Моїй доньці було три роки, коли я її під мостом знайшла в багнюці. Виховала як рідну, хоча люди й перешіптувалися за спиною. Тепер вона вчителька в місті, а я все так само живу у своїй хатині, перебираючи спогади, як дорогоцінні намистини.
Скрипнула підлога під ногою — вкотре думаю, треба б полагодити, та все руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Пожовкли сторінки, як осіннє листя, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном мете, береза стукає гілкою, ніби проситься в гості.
— Чого це ти розшумілася? — кажу їй. — Почекай трохи, весна прийде.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш одна, все навколо здається живим. Після тих страшних часів я залишилася вдовою — мій Степан загинув. Останній його лист досі зберігаю, пожовклий від часу, затертий на згинах — стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить мене, що заживемо щасливо… А за тиждень дізналася.
Дітей Бог не дав, може, й на краще — у ті роки прогодувати було нічим. Голова колгоспу, Микола Іванович, все втішав мене:
— Не журися, Ганно. Ти ще молода, заміж вийдеш.
— Не піду я більше заміж, — твердо відповідала. — Одного разу любила, досить.
У колгоспі працювала від світанку до заходу сонця. Бригадир Петрович, бувало, кричить:
— Ганно Василівно, ти б додому йшла, час уже пізній!
— Встигну, — відповідаю, — поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство у мене було невелике — коза Манька, така ж уперта, як і я сама. П’ять курочок — вони мене вранці будили краще за будь-якого півня. Сусідка Клавдія часто жартувала:
— Ти, бува, не індик? Чого це твої кури раніше всіх кричать?
Город тримала — картопля, морква, буряк. Все своє, з землі. Восени робила закрутки — огірки солоні, помідори, гриби мариновані. Взимку, бувало, відкриєш баночку — і ніби літо в дім повертається.
Той день пам’ятаю, як зараз. Березень видався сирий, мокрий. Зранку дощ моросив, до вечора підмерзло. Пішла до лісу по хмиз — піч треба топити. Валежнику після зимових бур багато було, тільки збирай. Назбирала оберемок, йду додому повз старий міст, чую — хтось плаче. Спершу подумала — здалося, вітер бешкетує. Але ні, виразно так, по-дитячому схлипує.
Спустилася під міст, дивлюся — дівчинка маленька сидить, уся в багнюці, платтячко мокре, порване, очі налякані. Як побачила мене — затихла, тільки тремтить уся, як осиковий лист.
— Ти чия, мала? — питаю тихенько, щоб не злякати ще більше.
Мовчить, лише кліпає оченятами. Губи сині від холоду, руки червоні, опухлі.
— Замерзла зовсім, — кажу більше до себе. — Давай-но я тебе додому занесу, зігрієшся.
Підняла її на руки — легка, як пір’їнка. Закутала у свою хустку, притиснула до грудей. А сама думаю — що ж це за мати така, що дитину під мостом залишила? У голові не вкладається.
Хмиз довелося кинути — було вже не до нього. Всю дорогу додому дівчинка мовчала, лише міцно трималася за мою шию змерзлими пальчиками.
Принесла додому, сусіди тут як тут — новини в селі швидко розлітаються. Клавдія перша прибігла:
— Господи, Ганно, де ти її взяла?
— Під мостом знайшла, — кажу. — Покинута, видно.
— Ой, горе ж яке… — сплеснула руками Клавдія. — А що ж із нею робитимеш?
— Як що? Залишу в себе.
— Ти що, Ганно, зовсім з розуму зійшла? — це вже баба Мотря підійшла. — Куди тобі дитину? На що годувати будеш?
— На що Бог дасть, на те й прогодую, — відрізала я.
Насамперед затопила піч якнайгарячіше, почала воду гріти. Дівчинка вся в синцях, худенька така, реберця стирчать. Викупала її в теплій воді, закутала у свою стару кофту — іншого дитячого одягу в хаті не було.
— Їсти хочеш? — питаю.
Кивнула несміливо.
Налила їй вчорашнього борщу, хліба відрізала. Їсть жадібно, але акуратно — видно, що не вулична, домашня дівчинка була.
