Варя нервово постукувала пальцями по чашці з ромашковим чаєм. Такого повороту подій вона не очікувала. Ще тиждень тому все здавалося таким радісним — батьки нарешті здійснили мрію доньки, подарувавши їй із чоловіком власне житло. Двокімнатна квартира в новобудові, з просторою кухнею та балконом, що виходить у тихий двір. Хай не в центрі, але з гарною транспортною розв’язкою — ідеальний варіант для молодої сім’ї.
Чотири роки поневірянь по орендованих квартирах закінчилися. Чотири роки, коли доводилося економити на всьому, відкладаючи кожну копійку на початковий внесок, який, втім, залишався недосяжною мрією. Орендна плата з’їдала майже третину їхнього спільного доходу, а ціни на нерухомість росли швидше, ніж їхні заощадження.
Коли батько Варі подзвонив і повідомив про своє рішення допомогти, вона навіть розплакалася від щастя. Все раптом стало можливим — і власна кухня, і дитяча кімната для майбутнього малюка, і ніяких більше переїздів. Батьки довго збирали, щоб допомогти єдиній доньці. Варя знала, як важко їм це далося, і була безмежно вдячна.
Ілля, її чоловік, теж, здавалося, радів новині. Принаймні того вечора вони разом обговорювали, як облаштують нову квартиру, який ремонт зроблять, уявляли, як нарешті заведуть собаку — в орендованому житлі це було неможливо через умови договору.
Але щось змінилося. Варя не одразу це помітила. Спочатку Ілля став менше говорити про переїзд. Потім почав затримуватися на роботі. А коли Варя запропонувала поїхати подивитися шпалери для вітальні, чоловік відмахнувся: «Ще встигнемо».
З мрійливого й натхненного чоловіка він перетворився на задумливого й відстороненого. Немов між ними виросла невидима стіна. Варя списувала все на втому — у Іллі був складний період на роботі, новий проєкт, велика відповідальність. Але інтуїція підказувала — справа в чомусь іншому.
Вечір неділі. Запах свіжозвареної кави. Промені західного сонця, що пробиваються крізь тонкі штори зйомної однокімнатної квартири. Варя вирішила нарешті розібратися, що відбувається.
— Ілля, нам треба поговорити, — почала вона, сідаючи поряд із чоловіком на диван.
Чоловік відірвався від ноутбука, з зусиллям перемикаючи увагу:
— Що сталося?
— Це я хотіла запитати. Що сталося з тобою? Ти якийсь дивний останнім часом. З того моменту, як тато повідомив про квартиру.
Ілля зітхнув і закрив ноутбук.
— Я якраз хотів поговорити про це. Мені потрібно дещо тобі сказати, — в голосі чоловіка з’явилися напружені нотки.
Варю охопив холодний страх. Що могло бути не так із таким подарунком?
— Я не можу переїхати в цю квартиру, — сказав Ілля, дивлячись кудись повз дружину.
— Що? Чому? — Варя розгубилася. — Щось із документами? Чи з будинком? Ти щось дізнався?
— Ні, з квартирою все в порядку. Справа в мені.
Ілля встав і почав ходити кімнатою, немов збираючись із думками. Варя мовчки спостерігала, відчуваючи, як всередині наростає тривога.
— Розумієш, для мене це питання принципу, — нарешті сказав чоловік. — Чоловік повинен сам забезпечувати сім’ю житлом. Сам заробляти на квартиру. А не приймати такі дорогі подарунки від тестя з тещею.
Варя моргнула, намагаючись осмислити почуте.
— Почекай. Ти відмовляєшся від квартири, бо… зачеплена твоя гордість? — вона не могла повірити своїм вухам.
— Це не гордість, — Ілля знову зітхнув. — Я просто не відчуваю себе справжнім чоловіком, розумієш? Як я буду дивитися в очі твоїм батькам? Як зможу поважати себе? Що скажу своїм друзям, коли вони запитають, звідки у нас квартира?
— Скажеш правду! Що мої батьки вирішили допомогти нам, бо ми — сім’я. А сім’ї допомагають одне одному, — Варя відчула, як до горла підступає клубок.
— Це принизливо, — Ілля похитав головою. — Мої батьки ніколи нічого нам не дарували. Всього добилися самі.
— І що, тепер ми маємо відмовитися від допомоги моїх батьків лише тому, що твої не можуть або не хочуть допомагати? — Варя почала заводитися.
