Ганна застебнула блузку й схопила теку з документами. Нарада за пів години, вона проспала на двадцять хвилин. Ілля стояв біля плити й перевертав яєчню.
— Ти ж не поснідала.
— Нема коли, запізнююся.
Він обернувся. Подивився так, ніби вона йшла назавжди, а не на роботу.
— Хоча б каву візьми з собою.
Вона цьомнула його в щоку й вибігла. У ліфті поправляла волосся й думала, як же їй пощастило. Пів року тому Денис пішов, сказавши, що не хоче бути при успішній дружині інженером на окладі. Ілля був іншим. Він казав, що пишається нею.
Біля машини Ганна завмерла. У голові клацнуло. Нараду перенесли. Вчора прийшов лист — на завтра. Вона стояла з ключами в руці й дивилася на порожню парковку. Можна поїхати в офіс. Або повернутися й повезти Іллю за місто, у той ресторанчик на озері, який він любить.
Ганна розвернулася. Увійшла до під’їзду, натиснула кнопку ліфта. Табличка бовталася на скотчі: «Не працює». Знову.
Вона почала підійматися. Рахувала сходинки — звичка з дитинства. На другому поверсі збилася. Зупинилася, подивилася на двері. Квартира 23. Їй на сьомий, до 47-ї. Гаразд, ще трохи.
Дійшла до наступного майданчика. Подивилася на номер. 35. Це п’ятий поверх. Не сьомий.
Вона хотіла піднятися далі, але почула голос. Ілля стояв біля вікна в отворі й говорив телефоном. Гучно. Зовсім не так, як зазвичай.
— Слухай, усе готово, я ж сказав. Вона переказала останню частину позавчора, гроші на рахунку.
Ганна притиснулася до стіни.
— Та яка травма, ти чого. Я просто лежав і стогнав, коли вона заходила. Жінки обожнюють рятувати, це їхнє слабке місце. Возила мене клініками, платила. Я навіть не думав, що так легко пройде.
Ілля засміявся. Ганна раніше не чула від нього такого сміху. Короткого. Злого.
— Тепер головне — забрати пацана у Маргарити. Вона вже погодилася, що я заберу його на вихідні. Няня передасть, скаже, що за домовленістю. Коли Маргарита повернеться, ми будемо в іншій країні.
Ганна повільно опустилася на сходинку. Підлога під ногами хитнулася.
— Будиночок уже оформлений на чуже ім’я. Маргарита заплатить будь-які гроші, аби повернути сина. А на ці гроші від Ганни я спокійно протягну рік. Потім відкрию там кафе чи ще щось. Та ти не переживай, вона ні про що не здогадається. Ця дурепа досі вірить, що я її кохаю.
Три місяці тому Ілля не встав з ліжка. Сказав, що спина відмовила, що не відчуває ніг. Вона викликала швидку. Возила його лікарнями. Лікарі казали: операція, складна. Вона зняла всі гроші, які збирала п’ять років на квартиру. Віддала йому. Він лежав блідий і шепотів, що не вартий її.
А ще був той вечір біля магазину. Ілля розмовляв із якоюсь жінкою біля машини. Гучно. Жінка кричала, він перебивав, вимагав повернути якийсь борг. Потім повернувся й сказав, що це просто знайома, яка його підставила.
Та жінка була Маргарита.
Ілля закінчив розмову й зайшов у під’їзд. Ганна завмерла. Він пройшов повз, піднявся вище. Грюкнули двері їхньої квартири.
Ганна спустилася й сіла в машину. Руки лягли на кермо, але завести не виходило. Просто сиділа. На лобовому склі жовтий листок — оголошення про паркування. Ілля приклеїв його вчора, сміявся, сказав, що це їхня перепустка у щасливе життя.
Вона дістала телефон. Знайшла серед нещодавніх той номер. Місяць тому Іллі прийшло повідомлення, коли він був у душі. Вона не читала, тільки запам’ятала номер — бухгалтерська пам’ять.
Набрала.
— Алло?
— Мене звати Ганна. Мені потрібно з вами зустрітися. Це про Іллю та вашого сина.
Мовчання.
— Що сталося?
— Краще при зустрічі.
