Марина почула знайомий сміх раніше, ніж побачила його самого.
Сімнадцять років — тривалий проміжок часу. Його голос мав би змінитися, але цей гидкий хихикаючий тембр залишився тим самим.
Жінка завмерла біля ґанку з відром картоплі в руках, інстинктивно пригладила волосся, що вибилося з коси, і тільки потім обернулася.
Олег стояв біля хвіртки у дорогому пуховику, який у їхньому селі носив хіба що голова адміністрації на свята. Поруч із ним маячила худорлява блондинка в білих чоботах: явно міська, судячи з того, як гидливо вона дивилася на розкислу від дощів дорогу.
— Мариночко! — протягнув колишній чоловік із глузливою усмішкою, від якої в неї колись стискалося серце. — Ну треба ж, як ти… збереглася.
Марина поставила відро на сходинку й витерла руки об фартух. У животі щось неприємно шкрябнуло, але вона змусила себе посміхнутися спокійно, навіть доброзичливо.
— Олеже. Привіт. Не очікувала тебе тут побачити. За 17 років ти жодного разу не вшанував нас своєю присутністю. Якими долями?
— Вирішив дружині своє коріння показати, — чоловік демонстративно обійняв блондинку за плечі. — Світлано, познайомся, це Марина, моя… колишня.
Світлана кивнула головою, явно оцінюючи вицвілу кофту й гумові чоботи. Марина відчула, як у неї горять щоки, але продовжувала посміхатися.
— Слухай, а ти як? Так тут і залишилася? — Олег обвів поглядом похилений паркан, облуплену фарбу на віконницях. — У цьому… будиночку? Не нудно?
— Нормально живу, — відповіла йому колишня дружина. — А ти, чула, у Києві облаштувався?
— Ну так. Кар’єру там будую! Працюю керівником у нашого однокласника Андрія, який за тобою у школі кола намотував! Пам’ятаєш такого? — він недбало махнув рукою, демонструючи дорогий годинник і масивний золотий ланцюжок. — От, приїхали на позашляховику новому прокататися. Хотів Світланці рідні місця показати. Щоправда, вони якісь… убогі стали.
Блондинка поїжилася й потягла чоловіка за рукав.
— Олеже, може, поїхали вже? Тут так брудно, а в мене нові чоботи…
— Зачекай, Світланко, — чоловік не зводив очей з Марини, і в цьому погляді читалося щось недобре. — Марино, а пам’ятаєш, як ти мені казала, що я нічого не досягну? Що з села тільки невдахи їдуть?
Жінка не пам’ятала таких слів. Пам’ятала інше: як просила його залишитися, як плакала, коли він збирав речі, як обіцяла чекати. Але зараз це не мало значення.
— Усяке говорили в молодості, — сказала вона тихо.
— Отож! — Олег самовдоволено розреготався. — Дивись, як життя розставило все по місцях. Ти так тут і сидиш у своїй норі, а я… — він постукав по годиннику, — а я людиною став. Справжнім мужиком.
Марина відчула, як щось холодне розливається в грудях. Не образа. Щось інше, але її голос навіть не здригнувся:
— Рада за тебе, Олеже. Справді рада.
— Та годі тобі! — колишній чоловік явно входив у смак. — Зізнайся, заздриш, мабуть? Могла б зі мною у Києві жити, у трикімнатній квартирі, на машині їздити. А тепер он, картоплю тягаєш, як… як сільська дурепа якась.
Блондинка смикнула його сильніше:
— Олеже, досить уже! Поїхали звідси, мені холодно!
Але чоловік не вгамовувався, немов сімнадцять років збирав ці слова:
— А що мовчиш, Марино? Чи досі ображаєшся, що я тебе кинув? Так це ж було правильне рішення, ти ж бачиш. Не можу я з жебраками зв’язуватися, у мене статус тепер…
Марина підняла відро з картоплею й попрямувала до будинку. На порозі обернулася й посміхнулася:
— Щасти, Олеже. Бережи себе.
Жінка зникла в будинку, залишивши його вигукувати щось іще про її жалюгідне життя та втрачені можливості.
***
Марина притулилася до дверей і заплющила очі. Серце калатало так, ніби вона пробігла кілометр. Через вікно доносилися приглушені голоси. Олег явно не збирався так просто їхати.
