— Ти що, сам зібрався їхати? — Палич, він же Беркутенко, здивовано витріщився на Діму, наче не повірив власним вухам.
Вони зупинилися біля воріт кладовища, вийшовши з авто.
— А що такого? Думаєш, без мене не впораєтесь? Поїду, сам усе побачу, — відрізав Діма.
— Та ні, це не твій рівень. Я сам поїду. — Палич насупив брови й рішуче махнув рукою. — Не хвилюйся, в бійку не лізтиму, просто поспостерігаю збоку.
Діма з сумнівом похитав головою:
— Тобі вже не за статусом такі справи. Часи змінилися.
Палич, якого всі знали під цим прізвиськом, усміхнувся, згадуючи минуле:
— Думаєш, старі методи вже не працюють? Ще і як працюють. І, між іншим, безвідмовно.
— Зараз усе не так. Раніше життя було простішим. Бійки, розбірки, кров лилася рікою. А зараз? Хіба що когось трохи налякаємо, і то тихо, без зайвого галасу. Навіть по загривку нікому дати.
— Ех, не ті вже часи, — зітхнув Діма.
Та й самі вони вже не ті. Тепер вони були легальною фірмою з пафосною назвою — «Беркут». Але не тому, що звучить солідно, а тому, що їхнього шефа звали Беркутенко.
— Головне — щоб звучало солідно, — з легкою усмішкою зауважив Діма.
— Та кинь, це все фігня, — відмахнувся Палич. — Ми й досі займаємось особливими замовленнями, просто не виставляємо це напоказ. От, наприклад, нещодавно був один випадок.
— Який? — зацікавився Діма, зробивши крок ближче.
— Один тип вирішив помститися колишній, яка після розлучення зажила непогано. То листи їй писав, то погрози кидав, всякий бруд підкидав. Думав, вона не здогадається, хто це робить.
— І що, не зрозуміла? — уточнив Діма.
— Звісно, зрозуміла, він не надто розумний був. Ми його швидко обчислили. Телефон пробили. Жінка добре заплатила, попросила, щоб він більше й близько не з’являвся, — усміхнувся Палич. — Раніше б його просто стерли з лиця землі — і край. Але часи змінилися. — Він важко зітхнув і провів рукою по потилиці. — Якось тихо все стало. Навіть занадто.
З цими словами Палич попрямував углиб кладовища. Його невелика «свита» з трьох чоловіків розбрелася між могилами — кожен ішов навідати своїх.
Палич знав, навіщо він тут. Іноді він приїжджав до могили матері.
Коли він підійшов до її масивного, дорогого хреста, то завмер, втупившись у напис на табличці. Його дитинство було далеко не райдужним, і тепер він усе частіше згадував минуле. А що, якби все склалося інакше? Яким би він був?
— Учився б, сім’ю завів, на заводі працював би, пиво з друзями щоп’ятниці пив… — пробурмотів він собі під ніс.
Але спогади швидко повернули його в реальність. Мати Феді Беркутенка пила. Часто. Новий вітчим, що з’явився в їхньому домі, якось вирішив «виховати» пасинка. У результаті — зламана рука і два ребра. Після цього Федя опинився в лікарні, а потім його відправили в дитбудинок. Мати навідувалася рідко. Щоразу вона плакала, клялася, що забере його, але знову зникала на тижні. А він чекав.
— Вона була поганою матір’ю, але я її любив, — прошепотів він, наче виправдовуючись перед кимось.
Та одного разу Федя зрозумів: за ним ніхто не прийде. Ніхто не врятує. Тоді він почав виживати. Усвідомив, що тут виживають лише ті, хто вміє постояти за себе.
Федя намагався бути справедливим, не ліз у бійки без причини. Це допомогло йому зібрати навколо себе міцну компанію. Їх було небагато, але вони трималися одне за одного, як справжня родина.
Поліція не раз його затримувала, якось він навіть ночував у кладовці. Але Федя знав: варто показати слабкість — і повага зникне.
Коли вони вийшли з дитбудинку, їхня компанія залишилась разом. Щоправда, зараз багатьох уже не було в живих — вони знайшли спокій тут, на цьому ж кладовищі.
Федя довго не наважувався шукати матір. Але коли все ж приїхав на місце, де вони колись жили, побачив лише порожній барак із вибитими вікнами. Все було зруйновано, наче цього місця ніколи й не існувало.
