Руслан повільно йшов скрипучим, осліплюючим білим снігом, що засипав усе довкола, і не помічав лютої холоднечі. У вухах досі лунав наказ:
— Обличчям до стіни! Руки за спину! Підготувати речі до огляду!
Він повертався після чергової важкої зміни в жіночій колонії. Хлопець уже два місяці працював там конвоїром, але досі не міг звикнути до цього страшного місця, і це при тому, що він кілька років служив в оперативній службі й бачив багато чого. Через свій прямолінійний характер його «попросили» піти — хабарів він принципово не брав і в корупційні схеми не вплутувався.
Зрештою його перевели на дільничного, але й там він довго не затримався. Посварився з начальником, який вимагав формально ставитися до нелегалів і судимих та ділитися з ним подарунками й «подяками».
Дружина Лєра невпинно дорікала йому:
— Та що ж ти за йолоп! Спустися вже з небес на землю, благаю тебе! Кому потрібні твій ідеалізм і принциповість?! Он твої колеги — проворніші й розумніші — давно мають пристойний достаток! Улітку на морях відпочивають, а ми досі тулимося у цій орендованій однокімнатці й перебиваємося з однієї зарплати без жодних перспектив!
— Я по-іншому жити не вмію і не буду. А ти, люба, теж могла б влаштуватися на роботу, наприклад, у дитячий садок, замість того щоб сидіти вдома й пиляти мене! — відбивався хлопець.
— Ще чого бракувало! Мити горщики та витирати носи чужим дітям?! Краще вже знайду собі нормального чоловіка з грошима!
Після чергового такого скандалу Лєра справді зібрала речі й поїхала до коханця. Подружжя розлучилося. Руслан дуже важко переживав розставання, хотілося напитися до нестями й забутися, але його міцний, як сталь, характер не дозволяв цього зробити. Начальство, вирішивши провчити впертого дільничного, якого вже всі терпіти не могли, перевело його на конвоїра до жіночої колонії. Думали, зламається, не витримає й попроситься назад, ставши поступливішим, бо фахівець він справді був хороший.
Руслан навіть не уявляв, як важко морально щодня бачити ці звірячі порядки й прізвиська. Адже це жінки, які колись були милими, ніжними, вразливими, але зі зламаними та понівеченими долями. Вони були змушені або пристосовуватися й перетворюватися на «чоловіка в спідниці» — битися, лаятися й виборювати кулаками право на нормальну їжу, сон і ставлення, або терпіти приниження, знущання й боятися заснути, бо є великий ризик більше не прокинутися! Багато бувалих конвоїрів навіть за людей цих жінок не вважали й ставилися до них як до сміття, покидьків життя.
Руслан поки до цього не звик і намагався розгледіти в кожній насамперед людину, особистість, розібратися в ситуації. Якщо й карав, то справедливо й по ділу. За це його поважали й навіть дали прізвисько «кремінь».
Руслана поселили в хатині колишнього лісника. До колонії було досить далеко, близько чотирьох кілометрів, але це навіть тішило чоловіка: дорогою додому він міг трохи відволіктися й помилуватися природою. Він завів собі собаку — величезну сибірську вівчарку. Так і жив з Джеком відлюдькувато, на околиці тайгового селища.
Уночі його розбудив страшний гавкіт пса. Джек буквально стрибав на паркан, здавалося, хтось стукає. Руслану до смерті не хотілося вилазити з теплого ліжка й виходити на лютий мороз!
«Кого це нечиста принесла? Напевно, звір якийсь забрів, ось Джек і скаженіє!» — подумав хлопець. Накинув кожуха, перекинув рушницю через плече на всякий випадок (місця тут небезпечні) й нехотя пішов відчиняти.
