Віра припаркувала машину біля охайного двоповерхового будинку й поглянула на годинник — вона приїхала на пів години раніше.
В останню мить вона вирішила зробити сюрприз сестрі, купивши її улюблений чорничний пиріг у тій самій кондитерській на розі.
Наталя завжди обожнювала їхню фірмову випічку.
Діставши з сумочки дзеркальце, Віра критично подивилась на своє відображення. У свої п’ятдесят вона виглядала гідно — сивина лише злегка торкнулася скронь, а зморшки біля очей з’являлися лише тоді, коли вона усміхалася.
Сьогодні вона особливо ретельно підібрала вбрання: темно-синя сукня, яку так любив Віктор, перлинні сережки — подарунок сестри на сорокаріччя.
Думки про чоловіка змусили її насупитися. Останні місяці щось між ними змінилося. Віктор почав затримуватись на роботі, з’явилися якісь термінові відрядження, а головне — він ніби віддалився, збудував невидиму стіну між ними.
Віра відганяла від себе тривожні думки, списуючи все на звичайну кризу у стосунках. Зрештою, двадцять п’ять років шлюбу — немалий строк.
Взявши коробку з пирогом і сумочку, вона попрямувала до будинку. Наталя переїхала сюди лише місяць тому після розлучення з чоловіком. «Нове життя — нове місце», — сказала вона тоді телефоном.
Віра пам’ятала, як сестра захоплено описувала простору вітальню з панорамними вікнами та затишну кухню. Тепер нарешті можна буде все побачити на власні очі.
Піднявшись на ґанок, Віра дістала ключ, який Наталя передала їй «на всякий випадок» через спільну подругу. Вхідні двері легко відчинилися. У будинку панував напівтемрява — штори були зашторені, створюючи загадкову атмосферу. Звідкись лунала тиха музика — здається, джаз.
— Наталю? — неголосно покликала Віра, проходячи в коридор. Відповіді не було, але з вітальні долинали приглушені голоси. Усміхаючись, Віра рушила на звук, передчуваючи, як зрадіє сестра несподіваному візиту.
Вона вже відкрила рота, щоб оголосити про свою присутність, коли завмерла на порозі вітальні.
Коробка з пирогом вислизнула з ослаблених пальців і глухо впала на підлогу.
Спершу Вірі здалося, що їй примарилося. На дивані, у романтичній напівтемряві, освітлюваному лише мерехтінням свічок, сиділи двоє. Наталя, її молодша сестра, зручно вмостилась в обіймах чоловіка, поклавши голову йому на плече. Цим чоловіком був Віктор — її чоловік.
На журнальному столику стояла майже порожня пляшка дорогого червоного вина — того самого, яке Віктор завжди купував для особливих випадків. Два келихи, залишки десерту, приглушене світло — усе говорило про інтимність моменту. Віра відчула, як клубок підступив до горла.
— Сюрприз… так? — її голос прозвучав неприродно спокійно, майже механічно. Наталя різко відсахнулася від Віктора, її обличчя побіліло так сильно, що веснянки на носі стали схожі на чорнильні плями.
— Віро, я… — почала Наталя, але слова застрягли в горлі. Віктор повільно підвівся з дивана, його зазвичай впевнене обличчя спотворилось від провини й страху. Він виглядав, як школяр, якого впіймали на крадіжці.
— Не напружуйся, Наталочко, — Віра вимовила зменшене ім’я сестри з такою гіркотою, що та здригнулася.
— Тепер я розумію, чому ти так наполягала на зустрічі саме о шостій. Боялася, що я застану вашу маленьку… ідилію?
Усі ці місяці дивної поведінки Віктора раптом набули сенсу. Пізні повернення додому, таємничі дзвінки, після яких він виходив в іншу кімнату, відрядження в ті самі міста, де нібито були конференції Наталі. Як вона могла бути такою сліпою?
— Це не те, що ти думаєш, — почав Віктор, роблячи крок уперед, але Віра виставила руку, зупиняючи його.
— Справді? А що я маю думати, Вітю? Що ви тут обговорюєте погоду? Чи, може, плануєте мій день народження? — її голос капав отруйною іронією.
— До речі, скільки часу ви вже… плануєте?
Наталя підвелася з дивана, нервово поправляючи сукню.
— Пів року, — прошепотіла вона, не підводячи очей. — Віро, я знаю, це непростимо.
— Пів року, — відлунювала Віра, опускаючись у крісло. — Значить, коли ти плакала в мене на плечі після розлучення, кажучи, як тобі самотньо… Ти вже тоді була з ним?
Віктор кинувся до бару, дістав келих:
— Давай поговоримо спокійно. Хочеш випити?
— О, тепер ти мені пропонуєш випити? — Віра засміялась, але сміх більше нагадував схлип. — Як шляхетно з твого боку, любий.
