Анна Федорівна тяжко зітхнула, підставляючи чергову каструлю під впертий струмочок води, що пробивався крізь прогнилий дах.
— От лихо яке! — прошепотіла вона, вдивляючись у стелю, ніби намагаючись побачити саме небо крізь тріщини. — І коли ж тому буде кінець? Дощ немов збожеволів — ллє й ллє без зупину! Невже там, на небесах, у самого Господа дах протікає?
Якщо раніше, під час злив, їй вистачало двох тазиків, то тепер довелося озброїтися цілим арсеналом: чотири відра, казанок і навіть стара емальована миска — все пішло в хід.
— Лише б дах не завалився, — зітхнула вона, оглядаючи перекошені балки. — А то притисне мене, й ніхто й не знайде під цими руїнами!
Звичним жестом, ніби відганяючи злі думки, бабуся перехрестилася широко, як раптом зовні пролунав оглушливий удар грому, від якого затремтіли шибки у вікнах.
— Ой, Господи помилуй! — скрикнула вона, судомно стискаючи на грудях хрестик. — Що ж це за лихо таке? Літ двадцять, не менше, не пригадаю такого буревію!
Анна Федорівна давно звикла вести довгі розмови сама із собою — а точніше, з котом, який, утім, ніколи не відповідав. Сірий вусатий охоронець сидів на печі, виблискуючи в напівтемряві зеленими очима, мов дві жаринки.
— Що, злякався, волохатий? — заспокійливо мовила вона. — Не бійся, від грози ми з тобою не загинемо. Уж я переживала й не таке…
Та щойно слова зірвалися з її вуст, як рипнули двері, і на порозі з’явилася висока чоловіча постать, залита потоками дощу. Бабуся скрикнула й відсахнулася, серце загупало в грудях.
— Не бійся, матінко, — озвався хрипкий голос. — Я з миром.
Вона придивилася: перед нею стояв виснажений чоловік, обличчя його було блідим, а в очах читалась глибока втома.
— Ну, коли з миром — заходь, зігрійся, — пробурмотіла вона, відступаючи вбік.
Незнайомець зробив кілька кроків і раптом, ніби підкошений, упав на табурет, тяжко дихаючи.
— Мені б… напитися… — прохрипів він.
Вона швидко зачерпнула дерев’яним кухлем яблучного квасу з дубової бочки й подала йому. Чоловік жадібно осушив кухоль до дна, поставив і заплющив очі, ніби збираючись із силами.
— Ви не бійтеся мене, — нарешті промовив він. — Так склалося, що я змушений був утекти, щоб довести свою невинність. Але далі йти вже не можу — мене поранили. Чи не можна у вас перечекати? Хоч у погребі, хоч на горищі…
Анна Федорівна повільно підійшла до нього, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Ну, коли правду кажеш — залишайся. А коли брешеш — Бог тебе покарає, — строго сказала вона й махнула рукою в бік дальньої кімнати. — Он там місце вільне. Влаштовуйся.
Незнайомець, який назвався Миколою, насилу добрався до ліжка й опустився на нього, відчуваючи, як свідомість починає плисти. Він відкинув полу мокрої роби — весь бік був залитий темною кров’ю.
— Клянуся… — прошепотів він крізь зуби.
З труднощами стягнувши з себе грубий одяг, він упав на подушку, відчуваючи, ніби не засинає, а провалюється кудись у прірву, намагаючись утриматись, але марно.
Щойно його повіки зімкнулися, до кімнати увійшла господиня з тазиком теплої води. Окинувши його поглядом, вона похитала головою, обережно промила рану, переконалася, що вона навиліт, а потім змастила її густою, пахучою травами маззю.
— Спи, рідненький, — тихо промовила вона. — Зараз тобі це найпотрібніше.
Микола прокинувся від яскравого сонячного променя, що бив прямо в обличчя. Ніщо не нагадувало про вчорашню бурю — за вікном щебетали птахи, а повітря було прозоре й свіже. Він навіть на мить забув, де знаходиться і як сюди потрапив. Але пам’ять швидко повернулася, і він спробував піднятися. Гострий біль пронизав бік, і в ту ж мить, ніби за командою, двері прочинилися, й на порозі з’явилася Анна Федорівна.
— Прокинувся! Ну, слава Богу! — зраділа вона. — Ти не поспішай вставати, ще полеж. Рана ж свіжа, їй треба загоїтись.
— Бабусю, скільки я проспав? Годин вісім? — хрипло спитав він.
Вона засміялася, і в її сміху було тепло, майже по-материнськи.
— Понад добу, голубчику! Ну що, може, їсти хочеш?
Микола раптом усвідомив, що настільки зголоднів, що міг би з’їсти все, що завгодно.
— Ще і як!
— Ну, тоді ходімо потихеньку.
Він обережно підвівся і, на свій подив, зрозумів, що біль уже не такий гострий, як очікував.