— Я цього не казав, — Ілля насупився. — Просто… я не хочу жити у квартирі, за яку не платив. Це неправильно.
Варя глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
— Гаразд. Я тебе почула. Але ми вже погодилися прийняти цей подарунок. Ми не можемо просто відмовитися зараз — це було б жахливою невдячністю щодо моїх батьків.
Ілля перестав ходити кімнатою й сів навпроти дружини.
— Я все продумав. Ми не будемо відмовлятися, — вимовив він із несподіваною рішучістю.
— Чудово! — з полегшенням видихнула Варя. — Отже, ми все-таки переїжджаємо?
— Не зовсім, — Ілля подивився їй прямо у вічі. — Ми віддамо квартиру моїй сестрі.
Варя відчула, ніби кімната попливла перед очима.
— Що ти сказав? — перепитала вона, сподіваючись, що почула неправильно.
— Ми віддамо квартиру Каті. У неї двоє дітей, вони з чоловіком досі туляться в однокімнатній квартирі, їм ця допомога потрібніша.
Варя ледве стрималася, щоб не підскочити з дивана.
— Ілля, ти при своєму розумі? Це квартира, яку купили МОЇ батьки. Для НАС. Яке вона має відношення до твоєї сестри?
— Розумієш, — Ілля заговорив тим особливим, розважливим тоном, який завжди дратував Варю, — ми ще молоді, у нас усе попереду. Ми зможемо самі заробити на житло. А Катя з Дімою та дітьми…
— Стоп, — Варя підняла руку. — Ти вже обговорював це з ними? З Катею і Дімою?
Ілля зам’явся.
— Не зовсім… Я говорив із мамою.
— Із твоєю мамою? — Варя відчула, як усередині закипає злість. — Тобто ти обговорював НАШУ квартиру зі своєю матір’ю, але не зі мною?
— Я просто запитав її поради!
— І що ж порадила Галина Михайлівна? — Варя вже знала відповідь.
— Мама сказала, що чоловік має сам забезпечувати сім’ю житлом. І що не можна жити на всьому готовому, тим більше у квартирі, купленій не нашими зусиллями, а чужими людьми.
— Чужими людьми?! — Варя не витримала й підскочила. — Ти називаєш моїх батьків чужими людьми?
— Я не це мав на увазі, — Ілля теж підвівся. — Просто сам принцип. А ще мама сказала, що якщо ми справді не хочемо квартиру, то краще віддати її Каті. Їй зараз важче з двома маленькими дітьми.
— А мені, значить, легко? — Варя відчувала, як її трясе від обурення. — Ми чотири роки орендуємо квартиру, щомісяця віддаємо третину зарплати. І весь час чекаємо, коли нарешті назбираємо на своє. І ось, коли мрія майже здійснилася, ти раптом вирішив, що якісь абстрактні принципи важливіші за наше майбутнє?
— Це не абстрактні принципи! — Ілля підвищив голос. — Це чоловіча гордість. Я не хочу бути альфонсом, який живе за рахунок тестя і тещі.
— Альфонсом?! — Варя не вірила своїм вухам. — Прийняти допомогу батьків — це означає бути альфонсом?
— Ти не розумієш, — Ілля знову почав ходити кімнатою. — Для мене важливо знати, що я сам усього досяг. Що я справжній чоловік, здатний забезпечити свою сім’ю.
— Справжній чоловік думає про добробут своєї родини, а не про те, що скажуть мама і друзі!
Ілля проігнорував цей випад.
— До того ж у нас же немає дітей. А в Каті двоє. Їм потрібніше.
— Ми планували дитину! — Варя відчула, як на очі навертаються сльози. — Саме тому, що нарешті з’явилася можливість жити у власній квартирі.
— Ми все одно заведемо дітей, просто трохи пізніше, коли самі купимо житло.
— Ти серйозно хочеш віддати МОЮ квартиру своїй сестрі, щоб не почуватися приниженим? — Варя пильно дивилася на чоловіка.
— Ну а як інакше? — Ілля розвів руками. — Ми ж самі маємо всього досягти, а не жити на подачки!
Варя кілька секунд мовчки дивилася на чоловіка, намагаючись усвідомити весь абсурд ситуації.
Щось клацнуло в її голові. Немов тумблер перемкнувся з положення «терпіти» на положення «діяти». Дивно, але гнів зник, поступившись місцем крижаному спокою. Вона підвелася з дивана, не кажучи ні слова.
