Віра замкнула за собою двері й одразу відчула, як її щось відпустило. Цілий рік – рік, нанизаний на нескінченні поїздки між чужими квартирами, між застарілим болем і крижаною байдужістю. Цей рік був наче бульйон на плиті, що кипів і охолов, а єдине, що від нього лишилося — три розчерки на папірці. Це був її розвід.
Все минуло на диво швидко, без звичних у таких випадках скандалів, розбитих тарілок чи сварки адвокатів. Данило, варто визнати, навіть не заїкнувся про квартиру. Він чудово розумів, що дарча від його батьків не дає йому жодного права на це житло. Просто зібрав свої речі, поправив чемодан і пішов, тихенько поклавши на тумбочку зв’язку ключів.
Тоді, в ту мить, Вірі здалося, що, можливо, він все ж таки гідна людина. Можливо, вони навіть зможуть підтримувати нормальні стосунки, розмовляти. А може, все обійдеться, і найгірше вже позаду.
Минуло два тижні. Нарешті подзвонила Настя.
«Як ти там?» — голос подруги здавався надто гучним у цій незвичній тиші.
«Жива, Настюш, — відповіла Віра, притискаючи телефон до вуха. — Дуже дивне відчуття, наче хтось раптом вимкнув фоновий шум, до якого вже звикла.»
«Ох, це так, — зрозуміло зітхнула Настя. — Пам’ятаєш мій розвід? Перший місяць я просто блукала по квартирі, не розуміючи, куди подіти стільки тиші.»
«У тебе хоча б було простіше, — невесело усміхнулась Віра. — У тебе не було Галини Петрівни.»
Настя на секунду замовкла, мабуть, перетравлюючи цю фразу.
«Вона дзвонила?» — обережно спитала подруга.
«Ні, і в цьому вся дивина, — Віра відчувала, як цей факт висів у повітрі. — За весь той рік, що я опікувалася нею – міняла постіль, возила на перев’язки, готувала, прала – вона жодного разу не сказала “дякую”. Але й “іди геть” теж не промовила. Просто приймала все, наче воду з крана, як щось само собою зрозуміле.»
«А Данило?» — запитала Настя, ніби боячись почути відповідь.
Віра міцніше стиснула телефон у руці. Від одного імені колишнього чоловіка у неї все стискалося всередині.
«Данило вважав це моїм обов’язком, — глухо промовила вона. — “Жіноча робота”, так він казав. Операція? Жіноча робота. Подати судно? Жіноча робота. Нічні чергування біля ліжка? Таке ж “жіноче” заняття. А його, бачте, справа — заробляти. Тільки от його “заробітки” були якось дуже мовчазні й кудись повз нас.»
«Ти злишся», — констатувала Настя.
«Ні, Насте, — видихнула Віра. — Я просто втомилася сподіватися, що у людей може бути вдячність.»
Настя теж долучалася до догляду за Галиною Петрівною. Приїздила кожної суботи, сиділа з хворою, доки Віра могла бодай трохи поспати. І колишня свекруха ставилася до неї точно так само – мовчазно, без будь-яких претензій, але й без краплі теплого слова. Просто тиха, відсторонена жінка зі своїми хворими суглобами та сином, якому, здавалося, було абсолютно байдуже.
Віра не тримала зла на свекруху. Не було любові, але й презирства теж не відчувала. Просто ніяк не могла второпати, як можна виховати дитину, що вважатиме турботу про власну матір чиїмось чужим обов’язком.
«Я післязавтра їду у відрядження, — раптом сказала Віра. — На п’ять днів. Повернуся — і почну життя з чистого аркуша. План так собі, але іншого немає.»
«Дуже навіть нормальний план, — заперечила Настя. — Живи. Просто живи.»
Ввечері п’ятого дня Віра повернулася додому. Відчинила двері й миттєво застигла на порозі.
