— Це ж нормально, так? Отак безсовісно ставитись до рідні! — обурено вигукнув двоюрідний брат чоловіка Вадим, стоячи ранком у передпокої квартири Романа й Інни.
— Саме так! Просто дивовижна зухвалість! Ми з чоловіком втридорога купували квитки, залишили трирічного сина на батьків, усе покинули — і вночі їхали сюди. А вони нас навіть не зустріли. Так, Вадиме, ну й родичі у тебе! — вторила йому молода дружина Світлана.
— Що відбувається? — розгублено спитала Інна, геть нічого не розуміючи.
П’ять хвилин тому її розбудив несподіваний дзвінок у двері. На той момент жінка солодко спала і нікого в гості не чекала.
— Ні, мені це подобається! «Що відбувається?» Ти чув, Вадиме? І це замість того, щоб перепросити, — продовжувала красива, а від того ще зухваліша Світлана. — Довелося ще й на таксі добиратись!
— А де Роман, який обіцяв нас зустріти? — побачивши розгубленість господині, спитав Вадим.
— Та немає його. Учора ще поїхав до мами в село, — відповіла Інна, загортаючись у тонку піжаму.
— Поїхав?! Як це — поїхав?! Ми йому ще вчора телефонували, попередили, що приїжджаємо. Ти жартуєш, Інно? Якщо так, то жарти невдалі. Нам зараз не до сміху. Ми зі Світланою цілу ніч не спали — їхали з Кривого Рогу сюди, знесилились…
Вадим був на взводі й ледве стримувався.
«Ну й темна ця Інна, ще й тупо дивиться. Замість того, щоб уже запросити пройти, нагодувати з дороги, вкласти спати — стоїть і кліпає», — подумав він із роздратуванням.
— Я вперше про це чую, — почала оговтуватись Інна. — Тому нічим не можу допомогти. Місця у квартирі немає, ви ж знаєте, що ми тут у чотирьох живемо. Вам краще зупинитися в готелі.
Інна бачила, як змінилися обличчя непроханих гостей, але міняти свою думку не збиралась.
До родичів чоловіка вона ставилася загалом непогано, навіть із повагою. Але досі не забула, як влітку до них без попередження приїхали тітка й дядько Романа з якогось села. Вирішили показати своїм трьом дітям Львів.
Інна була гостинною — зустріла їх як слід. Але повторити це вдруге точно не згодиться. Цей тиждень жінка пам’ятатиме ще дуже довго.
Їхня невелика квартира тоді перетворилася на табір. Своїх дітей довелося відвезти до батьків Інни, які жили у приміській зоні, бо вільної площі просто не вистачало.
Усіх п’ятьох родичів вона розмістила в тісній вітальні. Діти спали на дивані, а тітка з дядьком — просто на підлозі, на надувному матраці та подушках.
— Та ми звиклі до всього, нас цим не злякати! — радісно запевнили вони господарів. — Головне, що є дах над головою!
Гості приїхали не з порожніми руками — привезли домашню курку, солоне сало та кілька банок з консервацією. Курку запекли в духовці ще в перший вечір і з’їли з огірками й капустою. Апетит у сільської рідні був чудовий.
Увесь наступний тиждень Інна після роботи бігла в магазин і поверталась додому з торбами. Їй здавалося, що за рік не готувала й не мила стільки посуду, скільки за той один тиждень.
Добре хоч, що гості не просили їх водити по місту — самі гуляли, знайомились з пам’ятками. Повертались змучені, але щасливі.
Наслідком того візиту непроханих гостей став зіпсований білосніжний килим у вітальні — діти залили його колою, заляпали шоколадом і кетчупом. Імовірно, поки господарів не було вдома, вони їли просто на килимі перед великою плазмою, що висіла на стіні.
А ще Інні з Романом довелося міняти змішувач у ванній — активні гості якимось чином відкрутили від нього голівку, а також ремонтувати ручки на міжкімнатних дверях.