— Варя? — Ілля подивився на дружину занепокоєно. — Чому ти мовчиш?
Варя підійшла до шафи, дістала звідти теку з документами й повернулася до чоловіка. Вона акуратно виклала папери на журнальний столик і вирівняла стопку.
— Подивися уважно, — тихо сказала вона.
Ілля насупився, але взяв документи в руки. Свідоцтво про право власності. Технічний паспорт. Витяг із реєстру. У графі «Власник» всюди значилося: «Архипова Варвара Олексіївна».
— Почекай… — Ілля перегорнув документи ще раз, ніби сподіваючись знайти щось інше. — Квартира оформлена тільки на тебе?
— Так, — кивнула Варя. — Тато наполіг. Сказав, що власність має бути чітко визначена.
— Але чому ти не сказала? — Ілля подивився на неї з образою. — Я думав, що нас вписали обох!
— А що б це змінило? — Варя схрестила руки на грудях. — Навіть якби ми були співвласниками, ти все одно хотів віддати квартиру Каті.
— Але ж ти розумієш, що ми сім’я? — обурився Ілля. — Ми повинні вирішувати такі речі разом!
— Разом? — Варя гірко всміхнулася. — Ти не радився зі мною, коли вирішив віддати НАШУ квартиру своїй сестрі. Ти навіть не обговорив зі мною свої сумніви. Ти просто поставив мене перед фактом.
Ілля опустив голову, але за секунду знову підняв її:
— Це несправедливо! Ти приховала від мене, що є єдиною власницею!
— А я мала тобі звітувати? — Варя відчула, як спокій змінюється втомою. — Знаєш, я тільки зараз зрозуміла, чому тато наполіг на цьому. Він тоді сказав: «Варю, на всякий випадок. Довіряй, але перевіряй». Я тоді образилася. А зараз вдячна.
Варя підійшла до шафи й витягла з-під ліжка дорожню сумку. Ілля стежив за її рухами з подивом.
— Що ти робиш?
— Збираю речі, — Варя почала методично складати одяг. — Переїжджаю.
— Куди? — Ілля розгублено кліпав.
— У свою квартиру, — відповіла Варя, не припиняючи збори. — Квартиру, яку мої батьки купили для мене. Не для твоєї сестри, не для твоєї матері. Для мене.
— Ти йдеш? — Ілля встав із дивана. — Ось так просто, через одну суперечку?
— Це не суперечка, Ілля. Це показник того, як ти ставишся до нашої сім’ї. Ти готовий поставити бажання своєї матері та сестри вище за наші потреби. Ти кажеш, що чоловік має сам усе забезпечувати, але при цьому спокійно перекидаєш на мене оплату оренди, коли в тебе не вистачає грошей.
— Це було двічі! — обурився Ілля. — І я все повернув!
Варя похитала головою й продовжила складати речі.
— Справа не в грошах. Річ у тому, що ти вимагаєш від мене повної довіри, але сам її не даєш. Раз чоловік має сам заробити на своє житло, ось тобі шанс почати. Я поїду у свою нову квартиру. Мені набридло мотатися по орендованих.
— Варя, ти не можеш просто піти! — Ілля почав дратуватися. — Нам потрібно все спокійно обговорити.
— Ми тільки що обговорювали. І ти висловив свою позицію гранично ясно. Допомога від моїх батьків — це принизливо. Жити у квартирі, яку вони подарували, — значить бути альфонсом. Ну то й живи на орендованій. Пишайся собою. А коли-небудь накопичиш на свою.
Ілля дивився на дружину, відкриваючи й закриваючи рот, як риба, викинута на берег. Потім схопив телефон.
— Я мамі зателефоную!
— Навіщо? — Варя застебнула сумку. — Щоб вона підказала, як переконати мене віддати квартиру твоїй сестрі?
Але Ілля вже набирав номер. Варя похитала головою й продовжила збори. З трубки почувся голос Галини Михайлівни. Ілля схвильовано заговорив:
— Мам, тут проблема… Виявляється, квартира оформлена тільки на Варю! І вона тепер збирає речі, каже, що переїжджає, а мене залишає тут! Що робити?
Варя не чула слів свекрухи, але по зміненому обличчю Іллі зрозуміла, що Галина Михайлівна явно не на її боці.
— Так, так, розумію… Ні, звичайно, не здамся! — Ілля кивав у такт словам матері. — Добре, мамо, я передзвоню.
