Моя дружина остаточно вивела мене з рівноваги. Довгі роки я мирився з її нестерпним характером, бо не хотів розбивати сім’ю, адже ми виховували двох дітей. І тільки нині второпав, як вправно вона всі ці роки мною керувала.
Зі Світланою я познайомився, коли мені щойно виповнилося 22. Я був у гарній фізичній формі, не курив, не пив спиртного, тож вирізнявся з-поміж однолітків. До того ж квартиру успадкував від дідуся. Тоді й гадки не мав про шлюб, бо зосередився на здобутті диплома та плануванні кар’єри.
Аж тут якось у колі друзів знову побачив Світлану. Вона була на чотири роки старша й чудово усвідомлювала, чого прагне від життя. Я й не схаменувся, як ми стали зустрічатися. Мої товариші дивувалися.
– Що ж ти в ній знайшов? У неї ж такий запальний норов, до сказу доведе.
– А хто з нас такий святий, як янгол?
Я не зважав на їхні застороги. Здавалося, по-справжньому закохався. До того ж Світлана мала звичку все тримати під своїм контролем, і мене це не дратувало. Незабаром вона сповістила, що чекає дитину, тож ми офіційно одружилися. Почали жити в моїй квартирі. Я працював, аби ні в чому дружина не потребувала, займався дитиною, допомагав у хатніх справах. Подяки не чув жодного разу. Натомість отримував безперервні дорікання.
– Ти геть ні на що не здатен. Поглянь на Толіка, чоловіка Марії: і телевізор кольоровий уже купив, і кухню осучаснив. А ти навіть старі меблі не відремонтуєш.
– Ну, придбаємо й ми новий телевізор. Наш, до речі, ще працює непогано.
– Краще мовчи, бо сором та й годі.
Особливо гірко було, коли на людях Світлана починала скаржитися на мене чи насміхатися, буцімто руки в мене ростуть не звідти. Я мало не зважився піти, але не міг покинути сина. І саме тоді з’ясувалося, що вона знову при надії.
Минали роки. Я горбатився на роботі без відпочинку, а дружина, яка мала все, тільки й знала, що принижувати мене. І от кілька років тому я дістав пенсію. Хоч і не покинув підробіток, та у свідомості щось перевернулося. Зрозумів це, коли раптово помер мій добрий приятель від інфаркту. Саме тоді я усвідомив, що життя коротке і не можна його прожити в постійній напрузі.
Якраз у цей час доля звела мене з Мариною. Вона лікарка, дуже добра і лагідна жінка, господарна й урівноважена — цілковита протилежність Світлані. Їй 52, розлучена, живе з дорослою донечкою та зятем. Ми почали зустрічатися потай. А кілька місяців тому я наважився на докорінну зміну: зібрався з силами й розповів дружині все, як є.
– Хочу розлучення. Наші діти виросли, я з тобою нещасливий.
– Ти думаєш, що я у захваті? Це ж я все життя тягнула тебе за собою. Ким ти будеш без мене?
– У мене з’явилася інша людина.
– І не соромно тобі у 63 роки за жінками бігати? Без грошей на тебе й поглянути нікому не буде.
– А хто знає…
– Чи, бува, не надумав мене з власної квартири витурити? Не вийде!
Отак я зібрав найважливіше й пішов геть. Усе нажите та житло лишив колишній дружині, бо не хотів влаштовувати суперечки за майно. Було страшно, адже в мене в кишені майже не залишилося грошей. Я прийшов до Марини й відверто пояснив, у якому становищі опинився.
– У мене порожні руки. Якщо тобі такий не потрібен — зрозумію.
– Маю пропозицію: переїхати на дачу. Хоч і далеко, зате автобус туди ходить регулярно, тож на роботу доберемося, а там уже побачимо.
Не передати словами, як я зрадів власній сміливості. Навіть не припускав, що життя може так обернутися. Єдине, що тривожить зараз, — діти образилися й уникають зі мною спілкування. Проте маю надію, що з часом вони все ж дадуть мені шанс і зрозуміють мій вибір.
А ви б зважилися на подібне рішення після 60 років? Чи вважаєте, що це було правильно?
Запропонувала подрузі тимчасово пожити в нашій квартирі, але потім мені довелося вигнати її з дому