Руслан виглянув за хвіртку й остовпів: у снігу лежала жінка, губи синюшні, очі заплющені. Вона була одягнена у тюремний ватник, валянки й хустку. «Зечка», — здогадався він. «Мертва, чи що? Тільки цього мені ще не вистачало до всіх неприємностей!» — вилаявся хлопець і нахилився, щоб намацати пульс. На його здивування, він відчув слабке, ледь чутне биття.
Першим поривом було повідомити куди слід, як велить статут, про втечу ув’язненої й забути про цей неприємний епізод. Але щось всередині клацнуло, наче внутрішній голос нашіптував: «Не роби цього!» Гаразд, вирішив Руслан, занесу її в дім, а там подивимося, що робити. Ще трохи, і вона замерзне до смерті або стане здобиччю для звірів.
Навіть у ватнику жінка здавалася зовсім невагомою. Він легко взяв її на руки й поклав на ліжко у віддаленій маленькій кімнатці, що більше скидалася на комірчину. Тут було найтепліше. Знімаючи з неї ватник, жінка почала махати руками й невиразно бурмотіти:
— Не треба! Благаю! Мені боляче! Не чіпайте мене!
Все її тіло й справді було вкрите подряпинами, підсохлими синцями та забоями. «Значить, били всім загоном», — здогадався хлопець. Придивившись, він зрозумів, що дівчина молоденька, не більше двадцяти п’яти років, і, незважаючи на неприглядний вигляд, дуже красива. Шкіра була білою, ніби порцелянова, а густе каштанове волосся вибилося з-під хустки й розсипалося по подушці. Брови дугою, тонкий витончений ніс і чуттєві пухкі губи робили її образ вишуканим. Було ясно: на волі вона не була простою дівчиною.
Руслан зовсім не знав, що робити, як лікувати втікачку?
Ліків удома не було, а їхати до аптеки за тридев’ять земель серед ночі не було жодної можливості. Він згадав, що у сараї на стіні висіли пучки запашних трав, залишені колишнім лісником. Ось ними він і відпоював дівчину до ранку, натирав її спиртом, кожну годину змінював компрес із холодною водою на лобі. «Будь що буде!» — вирішив хлопець.
На світанку в двері знову постукали, Джек рвався з ланцюга, було чутно гавкіт собак і голоси.
«Це по її душу», — подумав Руслан, накрив гостю з головою кожухом, сховав у підпілля її ватник, валянки й хустку, і з тремтячими колінами пішов відчиняти. Він розумів, що якщо її знайдуть у нього вдома, то все — кар’єрі кінець, а то й гірше.
Зробивши сонне обличчя й позіхаючи, він вийшов за хвіртку:
— Що сталося? — спитав він у конвоїрів, які м’ялися біля порога. Довкола бігали пошукові собаки й усе обнюхували. На щастя, вночі була страшна заметіль, усе замело, і собаки ніяк не могли взяти слід.
— Ув’язнена втекла ввечері, залізла у вантажівку, яка вивозила матраци за територію. І як крізь землю провалилася. Біля лісу тільки твій дім. Нічого не чув? — підозріло спитав старший.
— Ні, тут її точно не було. Я ось усю ніч животом мучився, погано спав, почув би, та й Джек мовчав. Десь у лісі загинула, мороз же лютий! А там звірі розтягнуть, добре, якщо до весни знайдуть її рештки, — впевнено відповів Руслан.
— Виглядаєш ти й справді не дуже… Гаразд, прочешемо ліс до кінця. Сам знаєш, інструкція є інструкція. У дім не підемо, ти ж свій, не став би зечку прикривати! — чоловік дружньо поплескав Руслана по плечу.
Хлопець повернувся до хати, сів за стіл, налив чарку спирту й залпом випив, щоб хоч якось утихомирити тремтіння в тілі й зняти напругу. У голові молотком стукала одна думка: «Пронесло!» Чому він так вчинив, пішов проти системи, порушив усі можливі й неможливі інструкції та фактично сам підписав собі вирок, Руслан і сам не розумів. Але по-іншому він не міг. Було щось у цій дівчині щире, відчувалося, що вона не пропаща, просто заплуталася.
