кран у ванній. Борис тільки розсміявся: «Діти є діти! Шило в одному місці!» І навіть не подумав відшкодувати збитки.

Віка досі пам’ятала, як виглядала квартира після їхнього від’їзду — ніби Мамай пройшов. Плями на дивані, крихти в ліжку, брудні сліди на світлому килимі, забита раковина. Антон тоді тільки махнув рукою: «Прибереш — і все буде як новеньке».

— Вік, ну не дуйся, — голос Антона став м’якшим. — Ти ж знаєш, для мами важливо, щоб усе було на найвищому рівні. Вона ж потім всьому селу розповідає, як ми тут живемо. Не ганьби мене.

Ось воно що. Не «давай потішимо маму смачною вечерею», а «не ганьби мене». Наче приїзд родичів — це екзамен для Віки, який треба здати на «відмінно», інакше — «незадовільно» в заліковку.

— Скільки часу вони планують гостювати? — Віка намагалася говорити спокійно.

— Як завжди. Тиждень-другий, — знизав плечима Антон. — Чого ти так напружуєшся? Жили ж якось минулого разу.

Тиждень-другий. Тобто, від семи до чотирнадцяти днів без особистого простору, без можливості нормально працювати, без відпочинку. Два тижні готування, прибирання, прання. І все це — на фоні дедлайнів на роботі.

— Я не зможу взяти відпустку, — твердо сказала Віка. — І ночувати на підлозі два тижні також не буду.

— А де нам ночувати? — здивувався Антон. — Не гнати ж рідню в готель!

— А чому б і ні? — так само спокійно відповіла Віка. — Твоя мама й тітка Галя можуть переночувати у нас, а Борис з родиною — в готелі.

Антон дивився на Віку як на зрадницю Батьківщини.

— Ти що таке кажеш? Який готель? У них троє дітей!

— У нас двокімнатна квартира, — нагадала Віка. — Як ти уявляєш розміщення дев’яти людей? Це нереально.

— Минулого разу вмістилися, і цього разу вмістимось, — відрізав Антон. — Все, розмова закінчена. Твоє завдання — щоб стіл ломився від їжі.

Знайома картина. Антон роздає вказівки, а Віка має виконувати. Як завжди, від чоловіка потрібно тільки зробити важливе обличчя й зустріти рідню на вокзалі. Все інше — на плечах дружини.

— А якщо я не впораюсь? — раптом спитала Віка. — Якщо в мене не буде часу на готування?

Антон подивився на дружину з подивом.

— Тоді я буду дуже розчарований, — відрізав він. — І мама теж. Не розумію, чому ти взагалі влаштовуєш ці пусті розмови? Завжди ж усе встигала, а тут раптом «не зможу». Зберися! І список продуктів склади, ввечері поїдемо закуповуватись.

Сказавши це, Антон розвернувся і вийшов з кімнати. Розмова була завершена — чоловік усе вирішив. Віка знову залишилася сама, тільки тепер із купою проблем, які треба було вирішити за три дні.

Задзвонив телефон — це Сергій, начальник, передзвонював. Проєкт справді «горів», і звіт потрібен був ще вчора. Віка озирнулася довкола, наче вперше бачила свою квартиру. Маленька, затишна, але зовсім не пристосована для прийому такої кількості людей.

Щоразу після від’їзду рідні Віка давала собі слово, що більше такого не допустить. І щоразу це слово порушувалося — варто було Антону сказати: «рідня їде».

Але сьогодні щось змінилося. Можливо, справа була в тоні чоловіка — наказовому, який не допускає заперечень. Або в тому, як легко він відмахнувся від її роботи, назвавши її «табличками». Або в тому самому «не ганьби мене», яке прозвучало як докір.

Віка згадала, як після торішнього візиту родичів два тижні ходила з мігренню — від втоми й недосипу. Як витратила премію на продукти замість того, щоб купити собі давно омріяну куртку. Як дядько Борис недбало кинув, наминаючи третю тарілку салату: «Добре ви тут улаштувались — їж, пий, гуляй, працювати не треба».

І раптом вона зрозуміла: досить.

Віка розблокувала телефон, щоб передзвонити начальнику, але замість цього відкрила браузер і ввела в пошук: «Що робити, якщо чоловік ставиться до тебе як до обслуги». У списку статей рясніли заголовки: «Як перестати бути хатньою робітницею у власній сім’ї», «Сімейне рабство: коли пора бити на сполох», «10 ознак того, що вас використовують».

Це було схоже на момент пробудження — коли раптом усвідомлюєш, що все, що здавалося нормою, насправді зовсім не норма.

Віка закрила браузер і набрала номер подруги.

— Кать, привіт. Слухай, пам’ятаєш, ти пропонувала пожити у тебе, якщо що? Здається, мені потрібна ця послуга.

