Юлія Антонівна вже давно працювала в домі Григорівських — Володимира та Людмили. Сьогодні господарі кудись поїхали, і покоївка, закінчивши всі справи, присіла відпочити біля вікна. Раптом її увагу привернув худенький хлопчик у потертій одежі, що блукав біля паркану їхнього двору.
«Напевно, голодний», — зітхнула Юлія Антонівна, відчуваючи жалість до нещасної дитини. Поглянувши на великі годинники в вітальні, вона вирішила, що подружжя ще не скоро повернеться, й вийшла у двір.
— Як тебе звати? — лагідно спитала вона хлопчика, що уважно розглядав вулицю.
— Василько, — відповів він, піднімаючи насторожений погляд з-під скуйовдженого чуба.
— То ходімо зі мною, Василько. Я почастую тебе свіжим яблучним пирогом, — запропонувала жінка, й хлопчик одразу пішов за нею. Живіт його вже давно бурчав від голоду — він сьогодні ще нічого не їв.
На кухні Юлія Антонівна обережно відрізала великий шмат пирога й поставила тарілку перед голодним хлопчиком.
— Ой, як смачно! — вигукнув Василько, жадібно накидаючись на м’яку випічку. — Колись мама мені такий пекла!
— А де твоя мама? — обережно спитала жінка.
Хлопчик завмер і сумно опустив очі.
— Я її давно шукаю… Вона зникла, — прошепотів він.
— Їж, їж, — лагідно підтримала його Юлія Антонівна. — Знайдеться твоя мама, обов’язково знайдеться.
У цей момент рипнули вхідні двері — до будинку повернулися Володимир і Людмила. Почувши кроки, покоївка здригнулася.
— А хто це у нас у гостях? — здивовано спитав Володимир, заглядаючи на кухню. Очі його округлились, коли він побачив хлопця.
— Це хто в нас тут, Юліє? — суворо звернувся він до покоївки.
— Ця дитина шукає маму, він голодний, і я вирішила його нагодувати, — спокійно відповіла жінка.
— То тепер ви годуєте всяких безхатьків? І думка моя з Людмилою вас уже не цікавить? — обурився господар.
Василько, почувши це, заплакав.
— Я зараз піду… — пробурмотів він, кладучи недоїдений шматок пирога назад.
Тут у розмову втрутилася Людмила:
— Зачекай, хлопчику, — лагідно промовила вона. — Розкажи, звідки ти? Де загубив маму?
Людмила завжди була м’якшою за свого чоловіка. І хоч Володимир іноді дорікав їй за надмірну доброту, змінити її не зміг.
— Я живу з дідом, але він злий. Постійно лає мене, а часом і б’є. Я від нього втік, — зізнався Василько й дістав із кишені старих, пошарпаних штанів пожовкле фото.
— Це мої батьки. Ми колись разом жили, — сказав він, витираючи сльози й простягнув знімок господарям.
Людмила, взявши фото, застигла. На світлині була її донька Варя!
— Подивись, Володю, це ж наша дівчинка! — вигукнула вона, передаючи фото чоловікові тремтячими руками.
Володимир неохоче глянув.
— Васильку, звідки в тебе це фото? — здивовано запитав він.
— Я його вкрав у діда. На звороті була написана адреса, і я прийшов сюди. Думав, може, мама тут живе. Дід каже, що вона мене покинула, але я йому не вірю!
— Не може бути! — шепотіла Людмила, згадуючи, як їхня донька колись втекла з якимось циганом. Роки вони не спілкувались, а потім вона повернулась, але загинула в аварії. Відтоді в їхньому великому будинку панувала самотність.
— А тато твій де? — спитав Володимир.
— Помер пів року тому, — знову заплакав хлопець.
Подружжя застигло в здивуванні. У них знайшовся онук! Втомлені від самотності, вони вирішили залишити хлопчика в себе.
— Знаєш, малий, ми проведемо тебе до твоєї кімнати, — сказала Людмила.
— А мама прийде? — спитав Василько.
— А мама твоя тепер з татом, — сумно відповіла вона.
Хлопчик зблід.
Згодом подружжя оформило документи на усиновлення. Дід не заперечував, дізнавшись, що дитину беруть до себе забезпечені люди.
Юлія Антонівна раділа. Завдяки тому дню, коли вона зустріла хлопчика, її господарі знову стали щасливими. З часом Василько вже не був схожим на знедоленого безпритульного. Він став охайним, ввічливим хлопцем у новому одязі — з родиною, яка його любить.
Багатій на спір узяв «дружину на годину» прибиральницю на важливі переговори. А коли та прочитала договір китайською, всі завмерли