Вечір неспішно опускався на Київ, огортаючи вулиці м’якою напівтемрявою. У трикімнатній квартирі на околиці міста Алла Петрівна прискіпливо оглядала кухню, проводячи пальцем по щойно вимитій плиті. Її обличчя застигло в виразі, ніби вона щойно виявила щось неприємне.
— Світлано, ну як так можна? — її голос звучав із чіткими нотками розчарування. — Я ж тебе вчила, що плиту треба мити одразу після готування, а не тоді, коли все вже присохло.
Світлана, її невістка, стояла біля мийки, домиваючи посуд після вечері. Її плечі напружились, але вона продовжила методично мити тарілки, намагаючись не видати свого роздратування.
— Алло Петрівно, я весь день на роботі, — стримано відповіла вона. — Потім забрала Мішу з садочка, приготувала вечерю… Зараз все домию.
— От саме! — підхопила свекруха. — Чи можу я на тебе покластися? Думаєш, мені легко дивитись, як усе йде шкереберть? Я ж тебе вчу для твого ж блага.
Світлана глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтись. Третій тиждень без вихідних на роботі, нескінченні звіти, претензії керівництва, а вдома — вічні зауваження свекрухи. Здавалося, чаша її терпіння наповнюється по краплі та ось-ось переповниться.
Тим часом Алла Петрівна продовжувала:
— У мої часи якось встигали й працювати, і вдома порядок тримати. А зараз що? Подивися, навіть фіранки на кухні не змінювались з минулого тижня. Я б і сама це зробила, але ж ти знаєш про мій тиск…
— Знаю, Алло Петрівно, — Світлана відчула, як усередині щось здригнулося. — Ви часто про це нагадуєте, особливо коли мова йде про домашні справи.
— Що ти собі дозволяєш? — свекруха підвищила голос. — Між іншим, я вас до себе пустила жити. Якби не я, де б ви зараз були?
Саме в цей момент на кухню зайшов Андрій, чоловік Світлани. Він виглядав змученим після робочого дня, але, почувши підвищені тони, одразу насторожився.
— Що сталося? — запитав він, переводячи погляд з матері на дружину.
— Нічого особливого, — відповіла Світлана, намагаючись говорити рівно. — Твоя мама вважає, що я недостатньо добре доглядаю квартиру.
— Не перекручуй! — обурилася Алла Петрівна. — Я просто хочу, щоб усе було ідеально. Хіба це погано — прагнути кращого?
Андрій утомлено потер перенісся.
— Мамо, Світлана весь день працювала…
— І що? Я теж усе життя працювала! — перебила його мати. — Але в мене завжди був порядок!
Світлана з гуркотом поставила останню тарілку в сушарку. Її руки тремтіли.
— Знаєте що, Алло Петрівно? — почала вона, і в її зазвичай спокійному голосі з’явилися сталеві нотки. — Я більше не можу. Щодня, що б я не робила, ви знаходите до чого причепитися. Я готую — вам не подобається, як. Я прибираю — кажете, що недостатньо чисто. Я перу — ви незадоволені, як розвішані речі!
— Світлано… — спробував втрутитися Андрій, але дружина його вже не чула.
— Ні, я висловлюсь! Ви кажете, що навчаєте мене, але це не так. Ви просто не можете змиритися, що в домі є хтось, окрім вас. Ви не вчите — ви критикуєте, причому постійно! А знаєте що? Мені набридло почуватися служницею в цій квартирі!
Обличчя Алли Петрівни зблідло. Вона дивилася на невістку так, ніби бачила її вперше.
— Це моя квартира, — сказала вона тихо, але з неймовірною твердістю. — І якщо тобі тут не подобається, то я не знаю, де ви житимете.
З цими словами вона розвернулась і, гордо піднявши голову, пішла до своєї кімнати. Двері за нею зачинились з оглушливим клацанням.
Запала важка тиша. Світлана, усвідомивши, що щойно сталося, опустилася на табурет. Андрій стояв поруч, не знаючи, що сказати.
— Ти розумієш, що наробила? — нарешті промовив він. — Ти не мала так з нею говорити.
— А як я мала? — в очах Світлани з’явилися сльози. — Терпіти до нескінченності? Вона ніколи не буде задоволена, Андрію. Ніколи.
— Це ж моя мама, Свєта. І це її квартира.
— І що тепер, я маю мовчки зносити будь-яке приниження?
Андрій тяжко зітхнув і вийшов з кухні, залишивши Світлану наодинці з думками та непролитими сльозами.
Ранок почався з несподіваного телефонного дзвінка. Алла Петрівна, сидячи у своїй кімнаті, голосно розмовляла з кимось.
— Так-так, трикімнатна, в хорошому стані. Метро поруч. Скільки, ви кажете, це може коштувати? Ага, ось як… Цікаво. А як швидко можна знайти покупця?
Світлана, яка проходила повз кімнату свекрухи з кошиком білизни, завмерла на місці. Її серце стиснулося від раптової здогадки.