Вона підійшла до фіранки й обережно визирнула. Колишній чоловік розмахував руками, щось пояснюючи дружині, яка всім виглядом показувала своє невдоволення.
— Мам, що там за галас? — у кімнату увійшла Оля, її сімнадцятирічна донька, з підручником у руках. Дівчина готувалася до НМТ.
— Нічого особливого, — жінка швидко відійшла від вікна. — Твій батько приїхав. Той, який Олег. Пам’ятаєш, я розповідала про нього?
Оля насупилася. Вона знала історію батьків. Не всю, звісно, але загальні риси. Знала, що батько пішов до її народження, що мама ніколи про нього погано не відгукувалася, але й хорошого мало говорила.
— А що він хотів?
— Похвалитися, мабуть. Успіхами своїми! — Марина взялася розбирати картоплю, відокремлюючи зіпсовану від доброї.
Оля підійшла до вікна й теж визирнула:
— О, машина в нього яка. Lexus, чи що? Дорога, мабуть.
— Мабуть, — погодилася жінка. Їй не хотілося обговорювати Олега, його машину й дружину в білих чоботах. Хотілося, щоб він скоріше поїхав і більше ніколи не з’являвся.
Але Олег, схоже, передумав їхати.
Наступні дві години він провів, катаючись селом на своєму позашляховику: повільно, щоб усі бачили. Зупинявся біля магазину, розмовляв із місцевими, щедро пригощав цигарками й розповідав про київське життя.
Марина чула уривки розмов через паркан. Вона дуже хвилювалася, що хтось із селян розповість колишньому чоловікові її правду.
— …квартира в центрі, сто двадцять квадратів… бізнес нерухомістю… дружина модель, у журналах знімалася…
А потім додавав, знижуючи голос, але не настільки, щоб Марина не почула:
— …а он Маринка моя колишня так і сидить у розвалюсі. Могла б зі мною жити як королева, а тепер, мабуть, шкодує…
Жінка мила посуд і намагалася його не слухати. Оля робила домашнє завдання й час від часу кидала у бік вікна недобрі погляди.
— Мам, а він завжди такий… настирливий був?
Марина замислилася.
В молодості Олег здавався їй наполегливим, цілеспрямованим. Казав, що завоює весь світ, що стане багатим і знаменитим. Вона захоплювалася його амбіціями, його небажанням задовольнятися малим. А тепер розуміла, що це була не цілеспрямованість, а звичайні хвастощі. І жорстокість, яку вона тоді не помічала.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Або я не помічала.
До вечора Олег нарешті поїхав, але перед цим ще раз зупинився біля її будинку. Вийшов із машини, підійшов до хвіртки й крикнув:
— Марино! Якщо що, дзвони! Телефон у Василя Петренка запитай, я йому залишив. Може, роботку тобі якусь знайдемо, посудомийкою там, або підлогу мити!
Чоловік сміявся, сідаючи в машину. Блондинка щось незадоволено бурмотіла. Мотор заревів, і Lexus зник за поворотом, залишивши по собі тільки запах вихлопних газів і неприємний осад.
Марина стояла біля вікна й дивилася на порожню дорогу. Оля підійшла й обійняла її за плечі.
— Мам, не засмучуйся. Він просто… дурень.
— Не дурень. Просто людина, яка вважає, що гроші роблять її кращою за інших. А це гірше, ніж дурість.
Жінка погладила доньку по волоссю й посміхнулася. Цього разу її усмішка була справжньою.
— Іди уроки роби. А я чай поставлю.
***
Марина сиділа на кухні й намагалася вгамувати тремтіння в руках.
Ось наволоч! Ось же мерзотник!
Сімнадцять років минуло, а він анітрохи не змінився. Вважає себе пупом землі й думає, що може топтати людей заради власного задоволення.
— Мам, ти чого така бліда? — донька відклала підручник і уважно подивилася на неї.
— Та так, засмутилася трохи.
— Через цього типа? — дівчинка скривилася. — Мам, ну він же звичайний хам. Таких повно.
Марина хмикнула.
Якби все було так просто. Оля ж не знала головного: цей «звичайний хам» уже вісім років працює в її вітчима. У Анатолія, який ростить її як рідну доньку й ладен заради неї на все.
