— Раз ти вже пообіцяв своїм родичам, що приймеш їх усіх, то шукай для цього орендовану квартиру і їдь туди разом із ними!

— Полін, привіт! Ми квитки купили, будемо у вас за тиждень!

Голос Маші, сестри чоловіка, у слухавці був густим, як мед, і дзвенів від неприхованого, майже дитячого захвату. Поліна в цей момент стояла на вузькому балконі їхньої двокімнатної квартири, розвішуючи щойно випрану білизну. Теплий червневий вітер приємно обвівав обличчя, а внизу, у дворі, сміялись діти. Звичайний вівторок. Пластикова синя прищіпка вислизнула з її раптом ослаблих пальців і тихо, майже беззвучно, клацнула, впавши на бетонну підлогу. Повітря в легенях наче стиснулось і стало непридатним для дихання.

— Які квитки, Машо? — спитала вона, докладаючи всіх зусиль, щоб голос не здригнувся і звучав так само буденно, як і хвилину тому. У вухах, однак, уже починало наростати глухе, низьке гудіння, як перед грозою.

— Ну як які? На потяг, звісно! Як Іллюша й казав — усі разом, вся наша банда! Вісім осіб! Мама, тато, ми з Вітею й нашими двома шибениками, тітка Галя з дядьком Колею! Нарешті всі разом зберемось! Не терпиться вже, сил нема! Уявляєш, цілий місяць у вас — накупаємося, нагуляємося, відпочинемо по-людськи!

Вісім осіб. На цілий місяць. У них. Поліна перевела погляд із дитячого майданчика на вікна своєї квартири. Їхньої квартири. Двокімнатної. За яку їм ще дванадцять років виплачувати кредит. Вона сперлась спиною на шершаву, прогріту сонцем стіну будинку, дивлячись порожнім поглядом униз. Світ, що п’ять хвилин тому був таким зрозумілим і впорядкованим. Вона не сказала ні «добре», ні «чекаємо», ні «як я рада». Вона пробурмотіла щось невиразне про те, що зайнята, й натиснула «відбій». Телефон в її руці здався їй чавунним злитком. Вона не стала більше розвішувати білизну, що лишилася в тазику. Мовчки, механічними рухами зібрала прищіпки в пластиковий кошик, занесла таз у ванну й пройшла на кухню. Сіла на стілець біля вікна й завмерла. Вона не думала, не злилась, не панікувала. Вона чекала. Три години сиділа майже нерухомо, спостерігаючи, як сонце повзе по стіні сусіднього будинку. Вона просто чекала, і з кожною хвилиною її рішення ставало твердішим і холоднішим, як застиглий метал.

Ілля прийшов, коли на вулиці вже почали згущуватись сутінки. Втомлений, з запахом пилу й вихлопів, він кинув ключі на тумбу в коридорі й зі стогоном полегшення почав розшнуровувати взуття. Поліна безшумно вийшла з кухні й стала у дверному отворі, схрестивши руки на грудях. Він не одразу її помітив.

— Мені твоя сестра дзвонила, — її голос був тихим, але в дзвінкій тиші коридору прозвучав оглушливо. — Подякувала за гостинність. Розкажеш мені, як ти вирішив без мого відома поселити в нашій двокімнатній квартирі вісьмох родичів на цілий місяць?

Він завмер із напіврозв’язаним шнурком у руці. Повільно випростався, й на його обличчі з’явилася та сама винна, підлеслива усмішка, яку Поліна ненавиділа найбільше у світі. Усмішка людини, що нашкодила й сподівається на прощення.

— А, ти про це… Ну, Полін, я хотів тобі сюрприз зробити… Це ж рідні… Вони так давно не були в місті, скучили.

— Сюрприз? — вона зробила крок до нього, й усмішка на його обличчі почала повільно зникати, ніби її витирали гумкою. — Ти вирішив перетворити мій дім на циганський табір, моє життя — на цілодобову роботу безплатної кухарки й прибиральниці на тридцять днів — і це, по-твоєму, сюрприз?

— Полін, ну чого ти одразу з претензіями? Ну де їм іще зупинитись? Це ж родина! Ми ж не чужі люди! Якось помістимось, у тісноті, та не в образі…

Він усе ще намагався говорити так, ніби це незначна побутова дрібниця, яку можна владнати парою лагідних слів. Але Поліна вже все для себе вирішила. Вона підійшла до нього майже впритул. Її обличчя було абсолютно спокійним, навіть відстороненим.

— Раз ти вже пообіцяв своїм родичам, що приймеш їх усіх, то шукай для цього орендовану квартиру і їдь туди разом із ними! Але сюди жоден із них не зайде без мого відома!

Він дивився на неї, і, здається, починав розуміти. Це не був звичайний жіночий каприз. Це було оголошення війни. Холодної, безжальної війни.