Прямо в передпокої стояли чужі, до болю знайомі тапочки. На вішалці висів той самий сірий платок, а з кухні відчутно тягнуло валеріаною.
Зі стиснутим серцем Віра пройшла до кімнати.
Колишня свекруха сиділа на дивані, перед вимкненим телевізором. Руки складені на колінах, погляд нерухомий. На невеликому столику поруч – таблетки, склянка води і пульт.
«Галино Петрівно?» — ледь чутно промовила Віра.
Свекруха підняла на неї очі. Без жодного здивування. Без тіні страху чи провини.
«Данило привіз, — спокійно сказала вона. — Сказав, ти знаєш.»
Віра повільно опустила свою сумку на підлогу, відчуваючи, як її заціпило від шоку.
«Коли?» — витиснула вона з себе.
«Три дні тому, — так само рівно відповіла Галина Петрівна. — Сказав — ненадовго. Сказав, що так буде краще.»
«Краще — кому?» — запитала Віра, але відповідь, здається, і так була очевидна.
Свекруха відвернулася, знову дивлячись у стіну. Мовчання було її звичною відповіддю.
Віра дістала телефон. Руки тремтіли. Вона набрала номер Данила. Довгі гудки. Один, другий, третій… і дзвінок скинуто. Набрала знову. Те саме. Знову скинув.
«Передзвони. Терміново!» — коротко написала вона повідомлення.
Він зателефонував лише за сорок хвилин. Голос його був на подив легкий, майже безтурботний.
«Чого тобі?» — запитав він.
«Даниле, поясни, чому твоя матір у моїй квартирі?» — Віра намагалася говорити спокійно, але голос її все одно тремтів.
«А де їй ще бути?» — відповів він, наче це було найочевидніше запитання у світі.
«У себе вдома! Або у тебе, врешті-решт!»
«У мене зараз непростий період, — його тон став скаржливим. — Я не можу за нею дивитися. А ти ж вмієш, ти вже звикла.»
Віра так стиснула зуби, що аж щелепи занило.
«Ми розлучились! Ти розумієш, що це означає?!»
«Розлучення – це лише папірець, — Данил звучав абсолютно впевнено. — А вона жива людина. Вона до тебе звикла. Їй з тобою спокійно.»
«Даниле, забери її негайно!»
«Не можу.»
«Не можеш чи не хочеш?!» — вигукнула Віра, втрачаючи самовладання.
Запала пауза. Потім його голос став тихішим, але в ньому з’явилась неприємна жорсткість.
«Віро, не ускладнюй, — проказав він. — Вона тобі не заважає. Побуде у тебе тимчасово.»
«“Тимчасово” – це на скільки?»
«Ну… там побачимо.»
«Ні, ніяких “побачимо”! — відрізала Віра. — Забери її до кінця тижня. Або я вирішу це питання по-своєму. Жорстко.»
«Ти що, виставиш хвору жінку на вулицю?» — у його голосі прозвучало фальшиве обурення.
«Ні, я вирішу це жорстко, і тобі це не сподобається, дуже не сподобається!» — пообіцяла вона.
Данило кинув слухавку.
Віра так і стояла в коридорі, міцно стискаючи телефон. Пальці побіліли від напруги. У грудях піднімалася така злість – гаряча, густа, наче нафта.
Вона набрала Артема.
«Братику, ти дуже зайнятий?» — голос Віри ледь не зривався.
«Для тебе – ніколи, — відповів він одразу, відчувши тривогу в її тоні. — Що трапилось?»
«Данило, поки я була у відрядженні, привіз Галину Петрівну до мене. У нього ж був ключ. Залишив її тут і поїхав собі.»
Артем якийсь час мовчав, перетравлюючи почуте.
«Він це серйозно?» — нарешті запитав він.
«Абсолютно, — видихнула Віра. — Каже, що вона “звикла”. Каже, це “жіноча робота”. І просить “потримати поки що”.»
