Малюк із питущої родини захистив доньку багатія від собак. Батько захотів знайти його і віддячити

Іван Вікторович кричав у повному нерозумінні:

— Як це — її ніде не знайти?! Вона що, просто зникла?

Розгублена няня намагалася виправдатися:

— Я справді не уявляю, як це сталося. Я лише на мить відволіклася… І тут цей пес, люди почали розбігатися. Я обернулася, щоб побачити Полінку, взяти її на руки, але її ніде немає.

Івана охопив дрож, коли він набирав номер телефону:

— Це Дяченко. Моя донька щойно зникла в парку, буквально десять хвилин тому.

Він стрімко схопився з місця й ненадовго затримався біля наляканої няні:

— Якщо хоч волосина з голови Полі впаде, я тобі твій телефон куди слід засуну!

Няня різко зблідла й думала: «Звідки він дізнався про телефон?» Звісно, вона трохи захопилася соцмережами, але хвилин на десять, не більше.

Раніше господар уже помічав її за цим заняттям, але вона намагалася ніколи не діставати телефон у його присутності. А тут така біда сталася…

Вона працювала в цій сім’ї всього три місяці й увесь цей час відчувала, як важко доглядати за дитиною. Тільки зарплата її й тримала.

Іван Вікторович зі своєю охороною помчали до парку, що був за десять хвилин ходьби. У цей час до парку вже під’їжджали дві поліцейські машини. Лише тепер няня почала усвідомлювати всю серйозність того, що сталося.

Вона була блідою, і чим більше вона думала про те, що могло статися з п’ятирічною дівчинкою, тим страшніше їй ставало. Гучний голос Івана навіть розігнав зграю птахів. Він прокричав:

— Іди сюди!

Оля невпевнено підійшла й стояла, накручуючи шнурок на палець і боячись підняти очі.

— Розповідай, як усе сталося.

Ніби наляканий кролик, Оля почала тихо пояснювати:

— Ми були тут, я сиділа на лавці, а Поліна весь час була в мене на виду, годувала голубів. Раптом піднявся шум: бродячі собаки налетіли й почали битися з великою собакою, яку вигулював якийсь чоловік. Почалася метушня, люди намагалися їх розборонити. Я хотіла взяти Полю, щоб вона не злякалася, озирнулася і вже не побачила її.

Оля, налякана й розгублена, озиралася, а Іван Вікторович ледве стримувався, щоб не обрушити на неї свій гнів.

«Ну як я її взяв на роботу?» — розмірковував він.

Тут до них підійшов хлопчик років восьми чи дев’яти, який виглядав як звичайний вуличний безпритульний. Оля з тривогою подивилася на нього, а він сказав:

— Вона сиділа в телефоні. Дівчинка сама по собі гралася. Я бачив, я поруч грався. А як тільки почалася вся ця метушня, то Поліна пішла туди, де були собаки, а ця тітка потім уже це помітила, — сказав хлопчак і шморгнув носом. — Якийсь дядько зупинився біля Поліни, і вони про щось говорили. А вашій дівчинці собаки сподобалися, ось вона й пішла до них. А потім вони загавкали, і все це сталося…

— Тепер її ніде немає… — промовила Оля, кліпаючи очима від розгубленості.

Вона відчула, ніби вросла в землю, розуміючи, що тепер їй не уникнути неприємностей.

— Це все брехня, повна брехня! Не так усе було! — спробувала виправдатися Оля, але Іван Вікторович, не обертаючись, гаркнув:

— Замовкни!

Він звернув свою увагу на хлопчика:

— Що сталося потім?

— Дівчинка дуже злякалася, собаки були зовсім поруч… вона розплакалася, я її заспокоював, — пояснив хлопчисько.

— Де вона зараз? — спитав Іван, із тривогою заглядаючи хлопчикові в очі.

— Там, — вказав хлопчик, — вона під деревом заснула. Вона плакала, плакала, а потім заснула. Я її накрив, і тут ви прийшли.

Іван Вікторович разом із охороною та поліцією поспішили за хлопчиком і знайшли Полю, солодко сплячу на картонній коробці.

— Полюнька! Моє малятко! — Іван із ніжністю підняв її на руки.

Дівчинка відкрила очі, спочатку здригнулася зі страху, але тут же усміхнулася.

— Татусю, тут були такі великі собаки, а Гришко мене захистив!

— Моє сонечко, я так хвилювався за тебе, — заспокоював її Іван.

Поля все ще когось шукала поглядом і запитала:

— А де Гришко?

Іван швидко подивився на охоронців, але ті лише розвели руками. Хлопчик наче крізь землю провалився, хоча ще секунду тому стояв поряд.

Іван лише глибоко зітхнув, думаючи про те, що настав час подбати про уважніший і відповідальніший персонал.

