Людмила сиділа на кухні й перераховувала купюри. П’ятисотенні, стогривневі, кілька десятигривневих — усе це складалося у пристойну суму. Сто тисяч гривень. Два роки економії, відмов від нового одягу, походів у кав’ярні, навіть від простих радощів на кшталт кіно з подругами. Але мета того вартувала.
Автівка. Власна автівка, на якій можна буде їздити на роботу, не штовхаючись у переповнених автобусах. На якій можна з’їздити до батьків у сусіднє місто, не підлаштовуючись під розклад електричок.
Квартира була двокімнатною, розташовувалася на третьому поверсі старої п’ятиповерхівки. Одна кімната належала Людмилі з чоловіком, друга — свекрусі, Ларині Юріївні. Жінка овдовіла п’ять років тому і відтоді жила із сином. Коли Сергій привів Людмилу додому, свекруха зустріла невістку прохолодно, але без відкритої ворожості.
— Живіть, — сказала Ларина Юріївна тоді. — Тільки щоб порядок був і щоб я не бачила ваших сварок.
Людмила кивнула, сподіваючись, що з часом стосунки налагодяться. Але час минав, а свекруха залишалася холодною та недовірливою. Постійно перевіряла, як Людмила готує, як прибирає, як пере. Робила зауваження, порівнювала із собою:
— Я у твої роки вже все вміла. А ти, бачу, хатнє господарство не твоя стихія.
Людмила терпіла. Працювала в поліклініці медсестрою, зарплата була невелика, але стабільна. Частину грошей віддавала на спільні потреби, частину відкладала. Таємно. Тому що знала: варто свекрусі дізнатися про накопичення, почнуться вимоги поділитися.
Сергій працював водієм на вантажівці, заробляв пристойно, але гроші витікали невідомо куди. То автомобіль треба було ремонтувати, то матері потрібні були ліки, то ще щось. Людмила пропонувала вести спільний бюджет, планувати витрати, але чоловік відмахувався:
— Не твоя справа. Чоловік сам розбереться.
Людмила не сперечалася. Просто продовжувала збирати. Щомісяця відкладала по п’ять, іноді по десять тисяч. Складала купюри в конверт, який ховала у теці з документами на верхній полиці шафи у спальні. Там же лежали її паспорт, диплом, свідоцтво про шлюб.
Сьогодні був кінець жовтня, і Людмила перераховувала накопичення востаннє. Завтра мала зустрітися з продавцем — чоловік продавав потриманий автомобіль за сто тисяч. Автівка була старенька, але в хорошому стані, Людмила перевірила все заздалегідь. Залишалося лише забрати гроші й здійснити угоду.
Людмила акуратно склала купюри назад у конверт, запечатала його і поклала у теку. Встала, пройшла до спальні й поставила теку на верхню полицю шафи, засунувши її за стопку рушників. Потім зачинила дверцята і видихнула. Завтра все зміниться.
Сергій був у рейсі, мав повернутися лише ввечері. Ларина Юріївна пішла до подруги ще вранці. Людмила залишилася сама, і це тішило — можна було спокійно зібратися з думками, помріяти про нове життя.
Людмила пройшла на кухню, поставила чайник і сіла біля вікна. За вікном мрячив дощ, листя на деревах майже все облетіло, залишилися лише поодинокі жовті плями. Осінь цього року видалася сірою та дощовою, але Людмилу це не засмучувало. Навпаки, дощ заспокоював, допомагав зосередитись.
Телефон завібрував. Повідомлення від Сергія: «Застряг у заторі. Приїду пізно. Розігрій вечерю».
Людмила відповіла коротко: «Добре». Поклала телефон на стіл і замислилася. Чи треба казати чоловікові про автівку? З одного боку, приховувати покупку безглуздо — машина стоятиме у дворі, всі побачать. З іншого боку, Людмила боялася реакції Сергія. Чоловік вважав, що великі рішення має приймати лише він, і навряд чи зрадіє самостійності дружини.
Людмила вирішила, що скаже після покупки. Поставить перед фактом. Автомобіль куплено, оформлено на неї, все законно. Сперечатися буде безглуздо.
