— Слухай, я тут подумав… — Андрій неквапливо намазував мед на свіжий тост. — Цього року треба влаштувати справжнє свято.
— Звісно, — Марина усміхнулася, розливаючи ранкову каву по чашках. — Я якраз хотіла обговорити, як ми відсвяткуємо наш перший спільний Новий рік.
— Ось і чудово! — пожвавішав Андрій. — Я вже все придумав. До нас приїдуть мої батьки, сестра з чоловіком і дітьми…
Марина завмерла з чашкою в руках:
— Що означає «приїдуть»? Ми ж домовлялися провести свято удвох?
— Ну кинь, який Новий рік без сім’ї? — Андрій говорив із повним ротом, не помічаючи, як змінюється вираз обличчя Марини. — Вони вже купили квитки.
— Почекай-почекай, — Марина поставила чашку на стіл. — Ти запросив своїх родичів у мою квартиру, навіть не спитавши мене?
— А що такого? Ми ж разом живемо. До того ж, вони всього на тиждень.
Марина мовчки дивилася на чоловіка навпроти, намагаючись зрозуміти, як за три місяці стосунків вона могла так сильно в ньому помилитися. Вона згадала їхню першу зустріч у кав’ярні, куди вона забігла зігрітися в прохолодний жовтневий вечір. Тоді Андрій здавався таким уважним, турботливим…
— На тиждень? — нарешті промовила вона. — І де, на твою думку, мають розміститися шість людей у двокімнатній квартирі?
— Щось придумаємо, — безтурботно відмахнувся Андрій. — Батьки вітальні на дивані, сестра з сім’єю в спальні, а ми…
— А ми? — Марина відчула, як усередині закипає обурення.
— Ну, можна розкладачку купити.
Марина глибоко вдихнула:
— Андрію, давай відверто. Ми знайомі всього три місяці. Ти живеш у мене два тижні, і то лише тому, що у твоїй квартирі йде ремонт. І раптом ти самовільно вирішуєш запросити всю свою родину зустрічати Новий рік у мене?
— Я думав, ти зрадієш! — У голосі Андрія з’явилися ображені нотки. — Ти ж сама казала, що любиш великі сімейні свята.
— Так, люблю. Але я також люблю, коли зі мною радяться і поважають мої кордони.
— Ой, ну почалося, — Андрій театрально закотив очі. — Знову ці твої «кордони». Нормальні люди живуть простіше, без усіх цих заморочок.
— Нормальні люди поважають одне одного, — спокійно заперечила Марина. — До того ж, ти ж пам’ятаєш, що я працюю дистанційно. Де мені працювати, коли квартира буде забита людьми?
— Можеш узяти відпустку.
— Яку відпустку? У мене важливий проєкт, дедлайн у середині січня.
— Ну знайди вихід! — Андрій почав дратуватися. — Зрештою, це моя родина. Вони хочуть ближче познайомитися з тобою.
Марина згадала, як тиждень тому Андрій точно так само «вирішив» запросити свого приятеля переночувати. Той залишився на три дні, розкидав свої речі та залишив гору немитого посуду. Андрій тоді лише посміявся з її невдоволення.
— Знаєш, — повільно сказала вона, — давай подивимося правді в очі. Ти живеш тут тимчасово, поки не закінчиться ремонт. Ця квартира — моя. І я не готова перетворювати її на прохідний двір.
— А, так ось воно що! — Андрій різко встав із-за столу. — Значить, я для тебе просто тимчасовий гість? А я-то думав, у нас серйозні стосунки!
— Серйозні стосунки будуються на взаємній повазі. А ти навіть не вважаєш за потрібне обговорювати зі мною такі важливі рішення.
— Та що тут обговорювати? — вибухнув Андрій. — Сім’я є сім’я! Не можна відмовляти рідним людям! Чи ти думаєш, що якщо в тебе є своя квартира, то можеш тут командувати?
Марина відчула, як усередині щось обірвалося. Вона згадала, як раділа, коли два роки тому нарешті купила цю квартиру. Скільки сил вона вклала в ремонт, у створення затишної атмосфери. І ось тепер якийсь малознайомий чоловік намагається встановити тут свої порядки.
— А давай згадаємо, як все починалося, — тихо сказала вона. — Пам’ятаєш, як ти захоплювався моєю самостійністю? Говорив, що тобі подобаються незалежні жінки?
— Ну так я і зараз це кажу! — Андрій примирливо усміхнувся. — Просто не треба бути такою принциповою. Сім’я — це святе.
— Вірно. Тільки ось твоя родина – це твої рідні. А ми з тобою поки навіть не обговорювали спільне майбутнє. І тут ти раптом вирішуєш заселити в мою квартиру натовп незнайомих людей на цілий тиждень.
