Ганна обережно розсунула фіранку й визирнула у вікно. Знайомий білий «Ланос» під’їхав до воріт, а за ним — ще дві машини. Серце дівчини стиснулося від досади. Знову.
— Сергію, — покликала вона чоловіка, який у цей час лагодив кран на кухні. — Твоя мама приїхала. І не сама.
Сергій визирнув з-за столу, витираючи руки об рушник.
— Знову? Ми ж домовлялися з нею, що вона попереджатиме.
Ганна гірко посміхнулася. Домовлялися… Ніби Валентина Петрівна колись дотримувалася домовленостей, якщо вони стосувалися чужих інтересів.
Ще пів року тому все було по-іншому. Свекруха зрідка дзвонила на свята, іноді заходила в гості до міської квартири, але трималася відсторонено. Ганна навіть думала, що та її не дуже шанує. І це було цілком терпимо — вони жили своїм життям, Валентина Петрівна своїм.
Все змінилося, коли померла бабуся Ганни й залишила їй у спадок дачний будиночок у мальовничому місці на березі річки. Будинок був невеликий, але затишний, з верандою, оповитою виноградом, з яблуневим садом та акуратними грядками. Ганна з дитинства проводила тут літо й дуже любила це місце.
Не минуло й тижня після оформлення спадщини, як Валентина Петрівна з’явилася на порозі дачі.
— Вирішила провідати сина, — оголосила вона, заходячи до будинку без запрошення. — Подивитися, як ви тут облаштувалися.
Ганна була вихованою дівчиною. Вона накрила стіл, заварила чай, дістала домашнє варення. Валентина Петрівна залишилася задоволена.
— Ось бачиш, якою ти можеш бути гостинною, коли захочеш, — похвалила вона невістку. — Так і треба зустрічати гостей.
Наступного разу свекруха приїхала з сестрою. Потім з подругою із сусіднього під’їзду. Потім з трьома подругами одразу. Щоразу вона заявляла, що приїхала провідати сина, а зустрічати й розважати гостей доводилося Ганні.
— Ганнусю, люба, — говорила Валентина Петрівна, вмощуючись у плетеному кріслі на веранді, — а чи не могла б ти чайку поставити? І що-небудь до чаю. У тебе ж напевно є щось смачненьке.
Ганна ставила чайник, різала пиріг, який спекла для себе й чоловіка, діставала банки з варенням, яке сама ж і варила. Гості хвалили частування, захоплювалися видом на річку, а Валентина Петрівна поважно кивала, ніби все це було її заслугою.
— Місця в нас тут чудові, — говорила вона. — І будинок гарний дістався. Правда, Ганнусю, пощастило тобі зі спадщиною?
Після таких візитів Ганна прибирала посуд, мила чашки, підмітала веранду й думала про те, що її вихідний день знову минув не так, як вона планувала. Замість читання книги в гамаку чи прополювання грядок доводилося грати роль офіціантки для непроханих гостей.
Сергій співчував дружині, але щось серйозно зробити не наважувався.
— Ну що ти хочеш? — говорив він. — Вона ж мама. І потім, вони всього на пару годин.
— На пару годин? — обурювалася Ганна. — Та вони вчора з пів на одинадцяту до сьомої вечора сиділи! Я весь день навколо них бігала! Приготуй, віднеси, принеси!
— Перебільшуєш ти, — махав рукою Сергій. — Ну поставила чай, ну дістала щось до столу. Не така вже й велика робота.
Але Ганна знала, яка це робота. Накрити стіл на п’ятьох, потім усе прибрати, перемити посуд, провітрити кімнати від тютюнового диму (подружки Валентини Петрівни курили), зібрати й винести сміття. А ще вислуховувати розмови про те, як правильно вести господарство, які квіти краще садити й чому молодь нині зовсім розпестилася.
Особливо діставали поради. Валентина Петрівна обожнювала давати вказівки.
— Ганнусю, а чому в тебе тут такий безлад на столі? От я завжди тримаю стіл чистим.
— Ганнусю, а чому ти троянди не підстригла? Вже серпень, пора.
