— Що, квартиру переписала?! — закричав Гарік, його очі округлились. — А з ким погоджувала?
— Насамперед — із власною совістю, — відповіла йому Вікторія.
— Та як тобі не соромно! — співмешканець махнув рукою, ніби суворий учитель. — Я розраховував, що туди ми переселимо мою маму, а її квартиру я буду здавати за гарні гроші. Я тут прикидав — машину взяти…
— Машину? — на обличчі Вікторії з’явилась гірка посмішка. — Хочеш сказати, що я маю пожертвувати майбутнім онуків заради твоєї машини?
Частина 1. Свято, яке не таке, як усі
Цього дня Вікторія чекала вже не один місяць. Вона прокинулася рано, потягнулася, поглянула на стелю, по якій танцювали тіні. 45 років — це не кругла дата, але сьогодні їй виповнилося вже 45. На душі було легко. Вона встала, нашвидкуруч зібрала волосся у високий пучок і глянула у дзеркало.
«Ну що ж, Вікуся», — саме так її в дитинстві кликала мама, якої вже кілька років як не стало, — «знову на передовій».
Двері в спальню відчинились, і в кімнату зайшов Гарік — її залицяльник і, на жаль, вічний наречений, як з іронією думала про нього Віка. З першим чоловіком вона розійшлася без скандалів і зрад, як це зазвичай буває, просто перестали розуміти одне одного, і Артур, зібравши речі, поїхав у невідомому напрямку. Всі ці роки він справно платив аліменти, хоча це швидше заслуга компанії, де він працював, бо там не було «чорної бухгалтерії».
Зайшовши, чоловік глянув на свою жінку й з усмішкою промовив:
— З днем народження, дорогенька.
Вікторія давно вже навчилася розпізнавати у його голосі ті самі колючі нотки. Він, посміхнувшись, наблизився до неї.
— Сорок п’ять — саме вік. Жодна пластика не потрібна, природа тебе вже «накачала», як треба.
Комплімент був ще той — такий можна було почути хіба що від якогось п’янички, але точно не від чоловіка, який мешкав у її квартирі.
— Щороку ти стаєш усе соковитішою, як персик… Або, краще сказати, як диня, — Гарік хмикнув і шльопнув її по стегну.
— Чула, твоя мама вже прийшла, — намагаючись не реагувати на шпильки, запитала Вікторія.
— Сидить, чекає, — сухо відповів чоловік і вдруге шльопнув її по боках, які злегка округлились.
Господиня поправила на собі сукню, ще раз глянула у дзеркало, а потім вийшла у вітальню, де Оксана Федорівна, зручно вмостившись на дивані, прикрила ноги пледом.
— Ну, імениннице, ти ще та! — вигукнула мати Гаріка. — Вид у тебе — як у стиглого кабачка, прямо душа радіє.
Вікторія у відповідь лише посміхнулась, а потім підійшла до вікна, щоб відсунути важкі штори. Їй хотілося відсвяткувати день народження у теплій атмосфері й не слухати порівняння із городиною.
— Гарік, постав стіл і ходімо, допоможеш накрити — скоро прийде мій син із нареченою.
— Сергійко, чи що?
— «Чи що», — трохи передражнила його Вікторія. — У мене лише один син, якщо ти раптом забув.
Частина 2. Перші тривожні дзвіночки
Нарешті стіл поставили посеред кімнати. Господиня накрила його білою скатертиною, і вже за хвилину на ньому стояла фарширована риба та спеціальні кекси, які вона пекла всю ніч за маминими рецептами. Жінка зітхнула: її мама була чудовою кулінаркою, мріяла піти її шляхом, але вставати о 4 ранку, відкривати магазин, радувати клієнтів — як би вона не старалася, не змогла.
— Начебто смачно, — пробурмотів Гарік, — але тобі б не захоплюватись так випічкою, знаю я, як вона відкладається у стратегічних місцях.
— Дякую за турботу, — намагалася не встрявати у суперечки іменинниця.
Увесь цей час свекруха мовчки сиділа на дивані й уважно спостерігала то за невісткою, то за своїм сином.
Невдовзі у двері подзвонили — це приїхав Сергій, її син. Він уже був дорослий, а разом з ним на поріг ступила Альона — молода дівчина з бешкетною усмішкою.