«Я його приб’ю!» — пролунало зі слухавки.
«Не треба, Артеме, — заспокоїла Віра. — Я сама з цим розберуся. Мені просто треба було це висловити, щоб не розірвало.»
«Віро, пам’ятаєш, як я до діда щотижня їздив, коли він ногу зламав?» — раптом згадав Артем.
«Пам’ятаю, звичайно.»
«Дід тоді нізащо не хотів переїжджати в місто. Я не став його змушувати. Просто їздив. Кожну суботу, дві години в один бік. Бо це був мій дід. Не чийсь там. Мій власний.»
«І до чого ти це ведеш?» — запитала Віра, вже відчуваючи, до чого він хилить.
— До того, що Данило – єдиний син, Віро. Уявляєш? Свою рідну матір – і на колишню дружину. Ти хоч розумієш, що це взагалі за людина така?
— Тепер – так, Артеме. Тепер я чудово це розумію.
— Не зволікай із рішенням. Треба діяти швидко. Що довше чекатимеш, то міцніше він укоріниться в думці, що ти дала згоду. Потім буде складніше.
Наступного дня телефонний дзвінок. На екрані – Тамара Миколаївна, тітка Данила, Галина Петрівна сестра. Голос її, наче старий нафталін, одразу просякнув нудними повчаннями.
— Вірочко, моя дорога. Мені Данило розповів. І я вважаю, ти робиш усе правильно.
— Що саме я роблю правильно, Тамаро Миколаївно? — запитала Віра, хоча вже здогадувалась, що почує.
— Те, що доглядаєш за Галею. Ти ж молода, здорова, повна сил. А вона, бідолашна, ледь ходить після операції. За жінкою мусить доглядати жінка, так у цьому світі заведено.
— А син? — поцікавилась Віра.
— Син заробляє. У чоловіків зовсім інша роль.
— Тамаро Миколаївно, ми з Данилом давно розлучені. Я йому більше не дружина. І не невістка. І вже точно не доглядальниця для його матері.
— Але ж Галя ні в чому не винна! — вигукнула Тамара.
— Ні. Вона не винна. Винен ваш племінник, який потайки привіз хвору матір у чужу квартиру.
Тамара зітхнула — важко, на показ, ніби від нестерпного тягаря.
— Віро, не будь такою жорстокою. Галина Петрівна до тебе ж так добре ставиться.
— Добре ставиться? За цілий рік — жодного разу «дякую». Жодного! Я не скаржуся. Я просто констатую факт.
— Ну, вона така. Сором’язлива. Не вміє висловлюватись словами.
— Тамаро Миколаївно, у вас є квартира. У вас є здоров’я. І руки є. Чому ж ви не заберете сестру до себе?
Пауза. Довга, незручна. Мовчання висіло в повітрі.
— У мене ремонт, — нарешті прозвучало.
— Зрозуміло, — коротко кинула Віра.
— І потім, Віро, ти ж стільки з нею провозилася. Їй із тобою комфортно. Навіщо щось міняти?
— А потім, що я хочу жити СВОЄ життя. Не Данилове. І не ваше. Своє власне.
— Егоїстка! — кинула Тамара, як останній козир.
— До побачення, Тамаро Миколаївно.
Віра натиснула відбій і кинула погляд на колишню свекруху. Та сиділа в тій самій позі — руки на колінах, погляд у стіну. Але плечі її ледь помітно піднялися. Чула, значить. Усе чула.
Увечері Віра знову набрала Данила.
— Забери матір до завтра.
— Не заберу.
— Даниле, ти усвідомлюєш, що ти робиш?
— Я рятую свою матір. А ти хочеш викинути її на вулицю.
— Ти не рятуєш, Даниле. Ти просто скидаєш із себе тягар. Відчуй різницю.
— Віро, годі вже мудрувати. У тебе двокімнатна квартира. Ти живеш сама. Їй потрібен догляд. Усе сходиться.
