Олег метався на ліжку, весь мокрий від поту, і повторював уві сні: «Іринко, я тут, я йду до тебе!» Потім різко прокинувся і відкрив очі. Серце шалено калатало, а руки тремтіли. Він клацнув вимикачем і, мружачись від світла, подивився на годинник – було рівно друга година ночі.
Ніби не вірячи своїм очам, Олег намацав ліжко – воно було порожнім і холодним. Чоловік зі злістю подумав: «Та що ж це таке? Знову цей липкий, нав’язливий кошмар! Іринко, рідна! Що ти хочеш мені сказати? Що я повинен зробити? Ну підкажи, як мені тебе знайти?».
Олег попрямував босими ногами на кухню, сну ні в одному оці вже не було. Дістав із шафки заспокійливі краплі, випив одним махом і задумався, обхопивши голову руками, в сотий раз прокручуючи своє життя, як кіноплівку…
Олег Миколайович був провідним хірургом і працював в обласній лікарні. Ще рік тому його життя було світлим і безхмарним, і ніщо не нагадувало про нинішній кошмар. На роботі все було чудово, лікар знав і любив свою справу, віртуозно проводив найскладніші операції, його цінували й поважали. Хіба що на сім’ю часу залишалося зовсім мало — постійні зміни, чергування, хронічне недосипання.
Зі своєю дружиною Іринкою він познайомився ще будучи студентом медичного університету, на дні народження одногрупника. Вона прийшла з компанією подруг. Маленька, тендітна, волосся підстрижене під каре — про таких кажуть «сіра мишка». Але мила усмішка і кирпатий носик із легкими ластовиннями надавали їй шарму й привабливості. Дівчата були жвавими, спілкувалися, сміялися. Іра вирізнялася з загальної компанії, було видно, що їй не до душі такий шумний натовп. Вони розговорилися й тихенько вислизнули з гучної вечірки. Довго гуляли, милувалися зоряним небом, і більше вже не розставалися. Іра закінчувала художню академію. Вона була мрійливою, романтичною і талановито писала картини.
П’ять років промайнули, як одна мить, пара одружилася, жили душа в душу. Єдине, що затьмарювало сімейне щастя – це постійні чергування та відлучки Олега. Дружина працювала вдома, тому завжди чекала на свого Олежка й засмучувалася, якщо він довго затримувався або приходив дуже пізно. Тому вони дуже цінували кожну хвилину, проведену разом.
Того злощасного дня Олег мав їхати на кілька днів на симпозіум лікарів у Київ. Іра загорілася і вмовила взяти її з собою. Ну як же, така можливість — подивитися столицю, помилуватися пам’ятками та провести час разом. Цілих три вечори вдвох!
Зранку все йшло шкереберть і валилося з рук: спочатку Олег розлив на себе каву, потім ніяк не міг згадати, куди напередодні поклав важливий документ, машина раптом забарахлила ні з того ні з сього. Олег лихоманливо намагався завести мотор, Ірина помітно нервувала:
— Любий, щось мені тривожно, якесь погане передчуття, може, не поїдемо? — запанікувала жінка.
— Іринко, не накручуй себе й мене, все нормально, ще десять хвилин — і поїдемо, — нервово відповів чоловік, намагаючись заспокоїти дружину, хоча й сам відчував те саме.
Приблизно на півдорозі, коли вони якраз їхали через міст, раптом назустріч на повному ходу мчав вантажівка! Олег різко вивернув кермо, не впорався з керуванням і полетів із мосту вниз. Останнє, що залишилося в пам’яті — це несамовитий крик дружини… Далі — чорна порожнеча.
Отямився Олег вже в реанімації. Голова неймовірно боліла й паморочилася, все тіло було в дротах і трубках.
— Де я? Що зі мною? Яке сьогодні число? — невпопад ставив питання чоловік.
Медсестра підійшла й усміхнулася:
— Ну, Слава Богу, отямилися! Тепер справи підуть на краще. Ви в сорочці народилися, шановний!
Раптом страшна думка пронизала свідомість Олега:
— Що з моєю дружиною? Де вона? У якому вона стані? — майже кричав чоловік.
