Антон розглядав чек із продуктового, подумки перераховуючи, де можна було б заощадити ще гривень сто. Майонез замість сметани? Чи взяти не охолоджену курку, а заморожену? Він провів долонею по обличчю, відчуваючи втому. П’ятниця, кінець місяця, а до зарплати ще тиждень.
— Антоше, — гукнула його Настя з кухні, — твоя мама дзвонила. Я не взяла, вирішила, вона тобі передзвонить.
Він кивнув, дістаючи телефон. Вісім пропущених. Шлунок неприємно стиснувся — зазвичай мати обмежувалася двома дзвінками, якщо не було нічого термінового.
— Мамо? Що сталося?
— Антошо, синку, — голос матері тремтів, — мені дуже потрібна твоя допомога. Терміново. У мене з серцем зовсім погано стало, лікар призначив обстеження. УЗД, кардіограму якусь спеціальну. Це десять тисяч коштує. Треба в приватну клініку їхати.
Антон заплющив очі. Десять тисяч. Половина того, що залишилося після іпотеки та комуналки.
— Мамо, але ж у тебе поліс. Можна по…
— По запису через два місяці черга! — перебила вона, і в голосі з’явилися сльози. — Два місяці, Антошо! А мені вже шістдесят вісім. Я можу й не дочекатися. Лікар сказав, що терміново треба.
Він уявив собі матір — маленьку, сутулу, з вічно стривоженими очима. Після смерті батька п’ять років тому вона немов зів’яла, стала якоюсь беззахисною.
— Добре, мамо. Я перекажу. Тільки не хвилюйся, будь ласка.
— Дякую, синку. Ти в мене один такий. Не те що…
Вона осіклася, але Антон і так зрозумів. «Не те що Настя».
Поклавши слухавку, він пройшов на кухню. Настя різала овочі для салату, і від її зосередженого профілю віяло таким спокоєм, що Антон відчув укол провини.
— Мамі потрібні гроші. На обстеження серця. Десять тисяч.
Настя завмерла з ножем на вазі.
— Знову? Антоше, ми минулого місяця їй п’ять переказали. На ліки.
— Це інше. Вона каже, термінове обстеження.
— А по полісу не можна?
— Через два місяці тільки.
Настя повільно поклала ніж на обробну дошку. Сіла за стіл, подивилася на чоловіка.
— Антоне. Послухай мене уважно. Твоя мати дзвонить нам кожні два-три тижні. Щоразу — різні причини. То ліки, то лікарі, то сантехнік потрібен, то бойлер зламався. За пів року ми їй переказали більше шістдесяти тисяч.
— Ну і що? Вона моя мати!
— А мої батьки що — чужі? — у голосі Насті з’явилася сталь. — Ми їм допомагаємо рідше і менше. Хоча в тата діабет, і ліки справді дорогі. Але він терпить, не просить зайвий раз. Знаєш, чому? Тому що розуміє, що в нас своє життя, іпотека, плани на ремонт.
Антон відчув, як починає закипати.
— Тобто ти хочеш сказати, що моя мати бреше?
— Я хочу сказати, що тебе використовують. Нами маніпулюють. Твоя мати чудово знає, що ти не відмовиш, якщо скаже про хворобу.
— Насте!
— Не кричи на мене. Я кажу правду, яку ти боїшся почути.
Вони вечеряли мовчки, і салат був гірким, немов у нього додали не сіль, а полин.
Через тиждень мати подзвонила знову. Цього разу попросила сім із половиною тисяч — нібито на консультацію кардіолога в приватній клініці та на якісь спеціальні аналізи.
— Мамо, а як пройшло те обстеження? — обережно запитав Антон.
— Яке обстеження?
— Ну, на яке я десять тисяч переказував.
— А, те! Пройшло добре. Лікар сказав, що треба далі дивитися. Тому й потрібна тепер консультація фахівця.
— А результати можеш надіслати? Настя хоче подивитися.
У слухавці повисла пауза.
— Навіщо Насті мої аналізи? Вона що, лікар?
— Ні, просто цікавиться. Хвилюється за тебе.
— Хвилюється, — у голосі матері прозвучало щось колюче. — Хвилюється вона… Скажи краще, що не вірить мені. Що вважає мене брехухою.
— Мамо, не говори дурниць. Просто надішли результати, і все.
