Олег і Тамара були у шлюбі дев’ять років. І всі ці роки без успіху намагалися завести дитину. Тамара мріяла про малюка, марила материнством. Але все було марно. Вони з Олегом пройшли всіх можливих лікарів, лікувалися, їздили на оздоровчі джерела, виконували обряди й навіть зверталися до нетрадиційної медицини. Але результату не було.
Кілька невдалих спроб за допомогою допоміжних репродуктивних технологій підірвали їхню віру в удачу.
— Невже я не зможу народити? — Тамара була не своя.
— Не знаю.
Було видно, що Олег втомився. Він був готовий відмовитися від цієї ідеї.
— Може, нам краще без дітей. Ніхто не заважає спати, не вимагає уваги. Живемо у своє задоволення.
— Це не життя! Я хочу дітей! — заплакала Тамара, і вони вперше посварилися.
Наступного дня вони помирились, але обом стало ясно: потрібно щось вирішувати. І єдиним рішенням, яке спадало на думку, було взяти дитину з будинку малюка.
— Я не знаю, це відповідальний крок. А якщо щось піде не так? — серйозно спитав Олег. Але Тамара була налаштована рішуче. Вона була твердо впевнена, що вони з чоловіком повинні зібрати необхідні документи й довідки.
— Почнемо з понеділка. Кінець тижня промайне… доведеться присвятити ці дні родині.
— У твоєї тітки День народження. Я пам’ятаю.
— Не хочу витрачати стільки часу на цю поїздку! І чому вона завжди кличе нас у свій дачний будинок?! Чому не можна зустрітись у місті?
— Може, не поїдемо?
— Мама образиться.
— Значить, доведеться відкласти справи до понеділка.
Подружжя домовилося про все й поїхало на сімейне свято. Тітка Тамари, Лариса Львівна, жила за містом. У неї був невеликий будинок, лазня й альтанка в саду. В тій альтанці вона й приймала гостей.
На її дні народження зазвичай збиралася невелика компанія. Це були близькі та друзі: мати Тамари, донька Лариси Львівни — Віка, і ще кілька людей із її роботи.
Цього разу Лариса Львівна вирішила зібрати лише родину: сестру, доньку і племінницю з чоловіком. Стіл був накритий скромно. Іменинниця сиділа на чолі столу і всім керувала.
— Олежику, відкривай пляшку. Ти у нас єдиний чоловік, потурбуйся про дам.
Олег не заперечував. Жінки усміхались, спілкувались і обмінювались новинами.
— Що нового? Коли вже потішите нас онуками? — трохи напідпитку знову завела свою платівку Лариса Львівна.
— Скоро. Ми вирішили взяти дитину, — Тамара відвела погляд. Вона не хотіла виносити цю тему на загальне обговорення.
— Ти мені нічого про це не сказала, — насупилась мати. — Чому я дізнаюся останньою?
— Бо ще немає про що говорити. Ми лише почали збирати документи.
— Взагалі-то, я не підтримую вашу ідею, — не зупинялась вона.
— Ми вже все вирішили.
— Тамар, а твоя мама, між іншим, правильно каже. Навіщо вам чужа дитина? — підтримала сестру Лариса Львівна.
— Він не буде чужим. Він стане нашим.
— Зараз є багато варіантів! Навіщо відразу до крайнощів вдаватись? — втрутилась Віка. Їй було 19, вона не була заміжня і не мала дітей, але вважала, що її поради будуть корисними для Тамари й Олега.
— Наприклад? Може, ти порадиш попросити дитину в лелеки? — усміхнувся Олег.
— Ні, чому ж? Я, взагалі-то, доросла і знаю, звідки беруться діти. А ще знаю, що існують сурмами.
— Ми думали про це. Але не хочемо мати справу з чужою людиною. Вона вже точно буде чужа, і хто його знає, чого від неї чекати, — сказала Тамара.
Жінки переглянулись, кожна подумала про своє, і розмова тимчасово пішла в інше русло.
Знову пролунали тости, і Тамара навіть почала розслаблятись. Але, як виявилось, дарма. Коли вона зголосилась допомогти накрити на чай, Лариса Львівна буквально схопила її за рукав і потягла за ріг будинку.
— Тамаро, я подумала, вам варто придивитись до Віки.
— У якому сенсі? Її вже трохи пізно всиновлювати, — Тамара спробувала пожартувати, але тітка не оцінила її гумору.
— Ти розумієш, про що я.
— Ні, не розумію.
— Вона може народити дитину. Віка молода, здорова, не чужа, до того ж ви з нею схожі.
— І як ви це собі уявляєте? Та й сама Віка на таке не піде.
— Піде. Їй потрібно вчитись, а той ВНЗ, який вона обрала, надто дорогий для нас. Цього року вона вже не пройшла за балами. Є шанс вступити наступного року на контракт. Але для цього треба назбирати грошей. Якраз є рік. Все ідеально продумано. Вона народжує і навчається. І дитина в родині. Своя.