Він спробував підвестися, але тут же знепритомнів. Отямившись, він знову став задавати одне й те саме запитання. Йому вже в сотий раз відповідали одне й те ж:
— Сталася аварія, ви не впоралися з керуванням і злетіли з мосту. Рибалки викликали швидку і ДСНС. Вас вдалося знайти й врятувати. Більше нікого не знайшли. Прийміть наші співчуття.
Олег ніяк не міг укласти в голові страшну правду, мозок просто відмовлявся вірити в почуте. Він вирішив для себе, що не здасться і буде шукати Іру — поки тіло не знайдено, надія ще є, хай і мізерна.
Вийшовши з лікарні, Олег першим ділом написав заяву про зникнення дружини в поліції. Він сварився, благав, вимагав продовжувати пошуки. Але тут йому повідомили:
— Ви доросла людина. Я розумію, вам важко змиритися. Але зрозумійте, минуло вже два тижні, а тіло досі не знайдено. Ви бачили, яка там течія? Її могло віднести на сотні кілометрів. У вашої дружини просто не було шансів вижити. Ми припиняємо пошуки й вважаємо вашу дружину зниклою безвісти. Мені дуже шкода, — повідомив слідчий.
Олії до вогню підливала і мама, яка регулярно телефонувала, плакала, казала, що треба панахиду замовити, не по-людськи це — душа бідної Іринки неупокоєна мучиться…
Все, що відбувалося, стало нагадувати Олегу страшний сон. Сльози, співчуття, порожня, раптом чужа квартира, де хотілося вити й рвати на собі волосся від відчаю. На роботі його відправили у відпустку на місяць — оперувати в такому стані було просто неможливо, руки зовсім не слухалися.
І Олег зламався: перестав голитися, втратив інтерес до життя, почав пити. Тільки так він поринав у забуття, де йому було добре й легко зі своєю Іринкою, як колись.
Колега по роботі, старша медсестра Ольга, давно була таємно закохана в Олега Миколайовича. Вона заклично йому усміхалася, підлещувалася, одягала зухвалі вбрання, але він, окрім дружини, здається, взагалі жінок не помічав. Побачивши їх якось разом, вона пирхнула: «Ну що він у ній знайшов? Ні обличчя, ні фігури!». Оцінивши ситуацію, що склалася, Ольга вирішила діяти рішуче. Чоловік привабливий, перспективний, квартира чудова — не можна втрачати такий шанс. А дружина? Ну що ж, зникла — і добре…
Вона почала навідуватися до нього в гості, вдавала співчуваючу, висловлювала співчуття, готувала їжу, доглядала за ним, начебто по-дружньому.
Одного вечора, через чотири місяці, Олег сидів на кухні й дивився на портрет Іринки на стіні. Раптом він сказав:
— Олю, мені так її не вистачає, так погано, я не знаю, як мені заглушити цей біль! Спиртне вже не допомагає зовсім, та й на роботу вийшов, тепер не можна. Жити не хочеться! — і опустив голову.
Ольга непомітно підійшла ззаду, ніжно обняла його і лагідно почала шепотіти:
— Я допоможу тобі заспокоїтися, завжди поруч буду. Давай я зроблю тобі масаж, тобі потрібно розслабитися, зняти напругу.
Вона почала його лагідно гладити й цілувати… Олег раптом різко підхопився, схопив Ольгу за зап’ясток і досить грубо відштовхнув її від себе:
— Олю, не треба! Кинь це! Мені, крім Іри, ніхто не потрібен! Не руйнуй нашої дружби, я тебе прошу! — гнівно відчитав він жінку.
— Олеже, ти себе чуєш? Опам’ятайся, змирись уже! Іри більше немає! Скільки часу минуло! Чи ти збираєшся все життя її оплакувати? А я ось — поруч із тобою! Жити треба! — розсердилася Ольга.
— Може, ти й права, не ображайся на мене. Але не можу я поки що, хоч убий — не можу, прости… — пробурмотів Олег і вийшов із кухні.