Маргарита прийшла через сорок хвилин. Висока, в суворому костюмі. Сіла навпроти, поклала сумку на коліна.
— Говоріть.
Ганна розповіла. Про травму. Про гроші. Про підслухану розмову в під’їзді. Про план із дитиною. Маргарита слухала нерухомо. Тільки ручку сумки стиснула сильніше.
— Він завжди був таким, — сказала вона. — Два роки тому я його вигнала. Дізналася, що він зняв гроші з мого рахунку. Вигадав історію про хвору матір, якій потрібна операція. Я повірила. Мати виявилася живою й здоровою.
— Тоді чому ви даєте йому бачитися з сином?
— Тому що це його син. Я думала, хоч заради хлопчика він одумається.
Ганна мовчала. Дивилася на цю жінку й бачила себе. Обидві повірили. Обидві віддали.
— Що ви пропонуєте? — запитала Маргарита.
— Зателефонуйте йому. Скажіть, що їдете у відрядження і він може забрати сина на вихідні. Коли приїде, я буду там. І поліція теж.
Маргарита кивнула.
— Добре.
Увечері Ганна повернулася додому як зазвичай. Ілля зустрів її з усмішкою, обійняв, запитав про роботу.
— Втомилася, — вона пройшла в спальню і лягла, не роздягаючись.
Наступного дня Маргарита зателефонувала Іллі. Ганна чула його голос через динамік — він ледве стримував радість, погоджувався забрати сина в п’ятницю.
У п’ятницю Ілля пішов рано-вранці. Сказав, що хоче прогулятися. Ганна почекала десять хвилин і поїхала за адресою Маргарити.
Ілля приїхав до будинку колишньої дружини рівно о десятій. Вийшов із машини, поправив куртку, пройшов до під’їзду. Двері відчинила няня. Передала йому хлопчика — маленького, в синій курточці. Ілля взяв його за руку й повів до машини.
— Тату, а куди ми їдемо?
— Далеко, синку. Там буде добре.
З сусіднього під’їзду вийшла Маргарита. За нею — двоє чоловіків у формі.
Ілля завмер.
— Маргарито? Ти ж…
— Я нікуди не їхала, — вона підійшла, забрала сина й передала його няні. — Ведіть його у квартиру. Зараз.
Няня швидко розвернулася й зникла в під’їзді. Хлопчик озирнувся на батька, але нічого не сказав.
— Що відбувається? — голос Іллі тремтів.
— Відбувається те, що тебе заарештовують за спробу викрадення дитини та шахрайство.
Ілля подивився на неї, потім перевів погляд. Ганна стояла біля сусіднього будинку й дивилася на нього.
— Ганно… Ганю, це непорозуміння, я можу все пояснити…
— Переплутала поверх, — сказала вона. — Ліфт не працював, я підійматися пішки. Зупинилася на п’ятому замість сьомого. Ти стояв біля вікна й розмовляв телефоном. «Ця дурепа досі вірить, що я її кохаю». Пам’ятаєш ці слова?
Ілля відкрив рот, але нічого не сказав.
Маргарита дістала телефон.
— У мене запис твоєї розмови. Там усе: про гроші, про втечу, про те, як ти збирався вимагати викуп за мого сина.
Вона увімкнула запис. Голос Іллі звучав гучно: «Маргарита заплатить будь-які гроші, аби повернути сина. А на ці гроші від Ганни я спокійно протягну рік».
Один із поліціянтів зробив крок вперед.
— Ви затримані. Пройдемо.
— Постривайте, ви не розумієте! Я просто хотів провести час із сином! Я не збирався його викрадати!
— Тоді навіщо оформив будиночок за кордоном на чуже ім’я? — запитала Маргарита. — Я знайшла документи. І знайшла ще трьох жінок, яких ти ошукав до нас. Вони погодилися дати свідчення.
Обличчя Іллі зблідло.
— Ганно, ну скажи їм! Скажи, що я не такий! Ми ж кохали одне одного!
Ганна ступила ближче. Подивилася йому прямо в очі.
— Ти лежав у ліжку й плакав, коли я віддала тобі останні гроші. Казав, що не вартий мене. А сам уже планував, як зникнеш із ними.
— Я справді збирався повернути! Клянуся!
