Катерина вийшла з автобуса і поправила сумку на плечі. Жовтневий вітер тріпав руде листя на асфальті, і в повітрі пахло вогкістю. Робота вимотала — цілий день розбиралися з претензіями клієнтів, кожен вважав себе особливим і вимагав уваги негайно. Хотілося дістатися додому, зняти туфлі та просто посидіти в тиші.
Ключ повернувся в замку легко. Катерина штовхнула двері й одразу побачила в передпокої дві великі сумки. Одна — текстильна в дрібну квіточку, друга — старий дорожній баул із потертими ручками. Серце забилося. Свекруха приїхала. Знову.
Зазвичай Алла Федорівна попереджала про візити, але останні пів року могла з’явитися без дзвінка. Говорила, що сумує за сином, що у своїй квартирі самотньо, що хоче підтримати родину. Підтримка виражалася в постійних порадах, як готувати, як прибирати, як розмовляти з Денисом. Катерина стискала зуби й мовчала — сваритися не хотілося, та й Денис завжди ставав на бік матері.
Знявши куртку, Катерина прислухалася. З вітальні долинав голос чоловіка. Денис говорив неголосно, але чітко. Катерина зробила крок до кімнати й завмерла.
— П’ять, чотири, два, нуль, — промовляв Денис повільно, ніби диктував щось важливе. — Дев’ять, сім, один, три.
Пауза.
— Ні, мам, це основні цифри. Ззаду ще три треба, — донісся голос Алли Федорівни.
— Зараз, — Денис хмикнув. — Два, вісім, шість.
Катерина відчула, як пальці стискаються в кулаки. Це були цифри. Цифри з картки. З картки, на якій лежала зарплата за минулий місяць — чотирнадцять тисяч гривень. Картки, яку Денис попросив у Катерини тиждень тому, щоб розплатитися в інтернет-магазині, бо його власна нібито не проходила оплату.
— Записала? — запитав Денис.
— Записала, синку. Дякую. А термін дії?
— Нуль дев’ять, двадцять сім.
Катерина стояла в коридорі, притиснувши долоню до грудей. Повітря застрягло десь у горлі, і здавалося, що стіни зсунулися ближче. Денис сидів у вітальні з матір’ю і диктував дані картки, ніби це була його власність. Ніби гроші на рахунку належали йому, а не Катерині, яка гарувала по десять годин на день у страховій компанії.
— Ти впевнений, що Катя не буде проти? — запитала Алла Федорівна, і в голосі прозвучало щось, що нагадувало удавану турботу.
Денис фиркнув.
— Та годі, мам. Ми ж сім’ю будуємо разом. Що моє, те і її. Що її — моє. Нічого страшного.
Катерина заплющила очі. Руки тремтіли. Хотілося увірватися до кімнати, вихопити картку й вимагати пояснень. Але ноги не слухалися. Замість цього вона розвернулася і безшумно пройшла до спальні, зачинивши за собою двері.
Сіла на ліжко. Дивилася в стіну. Думки плуталися. Як він міг? Як посмів? Вони разом уже три роки. Три роки тому Денис здавався турботливим, уважним. Говорив, що хоче сім’ю, дім, стабільність. Катерина повірила. Вийшла заміж, в’їхала в його однокімнатну квартиру, намагалася створити затишок. Денис працював програмістом віддалено, заробляв пристойно, але гроші немов витікали крізь пальці. То новий ноутбук, то підписки на сервіси, то раптові покупки, про які дізнавалася лише коли кур’єр стукав у двері.
А тепер ось це. Картка. Дані, передані свекрусі, ніби Катерина не має права голосу.
Двері спальні прочинилися. Денис зазирнув усередину.
— А, ти вже прийшла? — здивувався чоловік. — Я не чув.
Катерина підвела погляд. Денис стояв у дверях у домашніх штанях і розтягнутій футболці. Обличчя спокійне, нічого не видавало.
— Рано сьогодні, — відповіла Катерина рівним голосом.
— Мама приїхала. Сказала, що скучила, — Денис почухав потилицю. — Залишиться на кілька днів.
— Зрозуміло.
— Ти чого така… похмура?
Катерина стиснула губи. Хотілося запитати прямо зараз. Запитати, навіщо диктував номер картки. Але поруч була Алла Федорівна, і розмова перетворилася б на скандал. Свекруха вміла роздувати з мухи слона, зображати ображену, тиснути на жалість. Катерина не хотіла давати привід.