— Але ж я вже пообіцяв! — розгублено пробурмотів він, і ця фраза прозвучала жалюгідно й по-дитячому, як останній аргумент винного школяра.

— Це твої проблеми, — відрізала вона. — Це твої обіцянки, і це твоя родина. Телефонуй їм просто зараз і скасовуй свій «сюрприз». Або збирай речі й переїжджай до них, коли вони приїдуть на вокзал. Вибирай.

Вона розвернулась і так само мовчки повернулась на кухню, залишивши його самого в напівтемному коридорі зі своїм словом, що тепер висіло в нього на шиї важким, душним каменем. На кухні вона поставила на плиту чайник. Його рівномірне, наростаюче гудіння було єдиним звуком у квартирі, але Іллі здавалося, що він оглух від оглушливої тиші, що запанувала між ними.

Ілля ще кілька хвилин стояв у коридорі, ніби намагаючись переварити почуте. Гудіння чайника на кухні діяло на нерви. Він пішов слідом за Поліною, мов на буксирі, й зупинився біля кухонного столу. Вона, не дивлячись на нього, дістала дві чашки, насипала в них чай, залила окропом. Рухи були вивірені, спокійні, ніби нічого не сталося. Ця її незворушність дратувала його набагато сильніше, ніж якби вона почала кричати й жбурляти посуд.

— Ти серйозно? — почав він, намагаючись говорити тихо, але в голосі вже проривалися злі, пронизливі нотки. — Ти ось так просто викреслюєш мою родину? Людей, які мене виростили? Ти хочеш, щоб я подзвонив мамі й сказав: «Пробач, мамо, моя дружина не хоче тебе бачити у своєму домі»? Цього ти від мене чекаєш?

Він сперся руками об стіл, нахилившись до неї. Намагався тиснути, нависати, створювати фізичне відчуття своєї переваги й своєї правоти. Поліна повільно підняла на нього очі. Погляд був чистим, прозорим і цілковито крижаним.

— Я чекаю, що ти вирішиш проблему, яку сам і створив. Ти дав обіцянку, не порадившись зі мною. Ти розпорядився моїм домом, моїм часом, моїм комфортом, ніби це твоя власність. Тож так, я чекаю, що ти сам це розгребеш.

— Твоїм комфортом! — він гірко засміявся, випроставшись. — Та про що ти взагалі говориш? Це ж усього на місяць! Ми що, не українці? Все життя так і жили — один в одного на голові, і нічого, ніхто не помер! Допомагати одне одному — це нормально! Це єдине, що в нас є — родина! А ти міркуєш як егоїстка, якій шкода зайву тарілку борщу налити!

Він перейшов до важкої артилерії — звинувачень у черствості й егоїзмі. Він чекав, що вона почне виправдовуватись, доводити, що вона не така. Але Поліна лише зробила ковток гарячого чаю.

— Гаразд, — сказала вона тим самим рівним голосом. — Давай забудемо про егоїзм і поговоримо про математику. У нашій квартирі п’ятдесят чотири квадратних метри. Дві кімнати. Десятеро людей, рахуючи нас із тобою. Давай їх розмістимо. Твої батьки, скажімо, в нашій спальні, на нашому ліжку. Ми з тобою — на надувному матраці у залі. Де спатимуть Маша з чоловіком і двома дітьми? Теж у залі, на підлозі, гуртом? А тітка Галя з дядьком Колею? У коридорі біля вхідних дверей? Чи, може, на кухні — на цих двох стільцях?

Вона обвела поглядом їхню маленьку кухню. Ілля мовчав, стиснувши щелепи.

— Йдемо далі, — безжально продовжила вона. — Десятеро людей. У нас одна ванна, суміщена з туалетом. Ранковий час пік. Ти уявляєш цю чергу з восьми дорослих і двох дітей? Ти уявляєш, скільки потрібно буде гарячої води? Наш бойлер розрахований на двох, максимум на трьох. Через п’ятнадцять хвилин вода буде крижана. Хто митиметься останнім? Твоя мама? Чи твій племінник?

Він хотів щось заперечити, але вона не дала йому й слова вставити.

— А тепер найцікавіше. Їжа. Десятеро людей треба годувати тричі на день. Це тридцять порцій щодня. Дев’ятсот порцій на місяць. Хто буде закуповувати продукти в таких об’ємах? Хто буде тягати ці сумки? Хто буде стояти біля плити з п’ятої ранку, щоб приготувати сніданок для всього цього табору, а потім мити гору посуду? Ти? Сумніваюсь. Ти будеш «проводити час із родичами». Тобто, це робитиму я. А я не хочу. Я не підписувалась бути безкоштовною куховаркою.

Вона поставила чашку на стіл. Звук був різким і остаточним.