— Мамо, з днем народження! Це тобі, — і Сергій простягнув їй величезний букет.
— Дякую, мої хороші, заходьте, почувайтеся як удома, — вона притиснула букет до грудей і втягнула солодкий аромат.
Вже за кілька хвилин усі сиділи за столом. Гарік щедро розлив шампанське по келихах, підняв свій і, примружившись, промовив:
— За Вікторію — нехай у 45 життя лише починається, сподіваюсь, без зайвих витрат.
На його обличчі з’явилася самовдоволена посмішка. Сергій, що сидів праворуч від матері, глянув на неї, намагаючись зрозуміти, чи зачепив її цей випад, але Вікторія лише знизала плечима.
Частина 3. Подарунок у зеленій упаковці
Мабуть, хвилин за п’ять, коли тарілки вже були наповнені салатами й випиті перші келихи шампанського, Оксана Федорівна підморгнула синові, а потім витягла з-за спинки дивана фірмовий пакет.
— Ну що, Вікочко, глянь, що ми тут припасли.
— Сюрприз, мамо, — з задоволеним виглядом промовив Гарік.
Сергію не подобався цей чоловік, хоч той і не ліз у сварки та начебто поважав його матір. Але щось у ньому було неприємне, і чітко пояснити що саме, Сергій не міг.
Вікторія взяла пакет і розгорнула паперову упаковку — звідти випав довгий зелений балахон із широкими темними смугами.
— Це те, про що ви казали, новий тренд? — запитала вона то у свого співмешканця, то у його матері.
— Звичайно, найпристойніше, що ми знайшли, — радісно повідомила Оксана Федорівна й ще раз глянула на сина. — А то твої вирізи й сукні, що обтягують, вже недоречні у твоєму віці.
— Та вже ж, — підхопив Гарік, — натягнеш таке — і нема сенсу напружувати уяву. Вважаю: чим скромніше — тим краще.
Вікторія не любила сперечатись при гостях, тому вирішила одразу піти приміряти обновку. За нею уважно стежив Сергій, а його руку трохи сильніше, ніж зазвичай, стиснула Альона. Приблизно за хвилину іменинниця вийшла з кімнати — балахон дивно стовпився на стегнах, а смуги спотворювали фігуру.
— Це не твоє, мамо, — чесно визнав Сергій. Вікторія нишком усміхнулась йому.
Гарік, почувши такі слова, різко поставив келих шампанського на стіл.
— А по-моєму, виглядаєш ідеально. Годі вдавати із себе королеву. Хотіла сукню — ми й купили тобі найпрактичнішу. У тебе, між іншим, вже вік, тепер треба думати про скромність, а не про блискітки та вирізи до пупа.
Вікторія не хотіла, аби син сварився з вітчимом.
— Я зніму, щоб не забруднити, — сказала вона й повернулася до спальні.
Частина 4. Родинне зізнання
Коли мати повернулася, Сергій підсів до неї й, глянувши на свою наречену, тихо промовив:
— Мам, вибач, що не попередили раніше, але в нас з Альоною важлива новина — скоро ти станеш бабусею.
— Отакої! Яка радість! — у цю мить Вікторія відчула, як усе всередині наповнилося світлом і щастям. Вона підняла келих і кивнула на Гаріка.
Та її чоловік не поділяв того ж піднесення, що й іменинниця.
— Та вже ж… — протягнув він. — Діти в такому віці… — сказав він так, ніби збирався насварити Сергія. — Вам взагалі нічим зайнятись? Дітей треба заводити, коли твердо стоїш на ногах, а то потім одразу: «Мамо, допоможи!» Мені таких сюрпризів не треба.
Намагаючись стримати роздратування, Сергій мовчав. Його наречена Альона опустила очі й, витримавши паузу, мовила:
— Не хвилюйтеся, ми самі впораємось.
— Ще питання — як ви зібрались це робити самі, — Гарік скривився. — Знаю я вашу молодь: то з’їдуться, то роз’їдуться, а нам, старшим, потім розгрібати…
Господиня дому усміхнулась нареченій сина, таким чином без слів підтримавши її. Щоб розрядити обстановку, вона запропонувала перейти до чаювання.