— Втомилася, — коротко відповіла Катерина. — Важкий день.
— Ну ти відпочинь. Мама приготувала вечерю.
Денис зник за дверима. Катерина залишилася сидіти на ліжку. Серце билося часто, у скронях пульсувала злість. Приготувала вечерю. У будинку, де живе Катерина. На кухні, де стоять продукти, куплені на зарплату Катерини. І тепер ще картка.
Минуло хвилин десять. Катерина встала, підійшла до комода і дістала телефон. Відкрила застосунок банку. Ввела пароль. Баланс на екрані показував чотирнадцять тисяч гривень. Поки нічого не списали. Але Денис передав дані. Навіщо? Для чого свекрусі потрібна картка?
Катерина вийшла зі спальні й попрямувала до кухні. Алла Федорівна стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Побачивши Катерину, свекруха розпливлася в усмішці.
— Катрусю, ти вже вдома! Як добре. Я зварила гречку з тушонкою. Денис любить.
Катерина кивнула.
— Дякую, Алло Федорівно.
— Та ти сідай, сідай. Зараз усе подам.
Денис уже сидів за столом, гортаючи стрічку в телефоні. Катерина сіла навпроти. Свекруха розклала тарілки, налила чай. Усе виглядало буденно. Тихий сімейний вечір. Тільки всередині в Катерини все кипіло.
Повечеряли мовчки. Алла Федорівна розповідала про сусідку, яка знову скаржилася на комунальні послуги, про те, як у магазині подорожчали продукти, про погоду. Денис підтакував, Катерина мовчала.
Після вечері свекруха пішла до вітальні дивитися серіал. Денис зібрався в спальню. Катерина затрималася на кухні, прибираючи посуд. Руки рухалися механічно. Думки крутилися навколо одного — картка, цифри, зрада.
Коли посуд був вимитий, Катерина повернулася до спальні. Денис лежав на ліжку, уткнувшись у телефон. Катерина зачинила двері й сіла на край ліжка.
— Денисе, — почала обережно. — Навіщо ти диктував мамі дані моєї картки?
Чоловік підвів очі. На обличчі промайнуло здивування, потім легке роздратування.
— Ти підслуховувала?
— Я прийшла додому і почула. Не підслуховувала спеціально.
Денис зітхнув, поклав телефон на тумбочку.
— Мама попросила допомогти. Їй потрібно оплатити ліки через інтернет, а з її карткою проблеми. Банкомат не приймає.
— І ти віддав мою картку?
— Катю, ну не поводься як дитина. Це ж не назавжди. Мама замовить ліки, і все. Тобі що, шкода?
Катерина стиснула кулаки. Злість підіймалася хвилею, але стримуватися доводилося, інакше зірвалася б.
— Ти не запитав. Навіть не попередив.
— А навіщо питати? Ми ж разом живемо. У нас спільний бюджет.
— Спільний бюджет? — Катерина примружилася. — Денисе, на моїй картці лежить моя зарплата. Ти свою зарплату витрачаєш як хочеш. Де тут спільний бюджет?
Денис скривився.
— Катю, я не розумію, через що ти так накручена. Мама хвора. Їй потрібні ліки. Це ж не якісь мільйони. Ну витратить вона півтори тисячі гривень, і що?
— Ти не мав права, — Катерина намагалася говорити спокійно, але голос тремтів. — Це моя картка. Мої гроші. Якщо твоя мати хотіла попросити допомоги, могла запитати мене.
Денис закотив очі.
— Та годі тобі. Не влаштовуй істерику. Мама нічого поганого не зробить. Замовить ліки й усе.
Катерина встала.
— Я блокую картку.
— Що?!
— Блокую. Прямо зараз. Замовлю нову.
Денис схопився з ліжка.
— Катю, ти з глузду з’їхала? Мама вже оформлює замовлення! Ти поставиш її в незручне становище!
— Нехай оформлює зі своєї картки.
— У неї немає грошей на картці! Я ж кажу, банкомат не працює!
Катерина розвернулася до чоловіка.
— Тоді перекажи їй зі своєї.
Денис замовк. Погляд став жорстким.
— Моя зарплата вже витрачена. Мені самому ледве вистачає.
— На що витрачена?