— «Натовп незнайомих людей»? — перепитав Андрій. — Нічого собі ти заговорила! А як же твої красиві слова про те, що для тебе важливі сімейні цінності?
— Вони для мене важливі. Але ще важливіше – повага до особистого простору одне одного. І зараз я бачу, що ти цього абсолютно не розумієш.
У двері подзвонили. Андрій засяяв:
— О, це, напевно, кур’єр! Я замовив розкладачку, вона мала сьогодні прийти.
Марина здивовано втупилася в нього:
— Тобто ти вже й розкладачку купив? Навіть не дочекавшись моєї згоди?
— Ну а чого тягнути? — знизав плечима Андрій. — Батьки приїжджають через три дні, треба готуватися.
Він попрямував до дверей, але Марина його зупинила:
— Почекай. Давай прояснимо ситуацію. Я не згодна приймати твоїх родичів. Взагалі. Це не обговорюється.
— Що значить «не згодна»? — Андрій різко обернувся. — А куди їм подітися? Квитки куплені, відпустки взяті!
— Це не моя проблема. Ти прийняв рішення за мене, не порадившись. Тепер сам шукай вихід.
— Та як ти можеш! — обурився Андрій. — Що я їм скажу?
— Правду. Що ти поспішив із запрошенням. Що не погодив це питання зі мною. Що треба було спочатку запитати.
Дзвінок у двері повторився. Андрій дивився на Марину з недовірою:
— І це називається стосунки? Любляча жінка ніколи…
— Стоп, — перебила його Марина. — Давай без маніпуляцій. Люблячий чоловік теж багато чого «ніколи». Наприклад, ніколи не ставить свою жінку перед фактом у важливих питаннях.
— Маніпуляції? — Андрій нервово засміявся. — На твою думку, бажання провести свято в колі сім’ї – це маніпуляція?
— Ні. Маніпуляція – це коли ти ставиш мене перед фактом, а потім звинувачуєш у нелюбові, якщо я не погоджуюсь із твоїм рішенням.
Дзвінок у двері пролунав утретє, наполегливо й довго. Андрій рвонув до дверей:
— Гаразд, давай потім домовимося. Людина ж чекає.
— Ні, Андрію, — твердо сказала Марина. — Ми домовимося зараз. І знаєш що? Не відкривай двері. Я не прийму цю розкладачку.
— Та що з тобою таке? — він сплеснув руками. — Ніколи не думав, що ти можеш бути такою дріб’язковою!
— Дріб’язковою? — Марина гірко усміхнулася. — Добре, давай розберемо ситуацію. Коли ти заселився до мене два тижні тому, про що ми домовлялися?
— Ну, що я поживу тут, поки не закінчиться ремонт…
— Саме так. Тимчасово. Ми навіть не обговорювали спільне життя. А тепер ти намагаєшся встановлювати тут свої порядки.
Марина раптом чітко згадала, як тиждень тому Андрій відмовився скинутися на продукти, заявивши, що «чоловік не має розмінюватися на такі дрібниці». А позавчора він запросив друзів, не попередивши її, і вона, повернувшись із роботи, застала у своїй квартирі галасливу компанію.
— І знаєш, що я ще помітила? — продовжила вона. — За два тижні ти жодного разу не помив посуду. Не пропилососив. Не сходив у магазин за продуктами.
— Ой, знову почалося, — скривився Андрій. — Які дрібниці! Я ж казав – от закінчиться ремонт, налагодимо побут…
— Ні, Андрію. Це не дрібниці. Це показник ставлення. І зараз, із цією історією з родичами, все стало остаточно зрозуміло.
У двері знову подзвонили. Марина рішуче попрямувала в передпокій:
— Я сама відкрию.
На порозі стояв кур’єр із великою коробкою.
— Добрий день, замовлення на ім’я Андрія…
— Вибачте, — перебила його Марина, — але ми відмовляємося від замовлення. Сталася помилка.
— Як це відмовляємося? — обурився Андрій, який підійшов. — Я ж уже оплатив!
— Це твої проблеми, — спокійно відповіла Марина. — Вибачте, — звернулася вона до кур’єра, — замовлення скасовується.
Зачинивши двері, вона обернулася до Андрія:
— І знаєш що? Думаю, тобі пора збирати речі.
— Що? — він навіть відступив на крок. — Ти мене виганяєш?
— Ні. Я припиняю наші стосунки, які з самого початку будувалися на якомусь дивному фундаменті. Ти робиш вигляд, що не помічаєш моїх кордонів, я роблю вигляд, що це нормально.