— А у тебе хто зараз мешкає?
Мовчання. Довге, напружене, тягуче, як патока.
— Це не твоя справа.
— Зрозуміло. Тобто ти привіз матір до мене, щоб звільнити місце для когось іншого?
— Ти вже перегинаєш палицю, Віро.
— А ти перегнув. Давно. Просто не помітив.
Вона поклала слухавку. Злість уже не клекотіла, не розривала її зсередини. Вона застигла, перетворившись на холодний, гладенький камінь десь посеред грудей.
Настя приїхала приблизно за годину. Із смачною їжею, з теплим чаєм, а головне — з мовчазним розумінням.
— Що збираєшся робити? — запитала подруга, коли Віра трохи заспокоїлась.
— Знаєш, Настю, я цілий рік доглядала за цією жінкою. Рік! Мила, годувала, возила по лікарях. А Данило не приїжджав навіть у неділю. Жодного разу.
— Знаю. Я ж увесь час була поруч.
— Він вважає, що я зобов’язана. Тамара Миколаївна вважає, що я зобов’язана. Галина Петрівна, судячи з усього, теж думає, що так і має бути. Усі вирішили за мене. Ну що ж. Добре. Тоді я теж вирішу.
— І що ти задумала?
Віра подивилася на двері кімнати, де вже спала Галина Петрівна.
— Я не вижену літню, ще й хвору жінку на вулицю. Я не така. Але й бути безплатною служницею для неї — теж не збираюся. Якщо я продовжую доглядати — хочу мати гарантію.
— Яку?
— Квартиру Галини Петрівни. За договором. З її правом довічного проживання, звісно. Вона залишається у себе вдома. Я приїжджаю. Доглядаю. Але квартира — моя.
Настя лише присвиснула від подиву.
— А якщо вона відмовиться?
— Тоді я відвезу її до соціального притулку для людей, які потребують постійного догляду. Вона не лежача, але направлення я отримаю. Їй там не сподобається. І Данилу теж.
— Віро, ти стала жорсткою.
— Я справедлива, Настю. Данило хоче, щоб я утримувала його матір? Хай. Але тоді — на моїх умовах. А не на його.
Вранці Віра сіла навпроти Галини Петрівни. Поставила перед нею свіжий чай, поруч поклала улюблене печиво. Терпляче чекала, доки та зробить перший ковток.
— Галино Петрівно, давайте серйозно поговоримо.
— Говори, — коротко відповіла свекруха.
— Я не збираюся вас виганяти. Але я не можу так жити. Ви — в моїй квартирі. Данило — десь там. Тамара дзвонить і вчить мене життю. А я — безплатна обслуга.
Галина Петрівна повільно поставила чашку на стіл. Руки її тремтіли — здається, вже не від нервів, а від хвороби.
— Я не просила, щоб мене сюди привозили, — тихо промовила вона.
— Я знаю. Але ви вже тут. І питання не в тому, хто винен. Питання в тому — що буде далі.
— А що далі? — злякано запитала Галина Петрівна.
— Далі я відвезу вас у притулок. Для людей, яким потрібен постійний догляд. Там чисто, тепло, годують тричі на день. Але це не ваш дім. Це — установа.
Галина Петрівна підняла очі. Уперше за весь час у них промайнув справжній страх.
— У притулок? — ледь чутно спитала вона.
— Так.
— Ти… серйозно?
— Абсолютно.
Тиша лягла між ними, така прозора і дзвінка, наче скло. Галина Петрівна дивилася на Віру — довго, уважно, ніби бачила її вперше у житті.
— Що ти хочеш? — нарешті запитала вона, і голос її трохи затремтів.
Віра чекала саме цих слів. Вона не квапилась відповідати, дозволяючи моменту зависнути в повітрі. Тоді глибоко видихнула.