Руслан підійшов до своєї підопічної. Вона прийшла до тями й дивилася на нього великими, переляканими очима. Пошепки промовила потрісканими, пересохлими губами:
— Дякую! — і знову знепритомніла.
Наступного дня у Руслана був вихідний. Він поїхав на снігоході до міста, купив в аптеці антибіотики, чоловічий одяг найменшого розміру, електробритву й великий запас їжі.
Повернувшись увечері, Руслан застав свою пацієнтку непритомною біля кухонного столу. Злякавшись не на жарт, він привів її до тями нашатирем і знову відніс на ліжко. Вона ворушила губами й намагалася щось сказати:
— Я хотіла вечерю вам приготувати, але сил ще зовсім немає, вибачте. Мене звати Катя. Не думайте, я не вбивця, можете перевірити мою справу в колонії. Мене посадили за махінації, але я ні в чому не винна.
Руслан невдоволено прикрикнув на дівчину:
— Значить так, Катю! Як мене звати, ти, думаю, знаєш. Давай-но без самодіяльності, перед вікнами не мелькай, лежи тихо. Я тобі робитиму уколи, щоб ніхто й не подумав, що ти тут. А коли одужаєш, я скажу, що робити далі! Зрозуміло? Я і так уже жалкую, що в це все вплутався.
Дівчина перелякано кивнула головою й затихла. Руслан доглядав за нею три тижні, колов антибіотики, давав таблетки й поїв настоями трав. Потроху Катя йшла на поправку. Поступово вони зблизилися, і дівчина розповіла йому, як опинилася у в’язниці:
— У мене був власний салон краси, батьки подарували — крутий, елітний. Після їх смерті залишився великий рахунок у банку. Закохалася в одного хлопця. Він ніби випадково потрапив під колеса моєї машини, так і познайомилися. Обіцяв золоті гори, дарував подарунки, на руках носив. Я й попливла. А за моєю спиною він, виявляється, крутив роман із моєю партнеркою по бізнесу.
У мене є син Максим, йому зараз дев’ять років. Тоді тільки син і відчув недобре. Усе казав: «Мамо, цей дядько мені не подобається! Він поганий і злий». А я дурна не слухала його, думала, що дитина ревнує. А мій Артурчик, виявився альфонсом. Разом із Аллою вони провернули хитру схему: не платили податки, показуючи мені фальшиві звіти, і набрали кредитів на моє ім’я. Ось і посадили мене за шахрайство. А найстрашніше — мого Максимка, щойно мене посадили, одразу відправили до дитбудинку, — і Катя заридала.
— От халепа, влипла ти, дурненька! Які ж ви, жінки, не розбірливі! Нормальних чоловіків відштовхуєте, а до покидьків липнете! — обурився Руслан.
— Руслане, будь ласка, не здавай мене. Я все для тебе зроблю! Мені не вижити у в’язниці, мене блатні щодня били. Я ж не вмію битися! Спати боялася — ночами душили й дико реготали наді мною. Але останньою краплею стали домагання начальника тюрми, вашого Артюхова! Завів у кабінет і сказав, що або я буду доносити на всіх, або він щодня мене ґвалтуватиме. І став приставати. Я закричала. Тоді він вдарив мене з усієї сили, я впала на підлогу. Він додав:
— Думай, дурепо, до завтра тобі час!
І що мені було робити? Я повіситися хотіла, тільки духу не вистачило, — дівчина судомно почала стягувати футболку й білизну. — Хочеш, я віддячу тобі? — пробурмотіла вона, червоніючи від сорому.
Руслан розлютився:
— Швидко одягнися! Думаєш, я зовсім покидьок? Я так не хочу! Я по-людськи тебе пожалів, допомогти намагаюся! Припини ці жарти!