Чайник закипів. Людмила заварила чай, додала цукор і повільно випила, дивлячись у вікно. Потім помила чашку, витерла стіл і пішла до кімнати. Лягла на ліжко, вкрилася пледом і заплющила очі. До вечора ще був час, можна було відпочити.
Людмила прокинулася від грюкання вхідних дверей. Розплющила очі, подивилася на годинник — пів на сьому вечора. Значить, хтось прийшов. Людмила встала з ліжка, поправила волосся і вийшла до коридору.
У передпокої стояла Ларина Юріївна. Свекруха знімала мокрий плащ, обличчя було невдоволеним.
— Добрий вечір, Ларино Юріївно, — привіталася Людмила.
Свекруха кивнула, не дивлячись на невістку.
— Вечір. Сергій удома?
— Ні, він затримується. Напише, коли приїде.
— Зрозуміло.
Ларина Юріївна пройшла до своєї кімнати й зачинила двері. Людмила повернулася на кухню, дістала з холодильника каструлю із супом і поставила на плиту розігрівати. Потім нарізала хліб, поклала на тарілку і накрила стіл.
Через пів години з кімнати свекрухи вийшла Ларина Юріївна. Переодяглася у домашній одяг, волосся прибрала у хвіст.
— Ти вечерятимеш? — запитала Людмила.
— Буду. А то у подруги нічого до пуття не запропонували, одне печиво.
Жінки сіли за стіл. Людмила розлила суп по тарілках, поклала сметану. Ларина Юріївна їла мовчки, час від часу кидаючи на невістку короткі погляди.
— Людмило, — нарешті сказала свекруха, — ти б полицю у шафі в спальні перебрала. Там усе валяється абияк.
Людмила насторожилася.
— Полицю? Яку?
— Верхню. Я сьогодні шукала один рушник, відчинила шафу, а там безлад.
Кров відхлинула від обличчя Людмили. Верхня полиця. Там лежала тека з грошима.
— Ларино Юріївно, навіщо ви відчиняли нашу шафу? Це ж наша із Сергієм кімната.
Свекруха підняла брову.
— Наша? Квартира моя, між іншим. Я маю право перевіряти, що де лежить.
— Але ж у вас своя кімната, своя шафа…
— Не вчи мене! — різко сказала Ларина Юріївна. — Я в цій квартирі господиня, а ти тут тимчасова мешканка. Запам’ятай це.
Людмила стиснула ложку так, що побіліли кісточки пальців. Дихання пришвидшилося, у скронях застукало. Свекруха порпалася у їхній шафі. Бачила теку. Можливо, навіть відчиняла її.
— Ви… дивилися, що у теці? — тихо запитала Людмила.
Ларина Юріївна примружилася.
— А що, там щось секретне?
— Там мої документи. Особисті.
— Ну і що? Документи то документи. Чого ховати?
Людмила встала з-за столу, залишивши недоїдений суп. Пройшла до спальні, відчинила шафу й дістала теку з верхньої полиці. Руки тремтіли, коли Людмила відчинила теку.
Конверта не було.
Людмила перебрала всі документи. Паспорт, диплом, свідоцтво про шлюб, медична книжка — все на місці. Тільки конверта з грошима не було.
Людмила повернулася на кухню. Ларина Юріївна спокійно доїдала суп, не дивлячись на невістку.
— Де конверт? — прямо запитала Людмила.
Свекруха підвела голову.
— Який конверт?
— Той, що лежав у теці.
— Не знаю я жодного конверта.
— Ларино Юріївно, ви єдина, хто відчиняв цю шафу. Де гроші?
Свекруха поклала ложку на стіл і подивилася на Людмилу з неприхованою зневагою.
— Ах ось воно що! Гроші у тебе там були! Ось чому ти так нервуєш!
— Так, там були мої гроші. Сто тисяч гривень. Я збирала їх два роки. Де вони?
Ларина Юріївна встала з-за столу, схрестивши руки на грудях.
— Ти збирала? Цікаво. А мій син знає про це?
— Це не його справа. Гроші мої, я їх заробила.