Віка ще не знала, що саме зробить. Але одне було ясно: цього разу все буде інакше.

Увечері, коли Антон повернувся додому з двома пакетами продуктів (чипси, газована вода, сосиски), Віка зустріла чоловіка з усмішкою.

— Добре. Все буде, — кивнула Віка у відповідь на чергові вказівки чоловіка про те, які страви треба приготувати.

Антон задоволено кивнув, кинув пакети на стіл і пішов у кімнату дивитися футбол. Справу зроблено — він зробив свій внесок у підготовку. Тепер черга Віки.

Поки чоловік захоплено коментував матч, Віка дістала зі шафи невеликий рюкзак і акуратно склала в нього кілька комплектів одягу, зарядки, косметичку. У бічну кишеню поклала паспорт і гаманець. Потім заховала рюкзак у комірчину.

Зранку наступного дня Антон прокинувся від звуку води — Віка приймала душ. Коли дружина вийшла з ванної, чоловік здивовано підвівся на лікоть: Віка була вдягнена не в домашній халат, а в діловий костюм.

— Ти куди це зібралась? — з подивом спитав Антон.

Віка застібала ґудзики на піджаку, дивлячись у дзеркало.

— Мене терміново викликали у відрядження. Їду на два дні, — спокійно відповіла Віка, дістаючи з комірчини вже зібраний рюкзак.

— Яке ще відрядження?! — Антон аж сів на ліжку. — Ти з глузду з’їхала? Рідня завтра приїжджає!

— Я знаю, — Віка перевірила вміст сумочки. — Але робота є робота.

— Скасовуй своє відрядження! — Антон схопився з ліжка. — Негайно! Ти не можеш зараз їхати!

— Не можу скасувати, — знизала плечима Віка. — Сергій сказав, це терміново. Від цієї поїздки залежить майбутнє всього проєкту.

Антон насупився, дивлячись на рюкзак дружини.

— А чому в тебе не діловий портфель, а цей… — чоловік запнувся, добираючи слово, — туристичний рюкзак?

— У ньому зручніше перевозити ноутбук і документи, — не моргнувши оком відповіла Віка. — Гаразд, мені пора. Таксі вже чекає.

— Віко, стій! — Антон схопив дружину за рукав. — Ти не можеш так вчинити. Що я скажу мамі? Як я буду готувати на всіх?

— Впевнена, ви впораєтесь, — Віка обережно звільнила руку. — Врешті-решт, що складного — сходити в магазин і приготувати їжу? Ти ж сам учора так сказав.

Антон відкрив рота, але не знайшов, що відповісти. Віка скористалася моментом і вислизнула в передпокій.

— Я подзвоню, коли приїду, — кинула Віка через плече і зачинила за собою двері.

Таксі справді чекало — Віка замовила його заздалегідь. Але замість аеропорту чи вокзалу машина повезла її в тихий район на іншому кінці міста, де в затишній трикімнатній квартирі жила Катя — подруга Віки ще з університетських часів.

— Скільки плануєш у мене переховуватись? — спитала Катя, допомагаючи Віці розміститись у гостьовій кімнаті.

— Пару днів, — Віка дістала з рюкзака ноутбук. — Хочу, щоб вони хоч раз відчули, як це — готувати й прибирати за всіма.

— Слабо віриться, що твій Антон візьметься за кухню, — хмикнула Катя.

— От і подивимось, — Віка увімкнула ноутбук. — Мені справді треба доробити проєкт. Тож два дні працюватиму в тебе, якщо ти не проти.

До обіду телефон Віки почав розриватись від дзвінків. Антон телефонував кожні п’ятнадцять хвилин. Віка вимкнула звук і продовжила роботу.

Лише ввечері, коли Катя принесла їй чашку чаю, Віка вирішила перевірити повідомлення. Десять пропущених від Антона, три — від свекрухи.

«Ти де?» — було в першому повідомленні від чоловіка. «Віка, негайно передзвони!» — друге. «Вони вже приїхали!» — третє, надіслане дві години тому.

Віка набрала номер чоловіка. Антон відповів після першого гудка.

— Ти де? — голос Антона звучав водночас здивовано й роздратовано.

— У відрядженні, я ж казала, — спокійно відповіла Віка. — Як справи вдома?

— Як справи?! — майже закричав Антон. — Мама з тіткою Галею приїхали п’ять годин тому! Борис з родиною теж тут! А в холодильнику тільки яйця, пачка молока і пів банки варення!

— А ті продукти, що ти вчора купив? — невинно поцікавилась Віка.

— Чипси?! Ти знущаєшся? — у голосі Антона звучало щире відчайдушне обурення. — Мама питає, де ти та коли буде вечеря!

— Скажи, що я у відрядженні, — запропонувала Віка. — А щодо вечері… ну, що складного — сходити в магазин і приготувати їжу? Не перебільшуй. Ти ж не атомний реактор будуєш.