— Заткнись, — Маргарита перебила його. — Досить. З тебе досить.
Поліціянти розвернули Іллю й повели до машини. Він озирався, намагався щось сказати, але його вже посадили на заднє сидіння. Машина поїхала.
Маргарита стояла й дивилася їй услід. Потім повернулася до Ганни.
— Ви врятували мого сина.
— А ви допомогли мені дізнатися правду вчасно.
Маргарита дістала із сумки конверт.
— Це дані його рахунку. Я вже подала заяву на арешт коштів. Вам повернуть гроші. І ще — слідчий сказав, що з урахуванням усіх потерпілих йому дадуть реальний термін. Три роки мінімум.
Ганна взяла конверт. Папір шурхотів у пальцях.
— Дякую.
Маргарита кивнула й пішла до під’їзду. Зупинилася біля дверей, обернулася.
— Знаєте, я два роки боялася, що він повернеться й забере у мене сина. Щоразу, коли дзвонив телефон, я думала: це він. Вигадав нову схему. Тепер нарешті все скінчено.
Вона зайшла в під’їзд. Двері зачинилися.
Ганна сіла в машину. На лобовому склі все ще висів той жовтий листок. Вона зірвала його, зім’яла й викинула у вікно.
Вдома Ганна зібрала речі Іллі — дві сорочки в шафі, зубну щітку у ванній, бритву. Склала все в пакет і віднесла до сміттєвих баків. Повернулася, вимила руки. Гарячою водою, з милом, довго.
Телефон завібрував. Повідомлення від невідомого номера: «Ганю, це я. Мені дали один дзвінок. Будь ласка, приїжджай. Мені потрібен адвокат. Я все поясню».
Вона прочитала. Заблокувала номер. Видалила повідомлення.
Через два тижні Маргарита надіслала фотографію. Її син на гойдалці, сміється, тягне руки вгору. Підпис: «Дякую вам. Він навіть не питає про батька».
Ганна подивилася на фотографію. Хлопчик був щасливим. Він не знав, що його батько планував використати його, щоб витягнути гроші з матері. Не знав, що його збиралися викрасти й вивезти в іншу країну.
Вона відповіла: «Нехай так і залишається».
Увечері Ганна стояла біля під’їзду й дивилася на табличку на ліфті. «Не працює». Як тоді, в п’ятницю. Якби ліфт працював, вона б не пішла пішки. Не переплутала б поверх. Не почула б розмову.
Ганна штовхнула двері сходів і почала підійматися. Рахувала східці. Дійшла до п’ятого поверху. Зупинилася біля того самого вікна, де стояв Ілля з телефоном.
Звідти було видно всю парковку. Її машину. Сусідні будинки. Дитячий майданчик, де хлопці ганяли м’яч.
Ганна постояла ще хвилину й пішла далі. На сьомий поверх. Додому.
Іллі дали три з половиною роки. Суд врахував свідчення чотирьох жінок, яких він ошукав, і спробу викрадення дитини. Адвокат намагався довести, що він просто хотів провести час із сином, але запис розмови все зруйнував.
Гроші Ганні повернули через чотири місяці. Не всі відразу — частинами, через судових виконавців. На ці гроші вона внесла перший внесок за квартиру. Маленьку, однокімнатну, але свою.
Денис написав їй через пів року після арешту Іллі. «Привіт. Чув, у тебе були труднощі. Може, зустрінемося? Поговоримо?»
Ганна прочитала повідомлення. Подивилася на екран. Денис пішов сам, бо не зміг прийняти, що вона заробляє більше. Ілля залишився, бо побачив у цьому можливість. Обидва по-своєму використали її — один забравши час, другий гроші.
Вона набрала відповідь: «Не треба».
Відправила. Заблокувала номер.
У нову квартиру Ганна в’їхала наприкінці осені. Однокімнатка на третьому поверсі, з працюючим ліфтом і вікнами на парк. Маргарита приїхала допомогти з коробками, привезла сина. Хлопчик бігав порожніми кімнатами й сміявся — луна відбивалася від стін.
— Тут здорово! А можна я прийду до вас у гості?
— Звісно, — сказала Ганна.
Маргарита поставила коробку на підлогу.