— Так, Катерино. Довго ти тут не зможеш залишатися, рано чи пізно хтось побачить. Ти ж не зможеш вічно тут сидіти. Зараз зробимо з тебе хлопця. Ось електробритва й ножиці — стрижися коротко. Я купив чоловічий одяг, куртку з капюшоном. Уночі вивезу тебе на вокзал, сядеш на потяг, що проходить. Грошей дам. Домовишся з провідницею, скажеш низьким голосом, що тебе звати Іван, їдеш до тітки в Рівне, а квиток загубила. Гроші одразу запропонуєш. Я тобі адресу напишу, це моя далека родичка. Я їй телеграму надішлю. Пересидиш у неї поки що. А я спробую дізнатися все про твого сина й цього Артурчика, хай йому грець! Зрозуміла?
Дівчина кивнула й пішла в сіни, прихопивши все необхідне. За годину вона увійшла на кухню, і Руслан аж рота відкрив — перед ним стояв худенький симпатичний бритоголовий хлопчисько. Від розкішного каштанового волосся не залишилося й сліду!
Руслан вирішив не з’являтися на дорогах, тому повів Катю через ліс на лижах відомим лише йому маршрутом. Через три години вони нарешті були на місці, якраз під прибуття поїзда. Чоловік усе розпланував до секунди. Було видно, що дівчині важко: вона задихалася від застуди на морозі, кашляла, вибивалася з сил, але жодного разу не поскаржилася. Вона мовчки пихтіла, повністю довірившись попутнику й рятівнику.
На ходу він підштовхнув її на підніжку поїзда, що набирав швидкість, кинув рюкзак і крикнув:
— Молодець, ти боєць! Запам’ятай, ти Іван, їдеш до Рівного. Все буде добре, вір мені!
Катя востаннє глянула на нього переляканими очима, змахнула сльозу й зникла з поля зору разом із віддаляючим вагоном.
Руслан видихнув, зайшов до забігайлівки на вокзалі й напився до чортиків! Він не вірив, що все вдалося, що Катя тепер на свободі. Він зрозумів, що закохався в неї, і твердо вирішив з’ясувати всю правду й домогтися справедливості.
Дома він спалив ватник, валянки, хустку й шикарні Катині коси в печі, ретельно замів усі сліди. Тепер у нього були розв’язані руки, він більше не тремтів за життя дівчини й почав проводити власне розслідування у вихідні. Досвіду в таких справах у хлопця було хоч відбавляй!
Руслан через свої канали знайшов Артура — він жив у сусідньому обласному центрі. Озброївшись фотоапаратом, хлопець стежив за ним. Артур якраз залицявся до чергової наївної багатенької дурепи, вішаючи їй на вуха красиву локшину. Виявилося, що ця дівчина — донька міського голови. «От і чудово», — подумав Руслан і, зібравши вагомий компромат на шахрая, пішов на прийом до мера. Розгорівся гучний скандал, Артура за фінансові махінації взяли під арешт. На знак подяки заможний батько спитав Руслана:
— Що я можу для вас зробити? Дякую вам, що вберегли мою доньку від цього пройдисвіта й мене від розорення. Я виконаю будь-яке ваше бажання, обіцяю, — запропонував чоловік.
— Якщо будь-яке… Допоможіть домогтися перегляду справи. Цей негідник довів мою знайому до в’язниці! Хотілося б відновити справедливість.
Через пів року вдалося домогтися перегляду справи, й Катю повністю виправдали. Адвокат порадив їй подати заяву про домагання начальника тюрми, і той погодився «закрити очі» на її втечу та не додавати нового строку.
Залишилося одне невирішене питання — як повернути Максима матері? Здавалося б, що може бути простіше: ось мати, ось син, є результати генетичної експертизи. Але це виявилося набагато складніше, ніж виправдати жінку. Довелося місяць оббивати пороги різних інстанцій, проходити перевірку у психіатра тощо. Коли їм нарешті дозволили забрати хлопчика, вони побачили страшну картину. Максим вирішив, що мама його покинула. Від пережитого шоку він замкнувся в собі, не розмовляв і став схожим на згорнутого їжачка. Він не побіг до мами назустріч, а на її спробу обійняти його злісно відштовхнув і в сльозах утік.
