Нічий син. Оповідання.

Так сталося, що перша дружина Василя жила в тому ж під’їзді. Власне, Альона і познайомилася з Василем у під’їзді: її збила з ніг собака, а Василь допоміг їй підвестися і навіть відвіз до травмпункту, бо щиколотка на очах перетворювалася на синяк. І коли дізнався, що в Альони перелом через його собаку, почав носити квіти й цукерки як вибачення.

Собака була не його. Це дружина Василя завела пса, коли він від неї пішов. Завела на зло, бо Василь був проти тримання собак у квартирі.

— Собакам потрібна воля! — пояснював він. — А вона навіть не вигулює його!

З собакою гуляв Василь, який спочатку приходив провідати сина, а потім — Альону. Коли вони одружилися, якось само собою вийшло, що собака переїхала до них. Не те щоб Альона була в захваті, скоріше навпаки: грошей і так ледь вистачало, а коли вона пішла в декрет із молодшою донькою, то взагалі — таку велику собаку прогодувати було непросто. Але що поробиш — не залишати ж бідолашну тварину напризволяще.

Раїса, перша дружина Василя, була жінкою роковою. Невисока, округла, з порцеляновим ляльковим личком, вона завжди притягувала до себе погляди. Тільки от щастя ця краса їй не приносила. Приносила лише нещастя: Раїса була влюблива, легковажна й вітряна. Василю вона зраджувала, і він узагалі не був певен, що син його, але до виховання ставився серйозно: допомагав фінансово й усіляко намагався брати участь у його житті.

Руслан був складним хлопцем, прямо як його мати. Підозри Василя щодо батьківства виникли не на порожньому місці: Руслан був чорнявий, кароокий і не дуже схожий ані на матір, ані на «батька». З раннього дитинства був страшенно ненажерливим, балакучим і хапав усе, що погано лежало. Ходити з ним у магазин було справжнім покаранням: обов’язково щось поцупить! Учителі хапалися за голову, Василь лише й встигав владнувати проблеми, а Раїса сміялася:

— Ой, та що такого, він же ще дитина!

Сином вона не займалася, її більше цікавило особисте життя. Знайшла собі спортсмена: високого, гарного, на десять років молодшого, й ходила з ним під ручку з гордо піднятою головою. Спортсмен той переїхав до Раїси й, видно, не дуже ладнав з пасинком: тепер не лише собака, а ще й Руслан майже оселився у квартирі в Альони. Їв за двох, і Альона вже не знала, що вигадати на обід та вечерю, щоб усім вистачило: Василь ніби й намагався знайти підробіток, але все ніяк. Батько старшої доньки загинув, і пенсію Альона не витрачала — відкладала на рахунок: буде Вірі потім стартовий капітал. Тож годувати треба було п’ятеро людей і собаку, на одну зарплату не розженешся: спільна з Василем донька була ще надто мала, щоб іти в садок.

— У тебе там що, глисти? — сварився Василь на сина. — Скільки можна жерти?

Руслан ображався й викидав черговий фокус. Тепер він тягав не шоколадки з магазинів, а щось серйозніше, і з кожним разом Василю було все складніше владнувати неприємності.

— Руслан, ще раз тебе піймають на крадіжці — не ображайся! Підеш жити до матері з її дитсадівцем!

Нового співмешканця Раїси Василь терпіти не міг, і Альону це турбувало. Їй здавалося, що Василь досі не розлюбив Раїсу, ревнує її та при нагоді повернувся б. Альона й раніше не була красунею, а після пологів ще й погладшала, тож у порівнянні з Раїсою явно програвала. Хоча спортсмен їй теж не подобався, але зовсім з інших причин: якось вона помітила синці на Русланові й спитала, звідки, а він зам’явся й перевів розмову. Альона підозрювала, що це справа рук того спортсмена, але доказів не мала, а лізти в душу до Руслана не хотіла.

— Чого ти дитину за шматок дорікаєш, — казала вона чоловіку. — Він підліток, ясно, що їсть багато.

— Ага, а сам худющий як дощовий черв’як! Весь у мамашу…

Чим старшим ставав Руслан, тим ясніше ставала очевидною відсутність спорідненості з Василем. Мабуть, тому він і злився.

