Іванко прокинувся раніше, ніж зазвичай. У кімнаті було темно і прохолодно, від вікна тягнуло холодом. Він підтягнув ковдру до підборіддя й на мить заплющив очі, але сон більше не приходив.
За вікном панував листопад — сірий і вогкий. Вулиці села опустіли, і здавалося, що сама природа готувалася до зимової сплячки. Вітер шарудів сухим листям на дорозі, а небо нависало низько і тяжко.
Іванко зітхнув і сів на ліжку.
— Пора вставати…
На кухні було тихо. Лише старий годинник у кутку ледь чутно відлічував час. Іванко кинув погляд на піч — вугілля давно погасло, і в домі стало холодно.
Він обережно заглянув у мамину кімнату. Вона лежала на ліжку, накрившись старою вовняною ковдрою. Її обличчя виглядало втомленим, а кашель не припинявся навіть уві сні.
— Мамо, як ти? — тихо запитав Іванко, щоб не розбудити сестру.
Мама відкрила очі й спробувала посміхнутися.
— Нічого, сину… Все добре.
Але Іванко бачив, що це була неправда. Її голос звучав слабко, а на чолі виступали краплі поту.
Він сів на край ліжка і взяв її за руку.
— Відпочивай, мамо. Я все зроблю.
Вона тяжко зітхнула й подивилася на сина.
— Тепер ти за головного.
Іванко кивнув. Він давно знав, що так буде. Коли мама захворіла, всі домашні турботи лягли на його плечі.
— Про себе не турбуйся. Головне — сестра і дім, — додала мама, гладячи його по голові.
— Я знаю, — тихо відповів Іванко.
У сусідній кімнаті спала Ксюша. Їй було шість років, і вона все ще вірила в казки. Її світле волосся розсипалося по подушці, а в руках вона міцно стискала старого плюшевого ведмедика.
Іванко тихенько зазирнув до кімнати й усміхнувся.
— Хай ще поспить…
Він повернувся на кухню, накинув стару куртку, яка вже стала йому замалою.
— Треба принести дрова, — подумав він.
Снігу ще не було, але мороз уже схоплював землю. Під ногами хрустіли тонкі кірки льоду, а подих перетворювався на білий пар.
Іванко взяв сокиру і попрямував до лісосмуги за селом. Мороз пробирав до кісток, але він не звертав на це уваги.
— Головне — не захворіти, — шепотів він собі.
Ліс зустрів його тишею.
Тут майже не було вітру, лише старі сосни поскрипували під легкими поривами. Іванко зупинився й оглянувся довкола. Цей ліс він знав змалечку — кожну стежину, кожне дерево.
Він обрав невелику соснову гілку й почав рубати її сокирою.
— Цього вистачить на день-два, — подумав він, збираючи гілки в оберемок.
Пальці змерзли, і сокира здавалася важкою. Але Іванко продовжував працювати. Він знав, що вдома його чекають мама і сестра.
Коли гілки були зібрані, він підняв оберемок і закинув його на плече.
— Тепер додому.
По дорозі додому Іванко зупинився на мить і поглянув на село. Хати стояли рядами, кожна з димарем, з якого підіймався сірий дим. Це було знаком життя.
Його будинок був останнім на вулиці — маленький, дерев’яний, із похиленим парканом. Але для Іванко це було найрідніше місце на світі.
Він підійшов до хвіртки й на мить затримався, щоб вдихнути морозне повітря.
— Ми впораємося, — прошепотів він. — Ми обов’язково впораємося.
Іванко відкрив хвіртку й увійшов на подвір’я, відчуваючи себе трохи дорослішим, ніж учора.
Хлопчик уже й забув, що в нього сьогодні день народження.
Ранок почався раніше, ніж завжди. Надягнувши стару куртку і валянки, він вийшов на подвір’я перевірити, чи вистачить дров у сараї. Надворі пахло першим снігом. Повітря було свіже, а все навколо здавалося тихим і спокійним.
— Ех, хоч би сніг випав до вечора, — подумав Іванко, витираючи ніс рукавом.