— Ви хочете сказати, що ми повинні будемо заплатити Віці за послуги з виношування моєї дитини? — Тамара була шокована пропозицією тітки.
— Та не перебільшуй. Вона народить, а ви допоможете їй з майбутнім. Це можна сприймати як родинну допомогу. Не будемо опускатись до ринкових відносин. Ми ж рідні люди.
Після того, як тітка запропонувала Тамарі свою доньку Віку в такій незвичній ролі, Тамара кілька секунд мовчки кліпала. Вона до останнього сподівалася побачити на обличчі тітки усмішку — мовляв, жарт. Але Лариса Львівна не усміхалась. Вона цілком серйозно пропонувала Віку як «інкубатор» для виношування їх з Олегом дитини.
— Дякую за пропозицію, Ларисо Львівно, але ми з чоловіком змушені відмовитися.
— Може, ти порадишся з ним, а не прийматимеш рішення одноосібно? — натиснула тітка.
— Ми вже все вирішили.
— Як знаєш. Думаю, що взяти дитину з дитячого будинку — це твоя ініціатива, а Олег тут ні до чого. Просто не хоче з тобою сперечатись.
— Це наше особисте рішення, — Тамара перестала чемно усміхатись і, передумавши допомагати, повернулась до альтанки. Там сиділи Олег і Віка. Вони про щось жваво спілкувалися, і Тамара вперше в житті відчула ревнощі. Вона уявила, що її чоловік більше не належить їй. Уявила свою сестру Віку з великим животом. Те, як вона дивиться на Олега, і як вони всі разом чекають на появу дитини. Тієї дитини, яка мала б народитися в Тамари.
— Ти в порядку? — спитав Олег, помітивши, що дружина поблідла.
— Не знаю… якось недобре себе почуваю.
— Тамара! Ти не забула, що обіцяла допомогти з чаєм?! — гукнула з дому її мама.
— Сиди. Я допоможу, — Олег підвівся й пішов у дім. Віка й Тамара залишились удвох. Тамара відчула себе ніяково. Вона ніколи раніше не сприймала Віку як дорослу сформовану жінку. Для неї вона завжди була молодшою сестрою. Їй було дивно бачити в ній суперницю.
Вони ніколи не були особливо близькі, але й не ворогували. У дитинстві десятирічна різниця у віці здавалася величезною, Тамара пам’ятала, як возила коляску з сестрою цим самим садом, під яблунею. Потім був підлітковий період. Тамара завжди вважалась симпатичнішою за Віку. Молодша довго носила окуляри, соромилась своєї фігури, сутулилась і вдягалась у безформні речі. Але ті часи минули.
Того вечора в альтанці поруч із Тамарою сиділа інша Віка. Від закомплексованої підлітки не залишилось і сліду. Вікторія стала сформованою дівчиною з пишними формами та гарним обличчям. І те, як вона глянула вслід Олегу, змусило Тамару відчути укол ревнощів.
— Класний у тебе чоловік, Тамаро. Я теж такого хочу, — сказала Віка.
Тамарі стало ніяково, і про чай із тортом вже не могло бути й мови. Вона встала з-за столу й пішла в дім.
— Ти бліда. Все гаразд? — поцікавився Олег.
— Я хотіла б поїхати. Голова болить.
— Так, звісно. Я розумію. Але що скажуть твої родичі?
— Не знаю. Просто хочу додому.
Олег виніс чайник, торт і запалив свічки. Лариса Львівна задула їх, як заведено, але Тамара з Олегом на чай не залишилися.
Тамара ледве доїхала додому. Її нудило, вуха палали, а в голові крутилися дурні думки.
— Твої, певно, незадоволені нашим від’їздом, — Олег помітив стан дружини.
— Так. Напевно, тітка Лариса хотіла б, щоб ми залишились на ніч. І бажано, щоб ти спав не зі мною, а з її донькою.
Олег здивовано подивився на Тамару. Він ще ніколи не бачив її такою роздратованою й невдоволеною.
— Перестань. Я не сприймаю Віку як жінку. Вона надто молода.
— А якби була старша?
— Я одружений на тобі. І давай більше не будемо підіймати цю тему, — відрізав Олег.
Вони приїхали додому, і Тамара, пославшись на втому, пішла спати.
Наступного дня вони планували поїхати по довідки, але Тамару викликали на роботу. Знову довелось відкласти.
А повернувшись додому, Тамара побачила в передпокої жіночі туфлі. Вона прислухалась і почула голос сестри. Віка сміялася.
Тамара, не роззуваючись, пішла на кухню. В ній закипав гнів.
— І що тут відбувається?!
