Ми з чоловіком народили й виростили чотирьох дітей: двох синів і двох доньок. Усім дали вищу освіту, поставили на ноги. Тепер у кожного з них своя сім’я, а у нас – багато онуків.
Доньки регулярно заходять у гості, телефонують, допомагають. А от сини, здається, зовсім про нас забули. Вони, мабуть, вважають, що якщо їхня дружина або дитина зателефонували мамі, поцікавилися її самопочуттям чи привітали зі святом, то їм самим більше нічого робити не треба.
А нам би просто хотілося хоча б іноді почути їхній голос. Ми не раз намагалися додзвонитися до них, але марно – у хлопців завжди якісь свої справи.
Чи у доньок менше проблем? Ні, звісно. Але вони знаходять для нас час.
З віком і через проблеми зі здоров’ям багато питань ми вже не можемо вирішувати самостійно. Нам дійсно потрібна підтримка.
Коли потрібно було відремонтувати дах, ми звернулися до фахівців, бо сини навіть не приїхали допомогти. Коли чоловіку знадобилася невідкладна медична допомога, його в лікарню відвіз зять, а доньки підтримували в усьому.
Сини ж обмежилися телефонними дзвінками.
Півтора року тому наша старша донька потрапила в аварію й отримала інвалідність. Тепер вона сама потребує допомоги.
Тоді про нас піклувалася молодша донька. Але пів року тому вона втратила роботу і поїхала на заробітки до Європи.
Так ми залишилися сам на сам – двоє старих, які не можуть навіть дійти до аптеки за ліками.
Пенсії ледь вистачає, і ми не можемо дозволити собі найняти доглядальницю.
У цей момент старша невістка запропонувала продати наш будинок і переїхати до пансіонату для літніх людей. Там і умови проживання кращі, і необхідна медична допомога на належному рівні.
Грошей від продажу будинку цілком вистачало на оплату проживання, а якщо чогось бракувало – невістка додавала різницю.
Ідея здалася розумною. Але водночас було гірко усвідомлювати, що жоден із наших синів навіть не запропонував нам переїхати до нього.
Лісник побачив замерзаючих вовченят у лісі й захотів їх врятувати. Такої вдячності він не очікував…