— Я готова доглядати за вами. Як і раніше. Щодня. Але — на моїх умовах.
— Яких?
Віра сперлася на стіл, дивлячись прямо у втомлені очі колишньої свекрухи.
«Ви переписуєте квартиру на мене, — спокійно, але твердо промовила вона. — Це буде договір дарування, але з обтяженням. Ви зберігаєте право жити тут до кінця свого віку. Ніхто й ніколи вас звідси не виселить». Вона зробила паузу, даючи словам осісти.
«А я, — продовжила Віра, — щодня приїжджатиму. Доглядатиму за вами так, як і раніше. Ви повернетеся до себе додому».
Галина Петрівна кліпнула, ніби намагаючись осмислити почуте.
«Тобто… я буду вдома? У себе?» — уточнила вона, і в її голосі бриніла обережна надія.
«Так, — відповіла Віра, кивнувши. — У себе. У своїй кімнаті, на своєму ліжку, серед своїх речей. Просто юридично квартира стане моєю».
«Навіщо тобі це?» — Галина Петрівна глянула на Віру, шукаючи відповідь у її погляді.
«Тому що ваш син рік використовував мене. А тепер продовжує це робити, тільки з подвоєною нахабністю, — прямо сказала Віра. — Я не хочу, щоб через півроку він просто продав цю квартиру, а ви опинилися на вулиці, під під’їздом. І ми обидві чудово знаємо, що він це зробить. Ви ж самі це розумієте, чи не так, Галино Петрівно?»
Галина Петрівна мовчала, її обличчя було непроникним. Жодного натяку на образу чи здивування, лише глибока, багаторічна втома. Вона ніби зазирнула всередину себе, а тоді ледь чутно запитала: «Він зараз у моїй квартирі живе?»
«Так, — коротко відповіла Віра. — І не сам». Вона не стала додавати зайвих подробиць. Не було потреби. Галина Петрівна і так все зрозуміла. Ця новина не стала для неї шоком.
«Данило знає про твою пропозицію?» — тихо спитала Галина Петрівна.
«Ні», — Віра похитала головою.
«Він буде… дуже злий», — її голос став ще тихішим, майже пошепки.
«Так, буде, — погодилася Віра. — Але це вже не ваша проблема і не моя».
Галина Петрівна опустила погляд на свої руки. Тонкі, зі здутими синіми венами та опухлими суглобами. Руки, що виплекали єдиного сина. Сина, який ось так, без докорів сумління, залишив її на колишню дружину, а сам поїхав жити з іншою жінкою в її власну квартиру.
«Я ніколи тобі не дякувала, Віро», — прошепотіла Галина Петрівна, і в її очах з’явилося щось, схоже на сльози.
«Ні, не дякували», — підтвердила Віра, хоча її трохи здивували ці слова.
«Не тому, що я не цінувала твоїх зусиль, — продовжувала Галина Петрівна, і її голос ледь-ледь тремтів. — Мені було соромно. Соромно, що за мене дбаєш ти, а не мій власний син. Щодня було соромно».
Віра не очікувала таких слів. Щось неприємно стиснулося всередині, але вона втримала маску незворушності.
«Це не змінює умов, Галино Петрівно», — тихо нагадала вона.
«Знаю, — зітхнула Галина Петрівна. — Я згодна».
«Ви впевнені?» — Віра відчула потребу перепитати востаннє.
«Так, — прозвучало твердо. — Він привіз мене сюди не тому, що я йому потрібна. Йому потрібна моя квартира. Я це чудово розумію. Я не дурна, Віро. Просто дуже стара».
«Цього тижня все оформимо», — сказала Віра, і Галина Петрівна лише кивнула у відповідь: «Добре».
Віра підвелася. Вона не підійшла до вікна, як спершу хотіла, а залишилася стояти посеред кімнати, дивлячись на Галину Петрівну. Та пила чай маленькими ковтками, і Віра помітила, що руки її більше не тремтіли. Здавалося, якась важка ноша нарешті впала з її плечей.