Він закінчив розмову й повернувся до Варі з рішучим виглядом.
— Мама сказала, що ти просто шантажуєш мене, щоб я погодився переїхати в цю квартиру. І що якщо я прогнусь, то все життя буду підкаблучником.
— Як зручно, що твоя мама завжди знає, що я думаю, навіть краще, ніж я сама, — усміхнулася Варя. — Але знаєш, мене не хвилює, що думає твоя мати. Мене хвилює, що ти готовий віддати подарунок моїх батьків своїй сестрі, причому навіть не порадившись зі мною.
— Я всього лише хотів допомогти Каті! — вигукнув Ілля. — У неї двоє дітей, їм важко!
— Це дуже шляхетно, — кивнула Варя. — Але допомагати можна зі своєї кишені, а не з чужої. Ти міг би допомогти Каті грошима на перший внесок за іпотеку. Але ти пропонуєш просто взяти й віддати їй те, що тобі не належить.
Ілля роздратовано махнув рукою.
— Не перекручуй! Я сказав, що мені неприємно жити у квартирі, купленій твоїми батьками. Що в цьому поганого?
— Нічого. Це твоє право, — Варя знизала плечима. — Але тоді не претендуй на розпорядження цією квартирою. Не хочеш жити — не живи. Але й вирішувати її долю не тобі.
Варя взяла сумку, закинула її на плече й направилася до виходу. Ілля перегородив їй шлях.
— Ти не можеш просто піти!
— Можу, — спокійно відповіла Варя. — І йду. Мені потрібно подумати. І тобі теж.
— Про що тут думати? — Ілля сплеснув руками. — Ти влаштовуєш істерику через пару фраз!
— Ні, Ілля. Це не істерика. Це рішення. Я не хочу жити з людиною, яка ставить своє его вище за наше майбутнє. Яка готова відмовитися від шансу на краще життя заради якихось середньовічних уявлень про чоловічу гордість.
Варя акуратно відсунула Іллю й указала на двері.
— Тобі краще піти.
— Що? — Ілля аж захлинувся від здивування. — Це ж наша орендована квартира!
— Так, але договір оренди оформлений на мене, — нагадала Варя. — І платив ти за неї востаннє пів року тому. Тож якщо вже говорити принципово, ця квартира теж «моя» до кінця місяця.
Ілля стояв, ошелешений таким поворотом. Він ніколи не бачив Варю настільки рішучою та холодною.
— І що мені тепер, на вулицю йти? — запитав він нарешті.
— Збирай речі, я дам тобі час до завтра, — відповіла Варя. — Можеш пожити у мами або у Каті. Раз їй так потрібна допомога.
Ілля відкрив рота, щоб заперечити, але замовк, побачивши вираз обличчя Варі. Мовчки схопив куртку й вийшов, голосно грюкнувши дверима.
Залишившись одна, Варя опустилася на диван і нарешті дала волю сльозам. Не так вона уявляла собі закінчення цієї розмови. Але чомусь не відчувала жалю. Тільки втому й дивне полегшення.
Через тиждень, коли емоції трохи вляглися, Варя зателефонувала батькам і все їм розповіла. Батько спочатку розсердився, але потім сказав, що пишається її рішенням. «Не дозволяй нікому користуватися твоєю добротою, Варю. Ти все зробила правильно».
Ілля намагався помиритися. Приходив із квітами, вибачався, казав, що погарячкував. Але щоразу в розмові проскакували фрази на кшталт «може, знайдемо компроміс». І Варя розуміла — нічого не змінилося.
За три місяці після розставання Варя нарешті закінчила ремонт у новій квартирі й повністю переїхала. Розставила меблі, повісила картини, завела кішку — все, як давно мріяла. Щоранку, прокидаючись у своїй спальні, вона раділа, що не впустила в цей дім тих, хто не цінує її та її сім’ю.
А коли через пів року випадково зустріла Іллю в супермаркеті, він сам відвів очі. Від подруг Варя дізналася, що його сестра Катя таки розлучилася з чоловіком і повернулася з дітьми до матері. А Ілля тепер орендує кімнату в комуналці й відкладає на перший внесок. Гордий і незалежний.
Варя зрозуміла: якщо чоловік готовий відмовитися від стабільності заради своїх комплексів — нехай живе з ними, але вже без неї.
Зрада й підлість рідних — ось що чекало на Поліну на третій день після пологів. Але вони й гадки не мали, що зробить юна мама