Вісім років тому, коли Толя вкотре кликав її заміж, він чесно попередив:
— Мариночко, ти повинна знати. Олег у мене у фірмі працює. Три роки вже. Прийшов, просив допомогти, я дав йому місце керівника в одній із філій. Непогано справляється.
Жінка тоді мало кави не пролила. Уявила, як Олег дізнається про їхнє весілля. Як буде посміхатися:
«Ну треба ж, Маринка вирішила влаштуватися в житті. Вийти заміж за багатенького колишнього однокласника. Спритно вигадала».
Або ще гірше. Подумає, що вона спеціально його розшукала.
— Він не повинен знати! — сказала вона тоді Толі. — Про наш шлюб. Ніколи!
— Чому? — дивувався чоловік. — Яка різниця? Він же давно своїм життям живе.
А як пояснити, що вона досі пам’ятає, як Олег сміявся з того, що Толя надто тримався маминої спідниці? Як казав: «Цей ботанік без татових грошей і кроку ступити не може».
А вона тоді… чорт, яка ж вона була дурна у сімнадцять років!
— Просто не хочу, — повторила вона. — Нехай думає, що я так і сиджу в селі, де він мене кинув. Все одно він тут не буває. Не цікавиться ні моїм життям, ні життям доньки.
Анатолій погодився, хоча явно був проти подібних таємниць.
Розписалися вони тихо. На святі були присутні лише найближчі. Катерину чоловік удочерив офіційно, сам дітей мати не міг.
Усі ці вісім років Олег справно ходив на роботу до її чоловіка, отримував премії, будував кар’єру, не підозрюючи, що його добробут тримається на рішеннях людини, яку він колись вважав нікчемним очкариком, і на думці колишньої дружини.
А сьогодні цей дурень приїхав сюди покрасуватися. На машині, яку йому виділила фірма Толі. На зарплату, яку йому платить її чоловік. І сміє називати її жебрачкою.
— Мам, — Катерина підсіла ближче, — а що як розповісти про цю ситуацію татові?
— Не треба, — швидко сказала Марина. — Тато запальний, може наробити дурниць.
— А ти що, так і залишиш його образи? Ну це ж несправедливо!
Несправедливо. Так уже. Олег їздить на чужій машині, хвалиться чужими грошима й сміє зневажати дружину тієї людини, яка йому все це забезпечила.
Цирк, а не ситуація!
— Знаєш, Катрусю. А є у мене одна ідея.
— Яка?
Марина замислилася. План мав бути ідеальним. Щоб Олег нарешті зрозумів, над ким він сміявся всі ці роки.
***
Вранці жінка прокинулася з ясним розумінням, що більше мовчати не можна. Рано чи пізно хтось із сільських проговориться Олегу про її заміжжя. А їй хотілося бачити його обличчя в цей момент.
Дочекавшись, коли Катерина піде до подруги, жінка подзвонила чоловікові.
— Мариночко, як справи? — чоловік одразу почув тривогу в її голосі. — Щось сталося?
— Толю, пам’ятаєш, я вчора казала, що Олег у село приїхав?
— Пам’ятаю. І що?
— Колись я тебе попросила приховати від нього правду про наше весілля. А тепер настав час про все розповісти.
— І що ти хочеш зробити?
— Хочу сама йому зізнатися. Але так, щоб… щоб він зрозумів, який він мерзотник. — Марина помовчала. — Толю, ти мені допоможеш?
— Звісно. Що треба робити?
— Приїжджай у село. За години три-чотири. Я його до себе в гості покличу, а ти з’явишся в потрібний момент.
Анатолій розсміявся:
— Цікаво. А що я повинен буду сказати?
— Скажеш, що приїхав повідомити мені хорошу новину. Що з понеділка призначаєш мене віцепрезидентом компанії. І що тепер усі регіональні керівники, включно з київською філією, будуть безпосередньо мені підпорядковуватися.
На тому кінці дроту повисла тиша. Потім чоловік розреготався ще голосніше:
— Мариночко, ти геніальна. Уявляю його фізіономію.
— Допоможеш?
— Ще б пак! Виїжджаю за пів години. І знаєш що? Може й справді варто тебе віцепрезидентом зробити? Ти ж економічний закінчила, голова світла…
— Потім обговоримо, — грайливо відповіла жінка. — Зараз головне, щоб цей гад зрозумів, хто є хто.