— Ну… на потреби. На квартиру, на інтернет, на підписки…
Катерина хмикнула.
— Підписки. Зрозуміло.
— Та що ти як змія шипиш?! — вибухнув Денис. — Мати попросила допомоги, а ти корчиш із себе жадібну!
Катерина зробила крок ближче.
— Жадібну? Я жадібна, тому що не хочу, щоб ти розпоряджався моїми грошима без дозволу?
— Це не твої гроші! Це наші!
— Тоді чому твоя зарплата — твоя, а моя — наша?
Денис стиснув щелепи. Мовчав. Потім махнув рукою.
— Роби що хочеш. Блокуй. Але мамі доведеться пояснювати, чому картка не працює. І вона не зрадіє.
Катерина вийшла зі спальні. Руки тремтіли, але рішення визріло остаточно. Повернулася до кухні, схопила телефон, відкрила застосунок банку. Знайшла функцію блокування картки. Пальці зависли над екраном. Ще секунда — і картка буде заблокована. Але Катерина зупинилася.
Що, якщо Алла Федорівна справді вже почала оформлювати замовлення? Що, якщо операція висить в обробці? Блокування зірве платіж, і свекруха підніме скандал. Звинуватить Катерину в жорстокості, у байдужості, у тому, що та не поважає старших.
Катерина опустила телефон. Заплющила очі. Потрібно було подумати. Потрібно було зрозуміти, що відбувається насправді. Чому Денис так легко віддав дані картки? Чому не переживає, що Катерина проти? Чому взагалі свекруха постійно просить допомоги, хоча пенсія в Алли Федорівни пристойна, а живе сама?
Катерина повернулася до вітальні. Алла Федорівна сиділа на дивані, уткнувшись у телефон. Почувши кроки, підвела голову.
— Катрусю, ти не спиш ще?
— Не сплю, — Катерина присіла на край дивана. — Алло Федорівно, ви справді замовляєте ліки?
Свекруха моргнула.
— Так, звичайно. А що?
— Просто… Денис сказав, що у вас проблеми з карткою.
— Ну так, банкомат не працює. Я хотіла зняти готівку, але він глючить. От і попросила Дениса допомогти.
Катерина кивнула.
— Зрозуміло. А які ліки?
Алла Федорівна забарилася.
— Від тиску. І вітаміни. Лікар прописав.
— Дорогі?
— Ну… середні. Півтори тисячі гривень, мабуть.
Катерина встала.
— Добре. На добраніч.
Повернулася до спальні. Денис уже лежав, відвернувшись до стіни. Катерина лягла поруч, але сну не було. Думки кружляли, не даючи спокою. Півтори тисячі гривень на ліки. Звучить правдоподібно. Але чому так каламутно? Чому Денис не попередив? Чому свекруха не попросила напряму?
Вранці Катерина прокинулася першою. Денис ще спав. Алла Федорівна теж не виходила з вітальні. Катерина одяглася, зібралася на роботу. Перед виходом знову відкрила застосунок банку. Баланс — чотирнадцять тисяч гривень. Операцій не було.
Значить, ліки ще не замовили.
Катерина вийшла з дому з тривогою, яка не відпускала весь день.
На роботі намагалася зосередитися на документах, але думки поверталися до того, що сталося вчора. Картка. Цифри, продиктовані так легко, ніби це була дрібниця. Але ж на рахунку лежала зарплата. Гроші, які Катерина заробила, відсидівши в офісі сотні годин, вислухавши претензії клієнтів, розгрібаючи чужі помилки.
Увечері повернулася додому пізно. Алла Федорівна вже спала у вітальні, Денис сидів за комп’ютером. Катерина пройшла повз, не сказавши ні слова. Чоловік навіть не обернувся.
Лягла в ліжко, але сон не йшов. Лежала, дивлячись у стелю. Десь близько опівночі встала, взяла ноутбук і вмостилася на кухні. Відкрила банківський застосунок. Пальці рухалися впевнено. Знайшла розділ керування картками. Заблокувала стару. Замовила перевипуск. Нова картка прийде через п’ять днів.
Потім відкрила розділ рахунків. У них був спільний рахунок, куди Денис іноді переказував гроші на комунальні платежі. Катерина теж туди скидала частину зарплати. На рахунку лежало дев’ять тисяч гривень. Половина — точно її внески. Катерина переказала всю суму на особистий рахунок. Натиснула підтвердження. Операція пройшла миттєво.