— Не надішлю. Це моя особиста медична інформація. Якщо ви мені не вірите — ваша справа. Значить, я вам не мати, а тягар якийсь.
Вона поклала слухавку. Антон сидів із телефоном у руці, відчуваючи, як навалюється втома. Боже, як же все складно. Чому не можна просто допомогти матері, чому Настя вічно все ускладнює?
— Що сказала? — Настя стояла у дверях із рушником у руках.
— Просить ще сім із половиною. На лікаря й аналізи.
— А результати минулого обстеження?
— Відмовилася надсилати. Образилася.
Настя кинула рушник на диван, і щось у цьому жесті було таке відчайдушне, що Антон здригнувся.
— Усе. Досить. Антоше, розплющ очі. Вона бреше. Ніяких обстежень не було. Вона витрачає наші гроші на щось інше. На що — не знаю. Може, допомагає своїй сестрі, може, просто відкладає. Але бреше.
— Ти не можеш цього знати!
— Можу! Тому що якби їй справді було погано, вона б показала результати. Щоб ти, її єдиний син, знав, що з нею відбувається. Але вона не показує. Знаєш чому? Тому що їх немає!
Антон схопився з дивана.
— Досить! Це моя мати! Ти не маєш права…
— Маю! Тому що це наші спільні гроші! Тому що через твою матір ми не можемо відкласти на відпустку, не можемо купити нормальні меблі замість цього дивана, що розвалюється! Тому що твоя мати чомусь вважає, що ми повинні їй усе віддавати, тоді як мої батьки соромляться зайвий раз попросити!
— Значить, ідеться про гроші! Так би й сказала!
— Ідеться про брехню! — вигукнула Настя, і в її очах блиснули сльози. — Про те, що твоя мати маніпулює тобою! І ти це дозволяєш!
Вони стояли одне навпроти одного, важко дихаючи. Антон першим відвів погляд. У грудях було порожньо і холодно.
— Я подзвоню їй завтра, — тихо сказав він. — Скажу, що цього разу не можемо. Якщо це тебе влаштує.
Настя витерла очі.
— Мене влаштує, якщо ти поговориш із нею по-справжньому. Якщо попросиш показати результати всіх цих обстежень. І якщо вона відмовиться — замислишся, чому.
Наступний дзвінок матері пролунав через десять днів. Антон навіть не встиг нічого сказати.
— Антошо, мені дуже соромно просити, — голос звучав втомлено, — але мені потрібні гроші на ліки. Шість тисяч. Лікар виписав нові імпортні, дорогі, але без них мені зовсім погано.
— Мамо, почекай. Давай спочатку поговоримо. Пам’ятаєш, я просив надіслати результати обстеження?
— Антоне, до чого тут це? Мені ліки потрібні!
— Мамо, я не можу щоразу переказувати гроші просто так. Мені потрібно розуміти, що відбувається. Надішли результати. Усі. І того обстеження за десять тисяч, і консультації кардіолога, на яку я давав сім із половиною.
Мовчання. Довге, тягуче.
— Ти мені не віриш, — нарешті промовила мати, і в голосі з’явилися сльози. — Рідний син не вірить рідній матері. Твоя дружина тобі всю голову заморочила. Мабуть, це її ідея — вимагати якісь папірці?
— Мамо, це не…
— Знаю я, знаю! Батьки її вам дорожчі! Ось їм ви допомагаєте не замислюючись! А я що — чужа? Я тебе ростила! Я тобі все віддавала! А тепер ти вимагаєш від мене якісь довідки, ніби я жебрачка!
— Ніхто не каже, що ти жебрачка. Просто…
— Усе зрозуміло. Не потрібна я вам. Помру тут сама, без ліків, а ви будете спокійно спати.
Вона кинула слухавку. Антон сидів на кухні, дивлячись у вікно. Надворі йшов дощ, і краплі на склі зливалися у криві доріжки.
Настя вийшла зі спальні, закутана в халат.
— Що цього разу?
— Ліки. Шість тисяч. Я попросив результати. Вона образилася і поклала слухавку.
Настя сіла поруч, взяла його за руку.