Частина 5. Невдала спроба примирення
Поки Вікторія заварювала ароматний трав’яний чай і нарізала торт, Оксана Федорівна, зайшовши на кухню, тихо прошепотіла:
— От бачиш, до чого мого сина довела! Ще й вони вигадали — дітей народжувати. Я й так ледве кручуся, а тепер ще й мені доведеться з твоїми внуками няньчитись…
Вікторія розуміла, що рано чи пізно її син одружиться, але не очікувала, що його дівчина завагітніє так швидко. Та з природою не посперечаєшся. Можливо, вони самі цього хотіли — вона ж не знала. Давно вже уявляла, як по дому бігають онуки. Хлопчики чи дівчатка — байдуже. Вона жалкувала, що народила лише одного сина, і думала, що новина про внука всіх потішить.
— Прошу вас, Оксано Федорівно, не варто засуджувати рішення Сергія. Вони дорослі, самі впораються.
Вікторія завжди вчила сина брати відповідальність за свої вчинки та щиро вірила, що він із нареченою вже все обговорили.
— Та давай, давай, читай мені нотації, — пробурчала Оксана Федорівна, — бач, яка правильна…
Вікторія промовчала. Вона взяла тацю із тортом, зайшла до вітальні, встромила у нього свічки й запалила. Свято продовжилось, але атмосфера вже не була святковою. Її син з Альоною трохи посиділи, а потім, вдруге привітавши маму з днем народження, поїхали у своїх справах.
Частина 6. Розмова по душах
Коли двері зачинились, Гарік обурено звернувся до Вікторії:
— Ти серйозно вважаєш, що я няньчитимусь із його дитиною? — мав на увазі сина своєї жінки.
— Ніхто тебе ні про що не просить, — тихо відповіла вона.
— От і прекрасно! Я взагалі поки не збираюся їм допомагати — ні грішми, ні житлом. Вирішили плодитись — нехай самі з проблемами розбираються, розумники…
Вікторія з труднощами повірила в почуте. За два роки спільного життя вона так і не дочекалася від Гаріка пропозиції одружитися. Він був привабливим, чарівним — щоправда, лише перший тиждень після знайомства. А далі…
— Мабуть, піду помию посуд, — похмуро сказала вона й почала складати на тацю брудні тарілки.
Гарік рідко допомагав їй по дому: працював, приносив гроші, сідав на диван і чекав, поки Вікторія його нагодує. Йому подобалося таке життя — йому прасували, прали, догоджали. Напевно, це була його мрія: слухняна жінка з квартирою.
У цей час Гарік викликав авто. Його мати, Оксана Федорівна, яка також не спромоглася бодай трохи допомогти іменинниці, вже стояла в коридорі.
— Куди ти, чорт забирай, поділа серветки? — бурчав Гарік, натягуючи взуття. — Прибирати б ти хоч іноді могла, Віко. Гаразд, я пішов, а ти відпочивай, імениннице…
За секунду грюкнули двері. «А це мені справді потрібно?» — вимкнувши воду, спитала себе Вікторія. Після розлучення з Артуром вона мріяла не спати на самоті, а притискатися до коханого чоловіка. Вона вже давно спілкувалася з Гаріком, але довго не наважувалась пустити його в дім. І лише коли Сергій переїхав — ризикнула.
Частина 7. Порада Людмили
Після обіду Вікторія, як і домовлялась, зустрілась із подругою Людмилою в кафе, щоб ще раз відзначити свій день народження. Подруга вирізнялася прямотою, мала сильний характер, але водночас завжди говорила м’яко та впевнено.
— Ти зрозумій, — сказала Людмила, вислухавши скарги подруги, — чоловік, який не цінує тебе і твій дім — це не опора, а дрібниця. Альфонс. Як хочеш, так і називай, але це не чоловік.
— Так, але ми з Гаріком уже давно, і я вже звикла до нього…
— Звичка — друга натура, — філософськи відгукнулась Людмила. — Але якщо йому не хочеться бути поруч і бути відданим, значить, йому й довіряти не варто. Я б сказала коротше — це зрадник.
Прикривши очі, Вікторія зітхнула.
— Можливо, ти й права, — про щось подібне вона останнім часом замислювалася надто часто. — А навіщо мені той Гарік узагалі? Хіба що як нічна грілка…
— Запам’ятай, дорога моя, не буває щасливих розривів — буває лише звільнення від непотрібного, як від сміття. Ти ж сміття вдома не тримаєш, правда?