Ближче до обіду приїхав Артем. В руках тримав якісь папери.
«Нотаріус готовий прийняти вас завтра, — тихо промовив він у передпокої, поки Віра знімала з нього куртку. — Я вже все перевірив: квартира чиста, жодних обтяжень, ніяких співвласників. Це одноосібна власність Галини Петрівни».
«Дякую, Артеме», — відповіла Віра, дивлячись на нього.
«Віро, ти впевнена у своєму рішенні?» — спитав він, його голос звучав обережно.
«Абсолютно», — без вагань відповіла вона.
«Тоді не зволікай. Діяти треба швидко, поки Данило ні про що не дізнався», — порадив Артем, і Віра розуміла, що він має рацію.
Віра справді діяла без зволікань. Вже наступного дня вони були у нотаріуса. Договір дарування з обтяженням: Галина Петрівна зберігає за собою право на довічне проживання. Віра спостерігала, як колишня свекруха ставила свій підпис — рівним, спокійним почерком. Жодного тремтіння, жодних сумнівів.
Нотаріус пильно подивився то на Віру, то на Галину Петрівну.
«Ви розумієте всі наслідки цього кроку?» — запитав він.
«Так, — твердо відповіла Галина Петрівна. — Розумію. Вперше за довгий час — справді розумію». Її слова прозвучали з несподіваною для Віри силою.
Реєстрація документів зайняла три дні. У четвер, об одинадцятій ранку, Віра вже тримала в руках виписку про право власності. Серце стукало швидше.
О дванадцятій вона вже стояла перед дверима квартири Галини Петрівни. Тепер — своєї квартири. На мить вона затримала дихання.
Віра вставила ключ у замок. Той самий ключ, який Галина Петрівна віддала їй напередодні, обережно потиснувши її руку. Двері відчинилися м’яко, без найменшого скрипу, ніби вітаючи нову господиню.
Простора прихожа. На підлозі — чоловічі черевики сорок третього розміру. Поруч — жіночі чобітки на підборах, явно чужі, не Вірині, і вже точно не Галини Петрівни. На вішалці Данилова куртка висіла поруч із яскраво-рожевим пуховиком, від якого тягнуло нудотно-солодкими парфумами.
Віра переступила поріг вітальні. Картина, що відкрилася, могла б бути смішною, якби не була такою гіркою. Данило зручно розлігся на дивані Галини Петрівни, у кімнаті Галини Петрівни, дивлячись телевізор Галини Петрівни. Поряд із ним — молода жінка. Світловолоса, доглянута, з телефоном у руках. Незнайомка.
Данило підняв очі від екрана. Здивування відбилося на його обличчі.
«Віро? Ти тут навіщо?» — запитав він, його голос звучав роздратовано.
«Я — власниця цієї квартири», — спокійно відповіла Віра, дозволяючи кожному слову прозвучати максимально чітко. У кімнаті запала така тиша, що навіть телевізор, здавалося, притих.
«Що?» — тільки й зміг вичавити з себе Данило.
«Галина Петрівна підписала договір дарування, — терпляче пояснила Віра. — З правом довічного проживання. Усі документи вже зареєстровані, а виписка зараз у мене в руках».
Вона поклала на журнальний столик копію свідоцтва. Акуратно, лицьовою стороною догори, щоб Данилові було зручно бачити. Він кинувся до столу, схопив папір. Читав повільно, ніби по складах, і здавалося, що літери танцюють у нього перед очима.
«Це… це неможливо!» — видихнув Данило, і його обличчя почало бліднути.
«Можливо, — відгукнулася Віра. — І вже зроблено».
«Вона не могла! Вона ж хвора! Вона не при собі!» — вигукнув Данило, намагаючись знайти виправдання.