Вона відключилася й почала готуватися.
Дістала зі шафи все найкраще, що було в неї в селі: елегантне плаття, яке нещодавно чоловік привіз із Туреччини, дорогі туфлі, прикраси. Ретельно нафарбувалася й уклала волосся.
Коли жінка була повністю готова, вона набрала Олега. Він відповів одразу:
— Слухаю.
— Олеже, це Марина. Учора ми так і не змогли нормально поговорити… Може, зайдеш у гості? Хочеться по-людськи поспілкуватися.
— А… Маринка! — єхидно протягнув колишній чоловік. — Ну звісно, чому б і ні. Час у мене є. Де тебе знайти?
— У мене вдома. За годину чекаю.
— Буду, — великодушно погодився Олег.
Марина відключилася й почала наводити лад у будинку. Дістала найкращий посуд, поставила на стіл торт, який учора спекла мама. Все мало виглядати пристойно, але не розкішно. Поки що.
Рівно за годину у двері постукали. Жінка відчинила двері й побачила, як Олег завмер на порозі, оцінюючи її перетворення.
— Вау, Маринко, — протягнув він, заходячи в будинок. — Ти… ти сьогодні прямо інша. Красива дуже.
— Дякую! Проходь на кухню, чай питимемо.
Олег роззирнувся на всі боки, явно оцінюючи обстановку. Будинок був скромний, але доглянутий. Мама все життя стежила за порядком.
— Мило у вас, — поблажливо зауважив чоловік, сідаючи за стіл. — Затишно. Щоправда, для мене вже затісно буде. Звик до простору.
— Розумію, — кивнула Марина, розливаючи чай. — Ти ж тепер людина іншого масштабу.
— Так, життя змінилося кардинально, — Олег розпрямив плечі. — Квартира в центрі Києва, машина, статус… Знаєш, Маринко, дивлячись на тебе, я розумію, як тобі важко. Самій дитину тягнути, грошей немає…
— Важко, — погодилася вона, ховаючи усмішку.
— Але це можна виправити! — великодушно заявив колишній чоловік. — Я ж казав учора, що знайду тобі роботу в Києві. Прибиральницею в офісі чи в кафе офіціанткою…
— Дуже щедро з твого боку, — Марина подивилася у вікно. Десь удалині почувся звук мотора.
— Та що ти! Ми ж… — Олег нахилився ближче, — ми ж колись близькі були. Звісно, я допоможу. Щоправда, розумієш, статус у мене тепер такий, що відкрито зустрічатися ми не зможемо. Дружина, репутація…
— Звісно, розумію.
Звук мотора наближався.
— Але іноді можна буде побачитися. Тихо, по-дружньому! — Олег потягнувся за її рукою. — Маринко, а ти ж розумієш, що якби не обставини, якби ти тоді не залетіла…
Машина зупинилася прямо біля хвіртки. Дверцята грюкнули.
Олег обернувся на звук і раптом завмер. Його обличчя стало білим.
— Не може бути, — прошепотів він.
До будинку йшов Анатолій. Побачивши Марину у вікні, він посміхнувся й помахав рукою.
— Що таке, Олеже? — невинно запитала Марина. — Ти ніби привид побачив.
***
Чоловік сидів, не рухаючись, і дивився, як до будинку наближається його бос. Обличчя в нього було таке, наче він побачив власний похорон.
— Толю! — Марина встала й пішла зустрічати чоловіка, начебто нічого незвичайного не відбувалося. — Як дістався? Не втомився?
— Нормально, — Анатолій поцілував її в щоку й лише тоді перевів погляд на Олега. — А, Федотов. Привіт. Не очікував тебе тут зустріти.
Олег спробував щось сказати, але з горла вирвався лише якийсь хрип.
— Проходь, сідай, — Марина присунула чоловікові стілець. — Чай питимеш?
— Звісно! Тим паче нам є що відсвяткувати! — Анатолій сів поруч і поклав руку їй на плече. — Марино, я ж не просто так примчав. У мене для тебе новина.
— Яка? — жінка зобразила цікавість.
— З понеділка призначаю тебе віцепрезидентом компанії. Вже документи готую.