— Антоше, я розумію, як тобі важко. Але вона грає на твоєму почутті провини. Спеціально говорить про моїх батьків, щоб зачепити тебе. Хоча ми їм за пів року переказали рівно п’ятнадцять тисяч. На ліки татові. І вони щоразу надсилали чеки з аптеки, не змушували просити.
Антон кивнув. Він знав. Звісно, знав. Але визнати, що мати може брехати — це означало визнати, що весь світ перевернувся.
— Може, вона справді загубила результати? — слабо спробував він.
— Усі? Одразу?
— Ну…
— Антоне, досить. Подзвони їй завтра. Скажи спокійно: або результати всіх обстежень, або більше ні копійки. Ти маєш право знати, на що йдуть наші гроші.
Але подзвонила мати. Наступного дня, рано-вранці.
— Антоне, — голос був крижаним, — перекажи своїй дружині, що я все чула.
У нього похололо всередині.
— Що ти чула?
— Учора ввечері я дзвонила тобі. Я тобі «Алло», а ти не відповідаєш. І шелестіло сильно. Але я все чула. Як вона тебе налаштовує проти мене. Як звинувачує у брехні.
Антон заплющив очі. От чорт. Іноді телефон справді глючив, міг увімкнутися в кишені.
— Мамо, це не те, що ти думаєш…
— Це саме те! Вона вважає мене брехухою! Хоча я ніколи, чуєш, ніколи в житті не брехала! Усе, що я просила — це на лікування! А ви влаштували мені допит, ніби я злочинниця!
— Мамо, просто надішли результати…
— Не надішлю! Не для того я тебе ростила, щоб ти вимагав від мене звітів! Знаєш що? Не потрібні мені ваші гроші! Обійдуся! Якось виживу! Сама!
Гудки. Антон опустив телефон. Настя дивилася на нього з порога.
— Вона все чула. Вчора. Телефон, мабуть, у кишені натиснувся.
— І що тепер?
— Тепер вона образилася остаточно. Сказала, що більше не проситиме.
Настя підійшла, обійняла його.
— Знаєш, може, це й на краще. Пауза вам обом потрібна.
Але Антон не міг позбутися відчуття, що зрадив найближчу людину.
Минуло три тижні. Мати не дзвонила. Антон дзвонив сам — вона відповідала сухо, односкладово. «Усе нормально. Живу. Не померла ще, якщо ти про це».
— Може, з’їздити до неї? — запропонувала Настя. — Поговорити нормально.
— Вона мене не прийме. Каже, що я для неї більше не син.
— Антоше, вона маніпулює. Це класичний прийом — образа, щоб ти відчував себе винним і наступного разу дав грошей без питань.
— Можливо, — втомлено погодився він. — Але мені від цього не легше.
Ще через тиждень подзвонила тітка Ліда, мамина сестра.
— Антошо, що у вас із матір’ю сталося? Вона мені всю душу вимотала — дзвонить щодня, плаче, що ти її кинув.
— Тітко Лідо, ми її не кидали. Просто попросили показати результати обстежень, на які давали гроші. Вона відмовилася й образилася.
— Обстежень? Яких обстежень?
— Як яких? УЗД серця, кардіограма, консультація лікаря. Вона ж казала, що погано почувається.
Тітка помовчала.
— Антоше, я бачила твою матір позавчора. Ми разом у театр ходили, на балет. Квитки по три тисячі коштували. Вона запросила. І в кафе потім були. Вона виглядала чудово. Жодних ознак хвороби.
Антон відчув, як земля йде з-під ніг.
— Тобто… тобто вона не хворіла?
— Антоше, я не знаю. Може, вона справді була в лікаря. Але виглядає вона добре. І грошей, мабуть, вистачає.
Поклавши слухавку, Антон довго сидів нерухомо. Настя готувала вечерю, але, побачивши його обличчя, кинула все і підсіла.
— Що сталося?
— Тітка Ліда дзвонила. Каже, мама з нею в театр ходила. Квитки по три тисячі. І в кафе. І почувається чудово.
Настя взяла його руку у свої долоні.
— Мені дуже шкода.
— Вона брехала, — голос Антона був порожнім. — Весь цей час брехала. Ніяких обстежень не було. Вона просто хотіла грошей. На що — не знаю. На театри, походи в кафе… Господи.
— Тоне…
— А я вірив! Я переказував їй гроші, ми з тобою сварилися, а вона… вона брехала!