Ольга обурювалася, її душила злість і образа. Здавалося, все збулося, як вона задумала, план спрацював блискуче, і ось він, коханий, на тарілочці з блакитною облямівкою. Однак жінка зовсім не відчувала себе щасливою. Вона бачила, що чоловік продовжує в душі любити й чекати свою Іринку. Він заборонив чіпати її портрети та картини й ні за що не погоджувався знімати амулет із шиї — ладанку з портретом дружини всередині. Такий самий завжди був на шиї у Іри. Це був подарунок, який Олег вручив дружині на річницю весілля. Амулет був ручної роботи, виконаний на замовлення, подібного ніде не зустрінеш.
«Та що він про себе думає, цей лікаришка! Хто я, а хто його сіра миша?» — розмірковувала Ольга. Жінка глянула на себе в дзеркало — звідти на неї дивилася статна, шикарна брюнетка з пишними формами!
Вона раптом підморгнула собі в дзеркалі й усміхнулася: «Ну нічого, ще подивимось, хто кого! Невже я даремно стільки часу витратила, щоб стати господинею цих хоромів? Ну вже ні, я свого все одно доб’юся!» — вирішила фатальна жінка.
Одного разу Ольга поралася на кухні в квартирі лікаря, як раптом пролунав дзвінок:
— Алло, добрий день. Вибачте за турботу. Це вас турбує третя обласна лікарня. У нас тут жінка з втратою пам’яті лежить, крім цього номера телефону вона нічого не знає. Ви нікого не шукаєте? Можливо, вона живе за цією адресою?
Ноги Ольги підкосилися, а серце впало в п’яти. «Невже жива дружинонька?» — подумала вона, а вголос відповіла:
— Нічим не можу допомогти. Напевно, помилилися номером. У нас ніхто не зникав! — і кинула слухавку.
Дзвонили ще кілька разів, але жінка відповідала те саме. Незабаром дзвінки припинилися. Олегу, звісно ж, Ольга нічого не сказала.
З появою Ольги в будинку Олег ніби трохи ожив — все ж жива душа поруч. Але минали дні, тижні, місяці, а серце все нило й душа тужила за Іринкою. Він ніяк не міг її забути, усе його єство відмовлялося вірити, що вона померла. А ще ці кошмари, які час від часу мучили чоловіка. Іра приходила до нього уві сні — така легка, свіжа й до болю рідна, дивилася з докором і говорила: «Ну що ж ти, Олежку, нічого не робиш? Чому не шукаєш мене? Мені так тебе бракує» — і зникала. Олег лихоманливо намагався втримати цей міраж і завжди прокидався в цей момент. Ось і сьогодні…
Тому Олег цілком поринув у роботу, брав додаткові зміни, аби менше думати й рідше бувати вдома.
Одного разу швидка привезла до них із сусідньої області чоловіка зі спеціального інтернату, де проживали люди з інвалідністю. У них лікарню закрили на карантин. Пацієнт був глухонімий, з гострим перитонітом. Стан був дуже занедбаний, хворий був непритомним і міг не пережити анестезію та операцію. Одягнений він був бідно, грошей із собою, звісно ж, не було. Ніхто особливо не горів бажанням братися за такого тяжкого пацієнта. Олег Миколайович вирішив ризикнути — для нього порятунок життя був понад усе. Він погодився оперувати на свій страх і ризик. Це зайняло чотири години. З операційної лікар вийшов весь мокрий і виснажений, як лимон, але задоволений. Він зробив усе, що міг, і навіть більше. Якщо пацієнт переживе ніч, то одужає.
На наступній зміні хірург вирішив провідати пацієнта в реанімації. Підійшов, торкнувся лоба рукою — жар спадає, вже добре, подумав він. Раптом пацієнт став показувати рукою прямо на груди Олега Миколайовича й мукати щось.
Мабуть, марить, подумав лікар, наказав зробити хворому укол і вийшов.