«Вона підписала всі документи у нотаріуса, — перервала його Віра. — У присутності свідків. У стані повної дієздатності. І нотаріус це підтвердить».
Жінка на дивані повільно опустила телефон. Її погляд ковзнув з Данила на Віру, потім знову на Данила.
«Даниле, що тут відбувається?» — здивовано спитала вона.
«Замовкни!» — гаркнув він у відповідь.
«Не смій підвищувати на мене голос!» — пролунав тонкий, дзвінкий голос жінки, в якому вже бриніла образа.
Данило різко підвівся. Його обличчя стало білим, як крейда.
«Ти… ти не маєш права!» — майже просичав він.
«Маю, — спокійно виправила Віра. — Повне. Юридичне».
«Я оскаржу це рішення!» — заявив Данило, зціпивши кулаки.
«На якій підставі? — злегка підняла брову Віра. — Дарувальник дієздатна. Угода добровільна. Право на проживання збережено. Все згідно із законом».
«Вона моя мати!» — голос Данила звучав майже істерично.
«Саме так, — погодилася Віра. — Твоя мати. Не моя. Але чомусь доглядала за нею я. А ти просто збув її до моєї квартири, а сюди привів… — Віра перевела погляд на світловолосу жінку, — …своє нове життя».
«Це моя квартира!» — крикнув Данило, намагаючись відновити контроль.
«Ні, Даниле, — похитала головою Віра. — Це ніколи не була твоя квартира. Вона була квартирою Галини Петрівни. А тепер вона моя. І я прошу вас обох звільнити приміщення до кінця дня».
Данило зробив крок до неї, його погляд був сповнений люті.
«Ти не посмієш!» — процідив він крізь зуби.
«Вже посміла, — не змигнувши, відповіла Віра. — Речі Галини Петрівни залишаться на місці. Вона повернеться сюди завтра. А ваші речі я попрошу зібрати протягом трьох годин».
«Три години?! Ти що, з глузду з’їхала?!» — Данило був приголомшений.
«Ні, — спокійно сказала Віра. — Просто не гай часу».
Світловолоса жінка, яка досі сиділа мовчки, підвелася. Вона без жодного слова взяла свою сумку, мовчки наділа чоботи. Їй явно не хотілося бути свідком цього скандалу.
«Три години?! Ти що, з глузду з’їхав?!» — Данило витріщив очі, аж слова застрягли в горлі. Віра дивилася на нього спокійно, жоден м’яз на її обличчі не здригнувся.
«Ні, Даниле, — тихо сказала вона. — Просто не марнуй часу».
Світловолоса жінка, яка досі сиділа мовчки, ніби зачарована цією сценою, повільно підвелася. Вона без жодного слова взяла зі стільця свою сумочку, акуратно наділа чоботи. Було видно, що їй зовсім не хотілося бути свідком цього скандалу.
«Куди це ти?» — Данило розгублено обернувся до неї.
«Додому», — пролунала холодна відповідь.
«Постривай! Ми ще не закінчили, ми розберемося!»
«Ні, Даниле, розбиратися будеш ти. Адже ти запевняв мене, що це твоє житло. Що мати гостює в родичів, а справи у тебе йдуть якнайкраще». Вона перевела погляд на Віру.
«Ви його колишня дружина?»
«Так», — кивнула Віра.
«Співчуваю. Обом». Двері за нею зачинились м’яко, з легким клацанням, ніби підводячи риску.
Данило стояв посеред кімнати, мовчки, з трохи відкритим ротом і опущеними по швах руками. Наче під ним щойно провалилася земля, а він іще не до кінця усвідомив, що відбувається.
«Даниле…» — тихо вимовила Віра.
«Збирай речі, Даниле».
«Віро, ну послухай…»
«Ключі залиш на тумбочці. Обидва комплекти».
«Ти просто не розумієш, мені ж нікуди йти!»