— Як тебе звати?
Мовчить. Чи боїться, чи й справді говорити не вміє.
Спати поклала її на своє ліжко, сама влаштувалася на лавці. Вночі кілька разів прокидалася — перевірити, як вона там. Спить, згорнувшись калачиком, уві сні схлипує.
Зранку перш за все пішла до сільради — заявити про знахідку. Голова, Іван Степанович, лише руками розвів:
— Не було ніяких заяв про зникнення дитини. Може, з міста хтось підкинув…
— А що тепер робити?
— За законом у дитячий будинок треба. Я сьогодні ж зателефоную в район.
Серце в мене защеміло:
— Почекай, Степановичу. Дай мені час — може, батьки оголосяться. А поки я її в себе залишу.
— Ганно Василівно, добре подумай…
— Нема чого думати. Вже вирішено.
Назвала я її Марією — на честь своєї матері. Думала, може, з’являться батьки, та так ніхто і не прийшов. І слава Богу — я до неї всією душею прив’язалася.
Спочатку було важко — вона зовсім не говорила, лише очима водила по хаті, ніби щось шукала. Вночі прокидалася з криком, вся тремтіла. Я її до себе притискала, гладила по голівці:
— Нічого, донечко, нічого. Тепер усе буде добре.
Зі старих суконь я їй пошила одяг. Пофарбувала в різні кольори — синій, зелений, червоний. Вийшло нехитро, але весело. Клавдія, як побачила, руками сплеснула:
— Ой, Ганно, так у тебе золоті руки! Я думала, ти лише з лопатою впоратися вмієш.
— Життя навчить і швачкою бути, і нянькою, — відповідаю, а самій радісно, що похвалили.
Але не всі в селі були такими тямучими. Особливо баба Мотря — як побачить нас, так хреститься:
— Не на добро це, Ганно. Підкидька в дім взяти — біду накликати. Небось, мати її негідна була, от і кинула. Яблуко від яблуні…
— Замовкни, Мотре! — перебила я її. — Не тобі чужі гріхи судити. А дівчинка тепер моя, і крапка.
Голова колгоспу теж спочатку хмурився:
— Подумай, Ганно Василівно, може, в дитячий будинок її? Там і нагодують, і одягнуть як слід.
— А любити хто буде? — питаю. — У дитячому будинку й без неї сиріт вистачає.
Махнув рукою голова, але потім допомагати почав — то молока пришле, то крупи.
Маша потроху почала відтавати. Спершу слова по одному з’являлися, потім і цілі речення. Пам’ятаю, як уперше засміялася — тоді я зі стільця зірвалася, коли вішала фіранки. Сиджу на підлозі, стогну, а вона як заллється сміхом — дзвінко так, по-дитячому. У мене й біль від цього сміху минув.
На городі допомагати намагалася. Дам їй маленьку сапку — вона важливо так поруч ходить, наслідує. Тільки все більше бур’яни в грядки втоптувала, ніж виполювала. Але я не сварилася — раділа, що життя в ній прокидається.
А потім біда прийшла — злягла Машенька з гарячкою. Лежить, вся червона, марить. Я до нашого фельдшера, Семена Петровича:
— Христа ради, допоможи!
А він лише руками розводить:
— Які ліки, Ганно? У мене на весь колгосп три таблетки аспірину. Чекай, може, через тиждень щось привезуть.
— Через тиждень? — кричу. — Та вона до завтра може не дожити!
Побігла я тоді в район, це дев’ять кілометрів багнюкою. Черевики розбилися, ноги всі в мозолях, але дісталася. У лікарні молодий лікар, Олексій Михайлович, подивився на мене — брудну, мокру:
— Чекайте тут.
Приніс ліки, пояснив, як давати:
— Грошей не треба, — каже, — тільки виходіть дівчинку.
Три дні я не відходила від її ліжка. Шепотіла молитви, які пам’ятала, міняла компреси. На четвертий день жар спав, відкрила вона очі й тихо так каже:
— Мамо, пити хочу.