Пацієнт, якого звали Антон, одужував і вже лежав у звичайній палаті. Щоранку повторювалося те саме — він показував пальцем на лікаря і щось активно жестикулював. Звісно, ніхто нічого не міг зрозуміти. Під час чергового обходу, коли Олег Миколайович присів на край ліжка й перевіряв живіт хворого, той тихенько поклав йому записку в кишеню халата. Зайшовши в ординаторську, лікар розгорнув папірець і з неприхованою цікавістю прочитав:
«У нашому інтернаті є жінка, у неї такий самий кулончик, як у вас, точнісінько!» У Олега підкосилися ноги, а холодний липкий піт побіг по спині. Серце шалено забилося. Не може бути! Невже це правда? Може, просто схожий? Але ж він існує в єдиному екземплярі.
Тремтячими руками він схопив блокнот і ручку, побіг стрімголов до палати й почав писати. «Де знаходиться ваш інтернат? Як давно там ця жінка? Як вона виглядає? Чому вона там?»
Антон узяв блокнот, довго і вдумливо щось писав, а потім віддав його лікарю. Крізь пелену сліз Олег почав читати: «Я глухонімий і давно живу в інтернаті, там же працюю двірником. Приблизно вісім місяців тому до нас потрапила жінка. Медсестра розповідала, що пацієнтка повністю втратила пам’ять і пошкодила голосові зв’язки — говорити зовсім не може й не пам’ятає про себе нічого. Її знайшли рибалки непритомною, вона зачепилася за корч біля берега, течія викинула її на берег. Думали, що мертва, але її ледь відкачали. Потім вона довго лежала в лікарні із запаленням легень, але пам’ять так і не повернулася. Запити робили, ніхто її в нашій області не шукає. Куди її виписувати? Ні речей, ні документів. Тому її тимчасово до нас і привезли. Вона тиха, зовсім відлюдькувата. Постійно малює одного й того самого чоловіка й цілує свій амулет. Я вас одразу й упізнав завдяки цьому. Ви виглядаєте так само, як на її малюнках. Вона ще якісь цифри писала — схоже на номер телефону. Кілька разів телефонували, там жінка відповідала, що номером помилилися, і казала, що тут ніколи не могла жити зникла жінка.»
Олег, ледь дочитавши до кінця, стрімголов кинувся до сестринської. Забіг, схопив Ольгу за рукав і грубо потягнув у коридор на очах здивованих колег.
Притиснувши її до стіни, він закричав у гніві:
— Як ти могла? Навіщо? Навіщо ти відповідала по телефону, що тут не жила зникла жінка? Ти знала, що Іра жива, і слова мені не сказала? Та хто ти після цього?! — обурювався чоловік.
— Олежику, не кричи, я все тобі поясню. Я ж як краще хотіла… Навіщо вона тобі? Вона ж усе одно тебе не пам’ятає. Я люблю тебе! Ну чому їй усе, а мені нічого? Чим вона краща? — намагалася виправдатися Ольга.
— Я даю тобі двадцять чотири години на збори, щоб духу твого в моєму домі не було! Працювати разом ми тепер теж навряд чи зможемо! Бог тобі суддя! — відрізав чоловік.
Він зняв халат, сів у машину й помчав за двісті кілометрів до інтернату.
Ірині наче стерли пам’ять. Лікарню вона пам’ятала смутно — то приходила до тями, то знову непритомніла, багато спала й була дуже слабкою. Її життя весь час висіло на волосині. Але найгірше було інше… Скільки разів у неї не намагалися дізнатися, хто вона і як її звати, жінка не могла нічого відповісти. Голосові зв’язки були пошкоджені, і вона заніміла, а пам’ять повністю зникла. Іра весь час трималася за кулончик на шиї — вона не знала, хто його подарував, але була впевнена, що це близька людина, а амулет, можливо, єдиний ключ до розгадки її минулого.
Коли вона фізично зміцніла, постало питання, куди її виписувати з лікарні. Тоді головний лікар зателефонував завідувачці інтернату й попросив тимчасово прихистити жінку, сподіваючись, що пам’ять до неї повернеться. Він просто пожалів нещасну.