— Заробила? — свекруха посміхнулася. — Ти живеш у моїй квартирі, їси мою їжу, користуєшся моєю водою та електрикою. І при цьому ховаєш від родини гроші? Ти злодійка!
Людмила відступила на крок.
— Я нічого не крала. Я відкладала зі своєї зарплати.
— Неправда! Ти приховувала від чоловіка і від мене! Це називається крадіжка!
Ларина Юріївна схопила телефон і почала набирати номер. Людмила зрозуміла, що свекруха дзвонить Сергію. Серце забилося швидше.
— Сергійку? Синку, приїжджай терміново! — заговорила Ларина Юріївна у слухавку. — У нас тут ситуація! Твоя дружина ховає від нас гроші! Так, сто тисяч! Знайшла я у неї в шафі конверт! Приїжджай швидше!
Ларина Юріївна поклала телефон на стіл і тріумфально подивилася на Людмилу.
— Зараз Сергійко приїде. Подивимося, як ти виправдовуватимешся.
Людмила притулилася до стіни. Голова паморочилася, у горлі пересохло. Свекруха вкрала гроші й тепер намагалася виставити Людмилу винною. Це було настільки нахабним і безсоромним, що Людмила не знала, як реагувати.
— Ларино Юріївно, поверніть гроші. Прямо зараз.
— Які гроші? Я нічого не брала.
— Ви єдина, хто відчиняв шафу!
— Доведи.
Людмила замовкла. Доказів не було. Лише її слово проти слова свекрухи.
Минуло сорок хвилин. Людмила сиділа у спальні на ліжку, обхопивши коліна руками. Ларина Юріївна ходила своєю кімнатою, щось бурмочучи собі під ніс. Потім пролунав звук ключа в замку — Сергій повернувся.
Людмила встала і вийшла до коридору. Чоловік стояв у передпокої, знімаючи куртку. Обличчя червоне від холоду, волосся мокре.
— Сергію, нам треба поговорити, — почала Людмила.
Але не встигла договорити. Зі своєї кімнати вибігла Ларина Юріївна і схопила сина за руку.
— Сергійку! Нарешті! Вона мене вже зовсім замучила!
Сергій насупився.
— Мамо, що сталося? Ти телефоном так дивно говорила.
Ларина Юріївна тицьнула пальцем у бік Людмили.
— Ось вона! Твоя дружина! Злодійка і брехуха!
— Що?!
— Вона ховала від нас гроші! Сто тисяч гривень! Я випадково знайшла сьогодні у шафі конверт, а вона тепер вимагає його повернути!
Сергій повернувся до Людмили. В очах чоловіка читалася недовіра і розгубленість.
— Людо, це правда?
— Сергію, я збирала гроші на автівку. Це мої гроші, я їх заробила. Але твоя мати забрала конверт із нашої шафи…
— Я нічого не брала! — закричала Ларина Юріївна. — Вона бреше!
Сергій підняв руку, закликаючи до тиші.
— Зачекайте. Людо, ти справді збирала сто тисяч?
— Так.
— І не сказала мені?
— Я хотіла зробити сюрприз. Купити машину і…
— Сюрприз? — Сергій підвищив голос. — Ти збираєш таку суму й не кажеш чоловікові? Це що, по-твоєму, нормально?
Людмила розгубилася. Вона чекала, що Сергій стане на її бік, підтримає її. Але чоловік дивився на дружину так, ніби бачив її вперше.
— Сергію, твоя мати вкрала у мене гроші…
— Нічого я не крала! — заверещала свекруха. — Сергійку, не вір їй! Вона просто хоче мене оббрехати!
Сергій провів рукою по обличчю. Розвернувся до Людмили й злісно вигукнув:
— Куди ти їх поділа?! Мама у нас вдома не знайшла твої сто тисяч!
Людмила завмерла. Слова чоловіка обрушилися на неї, як крижаний душ. Сергій не вірив їй. Він став на бік матері.
— Сергію, — тихо сказала Людмила, — ти серйозно?
— Я питаю, де гроші!
— Їх украла твоя мати! Я ж кажу!
— Неправда! — Ларина Юріївна схопилася за серце. — Сергійку, у мене тиск підіймається від цих звинувачень!