Вона оглянула вітальню — тепер помітила деталі, які спочатку проігнорувала. Чоловічий піджак на спинці стільця — вона подарувала його Віктору на минуле Різдво. Фотографія на каміні, де вони втрьох — вона, Наталя і Віктор — усміхаються на фоні моря. Торішня відпустка. Вже тоді щось було?
— Я завжди знала, що ти мені заздрила, Наталю, — тихо сказала Віра.
— З дитинства. Моєму одягу, моїм оцінкам, моїм хлопцям… Але я ніколи не думала, що ти зайдеш так далеко.
— Це не заздрість! — вигукнула Наталя. — Ми… ми просто покохали одне одного.
— Покохали? — Віра встала, підійшла до сестри впритул. — А моє кохання, мою довіру — це ви куди поділи? У той самий кошик, де ховали свої брудні таємниці?
Віктор спробував стати між ними:
— Віро, послухай…
— Ні, це ви послухайте, — її голос став жорстким. — Двадцять п’ять років шлюбу, Вітю. 15 років дружби, Наталю. І весь цей час я думала, що знаю вас. Яка ж я була дурепа.
Віра повільно підійшла до столика, взяла недопитий келих і осушила його одним ковтком.
— Знаєш, що найсмішніше, Наталю? Я їхала сюди, щоб поділитися з тобою своїми страхами. Хотіла порадитися, як урятувати шлюб. Думала, може, я щось роблю не так.
Наталя здригнулася, як від ляпаса:
— Віро, я не хотіла… Це просто сталося…
— Просто сталося? — Віра поставила келих з такою силою, що той тріснув. — Ти випадково опинилась у ліжку мого чоловіка? Або, може, спіткнулась і впала йому в обійми?
Віктор ступив уперед:
— Припини, ти робиш боляче…
— Я роблю боляче? — Віра розвернулась до нього. — А ти, значить, ощасливив усіх? Вирішив, що однієї сестри замало, треба спробувати іншу?
У кімнаті запанувала важка тиша. Лише цокання годинника відмірювало секунди цього кошмару. Віра подивилась на свою обручку — простий золотий обідок, який вона не знімала чверть століття. Повільно зняла його з пальця.
— Ось що, — вона поклала кільце на столик. — Можете залишити собі й це. Як і все інше, що ви в мене забрали.
— Віро, будь ласка… — голос Наталі тремтів. — Давай поговоримо.
— Про що? Про те, як ви планували розповісти мені? Чи про те, як сміялись за моєю спиною? — Віра пішла до виходу. — Знаєте, я навіть вдячна, що прийшла раніше. Принаймні не довелося слухати ваші жалюгідні виправдання за святковим столом.
Минуло три місяці.
Віра сиділа у своїй новій квартирі, переглядаючи документи про розлучення. Все виявилося простіше, ніж вона думала — Віктор не сперечався, погодився на всі умови. Може, совість прокинулась, а може, просто хотів швидше закрити цю главу.
Телефон завібрував — чергове повідомлення від Наталі. Їх уже накопичилось понад десяток, усі непрочитані:
— «Пробач мені…»
— «Я знаю, що це неможливо вибачити…»
— «Можемо хоча б поговорити?»
Віра відкрила останнє:
— «Сестричко, я не можу так жити. Мені бракує тебе. Будь ласка, дай мені шанс усе пояснити.»
Усміхнувшись, вона видалила всі повідомлення. Потім відкрила фотографію на робочому столі — вони з сестрою в дитинстві, обіймаються і сміються. Кілька секунд подивилась на неї, а потім рішуче надіслала в кошик.
— Іноді потрібно відпустити, щоб іти далі, — промовила вона вголос.
Ставши біля вікна, Віра подивилася на вечірнє місто. Її нова робота у видавництві виявилася цікавою, колеги — привітними. Учора вона навіть погодилася на запрошення до театру від начальника відділу маркетингу — просто дружня зустріч, але вже це здавалося маленькою перемогою.
Біль нікуди не зник — вона просто навчилася з ним жити. Як скалка, що з часом заростає тканиною. Іноді коле, нагадуючи про себе, але вже не заважає дихати.
На підвіконні стояв горщик з фіалками — єдине, що вона забрала зі старого дому. Колись їх подарувала Наталя, сказавши: «Вони живучі, як ми з тобою, сестричко.»
Віра полила квіти й усміхнулася:
— Ти мала рацію, Наталю. Живучі. Тільки тепер кожна квітка — у своєму горщику.
За вікном починався дощ, змиваючи минуле й відкриваючи чистий аркуш для нової історії. Історії, де Віра нарешті була головною героїнею свого власного життя.
— Свекруха перевіряє кожен сантиметр моєї квартири. Я більше не витримаю і мовчати не буду