Старенька накрила на стіл, поставила перед ним велику миску паруючих щів, горщик зі сметаною і відрізала окраєць свіжого хліба. Микола з жалем подивився на скромну порцію, але господиня лише усміхнулася:
— Не поспішай, рідненький. Якщо подужаєш — у мене ще й картопелька в печі тушкується.
Він заходився їсти з жадністю, якої давно за собою не помічав. Анна Федорівна сіла навпроти, спостерігаючи за ним.
— Мене Анна Федорівна звати, а тебе як?
— Микола.
— Цікаво… — протягнула вона, ніби про щось задумавшись.
Наполовину спорожнивши миску, він відчув, що ситий, але за звичкою продовжував їсти. Бабуся тим часом поставила перед ним кухоль із темним відваром.
— Випий. Гірке, але тобі зараз корисно.
Він понюхав, зморщився, але ковтнув — і навіть на думку не спало, що старенька може бажати йому зла.
— Ну що, Миколо, тепер розповідай свою історію, — тихо сказала вона.
Він відсунув миску, зітхнув і почав:
— Та й розповідати особливо нема чого. Було в мене все: дім, сім’я, гроші. А одного дня дружина вирішила, що я їй більше не потрібен, а от мої статки — ще і як. Вночі вона зі своїм коханцем… випадково, сподіваюсь, збили людину і втекли. А потім вона дала свідчення, ніби я був за кермом. Її коханець — журналіст, зв’язки всюди. Мене засудили за добу, і я три місяці просидів. Далі залишатися не можна було — треба знайти одну людину, яка мені допоможе. От тільки втік я — а як дістатись до нього, поки що не знаю.
— Якщо все так, як ти кажеш, — правда переможе, — впевнено сказала старенька.
— Ех, Анно Федорівно, мені б вашу віру! — гірко усміхнувся він. — Я ж думав, якщо в тебе є гроші — тебе всі поважають. А як біда прийшла — всі відвернулися. І не через щось, а просто так…
Господиня підвелася, прибрала посуд і раптом дістала пошарпану колоду карт. Микола з подивом спостерігав, як вона розкладає їх, щось шепочучи під ніс. Нарешті, вона зібрала карти й подивилася на нього.
— Через три дні тобі потрібно йти. Якщо вийдеш у той самий час, що я скажу, — доберешся до своєї людини.
Він ніколи не вірив у ворожіння, але щось у її голосі змусило його притихнути.
Вона знову розклала карти, ще і ще, а потім заговорила:
— Народився ти далеко звідси, єдина дитина в сім’ї. Батьки твої живі, сидять там, дивляться на дорогу й плачуть. Чекають сина. А він не поспішає… І не тому, що в тюрмі, а й раніше не поспішав.
Микола відчув, як гаряча хвиля сорому накрила його. Все було саме так — роками він надсилав батькам гроші, але навідував їх востаннє три роки тому.
— Дружина в тебе гарна, та тільки брехлива, — продовжила старенька. — Чоловіків у неї завжди було багато: і до тебе, і коли ви були разом. А ще… твою дитину вона не захотіла. Міг би в тебе син бути, та не судилося.
Він опустив голову. Здавалося, ця проста жінка знала про нього більше, ніж він сам.
Він сидів, немов вражений блискавкою. Думки плутались, у голові дзвеніло. А він же підозрював! Свєта тоді казала, що в неї «незначне жіноче нездужання», тому на пару тижнів перебралася до гостьової кімнати. І в клініку їздила підозріло часто, навіть залишалась там на кілька днів. Все було перед очима, а він… відсторонився, не захотів копати глибше.
— А друг твій хвилюється, шукає тебе, — продовжувала бабуся, перебираючи карти. — Уже були в нього ті, хто тебе шукає. Але він тобі допоможе, виручить, навіть не згадає про ту образу, яку ти йому завдав.
Микола ледь не впав зі стільця.
Ну гаразд, допустимо, старенька — добрий психолог. Але звідки вона знає про Ларису? Про те, як він кинув сестру свого друга заради Свєтки? Як та тоді поїхала, зламана? Вони з другом тоді побилися, ледь не переламали один одному ребра, але потім… помирилися.
Він завжди думав, що це Лариса вмовила брата пробачити його.
Бабуся склала карти. Він видихнув:
— Неймовірно…
Вона засміялась — дзвінко, молодо, ніби не стара жінка, а дівчинка.
— А ти що думав? Раніше мене на всю область знали — найкраща ворожка була! А тепер… — вона махнула рукою. — Тепер не ворожу. Не хочу. Важко бачити чужі долі, Коля. Люди ж рідко приходять, коли в них усе добре. Тільки коли вже припекло, коли дно. Ну і що ти думаєш, у таких випадках бачиш? Найчастіше — фінал.
На вулиці гримнув грім, ніби підтверджуючи її слова.
— Та що ж це таке! — вигукнула Анна Федорівна, піднімаючи руки. — Тиждень грози, як навіжені! Коли ж це неподобство закінчиться?