Сергій обійняв матір за плечі.
— Мамо, спокійно. Зараз розберемося.
Людмила дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Та людина, з якою вона три роки прожила під одним дахом, раптом перетворилася на чужинця.
— Людо, — Сергій подивився на дружину холодним поглядом, — якщо гроші справді були, то чому ти не зберігала їх у банку?
— Я не хотіла, щоб хтось дізнався. Це були мої накопичення.
— Твої? — Сергій посміхнувся. — А хто тобі дав можливість збирати? Хто оплачував квартиру, їжу, комуналку? Я! Отже, ці гроші теж мої!
Людмила відсахнулася, наче отримала ляпаса.
— Сергію, я працюю. Я отримую зарплату. Це мої гроші.
— Ти отримуєш копійки! На твою зарплату не проживеш! Все, що у тебе є, — це завдяки мені й мамі!
Ларина Юріївна задоволено кивнула.
— Правильно, синку. Поясни їй.
Людмила стояла посеред коридору й не могла вимовити ані слова. Горло перехопило, очі защеміло від сліз. Але плакати Людмила не хотіла. Не перед ними.
— Так що, — продовжував Сергій, — якщо у тебе справді були гроші, то ти зобов’язана поділитися з родиною. Ми теж маємо право на них.
— Поділитися? — Людмила нарешті знайшла голос. — Сергію, твоя мати вкрала у мене сто тисяч гривень! І ти вимагаєш, щоб я ділилася?!
— Нічого я не крала! — заверещала Ларина Юріївна. — Сергію, вона знову!
Чоловік зі свекрухою заговорили одночасно, перебиваючи одне одного, вимагаючи від Людмили зізнатися, де гроші. Людмила слухала цей хор і розуміла: сперечатися безглуздо. Вони обоє проти неї.
Людмила розвернулася і пішла до спальні. Зачинила за собою двері, сіла на ліжко і закрила обличчя руками.
Два роки накопичень. Сто тисяч гривень. Усе пропало. Украдено. І чоловік не вірить їй.
За дверима продовжували кричати. Сергій вимагав, щоб Людмила вийшла й пояснила. Ларина Юріївна голосила, що невістка довела її до серцевого нападу. Людмила сиділа нерухомо і дивилася в одну точку.
Всередині все похололо. Не було ні злості, ні відчаю. Тільки крижана ясність: з цими людьми у неї більше немає майбутнього.
Людмила сиділа на ліжку ще хвилин із десять, слухаючи крики за дверима. Потім встала, пройшла до шафи й відчинила нижній ящик комода. Дістала звідти теку з документами — не ту, де лежали гроші, а іншу. Товсту, з печатками й підписами.
Людмила відчинила теку й дістала свідоцтво про право власності на квартиру. Цю двокімнатну квартиру на третьому поверсі Людмила купила на свої гроші чотири роки тому, ще до знайомства із Сергієм. Працювала тоді у приватній клініці, зарплата була вищою, плюс продала однокімнатну квартиру батьків після їхнього переїзду в село. Зібрала потрібну суму й купила це житло.
Коли Людмила вийшла заміж за Сергія, чоловік одразу запропонував переїхати до нього. Але Сергій не мав свого житла — він жив із матір’ю у її однокімнатній квартирі. Людмила запропонувала переїхати до її двокімнатної, і Сергій погодився. Ларина Юріївна теж переїхала — нібито тимчасово, доки не продасть свою квартиру й не купить щось краще.
Минуло три роки. Свою квартиру Ларина Юріївна так і не продала, здавала її й отримувала дохід. А жила у Людмили, користувалася всіма зручностями й при цьому поводилася як господиня.
Людмила багато разів намагалася поговорити про це із Сергієм, але чоловік відмахувався:
— Ну і що? Мама тобі заважає?
— Сергію, це моя квартира. Я не проти, щоб вона жила тут, але хотілося б хоч якоїсь поваги.
— Не прискіпуйся. Вона стара, їй потрібна турбота.
Ларині Юріївні було п’ятдесят вісім років, і старою її назвати було складно. Жінка була бадьорою, активною, їздила по магазинах, зустрічалася з подругами, втручалася у всі справи молодих. Але Сергій бачив у матері безпорадну стареньку, яку потрібно оберігати.