З донькою на руках він прямував додому, зупинившись біля Олі, яка так і стояла, тереблячи шнурок на одязі.

— Вам дуже пощастило. У вас є десять хвилин, щоб зібрати свої речі й піти з мого дому. Сподіваюся, більше я вас не побачу. В агентство, де ви працюєте, я передам усю інформацію про вас, — сказав він, і в його погляді читалася рішучість, із якою сперечатися було марно.

Оля хотіла було заперечити щодо невиплаченої зарплати, але, усвідомивши марність протесту, попленталася до будинку по свої речі.

Опинившись удома, Поля остаточно розплакалася. Наслідки пережитого стресу далися взнаки: вона не переставала запитувати:

— Тату, чому Гришко пішов?

— Він був таким хорошим?

— Коли та зла собака загавкала на мене, Гришко став між нами. Він навіть сам на неї гавкав і голосно кричав, відштовхнув мене туди, під дерево. Я так злякалася, що не могла йти, тільки плакала. Потім він дав мені ляльку, і я заснула, — ділилася Поля своїми переживаннями.

— Полюшко, я тобі обіцяю, що знайду його, чесне слово, — твердо сказав Іван, дивлячись на доньку.

Вона дістала з-під кофтини ляльку:

— Тату, доглянь за нею, поки я сплю, добре? Я тільки трохи відпочину, а потім сама з нею буду.

Іван дивився на доньку й розумів, що її стан — результат пережитого. Доторкнувшись до чола дівчинки, він зрозумів, що температура в неї нормальна. Він замислився, чи не варто все ж таки викликати лікаря. Залишивши цю думку на потім, він обережно укрив малечу ковдрою й раптом помітив ляльку, яку вона йому простягнула. Подивившись на неї, він відчув, як кров відлила від його обличчя.

Маша завжди була виключно неординарною. Вона, наприклад, часто витала у своїх мріях і фантазіях. Усі навколо називали її трохи дивною. Однак Іван розгледів у Маші особливу щирість і доброту, які його привабили. Тоді йому, правду кажучи, не надто були важливі такі якості, але щось у цій дівчині заворожувало. Він вирішив, що вона повинна стати частиною його життя, нехай і без зобов’язань шлюбу.

Іван красиво залицявся до Маші, а він міг собі це дозволити. У нього було багато вільного часу і жодних проблем із грошима, адже його батько досі керував сімейною фабрикою іграшок.

Коли Маша вперше запросила його в гості, Іван був вражений. Виявилося, що вона займалася виготовленням іграшок. Це було дивовижним збігом. Родичі Маші, навіть прабабуся, шили ляльки, які могли дозволити собі лише заможні люди. Машин талант до малювання теж був вражаючим.

Усміхаючись, дівчина поклала перед ним величезний старовинний альбом. Вона зварила каву, і вони всю ніч провели, розглядаючи малюнки та записи з розмірами.

— Машо, ти не уявляєш, наскільки цінний цей альбом. Це справжній авторський спадок. Такі ляльки будуть мати величезний попит, — підхопився Іван.

У голову йому прийшли сотні ідей, і він забув про початкову мету візиту. Маша з усмішкою спостерігала за його реакцією, а він, будучи думками далеко, заговорив:

— Маш, мені потрібно йти. Не сердься, я мушу все обдумати, — сказав він.

Вона ледь помітно поцілувала його, повернувши на мить до реальності, але потім м’яко підштовхнула до виходу:

— Перші думки — найчесніші.

Він не бачився з нею кілька місяців, поки не склав бізнес-план, поки батько не вислухав його й не усміхнувся схвально:

— Сину, це може виявитися справді вартою ідеєю.

Вони гуляли містом, і Іван із ентузіазмом ділився з Машею планами не лише щодо створення іграшок у стилі ретро, а й на відновлення старовинних екземплярів.

— Машо, я не можу висловити, як я тобі вдячний за цю знахідку!

Кілька годин любові, що настали після цього, стали для Івана чимось особливим. А вранці, коли він збирався йти, Маша простягнула йому той самий альбом:

— Бабуся була б щаслива дізнатися, що її роботи знову приносять радість і успіх.

— Я не можу взяти його. Це твоя пам’ять! — здивувався він.

— Я хочу, щоб її ляльки продовжували жити.

Час минав, і зайнятість поглинула його настільки, що на Машу вже не вистачало ні сил, ні часу. А потім відбулася перша презентація, на якій він зустрів Іру — майбутню маму Полі.

За три місяці Маша несподівано прийшла до його офісу. Вона виглядала виснаженою та блідою, а Іван саме готувався до весілля і майже забув про неї.

— Машенько, як приємно тебе бачити! — сказав він.

Іван швидко підійшов до шафи, де зберігалася перша лялька, зроблена на його фабриці. Взяв іграшку в руки і сказав:

— Машо, ця лялька має бути твоєю.