Вікторія всміхнулась і кивнула.
— Це не жорстко, це прагматично. У будь-якого непотребу місце на смітнику.
Частина 8. Неочікувана підтримка
На диво, поради Людмили надали Вікторії рішучості. Той вечір вона провела вдома сама — Гарік так і не з’явився. А наступного дня зателефонував Сергій, щоб дізнатись, як почувається мати.
— Мам, ми з Альоною, на жаль, змушені з’їхати з квартири — орендодавець підняв плату. Та й однокімнатка нам уже замала, все ж чекаємо поповнення. І знаєш, мам, ми все ж вирішили зіграти весілля. Нехай невелике, але наше, — Сергій на мить замовк, а потім додав: — Ми не хотіли тебе турбувати, бо ти ж живеш не сама…
— Сережку, любий, — Вікторія одразу здогадалась, до чого він веде. — Я допоможу, чим зможу. Ти ж пам’ятаєш, від твоєї бабусі залишилася квартира, я давно її здаю студентам. Ти колись не хотів у ній жити, але, може, зараз передумаєш?
— Та там же ремонт треба робити, а це великі гроші.
— Давай так: я про це вже давно думаю — перепишу квартиру на тебе, а з ремонтом ми якось розберемось. Досить уже тинятись по чужих квартирах.
— Мам, ти впевнена? — обережно спитав син.
— Як би не склалося ваше життя, ваша дитина повинна зростати у власному домі. Народження — це свято, яке не забувається навіть за сто років. Ну що, ти згоден?
— Звісно, мамо! — відповів Сергій, ледь повіривши в почуте.
Та Вікторія знала — Гарік буде проти. Він давно поклав око на цю квартиру, розраховуючи здавати її за хороші гроші.
Частина 9. Плани й крах
Ближче до вечора повернувся Гарік — не сам, а з матір’ю, Оксаною Федорівною. Не роздягаючись, він одразу заявив:
— У нас біда: в мами потекли батареї, в хаті сиро, хоч рибу розводь. Прихистиш нашу дорогу людину?
Вікторія глянула на Гаріка — якби не його мати, вона б запитала: «А в тебе руки є, щоб батареї полагодити?» Але замість цього сказала:
— Якщо справді нема іншого виходу — нехай мама поживе у гостьовій кімнаті, там великий диван.
Оксана Федорівна поставила важку сумку на паркет:
— Звичайно, що немає. Не платити ж мені за готель зі своєї пенсії. Але ти ж казав, що у тебе ще є одна квартира. Може, мені туди? — І поглянула на сина.
Вікторія хотіла змовчати, але не стрималась:
— Квартира, про яку ви кажете, належала моїй бабусі, і я вирішила переписати її на свого сина.
— Що?! — закричав Гарік, його очі стали круглими. — А з ким ти це погодила?
— Насамперед — зі своєю совістю.
— Як тобі не соромно! — Гарік махнув рукою, як учитель на уроці. — Я ж планував туди переселити маму, а її квартиру здавати по нормальній ціні. Я вже й на машину приглядався…
— Машину? — на обличчі Вікторії з’явилась гірка посмішка. — Тобто я маю пожертвувати майбутнім онукам заради твоєї машини?
— Та щоб тебе!.. Розмріялась! Усім хочеш догодити, так? А що буде, коли гроші закінчаться? До мене які претензії? Це ж ти будеш платити за ремонт, а у твого синочка, здається, і весілля намічається — і я ще маю в тому брати участь?! — Обличчя Гаріка налилось червоним, видно, він не очікував, що Вікторія зробить щось подібне без його згоди.
— Ніхто тебе ні до чого не змушує.
Гарік соковито вилаявся, і тут же його підтримала Оксана Федорівна:
— Так! Я теж вважаю, що ти не цінуєш любов мого сина. Він же витратив на тебе два роки життя!
Почувши це, Вікторія засміялась:
— Ой, справді, два роки! Дякую, що нагадали. Адже всі ці два роки він жив у моїй квартирі, чи я щось упустила? І не смій, — цього разу вона вже звернулась до Гаріка, — претендувати на мою нерухомість.