Людмила взяла документи й вийшла зі спальні. Сергій стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях. Ларина Юріївна сиділа на дивані у вітальні, тримаючись за серце.
— Ось, — Людмила поклала документи на стіл. — Свідоцтво про право власності. Житло оформлено на мене. І гроші, які ваша мати вкрала, теж мої.
Сергій ступив до столу, взяв документ і пробіг очима по рядках. Обличчя чоловіка зблідло.
— Це… Квартира твоя?
— Так. Моя. Куплена на мої гроші до шлюбу. Ти тут просто живеш. Як і твоя мати.
Ларина Юріївна схопилася з дивана і кинулася до столу. Вихопила документ із рук сина й уставилася на печатки.
— Не може бути! Сергій говорив, що квартира його!
Людмила посміхнулася.
— Сергій багато чого говорив. Але факт залишається фактом: квартира моя.
Свекруха жбурнула документ на стіл.
— Значить, ти нас обманювала всі ці роки?!
— Я нікого не обманювала. Просто не казала, кому належить житло. А ви самі вирішили, що це квартира Сергія.
— Ти відьма! — заверещала Ларина Юріївна. — Ти спеціально заманила мого сина!
— Я не заманювала. Ви самі попросилися сюди переїхати.
Сергій мовчав, дивлячись на документи. Руки чоловіка тремтіли. Людмила бачила, як у голові Сергія складаються всі шматочки пазла. Квартира не його. Гроші вкрадені матір’ю. Дружина більше не має наміру терпіти.
— Людо, — нарешті заговорив Сергій, — ну давай спокійно поговоримо. Без скандалів.
— Спокійно? — Людмила підняла брову. — Добре. Скажи своїй матері, щоб повернула мої сто тисяч. Прямо зараз.
Ларина Юріївна рвонула до документів, намагаючись схопити їх, але Людмила встигла забрати свідоцтво назад у теку.
— Нічого я не брала! — закричала свекруха. — Ти обмовляєш!
Людмила притиснула теку до грудей і подивилася на Сергія.
— Сергію, востаннє питаю. Ти на чиєму боці?
Чоловік відвів погляд.
— Людо, ну мама ж не спеціально…
— Все зрозуміло.
Людмила розвернулася і пішла до спальні. Зачинила двері на ключ, поклала документи у шухляду столу. Потім дістала телефон і набрала номер своєї подруги Оксани.
— Оксано, привіт. У мене до тебе прохання. Можеш приїхати до мене? Прямо зараз. Потрібна твоя допомога.
Оксана працювала юристом у невеликій конторі, і Людмила знала, що подруга розбирається у житлових питаннях.
— Людо, що сталося?
— Розповім при зустрічі. Приїжджай, будь ласка.
— Добре. Буду за пів години.
Людмила поклала телефон на тумбочку. Встала біля вікна й подивилася на дощову вулицю. Усередині було спокійно. Рішення визріло остаточно.
За пів години пролунав дзвінок у двері. Людмила вийшла зі спальні. Сергій відчинив двері — на порозі стояла Оксана, висока жінка у строгому пальті, з портфелем у руках.
— Добрий вечір, — привіталася Оксана.
— Заходь, — Людмила обійняла подругу. — Дякую, що приїхала.
— Завжди будь ласка. — Оксана зняла пальто й озирнулася. — То що в тебе сталося?
Людмила кивнула в бік вітальні, де сиділа Ларина Юріївна.
— Пройдемо до спальні, там поговоримо.
Жінки зачинилися у кімнаті. Людмила коротко переказала ситуацію: вкрадені гроші, звинувачення, поведінка чоловіка. Оксана слухала уважно, час від часу киваючи.
— Зрозуміло, — сказала Оксана, коли Людмила закінчила. — Квартира оформлена на тебе?
— Так. До шлюбу.
— Значить, це твоя особиста власність. Сергій права на неї не має. Навіть якщо ви розлучитеся, квартира залишиться твоєю.
— А можу я їх виселити? Прямо зараз?