— Знаєте, я все думаю. Якби ви не переплутали поверх тоді…
— Але я переплутала, — Ганна відкрила коробку з посудом. — І це єдине, що має значення.
Увечері, коли Маргарита з сином поїхали, Ганна стояла біля вікна й дивилася на парк. Дерева гойдалися від вітру, листя зривалося й летіло вниз. На лавці сиділа пара — чоловік обіймав жінку за плечі, вона притискалася до нього.
Раніше Ганна дивилася б на них і відчувала порожнечу. Зараз не відчувала нічого.
Вона зачинила вікно, засмикнула штору й пішла розпаковувати речі.
Через рік Ілля надіслав листа з колонії. Довгого, на трьох аркушах. Писав, що усвідомив помилки, що шкодує, що хоче все виправити. Що думає про неї щодня. Що якщо вона дочекається його, він стане іншою людиною.
Ганна прочитала перший абзац. Склала листа назад у конверт і викинула у відро для сміття. Не дочитавши.
На роботі її підвищили — тепер вона фінансова директорка. Зарплата зросла. Маргарита іноді дзвонила, запрошувала на день народження сина або просто випити кави. Вони стали чимось на кшталт подруг — тих, кого пов’язує не спільне минуле, а спільний порятунок.
Одного разу Маргарита запитала:
— Ви зустрічаєтеся з кимось?
— Ні.
— І не хочете?
Ганна подумала.
— Не знаю. Поки не хочу.
— А якщо зустрінете когось?
— Тоді зустріну. Але шукати не буду.
Маргарита кивнула. Більше не питала.
Минуло два роки. Табличку на ліфті в старому будинку нарешті зняли — його відремонтували. Ганна приїжджала туди іноді, до подруги, яка жила поверхом нижче. Щоразу, заходячи в під’їзд, вона дивилася на сходи. Згадувала той день, коли переплутала поверх і почула правду.
Якби не ця помилка, вона б залишилася з Іллею. Віддала б йому все, що в неї було. Втратила б не лише гроші, а й саму себе.
А зараз у неї була своя квартира. Своя робота. Своє життя. І ніхто не міг забрати це в неї, бо вона більше не віддавала себе цілком.
В один із вечорів, повертаючись додому, Ганна зайшла в супермаркет. Біля каси стояв чоловік із дитиною на руках. Хлопчик плакав, тягнувся до шоколадки на полиці. Чоловік заколисував його, говорив щось тихо, заспокоював.
Він обернувся — вибачитися перед Ганною за те, що затримує чергу.
— Вибачте, зараз швидко.
— Нічого, — сказала вона.
Він усміхнувся. Ганна відвернулася й дістала телефон.
Раніше вона б усміхнулася у відповідь. Зав’язала б розмову. Подумала б: а раптом.
Зараз вона просто стояла й чекала своєї черги.
Чоловік розплатився й пішов. Ганна підійшла до каси, виклала продукти. Касирка пробивала товар і раптом сказала:
— Він на вас дивився. Гарний чоловік.
— Так, — відповіла Ганна. — Гарний.
Вона взяла пакет і вийшла з магазину. Сіла в машину, завела мотор.
На пасажирському сидінні лежав той самий конверт від Маргарити — з даними рахунку Іллі, який вона зберегла. Ганна взяла його, відкрила бардачок і сховала туди. Не викинула. Просто сховала. На пам’ять про те, як легко можна втратити все, якщо перестати думати головою.
Вона виїхала зі стоянки й поїхала додому. Включила радіо. Грала якась пісня — стара, про любов і розставання. Ганна перемкнула на новини.
Вдома вона розігріла вечерю, сіла біля вікна з тарілкою. У парку горіли ліхтарі. Хтось гуляв із собакою. Хтось сидів на лавці з телефоном.
Ганна доїла, вимила посуд. Пройшла в кімнату, лягла на диван із книжкою. Читала до опівночі. Потім вимкнула світло.
І заснула спокійно. Без думок про те, що когось не вистачає поруч.
Іноді зламаний ліфт може врятувати від зламаного життя. Головне — вчасно почути правду.
— Купили старшій доньці квартиру? От і йдіть до неї жити! — заявив батькам Федір