Закрила ноутбук. Встала, підійшла до вікна. За склом мерехтіли вогні будинків. Місто спало. Катерина стояла і дивилася в темряву. Всередині була порожнеча. Не злість, не образа. Просто порожнеча.
Вранці зібралася на роботу раніше, ніж звичайно. Алла Федорівна ще спала, Денис теж. Катерина одяглася, взяла сумку і вийшла. Дорогою зайшла до відділення банку. Написала заяву на зміну реквізитів для зарплатної картки. Співробітниця банку прийняла документи, пообіцяла, що все оформлять за три дні.
— Нова картка вже замовлена? — уточнила дівчина за стійкою.
— Так, — коротко відповіла Катерина.
— Добре. Тоді щойно отримаєте, активуйте, і можна буде прив’язувати новий номер для зарплати.
Катерина кивнула і пішла. На роботі весь день була зосередженою. Розмовляла з клієнтами, заповнювала звіти, відповідала на листи. Колеги не помічали нічого незвичайного. Катерина завжди трималася спокійно.
Увечері повернулася додому. Денис сидів на дивані з телефоном. Побачив Катерину і підвів голову.
— Мама поїхала, — повідомив чоловік. — Сказала, що справи в місті, треба було повернутися.
— Зрозуміло.
Катерина пройшла до спальні, переодяглася. Денис не питав, як пройшов день. Не цікавився настроєм. Катерина теж мовчала.
Минуло два дні. Катерина отримала нову картку. Активувала, прив’язала до застосунку. Стара картка лежала вдома в шухляді столу — заблокована, непотрібна. Денис навіть не помітив підміни. Картки виглядали однаково, а Катерина носила нову в сумці.
На третій день увечері Денис раптово схопився з дивана.
— Катю, у тебе картка працює? — запитав чоловік стривожено.
Катерина підвела погляд від книжки.
— Моя? Так, працює.
— А ти перевіряла баланс?
— Перевіряла.
Денис насупився.
— Дивно. Мама дзвонила, каже, що платіж не пройшов. Картка відхилила операцію.
Катерина спокійно перегорнула сторінку.
— Напевно, проблеми з її банком.
— Ні, вона каже, що намагалася оплатити з твоєї картки. Я ж давав їй дані.
— Картку я заблокувала.
Денис завмер.
— Що?
— Заблокувала. Замовила нову.
Чоловік витріщився.
— Ти серйозно?! Навіщо?!
Катерина закрила книжку.
— Тому що ти без мого дозволу віддав дані. Я не хотіла, щоб хтось розпоряджався моїми грошима.
— Катю, це ж мама! — Денис підвищив голос. — Їй потрібні були ліки!
— Тоді ти міг переказати їй зі свого рахунку.
— У мене не було грошей!
— От саме.
Денис метався кімнатою.
— Ти поставила маму в незручне становище! Вона вже почала оформлювати замовлення, а картка не пройшла! Тепер думає, що ми її обдурили!
Катерина встала.
— Я нікого не обманювала. Ти передав дані картки, не запитавши мене. Це ти обманув.
— Я не обманював! Я допомагав матері!
— Моїми грошима.
Денис схопився за голову.
— Господи, та що з тобою таке?! Ти стала якась… чужа!
Катерина пройшла повз чоловіка на кухню. Денис ішов слідом.
— Катю, ти розумієш, що наробила? Мама тепер ображена! Вона вважає, що ти її не поважаєш!
— Нехай вважає.
— Як — нехай?! Це ж моя мати!
Катерина повернулася.
— І мої гроші. Якщо Аллі Федорівні потрібні ліки, вона може попросити мене напряму. Або попросити тебе. Але передавати дані картки за моєю спиною — це не допомога. Це крадіжка.
Денис зблід.
— Ти щойно назвала мою матір крадійкою?!
— Я назвала речі своїми іменами.
Чоловік розвернувся і вийшов із кухні. Грюкнули двері у вітальню. Катерина залишилася стояти біля плити. Усередині все було тихо. Жодних емоцій. Тільки холодна ясність.
Минув ще тиждень. Денис майже не розмовляв із Катериною. Приходив із роботи, йшов у вітальню, сидів за комп’ютером до пізньої ночі. Катерина не намагалася налагодити контакт. Не бачила сенсу.