Коли Руслан черговий раз щось поцупив у магазині, Василь так розлютився, що вигнав його з дому.

— Щоб ноги твоєї тут більше не було!

Альона намагалася заступитися, але дарма. Руслан спустився поверхом нижче до матері з усіма своїми речами.

— Собаку теж туди треба віддати, — пробурмотів Василь. — Хай дитсадівець її годує!

За Руслана було тривожно. Альона намагалася його підгодовувати: підстерігала в під’їзді й передавала то гроші, то пиріжок, то шоколадку. Дівчатка теж за ним сумували, особливо старша Віра, яка обожнювала Руслана.

Коли синці почали з’являтися не лише на руках, а й на обличчі Руслана, Альона не витримала й пішла до Раїси.

— Ти чого дозволяєш своєму мужику бити хлопця? Ти мати чи хто? Ще раз таке побачу — звернуся в опіку!

Раїса обматюкала її й мало зі сходів не спустила. А наступного дня Руслан уже ходив з підбитим оком. І Альона пішла в опіку.

Скандал вийшов неабиякий! Раїса підстерегла Альону в під’їзді й потягала її за волосся. Спортсмен з’їхав — не витримав візиту опіки та дільничного. А Раїса у відповідь влаштувала ось що: попросила Василя допомогти змішувач на кухні поміняти, бо чоловіка в неї тепер не було, і все так обставила, що Василь у неї й заночував. Альона була вже на останніх місяцях вагітності, не до з’ясування стосунків було, і вона відпустила Василя без скандалів. Той очі ховав, бурмотів щось незрозуміле. А що скажеш — фатальна жінка!

Коли народилася третя донька, Альона відчула всі «принади» материнства. Старша, звісно, намагалася допомагати, але середня нікому спуску не давала: звикла, що вона найменша, а тут раптом — вже ні. Ще й тато пішов. Та будь-яка трирічна почне вередувати.

Допомога прийшла, звідки Альона й не чекала — від Руслана. Він наглядав за середньою, коли треба було йти до лікаря, гуляв із молодшою, гордо маневруючи візочком по весняних калюжах, робив уроки зі старшою. Альона була йому дуже вдячна й одного разу сказала:

— Ех, мені б такого сина, як ти!

Сказала й зніяковіла. А що як хлопець образиться? Але він не образився. Посміхнувся й відповів:

— А я і є ваш.

Так воно й повелося: поки Руслана не забрали до армії, він був головною опорою Альони. Василь і носа не показував — Раїса його тримала на короткому повідцю, навіть аліменти платив через раз. Але Альона й сама справлялася: вийшла на роботу, зайнялася кар’єрою, вирішивши, що з особистим життям у неї якось не складається. Доньки її тішили: старша взагалі школу з золотою медаллю закінчувала, середня займалася легкою атлетикою — її запросили до школи олімпійського резерву, а молодша була загальним улюбленцем. Навіть Василь до неї прив’язався й потайки від Раїси вчив кататися на велосипеді.

Коли Руслан повернувся з армії, його важко було впізнати: виріс, змужнів, подорослішав. Спочатку він прийшов не до батьків, а до Альони з дівчатами. Середня й молодша одразу повисли на ньому, а Віра стояла осторонь, червона від збентеження. Альона ще тоді мала б все зрозуміти, але зрозуміла лише через рік, коли випадково застала їх удвох у під’їзді.

Сваритись не стала — що вже тепер. Головне, щоб хоч доучилася.

Не доучилася. На третьому курсі завагітніла — довелося терміново весілля грати. Руслан на той час уже працював і винаймав окрему квартиру, тож за Віру не страшно було.

Раїса на весілля демонстративно не прийшла. Василь після розпису зник, сунувши Руслану худенький конверт. Але Руслан не засмутився — він здавався найщасливішим.

— Пам’ятаєш, ти казала, що тобі б такого сина? — спитав він в Альони. — Тепер я офіційно твій син.

Альона погладила його по вперше акуратно причесаному волоссю й сказала:

— А ти завжди ним і був.

Уперше Альона побачила у Руслана вологі очі. А через пів року побачила вдруге — коли він тримав на руках її онука.