Дров у сараї залишилося небагато. Він узяв сокиру й вирушив до лісосмуги за селом. Роботи було багато, і думати про свята не було коли.
Коли він повернувся додому, на порозі його зустріла сестра Ксюша. Вона вже прокинулася і вовтузилася біля печі, намагаючись розпалити вогонь.
— Іванко, ти знаєш, який сьогодні день? — запитала вона з усмішкою.
— Знаю, — коротко відповів він, складаючи дрова біля печі.
Ксюша підійшла ближче й зазирнула йому в очі.
— Ти не радий?
Іванко усміхнувся сестрі, але усмішка вийшла сумною.
— Радісно, звісно… Просто справ багато.
Він кинув погляд на піч, у якій ледве теплився вогонь, і відчув, як стислося серце. Мама все ще хворіла, а грошей не було навіть на ліки, не кажучи вже про святковий стіл.
Ксюша насупилася. Вона відчувала, що братові важко, але не знала, як йому допомогти.
— Може, все-таки спечемо торт? — несміливо запропонувала вона.
Іванко лише похитав головою:
— Цукру нема. І борошна залишилося трохи.
Ксюша зітхнула й повернулася до печі.
Після сніданку Іванко вийшов у двір.
Він обійшов сарай, перевірив паркан і зазирнув у курник. Усе було в порядку. Але тривога не полишала його.
— Треба триматися, — тихо сказав він собі, зачиняючи двері сараю. — Я за головного.
Повертаючись додому, він раптом помітив щось дивне біля хвіртки.
— Кошик?
Іванко підійшов ближче. Великий плетений кошик стояв просто на снігу. Усередині були продукти: картопля, борошно, цукор. А зверху — акуратно упакований торт із кремовими трояндочками.
Хлопчик завмер на місці, не вірячи своїм очам.
— Хто це приніс? — пробурмотів він, озираючись навколо.
У цей момент він помітив сусідку бабу Люду, яка стояла біля паркану й махала йому рукою.
— З днем народження, Іванко!
Іванко завмер, а потім підійшов до паркану.
— Це ви?
— Ми всім селом вирішили допомогти вам, — усміхнулася баба Люда. — Знаємо, що вам зараз важко. От і подумали: нехай хоч день народження буде радісним.
Іванко не знав, що сказати.
— Але… я…
— Не соромся, Іванко, — лагідно сказала бабуся. — Ти хороший хлопчик, дбаєш про маму й сестру. А тепер настав час і нам про тебе подбати.
У Іванко защипало в очах. Він швидко витер сльози рукавом, але голос зрадливо тремтів:
— Дякую вам… Я не думав, що хтось пам’ятає.
Баба Люда підійшла ближче й поклала руку йому на плече.
— Добрі справи не забуваються. Ми всі це знаємо.
Іванко ще довго стояв біля паркану, дивлячись на кошик. Він відчував, як усередині розтає лід, і розумів: навіть у найважчі часи поруч завжди є ті, хто готовий допомогти.
Іванко обережно поставив кошик на кухонний стіл. Ззовні він здавався невеликим, але всередині було стільки всього потрібного: картопля, крупи, борошно, олія і навіть банка меду.
Але головне — там був торт. Справжній, святковий, із кремом і вишнями зверху.
— Дивися, Ксюша, торт! — радісно крикнув Іванко, розпаковуючи коробку.
Ксюша миттю з’явилася на кухні. Її очі засвітилися.
— Ой, це нам?
— Звісно, нам!
Вона заплескала в долоні, мало не впавши від радощів.
— А можна одразу спробувати? — спитала вона, підстрибуючи на місці.
Іванко засміявся:
— Звичайно. Сьогодні свято!
Він узяв ніж і акуратно нарізав торт на рівні шматочки. Крем приємно пахнув ваніллю, а вишні блищали, наче їх щойно зірвали з дерева.
— Чай будемо? — спитав Іванко, розставляючи чашки на стіл.
Ксюша кивнула, нетерпляче спостерігаючи, як він заварює чай.