— Тож справа не в егоїзмі, Іллю. Це — про здоровий глузд. Твій широкий жест — це не гостинність. Це дурість і безвідповідальність. Ти пообіцяв те, що фізично неможливо виконати, не перетворивши наше життя і життя твоїх же родичів на комунальне пекло. Отож бери телефон. Дзвони. І пояснюй їм, що трохи не розрахував. Або шукай квартиру. У тебе тиждень.

Наступні два дні квартира перетворилась на зону мовчазного відчуження. Вони рухались по одній і тій самій траєкторії — спальня, ванна, кухня, коридор — але ніби в різних вимірах, старанно уникаючи навіть випадкових дотиків. Ілля спав на дивані в залі. Не тому, що Поліна його вигнала, а тому, що сам не зміг зайти до спальні. Він почувався чужим, винним, і ця його покірна капітуляція дратувала Поліну навіть більше, ніж їхня початкова сварка. Він чекав. Чекав, що вона «охолоне», «передумає», «увійде в положення». Він не розумів, що для неї це питання вже було закрите, забетоноване й обнесене колючим дротом.

На третій день почались дзвінки. Першою, звісно, зателефонувала його мама, Валентина Петрівна. Поліна була на кухні, коли почула приглушене бурмотіння Іллі з вітальні. Вона не прислухалась, але уривки фраз долинали самі собою. «Та ні, мам, усе добре… Просто втомився… Так, звичайно, чекаємо…» Він брехав. Незграбно, жалюгідно, намагаючись зберегти обличчя перед матір’ю і водночас не спровокувати новий вибух з боку дружини.

Закінчивши розмову, він зайшов на кухню з обличчям людини, що йде на шибеницю.

— Мама дзвонила, — повідомив він очевидне. — Вони там уже валізи збирають. Діти малюнки для тебе намалювали. Питає, що привезти з домашніх заготовок.

Він дивився на неї з надією. З жалюгідною надією, що згадка про дітей, малюнки й соління розтопить її крижане серце. Поліна повільно витирала тарілку, її рухи були розміреними й точними.

— І що ти їй відповів? — запитала вона, не повертаючи голови.

— Сказав, що нічого не треба, у нас усе є… Полін, ти не розумієш, вони вже налаштувались. Вони цим живуть. Як я зараз скажу їм «відбій»? Це буде удар. Мама цього не переживе.

Його голос набув нових відтінків. Тепер це було не просто прохання, а вимога, загорнута в турботу про материнське серце. Він перекладав на неї відповідальність за почуття своїх родичів.

— Тоді хай якось переживе, — спокійно відповіла Поліна, ставлячи тарілку в сушарку. — Або ти можеш позбавити її цього удару. У тебе є чотири дні, щоб знайти їм житло. Невеличкий будиночок у передмісті на місяць обійдеться не так уже й дорого, якщо скинутися всім вашим дружнім сімейством.

— Ти знущаєшся? — вибухнув він. — Які будиночки? Вони ж до мене їдуть! До сина! У мій дім!

— Це і мій дім теж, — вона нарешті обернулась до нього. — І в цей момент моя частка здорового глузду переважає твою частку синівської любові.

Він не встиг відповісти, як на столі у Поліни завібрував телефон. На екрані висвітилась «Маша». Вона подивилась на Іллю, потім на телефон, і в її очах промайнуло щось схоже на бойовий азарт. Вона прийняла дзвінок, увімкнувши гучний зв’язок.

— Поліночко, привіт! — защебетала в трубці сестра чоловіка. — Я на хвилинку. Просто хотіла спитати, чи все гаразд? Іллюша якийсь засмучений був телефоном, я занепокоїлась. Може, допомога якась потрібна до нашого приїзду? Ми ж не в готель їдемо, все розуміємо. Я можу і з приготуванням допомогти, і з прибиранням…

Це був добре продуманий хід. Маша демонструвала розуміння, участь і готовність допомагати, виставляючи Поліну в невигідному світлі, якщо та продовжить впиратись. Вона ніби казала: «Дивись, я не халявниця, я готова розділити труднощі, то в чому твоя проблема?»

— Машо, у нас усе гаразд, — рівним і привітним тоном відповіла Поліна, дивлячись чоловікові просто в очі. — А чому Ілля засмучений, краще запитати в нього самого. У нього був дуже цікавий сюрприз, який ми якраз обговорюємо. Вибач, мені зараз не дуже зручно говорити, багато справ. Зателефонуємо пізніше.

І вона, не чекаючи відповіді, завершила дзвінок. Ілля дивився на неї з відкритим ротом. Просто на його очах вона відбила атаку і перевела всі стрілки на нього. Вона не стала сваритись із його сестрою. Вона ввічливо запропонувала їй розбиратись із винуватцем урочистості.

— Що ти витворяєш? — прошипів він, коли у квартирі знову запанувала тиша. — Ти їх на мене нацьковуєш!