— Чай п’ємо, — здивувався Олег. Тамара застала їх із сестрою за розмовою. На столі стояв чайник. — Віка привезла торт, який ми так і не скуштували вчора. Виявляється, вона сама його пекла! Смачний.
— Зрозуміло. Я вам не заважаю? — спалахнула Тамара.
— Ні. Навпаки. Проходь, сідай. Їстимеш? — запитав Олег.
— Не буду, — Тамара була зла на чоловіка й на сестру. Вона не розуміла, до чого всі ці візити?
— Гаразд, я поїду… дякую за чай, — Віка зрозуміла, що сестра їй не рада, і, тихо підвівшись, почала збиратись.
Коли за нею зачинилися двері, Олег серйозно подивився на дружину.
— Що ти влаштувала?
— Нічого. Ти можеш поїхати з нею, якщо хочеш.
— Припини. Твої звинувачення не ведуть ні до чого доброго.
— Так? Тоді поясни мені, навіщо ти її впустив?
— Бо вона — твоя сестра. Ти б мою сестру не впустила?
— Вона не попереджала про свій візит.
— Я не знав, та й це неважливо.
— Для мене — важливо!
— Добре, я зрозумів.
— Ні. Ти не зрозумів.
— Тамаро… ти перегинаєш, — Олег втрачав терпіння.
— Можеш більше нічого не казати, і так ясно, що я завжди в усьому винна.
— Ну, на цей момент, ти справді неправа.
— Знаєш, так і є. Думаю, що на цьому все. У нас нічого не виходить, і, мабуть, це на краще. Можливо, у вас із Вікою все вийде. Я в цьому участі брати не хочу, тому піду.
— Тамаро! — покликав Олег, але дружина вже вибігла.
Що нею керувало в той момент, вона дізналась через два тижні.
Тест із двома смужками показав, що її перепади настрою мали цілком зрозуміле пояснення.
— Іронія долі. Щойно ми розійшлися — я завагітніла, — зізналась вона Ліці, подрузі, в якої жила весь цей час.
Тамара не знала, що робити. Олег дзвонив їй, але вона не брала слухавку. Кілька разів телефонувала мама. І навіть Віка щось писала. Але Тамара не хотіла нікого бачити й чути. Вона думала, що всі налаштовані проти неї. Їй навіть спадала на думку думка, що Олег і Віка — чудова пара, і що він вибере її — молодшу, привабливішу.
— Думаю, тобі варто поговорити з ним. Він повинен знати, що стане батьком, — насупилась подруга.
— Я боюсь. А раптом Олег уже проміняв мене на Віку? Я приїду… а вони там… у нього вдома… — Тамара не договорила. По її щоках покотилися сльози.
— Нісенітниця. Ти сама собі це вигадала. Їдь додому. Вам треба поговорити. Не можна просто відсиджуватись і чекати, що все вирішиться само собою. Віка — твоя сестра, і судячи з того, що він казав про неї, навряд чи він буде з нею. А от іншу жінку твій Олег справді може знайти, якщо ти й далі будеш ховатися від нього.
Поки дівчата говорили, у Ліки задзвонив телефон.
— Алло? Хто? А… так, звичайно. Вона тут.
— Хто дзвонив?
— Знайомий. Огірки солоні привезе для тебе, — засміялася Ліка.
Як Тамара не намагалась зрозуміти, звідки цей таємничий знайомий знає про її вагітність, Ліка нічого не пояснила. А трохи згодом у двері подзвонили.
Тамара почула, як Ліка відчиняє замок і з кимось говорить. Їй стало цікаво, що це за знайомий і чому він привіз огірки саме для неї. Вона пішла за подругою — і завмерла.
— Олеже?! Як ти мене знайшов?!
— Довелося об’їхати всіх твоїх подруг.
— Навіщо?..
— Я скучив… повертайся додому, будь ласка… — сказав він, простягаючи їй… зовсім не огірки, а букет. Тамара з недовірою подивилась на квіти, потім — на чоловіка, і розплакалась.
— У неї для тебе новина… — підморгнула Ліка і пішла, залишивши подружжя наодинці.
Через дев’ять місяців у Тамари й Олега народився син. Вони були безмежно щасливі довгоочікуваній дитині.
Мати Тамари була щаслива стати бабусею, а Віка й Лариса Львівна більше ніколи не згадували про те, що було сказано того вечора. Їм навіть вдалося зберегти стосунки: Тамара з чоловіком і сином знову стали приїжджати в гості до тітки. Але тільки після того, як спільні знайомі познайомили Віку з Віталіком. На їхньому весіллі гуляли всією родиною. Віка вирішила відкласти навчання, бо теж планувала стати мамою.
Усі знайшли свою долю, хоча могли б серйозно посваритися, перестати спілкуватися і навіть розлучитися. На щастя, доля виявилась прихильною до всіх. Кожен отримав те, чого прагнув, і всі стали щасливими.
Вигнала матір із дому