— Ганнусю, а чи не час тобі подумати про дитину? Сергію вже тридцять.
На останнє зауваження Ганна промовчала, хоча всередині все кипіло. Яке діло свекрусі до їхніх із чоловіком планів? І взагалі, яке право вона має розпоряджатися в чужому домі?
Але найнеприємніше було те, що Валентина Петрівна явно вважала дачу чимось на зразок сімейної власності. Вона розповідала подружкам про те, які в них чудові місця, який затишний будинок, який гарний сад. «У нас», «наша дача», «наша ділянка» — так вона говорила, ніби забувши, що будинок дістався Ганні у спадок від її бабусі.
І ось сьогодні історія повторювалася знову. Ганна зранку планувала прополоти грядки, потім скупатися в річці й почитати нову книгу. Замість цього їй треба було розважати свекруху та її подружок.
— Може, підемо до них? — запропонував Сергій, застібаючи сорочку. — Привітаємося хоча б.
— Іди, — коротко відповіла Ганна. — Я зайнята.
Вона демонстративно дістала з шафи купальник і пляжний рушник. На вулиці було спекотно, річка манила прохолодою, і Ганна твердо вирішила, що сьогодні вона робитиме те, що запланувала.
Голоси на веранді ставали все голоснішими. Валентина Петрівна щось пояснювала подружкам, ті захоплено охали. Потім почулися кроки, і до будинку увійшов Сергій.
— Мама каже, що вони зголодніли з дороги, — повідомив він винуватим тоном. — Може, що-небудь приготуєш?
Але Аня сунула купальник у пляжну сумку й рішуче попрямувала до виходу.
— Куди це ти зібралася?! До тебе ж гості приїхали! — здивувалася свекруха, з’являючись у дверях.
Ганна зупинилася й повільно обернулася. Валентина Петрівна стояла з обуреним обличчям, а за її спиною виднілися цікаві фізіономії її супутниць.
— Гості? — перепитала Ганна, і в її голосі звучала сталь. — Гості — це ті, кого запрошують. Гості — це ті, на кого чекають. Гості — це ті, хто питає дозволу, перш ніж прийти. А ті, хто з’являються без попередження, як до себе додому, і вимагають частування — це не гості. Це нахлібники.
Валентина Петрівна відкрила рота від обурення, але Ганна не дала її перебити.
— Ви хочете знати, куди я йду? Я йду купатися. На річку, поруч зі своїм будинком, який дістався мені від моєї бабусі. А ви, Валентино Петрівно, можете пригощати своїх подружок чим завгодно — але за свій рахунок і своїми руками. У магазині неподалік є ковбаса і сир, там же знайдете хліб і все, що забажаєте, а чай у шафі. Не соромтеся!
— Та як ти смієш…
— Як я смію? — Ганна зробила крок уперед, і свекруха інстинктивно відступила. — А як ви смієте приїжджати сюди кожні вихідні зі своїми подружками й перетворювати мій дім на безкоштовний будинок відпочинку? Як ви смієте розпоряджатися моїм часом, моїми продуктами, моїм домом? Як ви смієте брехати своїм знайомим, що це ваша дача?
Подружки Валентини Петрівни перезирнулися. Одна з них зніяковіло кашлянула.
— Валю, а може, ми й справді невчасно приїхали…
— Та що ви! — палко заперечила Валентина Петрівна, але в її голосі вже не було колишньої впевненості. — Ми ж сім’я! Ганнуся просто втомилася, от і говорить дурниці.
— Дурниці? — Ганна розсміялася, але сміх був нерадісний. — Дурниці — це думати, що можна все життя користуватися чужою добротою безкарно. Дурниці — це вважати, що якщо промовчали один раз, то мовчатимуть завжди. Дурниці — це обіцяти подружкам гарний відпочинок за чужий рахунок.
Остання фраза влучила в ціль. Валентина Петрівна почервоніла, а її супутниці з цікавістю подивилися на неї.
— То це не ваша дача? — уточнила одна з них.
— Звісно, наша! — вигукнула Валентина Петрівна. — Тобто… це сімейна дача… син же…
— Син тут ні до чого, — твердо сказала Ганна. — Ця дача належить мені. Тільки мені. І вирішую, кого тут приймати, теж тільки я.