— Серйозно? — Марина розцвіла в усмішці. — Толю, але це ж така відповідальність…
— Впораєшся. У тебе голова краща, ніж у половини моїх менеджерів. — Анатолій повернувся до Олега, який усе ще сидів із відкритим ротом. — Федотов, якщо ти тут, можеш одразу дізнатися, що тепер усі регіональні керівники звітуватимуть безпосередньо Марині. Включно з київською філією.
— Тобто… тобто Марина буде… моїм начальником? — нарешті вичавив із себе Олег.
— Саме так, — кивнув Анатолій. — А що тебе дивує? Ти ж знаєш мою дружину. Розумна жінка, освіта економічна…
— Дружину? — Олег дивився то на Анатолія, то на Марину. — Ви… одружені?
— А ти не знав? — здивувався чоловік. — Вісім років уже як. Думав, у компанії всі мою дружину знають.
— Я… не… — Олег облизав губи. — Вітаю.
— Дякую, — посміхнулася Марина. — До речі, Олег щойно пропонував мені роботу в Києві. Прибиральницею в офісі.
Зависла тиша. Анатолій повільно повернувся до Олега:
— Вибачте, не розчув. Ви пропонували моїй дружині що?
— Я… я не знав… — чоловік почав червоніти плямами. — Якби я знав…
— Що б змінилося? — тихо запитав Анатолій. — Те, що ви не знали, хто Марина, дає вам право її принижувати?
— Анатолію Петровичу, я не хотів… тобто, я мав на увазі…
— Що ви мали на увазі?
Олег відкривав і закривав рота, як риба на березі. Марина майже шкодувала його. Майже.
— Гаразд, — Анатолій відмахнувся. — Марино, покажеш мені мамин сад? А ми з Федотовим потім поговоримо. Робочі питання обговоримо.
— Звісно, — жінка встала. — Олеже, ти не проти трохи почекати?
— Я… мабуть, мені час, — пробурмотів той, схоплюючись із місця. — Дружина чекає, до Києва їхати треба…
— Як скажете, — холодно відкарбував Анатолій. — Тоді до понеділка. О десятій ранку чекаю вас в офісі. У Марини.
Олег кивнув, пробурмотів щось невиразне й практично вибіг із будинку. За хвилину почувся звук машини, що заводиться.
— Усе ж таки шкода його, — сказала жінка, дивлячись у вікно.
— Чому?
— Ну уяви. Вісім років працювати в людини, а потім раптом дізнатися, що його дружина — твоя колишня, яку він вважав невдахою.
— Знаєш, що скажу? — Анатолій обійняв дружину за плечі. — Його проблеми. Не треба було тебе принижувати. Навіть якби ти справді була простою сільською вчителькою, не його справа судити про чуже життя.
Марина притулилася до чоловіка. Так, він має рацію. Справа була не в тому, багата вона чи бідна, успішна чи ні. Справа була в тому, що Олег дозволив собі топтати людину лише тому, що вважав її слабшою за себе.
— А віцепрезидентом мене справді зробиш? — раптом запитала вона.
— А ти хочеш?
— Хочу. Набридло сидіти вдома без діла. І потім… — Марина лукаво подивилася на чоловіка, — буде кумедно бути начальницею в Олега.
Анатолій розсміявся:
— Боюся, він довго не протримається. Подасть заяву про звільнення.
— Подивимося, — відповіла Марина. — Подивимося.
А в цей час дорогою до райцентру мчала машина, за кермом якої сидів блідий чоловік і бурмотів собі під ніс:
«Як же так… як же так сталося…»
Олег усю дорогу намагався зрозуміти, коли саме його життя перетворилося на фарс. Вісім років він працював в Анатолія і вважав себе успішною людиною. А виявилося, що весь його успіх — це подачка від чоловіка жінки, яку він колись кинув і яку вчора називав невдахою.
І тепер ця жінка стане його начальницею.
Іронія долі в усій красі.
***
Через рік Марина справді стала однією з найкращих віцепрезидентів компанії. А Олег, як і пророкував Анатолій, пропрацював під її керівництвом лише три місяці, після чого подав заяву про звільнення. Кажуть, переїхав до іншого міста й більше в рідному селі не з’являвся.
Ті самі котлети, як у шкільній їдальні! У чому ж полягав їхній секрет? Рецептом поділилася кухарка