Кіт, ніби за командою, шмигнув на піч, згорнувся клубком. Микола ж із подивом спостерігав, як господиня вправно розставляє тази — точно знала, де капає. Так і вийшло: під веселий передзвін крапель, під гуркіт грому вони продовжили вечір.
— У селі майже нікого не залишилось, — зітхнула старенька. — Раніше, як з міста до мене на ворожіння їздили, могла попросити — чоловіків присилали, дах латали. А тепер і просити нікого. От і думаю: що раніше станеться — я помру чи стеля на мене завалиться?
Минуло три дні. Микола зміцнів, рана підтяглася. Нових облич у селі не з’являлося — лише раз проїхав місцевий виїзний магазин. А на світанку четвертого дня Анна Федорівна розбудила його затемна:
— Пора, Коля. Сюди вже їдуть.
Він легко підвівся — тіло слухалося, ніби й не було поранення. Міцно обійняв стареньку:
— Ще побачимось. Дякую вам…
— Іди вже, — буркнула вона, відвертаючись, — а то розплачусь. Побачимось, я впевнена.
Вона пояснила шлях через город до станції, як краще їхати — автобусом чи електричкою. І довго стояла на порозі, вдивляючись у передсвітанкову імлу, куди він зник.
— Що ж за напасть… — пробурмотіла вона. — Літо якесь ненормальне…
Довелося звільнити відра — ті, з яких носила воду з криниці. Дивилась, як на стелі розповзаються нові мокрі плями. Так, дах довго не витримає.
Злива скінчилась так само раптово, як і почалась. Загалом, цього літа погода ніби з ланцюга зірвалася: зранку — спека, потім — потоп, а до вечора знову душно.
Анна Федорівна зібрала тази, вилила воду, вийшла на двір. І завмерла.
До хати під’їжджав… ні, не просто автомобіль — справжня махіна! Вантажівка, а зверху щось схоже на кошик. А за нею — велика чорна легковушка.
— Невже війна? — прошепотіла вона, судомно хрестячись.
Машини зупинилися. Тепер видно: в кузові — дошки, пакунки, щось яскраве, схоже на шифер, та не він. З легковика вийшов…
— Миколо!
Відро з гуркотом упало. Вона пошкандибала до нього, не вірячи очам.
— Добрий день, Анно Федорівно! — він широко усміхався. — Казав же — скоро побачимось!
— Скоро, кажеш… — фиркнула вона. — Три місяці — це в тебе «скоро»?
— Тут від мене мало що залежало. Мене ж знову забрали, поки друг усе владнував. Правда, лише на місяць — поки суди та слідство. Я не сам приїхав!
Він відчинив двері машини. Звідти вийшла молода жінка, сором’язливо посміхнулась:
— Добрий день.
Вечеряли надворі. Лариса, Анна Федорівна та Микола наготували на всю бригаду — три величезні каструлі. Поки Лариса накривала на стіл, бабуся розклала карти. Коля сів поруч:
— Ну що там?
— Кажуть, що ти правильно зробив, повернувшись у минуле і виправивши помилку. — Вона примружилась. — Саме через твою жорстокість тоді все й пішло шкереберть. Тільки от… — Микола напружився. — Ти женитись зібрався?
— Та хоч зараз! Тільки боюсь, що вона відмовить.
— Не відмовить. — Анна Федорівна хитро посміхнулась. — Дитині ж без батька на світ з’являтись не годиться.
Коля вражено втупився в Ларису. Та зашарілась, але посмішка не сходила з її обличчя.
Пізно ввечері, коли старенька вже спала, а робітники вляглись, Лариса і Микола влаштувались у машині.
— Лар… — раптом заговорив він, дивлячись у стелю. — Як ти дивишся на те, щоб пов’язати життя з колишнім зеком?
Вона здивовано обернулась, але він далі дивився на зоряне небо.
— Це… що, пропозиція? — прошепотіла вона.
— Ну так.
— Гм… — Лариса удавано насупилася. — Перспектива так собі: чоловік по тюрмах, а я з купою дітей. — Зітхнула й відвернулась до вікна.
Микола сіпнувся, вдарився головою об дах. Лариса засміялась:
— Так, дурнику, звісно, так! Я стільки років чекала цих слів. Хоча… — зробила сумні очі, — думала, буде каблучка, квіти…
— Та йо-ма-йо! — Він вискочив із машини, озирнувся, вирвав з бабусиного палісадника першу-ліпшу лілію і влетів назад. — Квіти! Каблучку завтра купимо. І ще… — раптом серйозно сказав він, — поїдемо до моїх батьків.
— Звичайно, поїдемо.
Анна Федорівна, яка спостерігала за ними з літньої кухні, усміхнулась і перехрестилась:
— От і добре. Тепер усе на своїх місцях.
— Доки ти не повернеш усі гроші, які віддав із моєї скарбнички своєму братові, додому можеш не повертатися! Я не для нього збирала ці гроші…