Вона попрямувала до хвіртки, але біля самого виходу обернулася.
— До речі, Валентино Петрівно. Передайте Сергію, що якщо він хоче повечеряти, то знайде мене біля великого каменя нижче за течією. А вас прошу залишити мій дім до мого повернення.
— Ганно! — покликав Сергій, але дружина вже зникла за хвірткою.
Дорога до річки займала хвилин десять через сосновий лісок. Ганна йшла швидко, відчуваючи, як з кожним кроком спадає напруга. Нарешті вона сказала все, що думає. Нарешті поставила свекруху на місце.
Біля води було тихо й прохолодно. Ганна роздяглася, увійшла в річку й попливла до середини. Вода була теплою від серпневого сонця, течія лагідно обіймала тіло. Вона перевернулася на спину й подивилася в небо, де пливли білі хмари.
Десь за годину на березі з’явився Сергій. Він сів на траву поруч із речами дружини й довго мовчав.
— Вони поїхали, — сказав він нарешті.
— Усі? — запитала Ганна, виходячи з води.
— Усі. Мама сказала, що більше не буде сюди їздити. Що ти її образила й принизила при людях.
Ганна витиралася рушником і не відповідала.
— А її подружки питали, чому я не попередив, що це твоя дача, — продовжував Сергій. — Мені було ніяково.
— Тобі було ніяково? — Ганна обернулася до чоловіка. — А як було мені кожні вихідні перетворюватися на прислугу? Як було мені слухати, як твоя мама привласнює собі мій дім?
Сергій зітхнув.
— Ти права. Я мав втрутитися раніше. Пробач.
Вони сиділи на березі, слухаючи плескіт води й шелест очерету. Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи небо в рожеві тони.
— Знаєш, — сказала Ганна, — я не хотіла її ображати. Але терпіти це більше не могла. Нехай краще вона мене вважає поганою невісткою, ніж я ненавидітиму її за те, що вона робить із моїм життям.
— Вона більше не приїде, — повторив Сергій. — Точно не приїде.
Ганна кивнула. Було трохи сумно — стосунки зі свекрухою остаточно зіпсувалися. Але було й полегшення. Вперше за багато місяців вона могла планувати вихідні, не побоюючись, що будь-якої миті у двір в’їде білий «Ланос» із компанією голодних гостей.
— Ходімо додому? — запропонував Сергій. — Я приготую вечерю.
— Добре, — погодилася Ганна. — Тільки спочатку подзвоню мамі. Скажу, що ми завтра до неї приїдемо. Ось так просто — подзвоню й запитаю, чи можна приїхати. Як виховані люди роблять.
Сергій посміхнувся.
— Натяк зрозумів.
Вони йшли додому стежкою через ліс, тримаючись за руки. Дача зустріла їх тишею і спокоєм. На веранді залишилися зім’яті подушки в кріслах і кілька недопалків у попільничці — єдині сліди недавніх гостей.
Ганна прибрала недопалки й збила подушки. Завтра вона займеться грядками, як планувала. Післязавтра візьметься за нову книгу, яку давно хотіла прочитати. А можливо, покличе свою подругу Ольгу — ту, яка завжди попереджає про візит і обов’язково приносить із собою що-небудь до чаю.
Справжніх гостей. Бажаних гостей.
Увечері, коли вони сиділи на веранді й пили чай, Ганна подумала про те, що іноді потрібно набратися сміливості й сказати «ні». Нехай це здасться грубістю, нехай образяться — але право на власне життя дорожче за чуже схвалення.
Валентина Петрівна більше ніколи не приїжджала на дачу. Іноді вони зустрічалися в місті, на сімейних святах, і свекруха трималася підкреслено холодно. Але Ганну це не засмучувало. У неї була своя дача, свої вихідні та своє право вирішувати, кого впускати у своє життя.
А право сказати «ні» — це теж частина щастя.
— Ми продаємо квартиру твоїх батьків і купуємо будинок за містом! — заявила свекруха, розмахуючи документами