Лише через п’ять років він серйозно зайнявся пошуками. Знайшов її швидко. Вона жила в будинку для людей з інвалідністю й перебувала у жахливому стані. Федя зробив усе, аби полегшити їй життя, але мати прожила лише пів року. Лікарі сказали, що винен алкоголь. Два інсульти, відмова печінки — організм просто не витримав.
Федя часто приходив на її могилу. Уже багато років тут стояв дорогий пам’ятник, а довкола завжди було чисто і доглянуто. Він не любив затримуватись надовго, але навідувався сюди регулярно. Якась невидима сила знову і знову вела його туди.
Трохи далі він помітив свіжу могилу. Схоже, когось збиралися ховати. Він уже хотів іти, але раптом зупинився. Десь зовсім поруч почувся дивний звук. То був чи то слабкий писк, чи дитячий плач. Цей звук ніяк не вписувався у звичну тишу кладовища.
— Що за чортівня? — пробурмотів він собі під ніс і тут же здогадався: — А-а-а! Напевно, у свіжу яму провалився собака або кошеня.
Таке тут траплялося нерідко. Бездомні тварини часто бродили цвинтарем у пошуках їжі або прихистку. Федя підійшов ближче і заглянув до ями. Але замість собаки чи цуцика він побачив там маленького хлопчика років шести! Брудного, наляканого, згорнутого в клубочок. Той тихо схлипував, ніби боявся, що його хтось почує.
— Ей, ти що там робиш?
Хлопчик здригнувся, підвів голову й подивився на Федю великими наляканими очима.
— Давай руку, — спокійно промовив Федя, простягаючи долоню вниз.
Хлопчина відразу вхопився за неї, міцно стиснувши пальці, ніби його порятунок залежав лише від цієї руки. Федя обережно підтягнув його нагору і поставив на ноги. Дитина тремтіла всім тілом, видно було, що він дуже змерз.
— Ти що там робив? Упав? — запитав Федя, знімаючи з себе куртку, яка точно не була для таких ситуацій.
Куртка коштувала, як вживана іномарка, але зараз це його зовсім не хвилювало. Він обережно загорнув хлопця в неї, намагаючись зігріти.
Хлопчик мовчки дивився на нього, зуби в нього цокотіли від холоду.
— Гаразд, ходімо до машини. Там зігрієшся, а потім розкажеш, хто ти і як сюди потрапив, — сказав Федя м’яким тоном, намагаючись не налякати дитину.
Хлопчик лише кивнув, не промовивши й слова. Федя уважно оглянув його, оцінив стан, а потім, не роздумуючи, підняв разом із курткою на руки.
— Ну ти, брате, зовсім змерз, — пробурмотів він, прямувавши до машини.
Федя посадив хлопця на переднє сидіння, сам сів за кермо й дістав з бардачка термос із чаєм. Минуло хвилин десять, перш ніж дитина почала трохи відходити. Тіло перестало тремтіти, і він нарешті зміг говорити. У цей час до машини підійшли люди, що приїхали з Федею.
— Що тут у вас? — здивовано запитав Діма, підходячи ближче.
— Ну, розповідай, що ти робив на кладовищі ввечері? — суворо, але без тиску поцікавився Федя, уважно дивлячись на хлопця.
— Я не ввечері… Я зранку прийшов, — тихо відповів хлопець, опустивши погляд. — У мами сьогодні день народження. Я просто хотів її навідати… Там завжди була стежка, а тепер — яма… Я впав.
Федя згадав, що в могилі лежав скромний букетик польових квітів.
— А хто тебе одного сюди пустив? — насупився він. — Батько?
— У мене нікого нема, — ледь чутно прошепотів хлопчик. — Я з дитбудинку. Мене не пускали до мами, а я втік. Дядьку, будь ласка, не віддавайте мене назад! Я краще тут залишуся… — Його голос здригнувся, і він поспішно додав: — Мене звати Женька. Я не боягуз! Я з усіма дружу! Просто… у нас вихователі злі, б’ють.
Федя насупився ще більше. Він знав, що таке буває. За його часів у дитбудинках теж ламали дітей, щоб ті були покірними.
— Так, Женько, життя в тебе не з легких, — задумливо сказав він. — Але що з тобою робити? Тут тебе залишити не можу.
Він обернувся до своїх товаришів, що стояли поруч із машиною.
— Ну що, хлопці? Місце є чи доведеться викручуватись? — примружився він.
— Є, звісно, — відгукнувся Діма, переглянувшись з іншими.
— Гаразд, поки що поживеш у мене, — сказав Федя, звертаючись до хлопця. — Але спершу доведеться навідати твій дитбудинок. Давно я там не був.