У слухавці запала тиша. Антон, здається, упізнав свої ж власні слова.

— Ти зробила це навмисно, — нарешті сказав чоловік. Не питання — твердження.

— Мені пора, — сказала Віка. — Робота не чекає.

— Віко! Не смій кидати слухавку!

— Бувай, Антоне. Справляйтесь там, — Віка завершила дзвінок.

Решта вечора минула в спокійній атмосфері. Віка доробила проєкт, надіслала звіт Сергієві й навіть дозволила собі келих вина. Телефон вона більше не перевіряла — вирішила, що на сьогодні досить нервів.

Зранку Віка прокинулась відпочила й на диво спокійна. Вперше за довгий час їй не треба було вставати ні світ ні зоря, щоб готувати сніданок для чоловіка чи бігти в магазин за продуктами.

— Як спалося на новому місці? — Катя поставила перед подругою чашку кави.

— Чудово, — усміхнулася Віка. — Давно так добре не висипалась.

До обіду Віка все ж вирішила перевірити телефон. Нових повідомлень не було, зате в соцмережах з’явилися свіжі фото від Бориса. На знімках родичі сиділи за бідно накритим столом у квартирі Віки й Антона. На задньому плані виднілася гора немитого посуду.

«Приїхали до братана в місто», — свідчив підпис під фото, — «Щось цього разу не дуже гостинно зустрічають».

Віка усміхнулась. У коментарях під фото знайшлося повідомлення від свекрухи: «Невістка зовсім від рук відбилась — у відрядження поїхала! Антоша сам крутиться як може, але чоловікові не під силу стільки справ!»

Увечері Антон знову подзвонив. Голос звучав втомлено і приречено.

— Віко, коли ти повернешся?

— Завтра, як і планувала, — відповіла Віка. — Як ви там?

— Жахливо, — чесно зізнався Антон. — Мама незадоволена, діти Бориса рознесли квартиру, я не встигаю готувати й прибирати одночасно.

— Співчуваю, — сказала Віка. — Складно, мабуть.

— Знущаєшся? — у голосі чоловіка прозвучала гіркота.

— Ні, просто цікавлюсь, — Віка намагалася говорити спокійно. — Ти ж казав, що «повозитися на кухні» — це так просто.

— Віко, досить, — Антон зітхнув. — Я зрозумів, до чого ти ведеш. Я був неправий. Це пекельна праця — готувати на дев’ятьох.

Віка мовчала, даючи чоловікові можливість продовжити.

— І знаєш, що найобразливіше? — продовжив Антон. — Ніхто навіть дякую не сказав. Мама тільки бурчить, що «не як раніше», а Борис з дітьми — наче в ресторані: тільки вимагають і нічого за собою не прибирають.

— Та невже, — Віка намагалась не дати в голосі прозвучати зловтісі. — Хто б міг подумати.

— Гаразд, я заслужив, — визнав Антон. — Повертайся скоріше, а?

— Завтра буду, — пообіцяла Віка. — Як домовлялись.

Коли наступного дня Віка повернулась додому, квартира виглядала так, ніби по ній пройшовся ураган. Брудний посуд височів у раковині, на підлозі розсипані крихти, плями невідомого походження прикрашали диван.

— Де всі? — спитала Віка, оглядаючи «поле бою».

— Поїхали, — Антон сидів на кухні, обхопивши голову руками. — Вранці зібрались і поїхали. Мама сказала, що їй треба до сусідки. Борис — що дітям у місті нудно.

— Зрозуміло, — Віка поставила рюкзак на підлогу.

— Мама дуже незадоволена тобою, — повідомив Антон.

— Переживу, — знизала плечима Віка.

Антон довго дивився на дружину, а потім раптом засміявся:

— Знаєш, я вперше побачив, як це — бути на твоєму місці. Це… непросто.

— Так, — погодилася Віка. — Непросто.

— Я не розумів, скільки всього ти робиш під час їхніх приїздів, — визнав Антон. — Пробач.

Віка підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече:

— Нічого. Головне, що тепер розумієш.

Минув рік. Якось увечері Антон повернувся з роботи й повідомив:

— Мама дзвонила. Каже, хочуть приїхати наступного тижня.

Віка напружилася, готуючись до чергового раунду боротьби, але Антон несподівано додав:

— А може, без гостей цього року? — він подивився на дружину. — Я сказав, що самі до них приїдемо на вихідні. Погостюємо день-два і повернемося. Так буде краще для всіх.

Віка усміхнулася. Після того пам’ятного візиту рідня більше не приїжджала «неочікувано». Та й Антон змінився — почав помічати, скільки зусиль потрібно, щоб підтримувати дім у порядку.

Іноді найефективніший урок — це просто дати людині побути на твоєму місці. Навіть якщо лише на пару днів.