Мамо… Вперше вона так мене назвала. Я й заплакала — від щастя, від втоми, від усього разом. А вона мені рученям сльози витирає:
— Мамо, ти чого? Болить?
— Ні, — кажу, — не болить. Це я від радості, донечко.
Після тієї хвороби вона зовсім іншою стала — ласкава, балакуча. А згодом і до школи пішла — учителька нахвалитися не могла:
— Така здібна дівчинка, все на льоту схоплює!
А селяни поступово звикли, уже й не шепотілися за спиною. Навіть баба Мотря відтанула — стала нас пирогами пригощати. Особливо полюбила Машу після того випадку, коли та допомогла їй піч розтопити в люті морози. Старенька тоді злягла з радикулітом, а дров не заготовила. Маша сама запропонувала:
— Мамо, давай сходимо до баби Мотрі? Їй же холодно одній.
Так і потоваришували — стара буркотуха і моя дівчинка. Мотря її казками пригощала, навчила в’язати, а головне — більше ніколи не згадувала ні про підкидька, ні про погану кров.
Йшов час. Машеньці вже виповнилося дев’ять, коли вона вперше заговорила про міст. Сиділи ми ввечері, я шкарпетки штопала, вона свою ляльку колисала — тканинну, сама пошила.
— Мамо, а пам’ятаєш, як ти мене знайшла?
У мене серце йокнуло, але вигляду не подала:
— Пам’ятаю, доню.
— А я теж трохи пам’ятаю. Холодно було. І страшно. Якась жінка плакала, а потім пішла.
Спиці в мене з рук випали. А вона продовжує:
— Я її обличчя не пам’ятаю. Тільки хустку синю. І ще вона весь час повторювала: «Прости мене, прости…»
— Машенько…
— Ти не думай, мамо, я не сумую. Просто іноді згадую. А знаєш що? — раптом усміхнулася. — Я рада, що ти мене тоді знайшла.
Обійняла я її міцно-міцно, а у самої в горлі клубок. Скільки разів я думала — хто вона, та жінка в синій хустці? Що змусило її залишити дитину під мостом? Може, сама голодувала, може, чоловік пив… Усяке в житті буває. Не мені судити.
Того вечора довго не могла заснути. Все думала — от як же доля повертається. Жила-була одна, все здавалося — обділило мене життя, покарало самотністю. А виходить, готувало до головного — щоб було кому підібрати й зігріти покинуте дитя.
З тієї ночі Маша часто стала розпитувати про своє минуле життя. Я не приховувала нічого, лише старалася пояснити так, щоб не поранити:
— Знаєш, доню, іноді люди потрапляють у такі обставини, що вибору в них майже немає. Може, твоя мама дуже страждала, приймаючи таке рішення.
— А ти б так ніколи не зробила? — питала вона, заглядаючи мені в очі.
— Ніколи, — відповідала я твердо. — Ти моє щастя, моя радість.
Роки летіли непомітно. Маша в школі була першою ученицею. Бувало, прибігає додому:
— Мамо, мамо! Я сьогодні біля дошки вірш читала, а Марія Петрівна сказала, що в мене талант!
Наша вчителька, Марія Петрівна, часто зі мною розмовляла:
— Ганно Василівно, треба дівчинці далі вчитися. Такі світлі голови рідко трапляються. У неї особливий дар до мов, до літератури. Бачили б ви її твори!
— Куди ж їй учитися? — зітхала я. — Грошей у нас…
— А я допоможу підготуватися. Безплатно. Гріх такі здібності закопувати.
Стала Марія Петрівна з Машею додатково займатися. Увечері вони сиділи в нас у хаті, схилившись над книгами. Я їм чай носила з малиновим варенням, слухала, як вони обговорюють Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва. Серце раділо — моя дівчинка все схоплює, все розуміє.
У дев’ятому класі Маша вперше закохалася — у нового хлопця з їхнього класу, що переїхав до нас у село з батьками. Переживала страшенно, писала вірші в зошит, який ховала під подушкою. Я удавала, що нічого не помічаю, але серце боліло — перше кохання, воно завжди таке, нерозділене, гірке.