Частина 10. Руйнування ілюзій
Наступного ранку Вікторія прокинулась із ясною думкою — більше терпіти вона не хоче. Вона дістала валізу, з якою колись їздила на море, й почала складати в неї сорочки Гаріка, куртки та його забуті шкарпетки.
— Це що за цирк?! — вигукнув Гарік, зайшовши до її кімнати.
— Цирк закінчено, дорогенький. Я збираю твої речі, — твердо відповіла господиня дому. — Схоже, тобі зі мною погано.
— Та ти зовсім з глузду з’їхала, Віко! Куди я піду? У нас же була домовленість!
— Нагадай, коли й де ми домовлялись? З того моменту, як ми з’їхались, я тільки й чую твої глузування, твоє вічне невдоволення… У мене навіть квіти, і то пов’яли від твоєї присутності.
— Називай як хочеш, але я ж старався — кран лагодив, до магазину ходив…
— Дякую, — спокійно відповіла Вікторія. — За це я тебе годувала, прала й прасувала. Тож вважай, що ми розрахувались.
У цей момент у кімнату зазирнула Оксана Федорівна й, піднявши палець догори, зробила крок до господині дому:
— Вікочко, люба, подумай добре! Такий чоловік — знахідка! Хто ж до тебе ще прийде, тобі ж вже 45…
— Ви впевнені? — з лукавинкою в голосі спитала Вікторія.
— Збирайтесь і всі — за двері, — все так само спокійно сказала вона.
— Та кому ти треба, надуте кавуняче страховисько! — вибухнув Гарік. — Захочеш повернутись — на колінах приповзеш!
— От саме через це я тебе й викидаю, як непотріб, як сміття, як гниль, від якої вже нудить. І ще подивимось, кому доведеться повзати.
Частина 11. Святкове майбутнє
Коли грюкнули вхідні двері, Вікторія зловила себе на думці — їй стало легко. Вперше за два роки вона відчула спокій. Непрохані гості пішли, а разом із ними зникло й гнітюче відчуття безпорадності.
Трохи згодом до неї завітав Сергій з Альоною, щоб ще раз привітати маму з днем народження й дізнатись, як усе закінчилось. Вікторія була вже в джинсах і светрі, без жодного сліду сліз.
— Мам, як ти? — запитав Сергій.
— Якось казав один мудрець: кожна фортеця починається зі спокійної душі, — відповіла Вікторія й, усміхаючись, обійняла сина. — У мене все добре. У нас усе буде гаразд, я це точно знаю.
Вона сіла на диван і жестом запросила їх поряд. Наречена тихенько вмостилась і, озираючись, запитала:
— А де Гарік?
— Вирішив, що час іти. Зібрав речі й, здається, подався на смітник.
Почувши це, Сергій хмикнув:
— І ти така спокійна?
— Знаєш, є така приказка: “Все, що не робиться — на краще”. Можливо, це й самообман, але мені краще бути самій, ніж з ким попало.
Альона радісно всміхнулась:
— А ми хотіли обговорити, коли братись за ремонт у бабусиній квартирі.
— Давайте завтра зазирнемо туди й накидаємо кошторис, — запропонувала Вікторія. — Якщо все піде добре, то й весілля, і новосілля справимо до народження вашого… — вона усміхнулась, — малюка.
Сергій давно не бачив маму такою легкою й натхненною.
— Знаєш, якщо буде потрібно, я примчусь до тебе миттєво — як танк, змітаючи всі перешкоди.
Жінка усміхнулась і поцілувала сина в щоку.
— Коли поряд ті, хто тебе любить, не страшні жодні труднощі.
— Може, чаю? — Альона піднялась із дивана і побігла на кухню.
— І справді, ходімо пити чай, — сказала господиня й теж підвелась.
Висновок
Душевний спокій, якого Вікторії так довго бракувало, нарешті оселився в її домі. Тягар чужих вимог і отруйних слів пішов разом із Гаріком, а сама Вікторія стояла на порозі нового, хоч і непростого, але свого життя — життя, де незабаром з’явиться онук чи онука.
«Справжнє щастя — це коли не треба виправдовувати своє щастя».
(Людмила, подруга Вікторії)
5 крутих прийомів, як крихітну квартиру перетворити на зручне житло