Коли квартиру нарешті привели до ладу за допомогою майстрів, Інна поставила чоловікові ультиматум:
— Романе, я все розумію — родинні зв’язки треба підтримувати. Це не обговорюється, і я не сперечаюся. Моя рідня теж іноді приїздить у гості, щоправда, довше ніж на дві години не затримується. Родичів у тебе багато, особливо сільських. Тож одразу всім скажи: жити в нас не можна. Хай знімають житло — з цим зараз проблем немає. Є на будь-який смак і гаманець. Я більше не дозволю перетворювати мій затишний дім на хлів.
— Та я що, проти? Я й сам досі оговтатись не можу після тої навали. Вночі з кімнати вийдеш — дивись, аби не наступити на когось. А холодильник вічно порожній, каструлі з їжею спустошувались за лічені хвилини! А вічно зайнята ванна і туалет! Жах! Ні, я до таких випробувань не готовий. Любитиму родичів на відстані, — Роман повністю погоджувався з дружиною.
І ось, коли вчора зранку йому несподівано подзвонив із Кривого Рогу двоюрідний брат, якого Роман не бачив років із п’ятнадцять, і повідомив про приїзд — той розгубився.
Були новорічні вихідні. До роботи залишався ще тиждень. Роман був розслаблений. Тому без підозр узяв слухавку, коли подзвонив Вадим, який до того лише кілька разів надсилав йому вітальні СМС. Роман подумав, що брат вирішив просто привітати його з Новим роком та Різдвом.
— Так, слухаю! Привіт, брате! Як ви там? Зі святами вас! — бадьоро озвався Роман.
— І тебе зі святами! Знаєш, чого дзвоню?
— Ні. Кажи — дізнаюсь, — безтурботно відповів Роман.
— Ти ж ще мою нову дружину Світлану не бачив. І син у нас уже є. Макару три рочки. Але ми його цього разу не беремо.
— Куди? — насторожено спитав Роман, відчувши щось недобре.
— Та до вас! Куди ж іще! Ледве квитки дістали — дорогущі, сам розумієш, свята. Але завтра ми приїжджаємо, — впевнено продовжив Вадим.
— Що? До нас? — Роман налякався не на жарт, згадавши, про що його просила Інна.
Все, буде скандал, варто їй тільки дізнатися.
— До вас! Чого завис? Чуєш мене? Потяг о п’ятій ранку. Ти нас зустрінь і з житлом розберись. — це вже була не прохання, а наказ.
— А до нас не можна. У мене дружина проти гостей, — перше, що спало на думку, ляпнув Роман.
— Ой, розсмішив. З дружиною сам розберешся, не малий уже. Все, чекай. І не забудь — зустріти й окрему кімнату підготувати. Сам розумієш, дружина в мене молода, запальна. Тож домовились!
Вадим вимкнувся, а Роман залишився стояти з телефоном у руці.
Він вагався, що робити.
«Сказати Інні чи ні? Якщо зараз скажу — буде скандал. І ще який! Скаже, що я ганчірка, навіть «ні» не можу сказати. А якщо не скажу — може, пронесе. Адресу нашої нової квартири, де ми вже третій рік живемо, Вадим точно не знає. Не брати слухавку — і все!»
Ідея була непогана, але Роман вирішив перестрахуватися. Раптово з’явилася думка — на кілька днів поїхати до батьків. Це було втечею, але як хотілося втекти від проблеми!
— Іннусь, а що б ти сказала, якби до нас зненацька приїхали гості? — нібито між іншим спитав він у дружини, яка саме накривала на стіл.
— Що, знову? Хто цього разу? — тривожно глянувши на чоловіка, спитала вона. — Я ж просила тебе!
— Та ні, я просто так питаю. Ну от хочеться дізнатися… Чи не з’явилося в тебе бажання прийняти рідню. Адже вже стільки днів відпочиваємо.
