Мама пішла ще в середу вдень, суворо попередивши, щоб донька не виходила надвір. Коли Поліна вкладалася спати, у печі ще залишалося трохи тепла, але вранці в оселі стало зовсім зимно.
Матері не було. Дівчинка вислизнула з-під ковдри, натягнула валянки та побрела на кухню. Все залишилося, як і раніше.
На столі стояла каструля, вкрита кіптявою. Поліна добре пам’ятала: всередині лишалися дві картоплини – вчора ввечері вона вже з’їла половину. Біля дверей стояло відро майже доверху наповнене водою.
Дівчинка взяла одну картоплину, очистила її, вмочила в сіль і запила холодною водою. З підлоги тягнуло сирістю та протягом, тому вона знову забралася в ліжко.
Поліна лежала, вслухаючись у звуки з вулиці. Вона чекала, коли скрипне хвіртка, коли нарешті повернеться мама. Тоді вона розтопить піч, будинок наповниться теплом. Вона зварить картоплю, висипле її на стіл, а Поліна кататиме гарячі бульби, щоб швидше охололи.
Минулого разу мама принесла два пиріжки з капустою. Дівчинка з’їла їх, запиваючи гарячим чаєм. Тепер не було ні пиріжків, ні чаю. А найгірше – на вулиці вже сутеніло, а мами все ще не було.
Голод не давав спокою, тому Поліна доїла останню картоплину, зробила ковток води й поставила кухоль біля ліжка. Потім натягнула мамину стару кофту, загорнулася в ковдру і знову спробувала заснути.
Ніч уже вкрила вулицю, а в хаті холод проникав у кожен куточок. Шестирічна дівчинка лежала, тремтячи, і чекала, коли ж повернеться її мама.
Вранці нічого не змінилося – стало ще холодніше, а їжі вже не було зовсім.
Поліна вийшла в коридор, принесла з дровника п’ять полін – довелося ходити двічі. Потім підтягнула табуретку до печі, вилізла на неї й спробувала кочергою відкрити заслінку. Спочатку нічого не виходило – згори посипалася сажа та пил.
Поліна добре запам’ятала, як мама розпалює піч, тому вирішила повторити все так само. Вона поклала два поліна, між ними встромила зім’яті газетні сторінки, зверху додала сухий берест і ще одне поліно. Запалений папір одразу зайнявся. Коли полум’я розгорілося, вона підкинула ще кілька дров і зачинила дверцята.
Далі вона дістала десяток картоплин, помила їх, склала у чавун, залила водою й, підставивши табуретку, засунула його в піч.
Поліна відчувала втому, але помітила, що в хаті стало трохи тепліше. Тепер залишалося лише дочекатися, поки приміщення добре нагріється, а картопля звариться.
Колись у неї був тато, але його вона майже не пам’ятала. Якось він просто зібрав свої речі й поїхав у місто. Бабуся завжди казала, що мати часто ходила до подруг і «заливала очі».
Коли бабуся була жива, все було інакше. В хаті завжди панували чистота й затишок, а повітря наповнював аромат свіжої випічки. Вона часто пекла пироги – з капустою, морквою, ягодами.
А ще бабуся варила пшоняну кашу, ставила перед Поліною тарілку, а поряд – кухоль теплого молока.
Колись у них був телевізор. Дівчинка любила дивитися мультики, а бабуся – довгі серіали, які вона називала «кінофільмами».
Після смерті бабусі все змінилося. Мама йшла зранку, поверталася пізно вночі, коли Поліна вже спала. Часто в хаті не було нічого їстівного, і вона задовольнялася лише вареною картоплею або шматком хліба.
Минулої весни мати не посадила город, тому цього року картоплі майже не було. Куди зник телевізор, дівчинка не знала. Так надовго, як цього разу, мама ще ніколи не зникала.
Зрештою, у хаті стало трохи тепліше, а картопля нарешті зварилася. Поліна відкрила шафку на кухні й знайшла пляшку з соняшниковою олією. Рідини залишалося зовсім мало – лише ложка. Але навіть така невелика кількість зробила гарячу картоплю значно смачнішою, ніж холодну без нічого.
Полінка заварила у кружці сушене листя малини, зробила кілька обережних ковтків гарячого настою, і приємне тепло огорнуло її тіло. Вона скинула мамину стару толстовку, згорнулася калачиком на ліжку й невдовзі задрімала.
Її розбудив неочікуваний шум. У кімнаті хтось розмовляв – знайомі голоси баби Маші та діда Єгора впереміш звучали з голосом незнайомого чоловіка.