Це так дивно — втратити пам’ять. Таке відчуття, ніби ти перебуваєш у чужому тілі й не впевнений, а чиї це руки? А очі? Кожен ранок в інтернаті для неї починався однаково. Іра дивилася на незнайому жінку у дзеркалі й питала: «Хто ти? Як жила? Як потрапила до лікарні?» Але відповідей не було. Лише образ чоловіка і тепле відчуття спокою, коли він виникав у пам’яті.
Іноді Іра впадала у відчай: «Невже я тут назавжди? Невже я нікому не потрібна на цьому світі й мене ніхто не знайде? Чому я нічого не можу згадати?» Няньки жаліли її, принесли іконку. Лишалося тільки молитися, щоб Всевишній допоміг знайти когось із близьких або хоч щось згадати про себе.
Олег, задихаючись, з величезним букетом улюблених Іриних ірисів, забіг до кабінету завідувачки й почав уривчасто розповідати, хто він і кого шукає.
— У вас тут лежить жінка з втратою пам’яті, як мені її побачити? Я її чоловік, ми разом потрапили в аварію, мене знайшли рятувальники, а її — ні, розумієте? Я вже зовсім втратив надію її знайти! Де вона? — тараторив чоловік.
— Святі небеса! Невже нарешті рідні нашої нещасної знайшлися! А то ми вже й не знали, що з нею робити далі. Вона ж не повинна тут перебувати, раптом перевірка якась. Ходімо, вона в палаті, малює, мабуть, бідолашна, або молиться.
Олег обережно відчинив двері, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається. Так, це без сумнівів була його Іринка! Русе волосся, завжди акуратно підстрижене під каре, відросло й спадало до лопаток, заплетене в косу. Маленька, худа, одягнена у потертий ситцевий лікарняний халат, вона була як безпорадне пташеня, що сиділо біля вікна й щось мрійливо малювало.
У пориві нахлинулих почуттів Олег підійшов до неї, почав обіймати, плакати й шепотіти:
— Іринко, кохана моя, нарешті я тебе знайшов! Невже ти мене не впізнаєш? Як же я скучив, ластівко моя! — шепотів Олег.
Обличчя Іри прояснилося, очі наповнилися сльозами, і вона заплакала, спершу тихо, а потім усе голосніше, навзрид.
— Ну нарешті, згадала, значить! Яке щастя! Нехай поплаче, це добре, це весь накопичений стрес виходить зі слізьми. А то ми вже не знали, як її розворушити, — запричитала завідувачка.
Вони ще довго сиділи так, обійнявшись, на ліжку й мовчали. Слова були зайвими. Іра згадала й відчула щастя від дотиків теплих великих рук Олега. Його борода лоскотала мокрі від сліз щоки, їй було тепло й затишно в обіймах коханої людини. Нарешті Олег порушив мовчання й говорив, говорив… Цілував їй руки, каявся, просив вибачення, зізнавався в любові. Він боявся розтиснути обійми, щоб його Іринка не зникла знову, як бачення зі снів.
Олег забрав дружину додому, а після всіх клопотів із відновленням документів поклав її до себе в лікарню на обстеження та блискуче провів операцію, щоб відновити пошкоджені зв’язки. Потім довго доглядав її, як дитину, вони разом робили процедури та вправи.
Нарешті, через три місяці, Іра прошепотіла свої перші слова після аварії:
— Дякую, Олежику, я тебе люблю!
Щасливішої людини за нашого лікаря у цей момент не було. Пізніше вони з дружиною не раз приходили до інтернату з гостинцями, щоб відвідати Антона. Він щоразу радів, як дитина, адже був сиротою, і його раніше ніколи не навідували. Олег з Ірою навіть вивчили мову жестів, щоб мати можливість спілкуватися з Антоном.
Вони обидва були безмежно вдячні цьому хлопцю за його небайдужість і людяність. Адже якби не він і, звісно, не допомога Господа, невідомо, чи судилося б сім’ї возз’єднатися. Ясно одне — ніколи не варто впадати у відчай. Все може змінитися в будь-який момент, головне — вірити у краще.
Ha вeсіллі сuнa я всіх здuвyвaлa: ʍoлoдятa чeкaлu від ʍeнe 6ільшoгo