Маша прийняла ляльку й подивилася на Івана, ніби збиралася щось сказати. Але тут задзвонив телефон. Це була Іра.

— Так, люба, — відповів він.

Поки він розмовляв, Маша непомітно пішла. Іван спочатку подумав наздогнати її, але передумав, вирішивши, що це недоречно.

На жаль, Іра померла під час пологів. Лікар пояснив, що якби вона жила більш спокійно й розмірено, все могло б бути інакше. Але сталося так, як сталося. Іван обожнював свою маленьку Полінку.

А тепер у його руках була та сама перша лялька з його фабрики.

Хто такий цей хлопчик Грицько і яким чином у нього опинилася ця лялька, Іван не знав, але розумів, що мусить його знайти.

Він бродив парком, сподіваючись знайти хлопчика, але той не з’являвся. Раптом Іван побачив групу бездомних і підійшов до них.

— Доброго дня, можливо, ви знаєте хлопчика на ім’я Грицько? Як його можна знайти? — спитав Іван.

Бездомні уважно подивилися на нього. Іван зрозумів, що від нього чекають чогось, і дав кілька банкнот. Старший із них, схоже, шанований серед своїх, запитав:

— Навіщо він тобі? Хлопець хороший, щось сталося?

— Ні, — відповів Іван. — Хочу йому віддячити. Він врятував мою доньку.

Порадившись між собою, старший сказав:

— Іди до кінця вулиці, далі почнеться приватний сектор. Йди прямо, поки не впрешся в будинок. Стукай голосно, там бабця п’яна завжди, Грицько у неї.

Іван підійшов до старого, зарослого брудом будинку, не вірячи, що Маша могла б тут жити.

— Ти навіщо прийшов? — почув він знайомий голос.

— Привіт, Грицю. Я тут, щоб дізнатися, може, тобі щось потрібно, і ще спитати про цю ляльку, — сказав Іван.

Грицько вийшов із-за паркану та сів на лавку. Неподалік стояла машина з двома охоронцями, які завжди супроводжували Івана.

— Лялька? Це не зовсім моя. Вона мамина. Вона з нею ніколи не розлучалася.

— А як твою маму звати? — запитав Іван.

— Марія. Вона хвора, ходити не може, а бабця п’є і б’є її, — пояснив Грицько. — Ти що, мою маму знаєш?

— Так, схоже. Я подарував їй цю ляльку, — зізнався Іван.

Грицько похитав головою, не погоджуючись:

— Не може бути. Мама казала, що ляльку подарував мій тато, але його давно немає.

Іван відчув, як руки почали тремтіти, щойно він усвідомив, наскільки все заплутано.

— Грицю, а де мама зараз? Можна з нею поговорити?

— Вона в будинку, кажу ж — не ходить. Бабця зла сьогодні й нікого не пускає, — попередив хлопчик.

Іван рішуче підвівся і подав знак охоронцям. Машина під’їхала ближче, і охоронці швидко вийшли з автомобіля. Грицько, наче зачарований, не зводив очей із дорослих. Він показав, куди йти, і вони увійшли в будинок, де їх одразу вдарив у ніс запах занедбаності, алкоголю та смаженої цибулі.

— Ви хто такі? — звернулася до них жінка з ознаками алкоголізму на обличчі, яка була помітно напідпитку. За столом сиділи люди того ж соціального рівня.

— Де Марія?

— Що тобі потрібно від моєї племінниці? Хто ти такий, що приходиш без стуку та ще й питання задаєш?

Грицько жестом показав Івану на двері, і він пройшов. Охоронець утримував жінку, щоб вона не заважала.

На брудному ліжку лежала Маша — точніше, жінка, майже до невпізнання змучена й виснажена, але все ще Маша. Вона повільно повернула голову, подивилася Іванові в очі і, мить помовчавши, усміхнулася.

— Ти тут… Я знала, що ти прийдеш, — прошепотіла вона.

Лікар оглянув її і лише похитав головою:

— Так себе запустити при звичайному переломі… Неймовірно. Лікуватимемо. Доведеться ламати, щоб виправити. Це не буде швидко чи дешево, але все ще можна виправити.

Грицько тихо схлипнув:

— А що зі мною буде? Бабця ж не відпустить мене без мами.

— Тепер ти поживеш із нами — зі мною та Полею, — відповів Іван.

Хлопчик глянув на нього з надією:

— То ти мій справжній тато?

Іван тяжко зітхнув:

— Якщо чесно, точно не знаю. Але щось підказує, що це так. Мама обов’язково одужає і буде з нами, — сказав він, обнадійливо потріпавши хлопчика по голові.

— Добре було б…

— Ну що, поїхали, на тебе чекає сестра.

Грицько широко усміхнувся:

— Ми з нею, здається, вже знайомі!