Після випускного Маша подала документи до педагогічного. Я всі гроші, які були, їй віддала. Ще корову продала — шкода було Зорьку, але що поробиш.
— Не треба, мамо, — протестувала Маша. — Як же ти без корови?
— Нічого, доню, проживу. Картопля є, кури несуться. А тобі вчитися треба.
Коли прийшов лист про зарахування, все село раділо. Навіть голова колгоспу приходив вітати:
— Молодець, Ганно! Виростила доньку, вивчила. Тепер у нас у селі своя студентка буде.
Пам’ятаю день, коли вона їхала. Стоїмо на зупинці, автобуса чекаємо. Вона мене обіймає, а у самої сльози течуть.
— Я писатиму тобі щотижня, мамо. І приїжджатиму на канікули.
— Звісно, писатимеш, — кажу, а у самої серце розривається.
Автобус зник за поворотом, а я все стояла й стояла на зупинці. Підійшла Клавдія, обійняла за плечі:
— Ходімо, Ганно. Вдома справ багато.
— Знаєш, Клаво, — кажу, — а я щаслива. В інших діти рідні, а в мене — Богом дана.
Дотримала слово — писала часто. Кожен лист як свято було. Читаю й перечитую, кожен рядок напам’ять знаю. Писала про навчання, про нових подруг, про місто. А між рядками читалося — сумує, тужить за домом.
На другому курсі свого Сергія зустріла — теж студент, з історичного факультету. Почала про нього згадувати у листах ніби між іншим, а я вже материнським серцем відчуваю — закохалася. На літні канікули привезла його знайомитися.
Парубок виявився серйозний, роботящий. Допоміг мені дах перекрити, паркан полагодити. З сусідами швидко знайшов спільну мову. Увечері на ґанку сиділи, він про історію розповідав — заслухаєшся. Видно було — щиро любить мою Машеньку, очей з неї не зводить.
А коли на канікули приїздила — все село збігалося подивитися, яка красуня виросла. Баба Мотря, вже зовсім старенька, все хрестилася:
— Господи, а я ж проти була, коли ти її взяла. Прости мене, дурну стару. Дивися, яке щастя виросло!
Тепер вона сама вчителькою стала, у міській школі працює. Своїх діток навчає, як колись її Марія Петрівна навчала. Заміж за Сергія вийшла, живуть душа в душу. Внучку мені подарували — Ганнусю, на мою честь назвали.
Ганнуся — вилита Маша в дитинстві, тільки характером сміливіша. Як приїжджають у гості, спокою від неї немає — усе їй цікаво, усе треба потрогати, всюди залізти. А я радію — нехай шумить, нехай бігає. Дім без дитячого сміху — як церква без дзвонів.
Сиджу ось, пишу у своєму щоденнику, а за вікном знову мете. Все так само скрипить підлога, все так само стукає береза у вікно. Але тепер ця тиша не тисне, як колись. У ній спокій і вдячність — за кожен прожитий день, за кожну усмішку моєї Машеньки, за долю, яка привела мене тоді до старого мосту.
На столі стоїть фотографія — Маша з Сергієм і маленькою Ганнусею. А поруч — потріпана хустка, та сама, в яку я її тоді загорнула. Зберігаю як пам’ять. Іноді дістаю, гладжу — і ніби тепло тих днів повертається.
Учора лист прийшов — Маша пише, що знову вагітна. Хлопчика чекають. Сергій уже ім’я вибрав — Степаном назвуть, на честь мого чоловіка. Значить, рід продовжуватиметься, буде кому пам’ять зберігати.
А той старий міст давно знесли, новий побудували — бетонний, міцний. Тепер я там рідко буваю, але щоразу, проходячи повз, зупиняюся на хвилинку. І думаю — скільки всього може змінити один день, один випадок, один дитячий плач у сирий березневий вечір…
Кажуть, доля випробовує нас самотністю, щоб навчити цінувати близьких. Але я думаю інакше — вона готує нас до зустрічі з тими, кому ми найпотрібніші. І неважливо, рідна кров чи ні — важливо лише те, що підкаже серце. А моє серце тоді, під старим мостом, не помилилося.