Цілий день пройшов у напруженому очікуванні. Алла Петрівна поводилася незвично тихо, майже не виходила зі своєї кімнати, а коли все ж з’являлась на кухні — лише сухо віталась і поверталась назад.
Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, Світлана не витримала:
— Вона дзвонила рієлтору. Твоя мама хоче продати квартиру.
— Що? — Андрій не повірив своїм вухам. — Не може бути!
— Я чула сама. Вона питала про вартість і про те, як швидко знайти покупця.
Андрій зблід. Без слів він попрямував до кімнати матері та зачинив за собою двері. Світлана притулилася до стіни в коридорі, напружено вслухаючись у приглушені голоси, що лунали з-за дверей.
— Мамо, це правда? Ти хочеш продати квартиру? — голос Андрія був розгублений.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Алла Петрівна. — Це моя квартира, і я маю повне право розпоряджатися нею, як вважаю за потрібне.
— Але… куди ми підемо? У нас же кредит за машину, ми не витягнемо оренду!
— Не знаю, де ви житимете! Це моя квартира! — в голосі Алли Петрівни прозвучали ті ж сталеві нотки, що були вчора у Світлани. — Я вирішила її продати та на ці гроші перебудувати наш дачний будиночок. Буду жити там, у тиші й спокої. Без постійних докорів на свою адресу.
— Мамо, Свєта просто втомилась… Вона не хотіла тебе образити.
— Ні, сину. Вона сказала саме те, що думала. І знаєш що? Вона права. Це мій дім, і я тут дійсно командую. Але скоро це зміниться.
Коли Андрій вийшов з кімнати матері, його обличчя було сірим від хвилювання. Зустрівшись поглядом зі Світланою, він лише похитав головою — і цей жест сказав їй більше, ніж будь-які слова.
— Ти повинна вибачитися перед нею, — сказав Андрій пізно ввечері, коли вони залишилися наодинці у своїй кімнаті. — Попросити пробачення, вмовити її не продавати квартиру.
Світлана дивилась на чоловіка з недовірою, ніби бачила його вперше.
— Ти серйозно? Після всього, що вона роками робила? Після всіх цих принижень?
— Свєта, зрозумій, у нас немає вибору! — Андрій підвищив голос, але одразу зупинився і продовжив пошепки: — Куди ми підемо з дитиною? На вулицю? Чорт забирай, ми ж тільки-но взяли кредит на машину!
— Я не буду принижуватись, — твердо відповіла Світлана. — Я більше не дозволю ставитися до себе як до прислуги.
— Чудово! — Андрій сплеснув руками. — Значить, ми опинимось на вулиці, зате з відчуттям власної гідності! Молодець!
Він вийшов з кімнати, гучно грюкнувши дверима. Світлана залишилась одна, відчуваючи, як усередині наростає відчай. Але раптом її осяяло. Вона згадала, як два роки тому вони з Андрієм їздили у Туреччину на відпочинок, залишивши Аллу Петрівну саму. Уже через тиждень та дзвонила щодня, благала повернутись, бо «зовсім пропадає на самоті».
План дозрів миттєво. Вранці, коли Андрій ще спав, Світлана зателефонувала своїй подрузі до Львова.
— Олю, привіт! Слухай, пам’ятаєш, ти нас кликала в гості? Ми б хотіли приїхати… Так, з Мішею… На тиждень, може, більше. Справді? Дякую, ти справжній друг!
До вечора, коли Андрій повернувся з роботи, Світлана вже зібрала валізи.
— Що це? — здивовано спитав він.
— Ми їдемо до Олі у Львів. На два тижні.
— Що? Ти здуріла? А робота? А Міша?
— Я взяла відпустку за власний рахунок. У Міші скоро канікули. А тобі раджу зробити те саме.
— Свєта, ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш, — Світлана підійшла ближче. — Подумай: твоя мама погрожує продати квартиру і поїхати жити на дачу. Але два роки тому вона не витримала без нас і тижня. Давай перевіримо, наскільки серйозні її наміри?
Андрій замислився, а потім повільно кивнув.
— Це… може спрацювати. Але що ми їй скажемо?
— Скажемо правду. Що їдемо в гості до друзів.
Реакція Алли Петрівни перевершила всі очікування. Почувши про заплановану поїздку, вона спершу не повірила:
— Як це — їдете? А хто буде готувати? Хто буде прибирати?
— Ви впораєтесь, Алло Петрівно, — спокійно відповіла Світлана. — Зрештою, ви ж збираєтесь жити одна на дачі. Отже, готові обходитися без нас.
Свекруха стиснула губи, але нічого не сказала. Лише провела їх до дверей недобрим поглядом.
Перші три дні у Львові минули спокійно. Алла Петрівна не дзвонила, і Світлана вже почала хвилюватись, що її план провалився. Але на четвертий день телефон Андрія ожив.
— Алло, мамо? Як ти там? — Андрій увімкнув гучний зв’язок, щоб Світлана теж чула розмову.
— Синку! — голос Алли Петрівни звучав незвично стривожено. — Коли ви повернетесь? Я тут зовсім одна… Холодильник майже порожній, а до магазину йти важко. І голова крутиться…
— Мамо, ми ж попереджали, що їдемо на два тижні. Минуло лише чотири дні.