— Я? — Поліна здивовано підняла брови. — Я просто сказала правду. Сюрприз був твій. Обіцянки — теж твої. От і пояснюйся з ними тепер сам. Або ти думав, що я брехатиму твоїй рідні, покриваючи твою дурість? Ти помилився, Іллю. Дуже сильно помилився.

Залишався один день. Один день до прибуття поїзда, який мав привезти у їхнє життя вісьмох людей і хаос. Ілля не знаходив собі місця. Він ходив із кута в кут по залі, як загнаний у клітку звір. Телефон у його руці розривався від повідомлень і пропущених дзвінків від Маші й матері. Вони були в передчутті, надсилали фото зібраних валіз і питали, чи зустріне він їх на вокзалі. А він дивився на непроникне обличчя Поліни, яка сиділа в кріслі з книжкою, і розумів, що програв. Це усвідомлення власного безсилля і дурості, в яку він сам себе загнав, перетворилось на киплячу, отруйну лють.

Він зупинився прямо перед нею, вирвав книжку з її рук і жбурнув на підлогу.

— Досить! — гаркнув він, і в його голосі вже не було ані прохання, ані розгубленості — тільки гола, тваринна злість. — Ти досягла свого? Ти задоволена? Ти розтоптала мою родину, принизила мене перед ними! Ти не жінка, ти шматок льоду! Тобі просто подобається мене мучити, дивитись, як я корчусь, як мені доводиться брехати найближчим людям!

Поліна повільно підвела на нього погляд. Вона не злякалась. В її очах не було нічого, окрім втоми та холодної зневаги.

— Я нікого не топтала, Ілле. Я просто не дозволила витерти об себе ноги — і про свій дім теж. Це різні речі.

— Свій дім?! — вибухнув він. — А я тут хто? Хлопчик на побігеньках? Я тут працюю, плачу за цю кляту іпотеку не менше за тебе, щоб ти вирішувала, хто може переступити поріг, а хто — ні? Моя мати, яка життя на мене поклала, тепер має питати в тебе дозволу, щоб побачити сина? Та ти їх просто ненавидиш! Ненавидиш за те, що вони прості, нормальні люди, не такі, як твої столичні друзі!

Він виливав усе, що накопичилось. Всю свою провину, всю свою слабкість він намагався перекувати в обвинувачення проти неї. Він хотів її зачепити, вдарити по найболючішому, змусити її кричати, плакати, сперечатися. Але Поліна мовчала, і це мовчання було страшніше за будь-який крик. Вона просто дивилась на нього — і в цьому погляді він бачив остаточний вирок.

У цей момент у двері подзвонили. Коротко, наполегливо, діловито. Ілля здригнувся. «Приїхали, — промайнуло в голові. — Раніше. Знайшли адресу. Зараз усе й почнеться». Він кинувся до дверей, готовий зустріти рідню, молячись, щоб Поліна не влаштувала скандал прямо на порозі.

Але за дверима були не його родичі. Двоє коротко стрижених чоловіків в однакових синіх комбінезонах тримали в руках планшети.

— Добрий день. Ми з приводу вивезення речей. Адреса правильна? — діловито спитав один із них.

Ілля приголомшено дивився на них, не розуміючи, що відбувається. З-за його спини вийшла Поліна.

— Так, усе правильно, проходьте, — спокійно сказала вона й відійшла убік, пропускаючи вантажників у квартиру.

Чоловіки кивнули й без зайвих слів зайшли. Ілля дивився, як вони впевнено попрямували до спальні й вийшли звідти з п’ятьма величезними сумками. Він перевів ошелешений погляд на дружину.

— Що… що це таке? — прошепотів він.

— Я вирішила проблему для себе, — тихо, але чітко промовила вона, дивлячись на вантажника, що проходив повз. — Ти хвилювався, що їм не буде де спати. Тепер цієї проблеми в мене немає.

Вона зробила крок до нього.

— Раз ти вже пообіцяв своїй родині, що приймеш їх усіх, то шукай для цього квартиру і йди туди разом із ними. Але сюди ніхто з них не зайде без мого відома.

Вона повторила свої перші слова, але тепер вони звучали зовсім інакше. Це був не ультиматум. Це був факт. Констатація нової реальності, в якій йому, його родині та його речам більше не було місця.

Вона пройшла повз нього на кухню. У кишені Іллі завібрував телефон. Це була Маша. Він стояв посеред квартири, що на очах порожніла, серед шуму руханих меблів і чужих людей. Він дивився на спину Поліни, на свої сумки в руках у вантажників, які чекали від нього адресу, куди все це везти, і розумів, що зараз йому доведеться відповісти на дзвінок і сказати своїй радісній родині, що дому, який їх чекав, більше не існує. Що сюрприз її брата виявився фіналом усього…