— Як давно в нас такого не було… — тихо сказала вона, сідаючи за стіл.
Іванко теж це відчував. У домі давно не було святкового настрою. Усі думки лише про те, як звести кінці з кінцями.
Коли все було готово, Ксюша відкусила перший шматок торта й задоволено примружилася.
— Смачно!
У цей момент двері кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася мама. Вона була блідою й закутаною в стару теплу хустку.
— Що за шум?
— Мамо, подивися! Нам подарунок принесли!
Мама підійшла ближче й побачила кошик. Її очі наповнилися сльозами.
— Хто?
— Баба Люда і всі сусіди, — відповів Іванко. — Вони вирішили нам допомогти.
Мама сіла за стіл і, як у дитинстві, склала руки перед собою.
— Дякую вам, діти, — тихо сказала вона, дивлячись на своїх дітей. — Ви у мене найкращі.
Іванко глянув на маму й раптом зрозумів, що за останній час вона дуже змінилася. Хвороба забрала у неї сили, але в очах усе ще залишалися доброта і любов.
Він узяв її за руку.
— Ми впораємося, мамо. Чесно.
Мама стиснула його руку у відповідь.
— Я в цьому навіть не сумніваюся.
Чай був гарячим і міцним. Торт танув у роті.
— От би кожного дня так, — мрійливо сказала Ксюша, відламуючи ще один шматок.
— Буде, — упевнено сказав Іванко.
Він раптом відчув у собі сили. Наче кошик із продуктами приніс не лише їжу, але й надію на те, що все налагодиться.
— Ми впораємося, — повторив він подумки, дивлячись на сестру й маму.
Наступного дня Іванко, як зазвичай, пішов до колодязя по воду. Відро було важким, руки замерзли від холодного металу, але він крокував упевнено.
— Головне, щоб удома все було гаразд, — думав він, дивлячись на густу пару, що здіймалася від подиху.
Біля колодязя він побачив бабу Люду. Вона стояла, тримаючи відро, й виглядала трохи втомленою.
— Доброго дня! — привітався Іванко, підходячи ближче.
— О, Іванко, доброго дня, — усміхнулася бабуся. — А ти чого такий серйозний?
Іванко опустив погляд і тихо сказав:
— Хотів ще раз подякувати вам.
Баба Люда подивилася на нього уважно й примружилася.
— За що ж?
— За те, що ви не забули про мене.
— Ех ти, — похитала головою баба Люда. — Ми тебе ніколи не забували. Ти ж добрий хлопець. А добро, Іванко, завжди повертається.
Вона поплескала його по плечу й додала:
— Запам’ятай це.
Відтоді Іванко не сидів без діла.
Він носив воду бабі Люді й допомагав їй розпалювати піч. Одинокій бабі Марії носив дрова й іноді допомагав підмести подвір’я.
— Ох, Іванко, без тебе я б зовсім пропала, — дякувала йому баба Марія.
— Та що там, дрібниці, — відмахувався Іванко, але всередині йому було приємно чути добрі слова.
Іноді він доглядав за молодшими дітьми, поки їхні батьки працювали в полі.
— Ти наш справжній герой, Іванко, — жартували сусіди, бачачи, як він несе на руках одразу двох малюків.
Але сам Іванко так не думав.
— Я просто роблю те, що правильно, — казав він, усміхаючись.
Одного разу до нього підійшла Ксюша.
— Іванко, а ти завжди допомагатимеш людям?
— Звісно, буду.
— А чому?
Іванко замислився.
— Бо так треба, — відповів він. — Люди повинні піклуватися одне про одного.
Ксюша кивнула й тихо додала:
— Тоді і я буду допомагати.
Іванко усміхнувся й погладив сестру по голові.
— От і правильно. Добрі справи не забуваються.
Ці слова він запам’ятав надовго. Щоразу, повертаючись додому після чергової справи, він повторював їх подумки.
І щоразу, відкриваючи хвіртку, він відчував, як усередині стає тепліше.
— Головне — не забувати про доброту, — тихо казав Іванко, дивлячись на зимове небо. — Бо добро завжди повертається.