– Захарівно, – звернувся чужинець до баби Маші, – поки що візьми дівчинку до себе. Батькові вже передали звістку, він приїде в неділю.
Незабаром тут будуть слідчий і лікар. Я поки залишуся, дочекаюся їх.
Баба Маша обвела поглядом кімнату, шукаючи для Полінки якийсь одяг, але нічого підходящого не знайшла. Зрештою, вона знову натягнула на дівчинку материн светр, а зверху закутала її в бабусину хустку.
Коли вони вийшли у коридор, Полінка помітила щось накрите двома мішками біля дровника. З-під одного визирала нога у маминому черевику.
Баба Маша забрала дівчинку до себе й попросила чоловіка натопити лазню. Вона ретельно її викупала, старанно прогріла березовим віником, потім загорнула у великий рушник і посадила у передбаннику, велівши трохи почекати. За якийсь час повернулася з чистим одягом.
Полінка сиділа за столом у тепленькій байковій піжамі та м’яких вовняних шкарпетках. На її голові була біла хустка в блакитні цяточки. Перед дівчинкою стояла тарілка з гарячим ароматним борщем.
До кімнати зайшла жінка, кинула на Полінку погляд і тяжко зітхнула.
– Ось, Маріє Захарівно, – простягнула вона бабі Маші пакет із речами, – для дитини. Мої вже виросли, є навіть зимова курточка. Біда страшна…
– Дякую, Катю, – відповіла баба Маша й обернулася до Полінки: – Поїла? Ну то ходімо, я тобі в іншій кімнаті мультики увімкну.
Наступного дня, а потім і ще кілька днів поспіль до Марії Захарівни заходили жінки. Із їхніх розмов Полінка зрозуміла, що маму знайшли в заметі замерзлою, і сталося це зовсім випадково. А ще – хтось повідомив її батькові, і він уже їде.
Дівчинці було шкода матір. Вона сумувала за нею, а ночами нишком плакала, сховавшись під ковдру, щоб ніхто не почув.
Невдовзі приїхав батько. Полінка з цікавістю розглядала високого темноволосого чоловіка, якого майже не пам’ятала. Вона відчувала перед ним незрозумілу тривогу, тому трималася трохи осторонь. Чоловік теж уважно вдивлявся в її обличчя, а коли знайомився, лише раз несміливо провів рукою по її волоссю.
Батько не міг залишатися надовго, тож вони вирушили вже наступного ранку. Перед від’їздом він зачинив віконниці, забив дошками двері та вікна й попросив сусідів доглянути за будинком.
Перед прощанням баба Маша сказала дівчинці:
– У твого батька є дружина – Валентина. Вона буде тобі за матір. Ти її слухайся, не сперечайся, допомагай по господарству. Тоді вона прийме тебе. Іншого дому в тебе немає.
Але Валентина так і не змогла полюбити Поліну. Власних дітей у жінки не було, і, мабуть, вона не знала, що таке материнська любов. Проте й кривдити дівчинку не мала наміру. Вона лише стежила, щоб та завжди була чисто й охайно вдягнена, хоч нові речі купувала рідко – здебільшого Поліна носила те, що приносили знайомі або колеги Валентини.
Щойно дівчинка з’явилася в будинку, Валентина відразу вирішила віддати її до садка. Щоранку вона приводила Поліну, а ввечері забирала додому. Дівчинка не завдавала клопоту – вона просто мовчки сиділа у своїй кімнаті, малювала або дивилася у вікно, поки Валентина займалася хатніми справами.
Батько теж рідко розмовляв із нею. Він вважав, що забезпечує її всім необхідним – дах над головою, їжа, одяг. А що ще потрібно дитині?
Коли Поліна пішла до школи, вона не створювала проблем ні батькові, ні Валентині. Навчалася посередньо – здебільшого отримувала четвірки, а з точних наук ледве витягувала на трійки. Учителі зазначали, що дівчинка старається, але математика, фізика та хімія даються їй непросто.
Зате на уроках праці вона не мала рівних. Особливо їй вдавалося шиття, в’язання та вишивка. Навіть учителька дивувалася її вправності. Ольга Юріївна тільки показувала новий шов чи візерунок, а Поліна одразу повторювала, наче давно це вміла.
Так минали дні Поліни у батьковому домі. З десяти років вона вже самостійно стежила за порядком у квартирі, могла випрасувати гору білизни, а з тринадцяти готувала їжу для всієї родини. Її спілкування з Валентиною зводилося лише до коротких розмов про хатні справи, але дівчина не прагнула більшого.