— Але ж усе було добре! — у голосі Андрія з’явилися благаючі нотки. — Подумаєш, невелике непорозуміння…
— Ні, Андрію. Це не непорозуміння. Це принципово різні погляди на стосунки. Ти вважаєш нормальним приймати важливі рішення одноосібно, а я так не вважаю.
— Але ж це сім’я! Невже ти не розумієш…
— Розумію. Саме тому й кажу: збирай речі. Бо це не останній раз, коли ти спробуєш продавити своє рішення, прикриваючись високими словами про сім’ю.
Марина пройшла до спальні й дістала з шафи його валізу:
— У тебе дві години. Потім я поїду у справах, ключі залишиш у поштовій скриньці.
— Ти це серйозно? — Андрій нервово всміхнувся. — Через якусь розкладачку?
— Ні. Через те, що за три місяці стосунків я так і не побачила в тобі партнера. Зате побачила людину, яка вважає нормальним використовувати інших людей і їхні ресурси.
— Використовувати? — обурився Андрій. — Це я-то використовую? Та я думав про наше майбутнє! Хотів, щоб ти ближче познайомилася з моєю сім’єю!
— Справді? — Марина почала методично складати його речі у валізу. — А мені здається, ти просто шукав зручне місце для святкування Нового року. Безкоштовний готель, якщо можна так висловитися.
— Ну знаєш! — Андрій підскочив до неї, намагаючись вихопити свої речі. — Не треба робити з мене негідника!
— Я нікого не роблю негідником. Я просто називаю речі своїми іменами. За два тижні спільного життя ти показав себе у всій красі.
Марина згадала, як Андрій відреагував на її прохання скинутися на комунальні платежі. «Ну ти даєш! — обурився він тоді. — Я ж чоловік, мені незручно рахувати копійки!» При цьому на новий телефон для себе гроші у нього знайшлися.
— І взагалі, — продовжила вона, — давай згадаємо, як ти опинився у мене. Твій «ремонт» — це ж насправді здача квартири квартирантам, чи не так?
Андрій завмер:
— Звідки ти…
— Випадково побачила оголошення в інтернеті. Твоя квартира здається з першого грудня. Тобто ти спеціально вигадав історію з ремонтом, щоб я пустила тебе пожити.
— Ну і що тут такого? — Андрій спробував усміхнутися. — Я ж казав, що хочу бути ближче до тебе…
— Ні, ти хотів бути ближче до вигоди. Здати свою квартиру й безкоштовно жити в моїй. А тепер ще й запросити сюди всю рідню, щоб вони теж заощадили на готелі.
— Як ти можеш! — у голосі Андрія з’явилися слізливі нотки. — Я ж любив тебе! А ти все міряєш грошима!
— Неправда, — спокійно заперечила Марина. — Я міряю ставленням. І твоє ставлення до мене, до мого простору, до моїх кордонів — воно все показало.
Вона застебнула валізу:
— Знаєш, я ж справді хотіла серйозних стосунків. Думала, зустріла надійного, самостійного чоловіка. А виявилося…
— Що виявилося? — із викликом спитав Андрій.
— Виявилося, що ти просто шукаєш, де б зручно влаштуватися за чужий рахунок. І прикриваєш це красивими словами про кохання та сімейні цінності.
Марина дістала свій телефон:
— Я викликала тобі таксі. Приїде за п’ятнадцять хвилин. Адресу, куди їхати, сподіваюся, пам’ятаєш?
— Ти це серйозно? — Андрій нарешті усвідомив, що вона не жартує. — Ось так просто виставляєш мене за двері?
— Не просто. Після того, як ти показав своє справжнє обличчя. І давай без драм — ти чудово знав, що робиш, коли здавав свою квартиру й вигадував історію з ремонтом.
У цей момент телефон Андрія завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від сестри: «Братик, забронювала квитки, як ти просив! З тебе борг за шістьох ;)».
Марина встигла побачити текст:
— Ого, так ти навіть квитки їм не оплатив? Просто пообіцяв безкоштовне проживання в чужій квартирі?
Андрій почервонів:
— Ну… я думав, ми потім розрахуємося…
— «Ми»? — перепитала Марина. — Тобто, ти планував, що я братиму участь в оплаті квитків для твоїх родичів?
— А що такого? — підскочив він. — Ти ж добре заробляєш! І потім, це ж сім’я…
— Знаєш що? — Марина втомлено похитала головою. — Я навіть рада, що все розкрилося саме зараз. До того, як я встигла ще більше загрузнути в цих нездорових стосунках.
Телефон просигналізував про прибуття таксі.
— Твоя машина приїхала, — сказала Марина. — Прошу.
Соковиті чебуреки 🤤