— І нас візьми, — вставив один із його друзів. — Треба глянути, що це за вихователі такі.
— Подивимось, — кивнув Федя. — Може, ще й дещо вирішимо.
Удома Федя швидко зрозумів, що якщо відправити Женьку у ванну, то вдягти йому буде нічого. Тому він дістав із шафи свою стару сорочку, а вранці вирішив поїхати до магазину по одяг. Але цього не знадобилося — хлопець, загорнувшись у теплу куртку, заснув прямо на дивані.
Вранці, поки Женька мився, Федя розмірковував, чим нагодувати хлопця, який, очевидно, голодував. Його думки перервав дзвінок у двері. Відчинивши, він побачив Дениса, одного зі своїх людей, з ким учора був на кладовищі.
— Щось сталося?
— Ні, Палич, усе нормально. Ми дорогою заїхали де треба. Вночі магазини зачинені, але щось знайшли. Хлопцеві ж нічого вдягнути.
Він простягнув пакет, і Федя заглянув усередину. Там лежали джинси, комплект білизни, спортивний костюм і нові кросівки. Усе виглядало добротним.
— Навіть не знаю, що сказати, — пробурмотів Федя, трохи розгубившись.
Він давно знав Дениса як замкнуту і холодну людину. Турбота про чужу дитину ніяк не вписувалась у його образ.
— Може, зайдеш? — запропонував Федя, лишаючи двері відчиненими.
— Ні, я додому. Спати хочу, — коротко кинув Денис, розвертаючись до машини.
Федя провів його поглядом, мимоволі поринаючи у спогади. Вони виросли разом у дитбудинку. Денис потрапив туди через трагедію. Його батьки втратили роботу, а борги завели їх у кримінал. У той фатальний день Денис залишився сиротою. Усі думали, що він ніколи не зможе створити родину або довіритись комусь настільки, щоб піклуватися про інших.
Тим часом із ванни вийшов Женька, загорнувшись у великий рушник.
— Тримай, — Федя простягнув пакет. — Хлопці принесли тобі одяг. Перевдягайся і заходь на кухню, будемо снідати.
Женька з’явився на кухні вже в новому вбранні. Його очі світилися, ніби вперше в житті він надів щось, що належить особисто йому.
— Усе таке… гарне, — прошепотів він, розглядаючи себе.
— А кросівки навіщо вдягнув? — усміхаючись, запитав Федя.
Хлопець опустив погляд, зніяковіло постукуючи носком по підлозі.
— Просто… — почав він, але замовк, ніби підбирав слова. — Просто я знаю, що мене скоро повернуть назад. А там усе це в мене відберуть. Хоч тут трохи поношу.
Федя насупився, стиснувши зуби. Він надто добре знав, як улаштоване життя в дитбудинку. Сильні завжди відбирають у слабших усе, що їм припаде до смаку. Він і Денис самі через це пройшли, поки не знайшли друзів і не згуртувались у свою команду.
Женька їв, а Федя сидів поруч, спостерігаючи за ним. Усередині щось стискалось, але він не міг зрозуміти, що саме. У нього ніколи не було дітей, і він ніколи про це не задумувався. Його життя і так здавалося йому повним і насиченим.
— Повернути його в дитбудинок можна будь-якої миті, — пробурмотів він собі під ніс. — Але чому б не влаштувати пацану кілька нормальних днів?
Вони дивилися мультики, замовили піцу й солодощі, і день пройшов весело й невимушено.
Наступного ранку, ближче до одинадцятої, Федя вирішив, що пора будити хлопця.
— Женько, вставай, а то все проспиш! — голосно крикнув він.
Хлопець різко підскочив, озираючись сонними очима.
— Що? Куди? — пробурмотів він, ще не до кінця прокинувшись.
— Гуляти підемо, — усміхнувшись, відповів Федя. — А в дитбудинок завтра поїдемо.
Вони вирушили до парку, і день промайнув непомітно. Там вони зустріли Дениса, який без зайвих слів приєднався до них. З боку це, напевно, виглядало дивно: двоє бородатих чоловіків з маленьким хлопцем катались на каруселях, сміялись і їли морозиво.
Коли повернулись додому, Женька трохи перекусив і відразу ж упав на диван, заснувши майже миттєво.
Федя довго не міг заснути. О третій ночі він вийшов на ґанок покурити й помітив, що Женька теж не спить.
— Гей, ти чого не спиш? — запитав він, присідаючи поруч.