— А я ще не втомилася відпочивати! Я за цей рік так вимоталась на роботі й удома, що тепер із задоволенням насолоджуюсь тишею та спокоєм. А ще — можливістю побути вдома зі своїми дітьми, що трапляється дуже рідко. Тож чужих мені тут не треба!
У той момент Роман зрозумів, що якби він зізнався про наміри брата завалитись до них у гості, скандалу було б не уникнути. І дружина цілком справедливо звинуватила б його в тому, що він досі не попередив родичів про її чітке прохання — не приїздити.
Через годину, коли Роман повідомив Інні, що їде в село до батьків, вона зовсім не здивувалась.
— Ну й добре, поїдь, навідай маму з татом. Вони вже, мабуть, скучили.
Сама вона не любила туди їздити, тож цього разу теж не зібралася. Як і казала, вдома їм із дітьми було дуже добре.
Їдучи засніженою трасою до рідного села, Роман був упевнений — проблему вирішено. Вадимові телефоном він сказав, що дружина гостей не приймає, зустрічати їх на вокзалі не буде, бо поїхав. І телефон вимкне на якийсь час. Ні номера Інни, ні адреси нової квартири брат не знає. Все! Ніяких непроханих гостей!
Але Вадим — не з тих, хто покладається на випадок. Завчасно він дізнався адресу Романа та Інни через спільного родича. І от зараз, приїхавши за цією адресою на таксі, втомлені й роздратовані, вони зі Світланою стояли в передпокої перед здивованою господинею.
— А Роман вам не казав, що ми більше не приймаємо гостей? — спитала вона в незадоволених родичів чоловіка.
— Та щось мямлив учора у слухавку. Нібито ти не хочеш бачити його родичів. Але хто слухає дружину! У нас в родині головний — я! Як я скажу, так і буде! Правда, Свєточко? — гордо вимовив Вадим.
— Так ви говорили з ним учора? — ще більше здивувалася Інна.
— Звичайно! Я попередив, щоб нас зустріли о п’ятій ранку. І щоб окрема кімната була. Готова? А про відсутню зустріч з вокзалу — то окрема розмова з твоїм чоловіком.
— Кімната? — засміялась Інна. — Окрема, для вас?
— Ну так! Звісно, окрема! У мене дружина молода! — самовдоволено сказав Вадим.
— То вам — до готелю! Так, так! І швиденько! — навіть сама здивувалась своїй сміливості Інна.
— Що? Та невже й справді виженеш? Я Романові не повірив — думав, жартує! Оце так рідня!
— Це просто нахабство! Ходімо, Вадиме. Поїдемо в готель, хоч там і дорого. Але краще вже залишитися без грошей, ніж без гордості! — пафосно заявила Світлана.
Після того як непрохані гості пішли, Інна подзвонила чоловікові в село.
— Ой, ну що ж ти так рано? Що сталося? — сонним голосом відповів Роман. — Розбудила ж…
«Трясця, забув вимкнути телефон», — майнула думка, але одразу зникла — дружина вже почала лаятись.
— Та я б тебе зараз не тільки розбудила! Я з радістю дала б тобі чимось по голові, безтолковий ти мій! Чого мовчав про Вадима і Світлану, а? Голову загубив?
— Що? Як? Звідки?..
— Прямо з вокзалу, звідки! Чому ти їм не сказав, що ми більше не приймаємо родичів у себе?!
— Та казав! Як іще сказати? Сказав, що ти проти… Але Вадим і слухати не став.
— Зрозуміло. Все знову доведеться робити самій. Що ж мені за чоловік дістався!
Дочекавшись обіду, Інна подзвонила свекрусі й дуже наполегливо попросила передати всій численній родині: до них більше ніхто не приїжджає.
— Добре, передам. Мені не важко. Та тільки чи всі зрозуміють — не знаю, — відповіла свекруха.
Чоловік при гостях назвав мене жебрачкою, але він дещо не знав