Настя обійняла його, і він уткнувся обличчям їй у плече, відчуваючи, як підступають сльози. Сльози образи, розчарування, гіркоти.
— Що мені тепер робити?
— Нічого. Почекай. Вона сама подзвонить. Коли гроші закінчаться.
Настя виявилася права. Через два тижні мати подзвонила. Голос був майже нормальним, тільки трохи натягнутим.
— Антошо, я хотіла поговорити. Може, ми з тобою того… даремно посварилися?
— Мамо, тітка Ліда мені розповіла про театр.
Мовчання.
— І що вона розповіла?
— Що ти з нею ходила на балет. І в кафе. І що квитки коштували по три тисячі. Це правда?
— Ну і що? Я не маю права один раз у житті в театр сходити? Мені що, в чотирьох стінах сидіти до смерті?
— Мамо, ти казала, що тобі терміново потрібні гроші на ліки та лікарів. А сама витрачала їх на розваги.
— Це не розваги! Це культурний відпочинок! Мені лікар рекомендував менше нервувати!
— Мамо, припини. Ти брехала. Про обстеження, про ліки. Усе це було неправдою.
— Нічого я не брехала! — у голосі з’явилася істерика. — Я справді погано почуваюся! Просто не пішла на обстеження, бо грошей не вистачило! От і довелося поправляти самопочуття чимось більш доступним!
— Квитки по три тисячі — це доступно? Мамо, досить. Я втомився. Я більше не можу так.
— Тобто ти мене кидаєш? Остаточно?
— Я тебе не кидаю. Але більше не буду давати гроші просто так. Якщо тобі справді знадобиться допомога — з результатами аналізів, із чеками з аптеки — я допоможу. А на театри й кафе заробляй сама.
Мати схлипнула.
— Ти жорстокий. Твоя дружина з тебе жорстоку людину зробила.
— Настя відкрила мені очі. Це правда.
— Значить, так. Добре. Запам’ятай мої слова, Антоне. Коли мені справді буде потрібна допомога, коли я буду лежати при смерті — згадай, як ти зараз зі мною розмовляв. І не приходь. Тому що я тобі не прощу.
Вона поклала слухавку. Антон сидів із телефоном у руці, відчуваючи дивне полегшення. Немов із плечей звалився величезний тягар.
Настя вийшла з ванної, витираючи волосся рушником.
— Ну що?
— Вона зізналася. Точніше, не зізналася напряму, але я зрозумів. Грошей на обстеження вона не витрачала. Витрачала на себе. На те, що хотіла.
— І що ти їй сказав?
— Що допомагатиму лише з підтвердженням. Чеки, результати аналізів. Решта — її проблеми.
Настя підійшла, обійняла його зі спини.
— Я тобою пишаюся. Знаю, як тобі було важко.
— Вона сказала, що коли їй справді знадобиться допомога, не треба приходити. Що не пробачить.
— Заспокойся. Це теж маніпуляція. За кілька тижнів подзвонить, як ні в чому не бувало. Побачиш.
Але мати не подзвонила ні через два тижні, ні через місяць. Антон кілька разів сам набирав її номер, але вона скидала. Один раз взяла слухавку і сказала: «Мені нема про що з тобою говорити», — і відключилася.
— Може, таки з’їздити? — занепокоїлася навіть Настя. — Раптом і справді щось сталося?
— Вона б дала знати. Через тітку Ліду хоча б.
Але тривога гризла. А що як мати справді хвора? Що як він відмовив їй, коли допомога була потрібна?
Він дзвонив тітці Ліді, і та заспокоювала:
— Бачила її вчора в магазині. Нормальна. Здорова. Просто ображається.
Минуло два місяці. Вони з Настею почали відкладати гроші на відпустку — вперше за три роки з’явилася така можливість. Купили нову посудомийну машину, про яку мріяли. Життя стало легше, немов зняли тугий ремінь.
— Не відчуваєш себе винним? — запитала якось Настя.
— Відчуваю, — чесно зізнався Антон. — Але розумію, що не повинен. Ми зробили правильно.
— Ми зробили єдине правильне, що могли. Встановили правила.
Правила. Дивне слово. Між матір’ю і сином. Але, мабуть, необхідне.
Одна з сестер сіамських близнючок завагітніла й народила сина: ось як виглядає їхня дитина