Очі Женьки заблищали від сліз. Він заговорив, не піднімаючи голови:
— Я знаю, що ви завтра мене відвезете. Це правильно, я все розумію. Але хотів сказати… Якби в мене був тато, я б дуже хотів, щоб він був таким, як ви…
Він замовк, різко натягнув ковдру на голову і повернувся до стіни.
Федя залишився сидіти в темряві, потім підвівся й вийшов на ґанок. Довго стояв, дивлячись у нічне небо.
— Палич, поговорити треба, — почувся голос Дениса, коли він зайшов до кімнати, лишаючи двері прочиненими.
Денис давно працював у фірмі Феді, яку той вибудував із нуля. З невеличкої справи вона перетворилася на серйозну компанію. Зараз Федір сидів за масивним столом, перед ним стояла пляшка віскі, в якій залишилася лише половина. Коли він підняв погляд на Дениса, той уже сидів навпроти. А поряд у дверях застигли троє їхніх спільних друзів.
— Ти чого, Палич? Злий, як чорт. Та ще й п’єш щодня, — почав Денис, пильно дивлячись на Федю.
— Усе зі мною нормально.
— Та яке там нормально. Ми тут порадилися з хлопцями. Якщо ти Женьку не забереш, то це зробить хтось із нас.
Федя з гуркотом поставив стакан на стіл.
— Що ти верзеш? Куди я його заберу? А ви? Ви взагалі розумієте, що дитина — це не іграшка?
— Розуміємо. Саме тому й не можна залишати його там, де він зараз. Ти давно вже не бандит, ти дорослий мужик, підприємець. Чого ти боїшся?
Федя стиснув зуби та подивився на друга так, ніби той перейшов якусь межу.
— Думаєш, це так просто? — з роздратуванням запитав він.
— Думаю, що ти сам усе ускладнюєш. З того часу, як ти його повернув у дитбудинок, ти став іншим. Наче сам себе зжираєш. А хлопець — чудовий. І якщо ти раптом не одружишся — нічого страшного. Ми самі його виростимо. Зробимо з нього нормального мужика.
Запала важка тиша. Федя мовчав, здавалося, цілу вічність. Решта теж воліла не говорити нічого, даючи йому час. Нарешті він тяжко зітхнув, прибрав пляшку зі столу, потер обличчя руками й промовив:
— Знайдіть мені хорошого юриста.
— О, тепер інша справа.
Попри те, що Федір був забезпечений і мав зв’язки, оформлення опіки затягнулося на місяць. Він попросив усіх тримати це в таємниці від Женьки, щоб не давати йому зайвих надій. Федя знав: найгірше для дитини — це чекати й боятися, що нічого не вийде.
Та ось настав день, коли всі документи були готові. Федя вирішив, що в дитбудинок поїде не сам. З ним вирушили всі, хто допомагав йому в цій історії.
Він стояв у самому кінці довгого коридору, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Друзі стояли трохи осторонь, мовчки спостерігаючи за ним. Директорка пішла по Женьку, але її не було вже хвилин п’ятнадцять. Федя починав втрачати терпіння. Він зробив кілька кроків у бік кабінету, але різко зупинився, намагаючись узяти себе в руки.
І раптом у кінці коридору почулися легкі кроки. З’явилася директорка, а за нею — Женька. Хлопчик виглядав трохи розгубленим, але, побачивши Федю, завмер на місці, ніби боявся повірити своїм очам.
— Привіт, Женько, — тихо сказав Федя, намагаючись усміхнутися.
— Добрий день, — ледве чутно відповів хлопчик, не зрушуючи з місця.
— Я за тобою.
— За мною? — Женька здивовано підняв брови.
— Ну так. Візьмеш мене в тата?
Женька застиг на кілька секунд, а потім, ніби зірвавшись із місця, кинувся до нього. Він обійняв Федора за шию так міцно, що той ледве встояв на ногах.
— Я знав! Я знав, що ти прийдеш! Я так чекав! — Хлопець говорив швидко, ледь стримуючи сльози.
Федя обережно пригортав його до себе, відчуваючи, як клубок підступає до горла. Краєм ока він помітив, як його друзі, що стояли неподалік, крадькома витирали очі.
— Усе, Женько, їдемо додому, — сказав Федя, намагаючись говорити твердо. — У нас тепер попереду стільки всього!
Він обережно повів Женьку до машини, все ще обіймаючи його за плечі. І хоча почуття, які він відчував у цю мить, були для нього цілком новими, одне він знав напевно: він стане хорошим батьком. Він зробить усе, щоб Женька виріс достойною людиною.
На маму схожий, а на тата – не зовсім… Як виглядає батько Дана Балана і чим він займається