Оксана задумалася.
— Формально можеш. Це твоя квартира, і якщо вони не прописані, то живуть тут за твоєю згодою. Можеш відкликати цю згоду будь-якої миті.
— Відкликаю.
Оксана посміхнулася.
— Тоді дій. Хочеш, допоможу?
— Буду вдячна.
Жінки вийшли зі спальні. Сергій стояв у коридорі, свекруха сиділа на дивані. Обоє втупилися у Людмилу.
— Хто це? — запитала Ларина Юріївна.
— Моя подруга. Юрист.
Ларина Юріївна зблідла.
Людмила пройшла до центру вітальні й повернулася обличчям до Сергія та свекрухи.
— Слухайте уважно. Я говорю один раз. Ще раз хтось із вас поткнеться до моїх речей — двері для вас зачиняться назавжди.
— Ти не маєш права! — Сергій тупнув ногою. — Це ж…
— Моя квартира, — перервала чоловіка Людмила. — І право у мене одне — вирішувати, хто може тут жити.
Сергій відкрив рота, але нічого не сказав. Ларина Юріївна вчепилася в підлокітник дивана.
— Сергійку, скажи їй що-небудь!
— Що я можу сказати? — Сергій розвів руками. — Квартира її.
Людмила пройшла до спальні, відчинила шафу й дістала валізу Сергія — ту саму, яку колись купив чоловік для поїздки у Карпати. Поклала валізу на ліжко й почала складати в неї речі Сергія. Сорочки, джинси, футболки. Все методично, без поспіху.
— Людо! Ти що робиш?! — Сергій увірвався до кімнати.
— Складаю твої речі.
— Навіщо?!
— Ти зробив свій вибір. Став на бік матері. Тепер живіть разом.
— Людо, я не хотів…
— Не важливо, чого ти хотів. Важливо, що ти зробив.
Людмила продовжувала складати речі. Сергій стояв поруч, не знаючи, що робити. Ларина Юріївна прибігла слідом, схопилася за одвірок.
— Людмило! Ти не можеш вигнати мого сина! Це нелюдяно!
Людмила навіть не повернула голови.
— Можу. І вижену.
— Але куди ми підемо?!
— У вас є квартира. Ваша однокімнатна, яку ви здаєте. Звільніть її й живіть там.
— Там же мешканці!
— Ваші проблеми.
Людмила закінчила зі своїми речами. Зачинила валізу й викотила її в коридор. Потім повернулася і почала збирати речі Ларини Юріївни з другої кімнати. Свекруха металася квартирою, голосячи й хапаючись за серце.
— Сергійку! Зупини її! У мене тиск! Я помираю!
— Мамо, заспокойся, — втомлено сказав Сергій.
Оксана стояла в коридорі, спостерігаючи за тим, що відбувається. Коли Людмила винесла сумку зі свекрушиними речами, подруга схвально кивнула.
— Молодець. Правильно робиш.
Людмила поставила сумку поруч із валізою. Потім пройшла до спальні, відчинила шухляду столу й дістала в’язку ключів — запасні ключі від квартири, якими користувалися Сергій та Ларина Юріївна. Людмила повернулася до коридору.
— Ключі, — сказала Людмила, простягаючи руку до Сергія.
— Які ключі?
— Від квартири. Віддавай.
Сергій поліз у кишеню й дістав свої ключі. Поклав на долоню Людмили. Потім Людмила повернулася до Ларини Юріївни.
— Ваші ключі, Ларино Юріївно.
Свекруха вчепилася у свою сумочку.
— Не віддам!
— Віддасте. Або добровільно, або я викличу поліцію і поясню, що ви відмовляєтеся залишити чуже житло.
Ларина Юріївна кидала блискавки очима, але ключі все ж таки дістала і жбурнула на підлогу.
— На, забирай! Щоб ти здохла у цій квартирі!
Людмила підняла ключі й поклала їх на тумбочку у передпокої. Потім відчинила вхідні двері.
— Виходьте.
Сергій узяв валізу й сумку. Повільно попрямував до виходу. Ларина Юріївна йшла слідом, схлипуючи й голосячи:
— Боже, що ж буде! Куди ми підемо! Сергійку, як же так!
