Мені 56. І я ніколи не була заміжня. Ні, я — не стара діва. У мене є чудова донька, яка одружена, знає п’ять мов і працює в великій ІТ-компанії. Але от чоловіка в мене ніколи не було. А донька, на жаль, ніколи не бачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи він узагалі живий.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав з Італії за студентським обміном, вивчав українську мову. Ми випадково познайомилися на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Раніше молодь швидко заводила знайомства, особливо студенти на навчанні. Принаймні зараз так здається.
Мене дуже зігрівала думка, що він — італієць. Я досі, попри все, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Загалом, не буду довго розписувати наш роман. Його, по суті, і не було. Ми багато гуляли. Я показувала йому своє рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Все сталося досить швидко, спонтанно і буденно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого темноволосого красеня Лео з Террачини вже не було в країні.
Мама тоді мене дуже підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо воно дане згори. А тато взагалі був неймовірно радий, навіть попри те, що мені щойно виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з бабусею та дідусем. На жаль, їх уже немає з нами фізично, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
Ось, згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки вам, але я часто читаю коментарі.
Багато хто описує подібні ситуації, а іноді й цікаві думки можна прочитати.
Загалом, пів року тому я познайомилася з чоловіком. Смішно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі до каси, він — позаду мене.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Наш магазин біля дому маленький, каву можна майже рукою дістати, але все ж це забирає хвилину. Так от цей чоловік у круглих окулярах так розлютився на мене, що я подумала — зараз вдарить.
У конфлікт я не вступала. Мовчки розрахувалась і пішла додому. Чую — ззаду швидко наближаються кроки. Обертаюся — а це він, той самий хам. Тільки на обличчі вже усмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає до мене, зупиняє і починає просити вибачення за свою поведінку. Каже, що останнім часом багато працював. Нерви — геть нікудишні.
Я усміхнулася. Отак і познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він розлучений, має двоє дорослих дітей, власну квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.
Він справді дуже розумна, інтелігентна і гідна людина. Після пів року знайомства він запропонував мені одружитися й переїхати жити разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, мені просто набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї своє життя і родина, тільки от онуків усе ще немає.
А може, хочу щось довести сама собі. Напевно, це вже неважливо.
Але ось у чому проблема. Щойно заява про шлюб опинилася на столі нашого РАЦСу, і мій майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула певне напруження.
Зрозумійте, я багато років жила сама. У мене сформувалися звички, які, як виявилося, мені зовсім не хочеться змінювати.
Наприклад, мій майбутній чоловік сильно хропе. І це проблема. Я й так погано сплю, а з його хропінням заснути немає жодного шансу. Мені потрібна мертва тиша — тільки так я можу відпочити.
Він не ставить взуття в шафу, коли приходить, не має звички вимикати світло, виходячи з кімнати.
Розумію, звучить занудно. Але я справді звикла жити за певними правилами.
Наприклад, зранку мені потрібно в тиші випити каву і почитати новини на планшеті. А зараз я змушена читати їх уголос і обговорювати. Таке відчуття, ніби в мене крадуть особистий простір.
Мені не подобається, що майбутній чоловік вдома ходить, як безхатько, хоча на роботу збирається, мов модель з подіуму.
Можливо, я до всього звикну. І до брудних шкарпеток на підлозі, і до довгих повчальних розмов. А якщо ні?
Звісно, я нічого не втрачаю, бо наполягла на шлюбному контракті. Кожному — своє.
Але навіщо втрачати час. Якщо подумати, я звикла до холостяцького життя. Для здоров’я, так би мовити, чоловіки іноді трапляються. То навіщо руйнувати свій світ?
Оце мене й тривожить. Донька каже: спробуй, може, сподобається. А я не хочу потім з’ясовувати стосунки, якщо не сподобається.
Можливо, є жінки, які б усе віддали за такого чоловіка. Але я сумніваюся.
Може, я повна дурепа.
На похоронах чоловіка до мене підійшов сивий чоловік і прошепотів: «Тепер ми вільні». Це був той, кого я кохала у 20 років, але нас розлучили