Поступіться хоча б однією квартирою

— Чому твоя мама не хоче перебратися до вільної однокімнатної? — пошепки допитувалась Дарина. — Усі тулімося у двійці, а та квартира в центрі порожня.

— Ти ж знаєш маму, — розвів руками Максим. — Вона боїться самоти й переконана, що й так усе прекрасно.

— Ну так, «прекрасно» буде, коли через чотири місяці з’явиться малюк, — зітхнула дружина.

— Можемо й самі туди з’їхати, — невпевнено запропонував він. — Тіснувато, звісно, зате втрьох у своїй однокімнатній краще, ніж у цьому мурашнику вчотирьох.

— Якось сумнівно, — пробурмотіла Дарина. — Їй самій там було б найзручніше. Треба вже вирішувати.

Максим довго ловив слушний момент: намагався лагідно підвести матір до ідеї переїзду, аби та не відчула, що її виживають.

— Мені й тут добре, — відрубала Таїсія Петрівна, вислухавши ввічливі аргументи. — Ніяких переїздів.

— Але ж після пологів ми всі задихнемося, — терпляче пояснював син. — У тебе маленька спальня, наша — прохідна. Всі без відпочинку лишимося.

— Не подобається — орендуйте житло, — відрізала мати.

— Та ж однокімнатна пустує! Якщо не бажаєш здавати, дозволь нам там пожити, — не вгавав Максим.

— Ні, — твердо повторила вона.

Дарина кипіла — спершу на чоловіка, що не зміг «домовитись», а найбільше на свекруху.

— Ось так вона «турбується» про майбутнього онука, — ходила колами дружина. — Безсонні ночі, дитячий плач — їй же теж спокою не буде. Родина має жити окремо!

— Та не треба було взагалі після весілля переїжджати до мами, — буркнув Максим.

— Я ж думала, це тимчасово, — зітхнула Дарина. — Ти казав: є ще бабусина квартира з гарним ремонтом. Я сподівалась, що з часом свекруха звикне й дозволить нам там оселитись.

— Хочеш — говори з нею сама, — відмахнувся чоловік. — Я більше доводити нічого не буду!

Дарина спершу натякала, але Таїсія глухо міняла тему. Тоді невістка зважилась на відверту розмову.

— Думаєш, я не розумію твоїх натяків? — спалахнула свекруха. — Тепер ще й прямо тиснеш!

— Повірте, нам справді тісно, — спокійно наполягала Дарина. — А після народження малюка вам буде складно відпочивати. Вам же потрібна тиша.

— Я хочу бачити онука щодня, — наполягала Таїсія. — І взагалі, хіба нам погано разом?

— Річ не в тому… — почала було Дарина.

— Отож, — відрізала свекруха. — Ми з батьком Максима жили в однокімнатці з його родичами — і нічого, вижили.

— Тоді інших варіантів не було, — тихо заперечила невістка.

— Цю двійку ми самі купили, коли Максим пішов у перший клас, — продовжила мати. — А однокімнатна дісталась від моїх батьків. Я ще не вирішила, що з нею робити.

— Але ж це абсурд! — не витримала Дарина. — Якщо ви колись тулилися, це не значить, що й нам потрібно повторювати.

— Хто сказав, що ми тулилися? — образилась Таїсія. — Разом жити легше, це ви надумали відділитись.

Дарина зневірилась. Вона й Максима дорікала, й навіть замислилась тимчасово перебратися до своїх батьків — бодай із принципу.

— Поводитись так неправильно, доню, — стримано пояснювала мати Дарині. — Якщо ти здуру переїдеш до нас лише задля того, щоб розсердити Максима, опинишся сама зі своїми образами.

— До чого тут емоції? — кипіла Дарина. — Нехай Таїсія усвідомить: через власний егоїзм ризикує розвалити сім’ю єдиного сина. Максим теж мусить проявити характер!

— А що як вийде навпаки, — зітхнула мати. — Щойно ти ступиш за поріг, свекруха заллє йому у вуха, яка ти погана. І залишишся сама, ще й із дитям на руках.

— Ви ж із татом нас не виженете? — Дарина схлипнула.

— Геть з розуму з’їхала? — пожурила її мама. — Наш дім завжди для вас відкритий. Хочете — переїжджайте, але разом, інакше сім’ї кінець.

Слова матері трохи остудили запал — мешкати на околиці у тій же двійці, ще й із батьками та молодшою сестрою, було сумнівною розрадою. Тим часом свекруха мовчала, а Дарина ламала голову, де розмістити ліжечко: до пологів лишалося три місяці.

За два місяці до появи онука Таїсія сама заговорила:

— Я надумала, — урочисто мовила вона.

— Нарешті! — вигукнули обоє.

— Дарина народжує у липні, а я акурат тоді переберусь на дачу — закрутки, город. Удвох побудете, звикнете до ролі батьків.

— А далі? — уточнила Дарина. — На дачі ви місяць-другий, а потім?

— Повернемось до звичного, — відмахнулась свекруха.

— Звичного?! — не витримав Максим. — У нас спальня-прохідна, твоя — комірчина, скоро ще й немовля додасться!

— Вибач, палаців не маю, — знову образилась мати. — Не подобається — орендуйте житло.

Розмови стали нестерпними. У Максима здали нерви: за тиждень він знайшов однокімнатку в іншому районі, і молоді швидко переїхали. Дорога до роботи подовшала, кухня мала, зате власний простір.

— Несподіване й дурне рішення, — пирхнула Таїсія.

— Ми чесно попереджали, — твердо відповів син. — Якщо, на твою думку, нормально тулити нас із дитиною по кутках — гаразд, живи одна.

— Ваш вибір, — знизала плечима вона. — Я вас не виганяла, самі захотіли забагато.

Дарина почувалася винною, Максим злився на маму, що не спромоглася на компроміс, а Таїсія бачила у всьому руку «надто впливової» невістки.

— Дарма ти так, — вмовляла подруга Віра. — Віддала б молодим ту однокімнатну — і мир у сім’ї.

— Ще чого, — упиралась Таїсія. — Якась дівка буде моїм майном розпоряджатись?

— У тебе ж єдиний син. Від цієї «дівки» залежить, чи бачитимеш онука.

— Нікуди вони не дінуться, — відмахнулась господиня. — Поживуть у наймах, і повернуться. А там уже я вирішу, на яких умовах приймати — чи приймати взагалі.

Та плани розтанули: за рік, за два сім’я не повернулась. Максим узяв другу роботу, оформив іпотеку й облаштовував квартиру, а мати лишилась горда, певна у власній правоті та не готова визнавати помилки.