Людмила дивилася, як вони виходять на сходовий майданчик. Сергій обернувся, спробував щось сказати, але Людмила зачинила двері. Повернула ключ у замку двічі. Притулилася до дверей спиною і видихнула.
— Усе, — тихо сказала Оксана. — Ти впоралася.
Людмила кивнула. Пройшла до вітальні й опустилася на диван. Руки тремтіли, але всередині було спокійно.
— Оксано, дякую, що приїхала.
— Завжди рада допомогти. — Оксана сіла поруч. — Як ти?
— Нормально. Дивно, але нормально.
— Це був правильний крок. Вони використовували тебе.
— Знаю.
Людмила встала й пройшла до спальні. Відчинила шафу, дістала теку з документами. У найнижчій частині шафи, за стопкою зимових речей, лежала ще одна тека — пласка, непримітна. Людмила дістала її й повернулася до вітальні.
— Що це? — запитала Оксана.
Людмила відкрила теку. Усередині лежав конверт. Людмила витягла конверт і висипала на стіл купюри. П’ятисотенні, стогривневі, десятигривневі. Сто тисяч гривень.
Оксана широко розплющила очі.
— Так гроші ж у тебе?!
— Так. Я переклала їх позавчора. Відчула, що свекруха щось замишляє. Вона стала надто часто заходити до нашої кімнати під різними приводами.
— А що було у першому конверті?
— Старі чеки та квитанції. Спеціально поклала, щоб перевірити. Ларина Юріївна не втрималася, взяла конверт і тепер зрозуміла, що попалася.
Оксана розсміялася.
— Людмило, ти геній.
— Ні. Просто навчилася захищати своє.
Людмила зібрала гроші назад у конверт і поклала поруч документи на квартиру. Подивилася на все це й усміхнулася. Два роки праці, накопичень, боротьби. І все це залишилося при ній.
Оксана посиділа ще трохи, потім попрощалася й пішла. Людмила залишилася сама. Пройшлася квартирою, торкаючись предметів. Тепер тут не було нічого чужого. Ані чоловічих черевиків у передпокої, ані свекрушиних кремів у ванній, ані дратівливого запаху цигарок, які Сергій потайки курив на балконі.
Людмила сіла за стіл, поклала перед собою конверт із грішми та документи. Дістала телефон і написала повідомлення продавцеві автомобіля:
«Завтра приїду по авто. Гроші готові».
Відповідь прийшла за хвилину:
«Чудово. Чекаю на вас о десятій ранку».
Людмила поклала телефон на стіл. Відкинулася на спинку стільця й заплющила очі. Попереду було нове життя. Без чоловіка, який не вірив їй. Без свекрухи, яка крала та звинувачувала. Тільки вона сама, її квартира, її гроші, її рішення.
Наступного дня Людмила купила автівку. Стареньку, але надійну. Сіла за кермо й поїхала містом, відчуваючи свободу. Увечері припаркувалася біля свого під’їзду, піднялася до квартири. Заварила чай, сіла біля вікна й подивилася вниз — там, у дворі, стояла її машина.
Сергій дзвонив кілька разів. Людмила не відповідала. Потім він надіслав повідомлення:
«Людо, мені потрібні мої речі. Я не все взяв».
Людмила відповіла коротко:
«Приїдеш — віддам. У зручний для мене час».
Більше повідомлень від Сергія не було.
Через тиждень Людмила подала на розлучення. Майно ділити було нічого — квартира її, авто її, боргів немає. Розлучення оформили швидко, через ДРАЦС. Сергій прийшов похмурий, мовчазний. Розписалися, отримали свідоцтва. Розійшлися у різні боки.
Людмила повернулася додому, поклала свідоцтво про розірвання шлюбу у теку з документами. Сіла за стіл, поклала поруч конверт із рештою грошей — частина пішла на автівку, але ще залишилося. Подивилася на все це й усміхнулася.
Своє вона нікому не віддасть. Більше ніколи.
Ксюшу в компанії не обговорював тільки ледачий. Переважно плітки розпускали жінки, а чоловіки лише знизували плечима.