Одного вечора Денис зайшов до спальні. Обличчя було напруженим.
— Катю, нам треба поговорити.
Катерина відклала телефон.
— Слухаю.
— Я перевірив спільний рахунок. Там нічого немає.
— Знаю.
— Куди поділися гроші?
— Я переказала їх на свій рахунок.
Денис стиснув кулаки.
— Без мого відома?
— Ти передав дані моєї картки без мого відома. Тепер ми квити.
— Це були спільні гроші!
— Половина тих грошей — моя. Я забрала свою частину. І твою теж.
Денис зробив крок ближче.
— Ти не мала права!
Катерина встала з ліжка.
— Мала. Тому що ти давно перестав вважати мене людиною. Для тебе я — джерело грошей. Для твоєї матері — теж. Ви вирішуєте за мене, витрачаєте за мене, навіть не питаючи.
— Це не так!
— Це саме так. Ти продиктував номер моєї картки, термін дії та код безпеки. Ти навіть не подумав, що це неправильно.
Денис мовчав. Потім махнув рукою.
— Знаєш що? Роби що хочеш. Живи сама. Якщо тобі так важливі твої гроші, залишайся з ними.
Чоловік вийшов зі спальні. Катерина сіла назад на ліжко. Усередині було спокійно. Наче щось зламалося остаточно, і тепер не залишилося навіть уламків.
Наступного дня Катерина повернулася з роботи й побачила в коридорі сумку Дениса. Чоловік стояв біля дверей, одягнений, із курткою напоготові.
— Їдеш? — запитала Катерина.
— До матері. На кілька днів.
— Зрозуміло.
Денис не дивився на Катерину. Взяв сумку і вийшов. Двері зачинилися.
Катерина пройшла до вітальні. Тиша. Жодних сторонніх голосів, жодних чужих речей. Тільки її простір. Сіла на диван. Посиділа хвилин п’ять. Потім встала, увімкнула чайник, дістала горнятко. Заварила чай. Випила повільно, дивлячись у вікно.
Через три дні Денис не повернувся. Катерина не дзвонила. Не писала. Жила, як зазвичай. Ходила на роботу, поверталася додому, готувала вечерю, дивилася серіали. Без чоловіка квартира здавалася просторішою.
Ще через чотири дні пролунав дзвінок у двері. Катерина відчинила. На порозі стояв Денис із двома валізами.
— Я заберу речі, — сказав чоловік глухо.
Катерина кивнула і відійшла вбік. Денис пройшов до спальні. Збирав одяг, книжки, якісь дрібниці. Катерина стояла в коридорі та спостерігала. Не допомагала. Не заважала.
Коли валізи були зібрані, Денис витягнув їх у коридор. Зупинився біля дверей.
— Ти задоволена? — запитав чоловік тихо.
— Ні, — відповіла Катерина. — Але спокійна.
Денис посміхнувся.
— Ти знаєш, я думав, що ти інша. Думав, що ти розумієш, що значить сім’я.
Катерина подивилася прямо в очі чоловікові.
— Ти вже все віддав — матері. А мені ти більше нічого не винен.
Денис помовчав. Потім взяв валізи й вийшов. Двері зачинилися. Катерина залишилася стояти в коридорі. Слухала, як стихають кроки. Потім розвернулася і пройшла до вітальні.
Сіла на диван. Озирнулася. Квартира була тихою. По-справжньому тихою. Жодних чужих дзвінків. Жодних сумок у передпокої. Жодних людей, які вважають її гроші своїми.
Катерина взяла телефон. Відкрила застосунок банку. Подивилася на баланс. Чотирнадцять тисяч гривень на зарплатній картці. Дев’ять на накопичувальному рахунку. Її гроші. Тільки її.
Закрила застосунок. Поклала телефон поруч. Відкинулася на спинку дивана. Заплющила очі. Усередині була порожнеча, але це була гарна порожнеча. Та, з якої можна почати заново. Без чужих рук у гаманці. Без людей, які вважають, що мають право на те, що їй не належить.
Катерина відкрила очі й подивилася у вікно. За склом темніло. Осінній вечір наступав швидко. Але у квартирі було світло. І тихо. І спокійно.
— Ти негідниця, обікрала мене! — сказав чоловік, якому я залишила квартиру