— Чотири дні? — у голосі свекрухи було щире здивування. — Мені здається, вже місяць пройшов! Андрійчику, повертайтесь скоріше. Я скучила за Мішею.
— Ми не можемо раніше, мамо. Квитки вже куплені, вони безповоротні.
Алла Петрівна зітхнула в слухавку:
— Ну добре, добре… Я просто… хвилююсь за вас.
Після дзвінка Світлана з Андрієм переглянулись. Перший крок зроблено.
До кінця тижня дзвінки від Алли Петрівни стали щоденними. Вона то скаржилась на самотність, то на здоров’я, то на сусідів, які «занадто голосно тупають». Нарешті, одного вечора вона не витримала:
— Андрію, я вимагаю, щоб ви негайно повернулися! Я тут з розуму сходжу сама!
— Мамо, ми ж пояснювали: квитки на наступний тиждень, — терпляче повторив Андрій. — До речі, як просувається продаж квартири? Ти вже знайшла покупця?
На іншому кінці лінії запала важка пауза.
— Який продаж? — невпевнено перепитала Алла Петрівна.
— Ну як же? Ти ж хотіла продати квартиру і переїхати на дачу. Жити там на самоті, в тиші та спокої.
— Я… я просто… — голос свекрухи здригнувся. — Я просто хотіла вас провчити. Не збиралась я нічого продавати.
— Серйозно? — у голосі Андрія пролунало щире здивування. — А мені здалося, ти була налаштована дуже рішуче.
— Андрійчику, ну яка дача! Як я там сама буду? Тут хоч ви поруч… — вона замовкла. — Загалом, повертайтеся скоріше. І… передай Світлані, що я… що я, мабуть, була до неї надто сувора.
Коли розмова закінчилася, Світлана не могла повірити своїм вухам.
— Вона вибачилась? Алла Петрівна визнала, що була неправа?
Андрій усміхнувся й обійняв дружину:
— Не зовсім вибачилась, але для неї це вже великий крок. Думаю, коли ми повернемось, багато що зміниться.
Повернення додому було ніяковим. Алла Петрівна зустріла їх біля дверей, виглядаючи незвично скромною. У квартирі панував ідеальний порядок — було видно, що свекруха дуже старалася до їхнього приїзду.
— Проходьте, проходьте, — заметушилася вона. — Я тут шарлотку спекла… З яблуками, як ти любиш, Світлано.
Світлана здивовано підняла брови. За всі роки спільного життя Алла Петрівна жодного разу не готувала спеціально для неї.
Увечері, коли Міша вже спав, а Андрій пішов у магазин, Алла Петрівна і Світлана залишилися наодинці на кухні. Деякий час вони мовчали, потім свекруха несподівано заговорила:
— Знаєш, коли ви поїхали, я спочатку думала: «Ну й добре, відпочину від них». А потім зрозуміла, що відвикла бути сама. Раніше, до вашого переїзду, якось справлялась, а тепер… — вона замовкла, підбираючи слова. — Я зрозуміла, що мені потрібні ви. Всі ви.
Світлана дивилась на свекруху, не знаючи, що сказати. Їй здавалося, що перед нею сидить зовсім інша людина.
— Алло Петрівно, я…
— Ні, дай мені закінчити, — перебила її свекруха. — Ти мала рацію. Я справді надто багато критикувала тебе. І, мабуть, це було не стільки про тебе, скільки про мене. Про те, що я більше не відчувала себе потрібною, важливою у цьому домі.
— Але ви важливі для нас, — тихо сказала Світлана. — Міша вас обожнює. Андрій вас любить. І я… я вас поважаю. Просто… іноді ваша критика буває надто…
— Нестерпною? — Алла Петрівна сумно усміхнулася. — Я постараюся змінитися. Не обіцяю, що вийде одразу, але я буду старатися.
Світлана кивнула.
Минуло три місяці. У квартирі Алли Петрівни багато що змінилося. Ні, стіни лишилися тими ж, меблі не поміняли, але атмосфера стала зовсім іншою. Тепер вечорами вони часто збиралися всі разом за великим столом, і Алла Петрівна вчила Світлану готувати свої фірмові страви. Іноді свекруха все ще не могла стриматись від зауважень, але тепер вони звучали м’якше, а Світлана навчилася не сприймати їх близько до серця.
В один із вечорів, коли вони з Андрієм залишились удвох, Світлана запитала:
— Як ти думаєш, вона справді хотіла продати квартиру?
Андрій усміхнувся:
— Хто знає? Може, й хотіла в той момент. Мама в мене емоційна людина. Але я радий, що все так обернулося. Знаєш, у цій всій історії я зрозумів одну важливу річ.
— Яку?
— Що дім — це не просто стіни й дах. Це люди, які в ньому живуть. І те, як вони ставляться один до одного.
За вікном мерехтіли вогні нічного Києва, а у квартирі було тихо й затишно. Вперше за довгий час це був справді їхній спільний дім. Дім, де кожен почувався потрібним і важливим.
Тільки живи!