Інші діти або знущалися з нього, або сторонилися мовчазного хлопчика, називаючи його Мауглі.
Завідувачка дитячого будинку вперлася:
— Вибачте, але я не віддам вам дитину в такому стані. Налагодьте контакт. Мамаші пішли такі — спочатку кидають дітей, а потім дивуються, чому у них психічна травма. Щоб ви знали, коли вашого сина цей мерзотник сюди привів, хлопчик пів року біля вікна сидів, виплакав усі очі, кликав маму. А потім замовк. І відтоді не говорить, — жінка осудливо похитала головою.
Катя невпинно ридала на порозі дитячого будинку. Руслан, як міг, намагався її заспокоїти.
— Він ніколи мене не пробачить! Це я в усьому винна, проміняла сина на цього альфонса. Ось мені й розплата.
Хлопець узяв її за плечі й жорстко промовив:
— Запам’ятай, ніколи не можна здаватися. У Максима зараз шок. Так, він дуже на тебе ображений, це правда. Але любов і ніжність обов’язково розтоплять його сердечко, я впевнений. Потрібно лише терпіння, щоб він знову зміг тобі довіряти, розумієш? — пояснював він їй.
Сам же вирішив допомогти по-своєму. Одягнув свою поліцейську форму і при повному параді пішов відвідати хлопчика. Максим сидів біля вікна й щось малював. Руслан гукнув його:
— Максе, привіт. А я до тебе, можна? У мене до тебе доросла чоловіча розмова! Ми ж із тобою чоловіки, так?
Хлопчик із цікавістю глянув на нього й жестом показав, що можна сісти поруч.
— Я поліцейський і брехати не вмію, бо я людей захищаю. Так ось, я хочу, щоб ти знав правду про свою маму, адже ти вже дорослий? Вона тебе не кидала. Її обдурив дядько Артур, як і тебе. Він спеціально розлучив вас: тебе відправив у дитячий будинок, а маму посадив у тюрму. Вона тебе дуже любить і весь час про тебе згадувала. Я допоміг їй вийти з тюрми, і вона відразу вирішила забрати тебе додому. Їй дуже боляче, що ти її не приймаєш, і вона постійно плаче. А жінки не повинні плакати, правда? Ти ж чоловік, а значить, сильний і сміливий. Спробуй її пробачити й помиритися з нею. Можна вона ще раз до тебе прийде?
Обличчя хлопчика проясніло, і він кивнув. Руслан потиснув йому руку, як дорослому, і пішов.
Каті він сказав увечері:
— Спробуй завтра ще раз сходити до Макса. У мене таке передчуття, що все налагодиться. Він хлопець, що треба!
Наступного дня Катя вже зранку була в дитячому будинку з великою пожежною машиною в руках.
Максима привели. Він дивився на неї насторожено, але без агресії.
Катя простягла до нього руки:
— Синочку, пробач мене. Я не найкраща мама, але я тебе не кидала, чесно. Ти — найцінніше, що в мене є! Ось, я тобі купила пожежну машину. Пам’ятаєш, ти мріяв про неї, коли був маленький?
Максим не витримав і кинувся обіймати маму, розмазуючи сльози по щоках. Вони довго плакали й не могли розтиснути обіймів.
Того ж дня щасливі мати й син нарешті залишили дитячий будинок. На них біля порога чекав Руслан. Він, як годиться, потиснув хлопчикові руку й змовницьки підморгнув. І тут Максим заговорив:
— Ну що, додому, тату?
Від радості й здивування всі обнялися й розсміялися. Кожен із цієї трійці пройшов важкий, тернистий шлях до свого щастя, і нарешті вони його знайшли, ставши однією великою та дружною сім’єю!
Обставини