«А Галина Петрівна розуміла? Коли ти привіз її до мене посеред ночі, без жодного попередження, з пакунком ліків і одним носовичком?»
Він важко опустився на стілець, закриваючи обличчя руками. Віра дивилась на нього, але не відчувала нічого. Жодної жалісливості, злості чи навіть відчуття перемоги. Лише порожнеча. Чиста, рівна, як щойно вимите вікно.
За дві години квартира була порожньою. На тумбочці лежали два блискучі ключі. На підлозі виднівся ледь помітний слід від чужих черевиків, що зникли назавжди.
Віра набрала Артема.
«Готово».
«І як він?»
«Роздавлений. А його жінка пішла просто на моїх очах. Подивилась на всю цю ситуацію і вирішила не залишатись».
Артем тихо хмикнув у слухавку.
«Цілком логічно. Навіщо їй чоловік без даху над головою, без совісті і без майбутнього?»
«Артеме».
«Що?»
«Дякую, що ти не такий».
«Та не варто, Віро. Я ж просто дідуся провідував щосуботи. Нічого такого».
Увечері Віра завезла Галину Петрівну додому. Допомогла піднятися сходами, обережно відкрила двері. Галина Петрівна ступила за поріг і зупинилася в передпокої. Повільно провела рукою по стіні, поглянула на вішалку — вона була порожньою, без чужих курток і рожевих пуховиків. Пройшла до кімнати, сіла на свій улюблений диван.
«Він забрав речі?»
«Усі до єдиної».
«А вона?»
«Пішла раніше нього. Сама».
Галина Петрівна повільно, важко кивнула.
«Віро».
«Так?»
«Дякую».
Вперше за цілий рік. Віра мовчки поставила чайник на плиту. Дістала чашки – звичайні, знайомі, з намальованими ромашками.
Задзвонив телефон. Тамара.
«Віро! Що ти накоїла?! Мені Данило дзвонив! Ти відібрала у хворої жінки квартиру!»
«Ні, Тамаро Миколаївно. Я прийняла подарунок. Абсолютно добровільний. У нотаріуса. З довічним правом проживання вашої сестри. Їй зараз набагато краще, ніж учора. Вона вдома. У своїй кімнаті. На своєму ліжку. І завтра я приїду знову. І післязавтра теж».
«Але ж Данилу ніде жити!»
«Це його справа. Не моя. І не ваша. Хоча… у вас же, мабуть, ремонт закінчився, правда?»
У відповідь пролунав короткий гудок — Тамара Миколаївна просто кинула слухавку.
Віра поклала телефон на стіл. Налила чай, віднесла Галині Петрівні.
«Тамара дзвонила?»
«Так».
«Кричала?»
«Намагалася».
Галина Петрівна зробила ковток, а потім тихо, майже пошепки промовила: «Він хотів продати цю квартиру. Я чула, як він говорив по телефону. За тиждень до того, як відвіз мене до тебе. Говорив комусь: „Переоформлю, коли мати переїде“».
Віра поставила свою чашку на стіл.
«Ви знали про це?»
«Мала певні підозри. Тому й підписала ті папери. Не заради тебе, Віро. І не зовсім заради себе. А для того, щоб він хоча б раз у житті не отримав бажаного».
Віра подивилася на Галину Петрівну. Стара жінка з хворими суглобами. Тиха. Стримана. І незламна.
«Галино Петрівно».
«Що?»
«Завтра привезу сиру. Той, який ви любите. З ринку».
«Привозь».
За вікном уже зовсім стемніло. Чай повільно остигав у чашках з ромашками. Дві жінки сиділи в тиші — не як колишня свекруха і невістка, не як союзниці, не як подруги. А як два окремі світи, що нарешті перестали прикидатися.
— «Ти ж зовсім не розумієшся на кухні», — зітхнула свекруха, навіть не підозрюючи, що я — головна кухарка у найпрестижнішому ресторані міста.