Батько був задоволений: вдома панував лад, не було підліткових криз і непокори, про які він чув від знайомих, що мали дочок. Мовчазність і зосередженість Поліни він вважав просто частиною її характеру.
Коли вона закінчила дев’ятий клас, то твердо заявила, що хоче вступити до коледжу, аби опанувати професію кравчині. Батько пішов із нею до промислово-економічного училища, вони подали документи, і з осені Поліна розпочала навчання.
Як і раніше, вона дбала про домашній затишок, але тепер ще й навчилася шити. У комірчині стояла стара швейна машинка, яка належала Валентині. Поліна відремонтувала її й відтоді без зусиль могла підрубити рушники, пошити нові фіранки або полагодити одяг. Незабаром про її вміння дізналися сусіди – одним треба було вкоротити штани, інші просили пошити постільну білизну незвичного розміру. За свою роботу дівчина брала символічну плату й усі гроші відкладала.
Три роки промайнули непомітно. Поліна завершила навчання й відзначила своє вісімнадцятиріччя.
Якось вона здивувала батька своїм рішенням.
– У тебе тут усе є! Чому ти хочеш поїхати? – здивувався він.
– Я вдячна за все, що ви для мене зробили, але далі хочу йти власним шляхом, – спокійно відповіла вона.
Коли Поліна повернулася в рідне село, воно виглядало зовсім інакше. Якщо багато населених пунктів поступово занепадали, то це, навпаки, розросталося. Тут проклали нову дорогу, почали зводити сучасні будинки, приїхало чимало нових жителів.
Колись її стара хата здавалася величезною, а тепер губилася серед великих, добротних котеджів. Але кілька будинків залишилися такими ж, як у її спогадах. Ось стоїть дім баби Маші, а поруч – оселя діда Єгора. «Цікаво, чи вони ще живі?» – подумала Поліна.
Вона відчинила хвіртку, і стара іржава завіса протяжно рипнула – так само як колись у дитинстві, коли вона, закутавшись у ковдру, прислухалася до цього звуку, сподіваючись, що повернулася мама.
Поліна піднялася на ґанок. «Сюди без інструментів не зайдеш», – відзначила подумки.
Залишивши речі біля порога, вона попрямувала до баби Маші. Увійшла у двір і побачила літню жінку, яка неквапливо прополювала клумбу.
– Добрий день, – привіталася Поліна.
Жінка випросталася, поглянула уважніше.
– І тобі доброго дня, – відповіла вона. – Обличчя знайоме… Ти хто?
– Це я, Поліна, – тихо мовила дівчина.
– Ой лишенько, невже Полінка? – вигукнула баба Маша. – І як же ти на матір схожа! Повернулася-таки!
– Так, але в хату не можу потрапити – вікна й двері забиті дошками. Чи не знайдеться у вас чогось, щоб їх віддерти?
– Хвилинку, зачекай! – сказала жінка й покликала: – Захаре! Йди-но сюди!
На ґанок вийшов молодий чоловік років двадцяти.
– Онуку, бери інструмент, допоможи сусідці двері відчинити.
Минуло не більше години, й усі вікна та двері було відкрито. Поліна зробила крок усередину будинку, якого не бачила дванадцять років. Ось тут, у коридорі, востаннє лежала її мама. Тоді вона побачила лише її ноги в коричневих черевиках зі зношеними носками.
Ось її старе дитяче ліжко, на якому вона колись грілася під стьобаною ковдрою. Відро, чавун, закопчена каструля… Усе виглядало так, ніби тут ніколи нічого не змінювалося.
Поліна пригадала слова баби Маші: «Поводься добре – і тебе любитимуть. Іншого дому в тебе немає».
«Як це – немає? Ось він, мій дім! Старий, занедбаний, але рідний! – подумала вона. – Тут я буду щаслива».
Наступний тиждень пройшов у постійній роботі: Поліна відмивала вікна, прала, чистила меблі, фарбувала стіни. У сусідньому селі знайшла майстра, який прочистив димохід і відремонтував піч. Вона побілила її, винесла купу старого мотлоху з комори, навела лад на горищі, повісила нові фіранки.
Захар допоміг їй зміцнити ґанок і полагодити похилений у кількох місцях паркан.
Протягом цього часу до її дому заходили місцеві жителі – ті, хто ще пам’ятав її та її матір. Люди не переставали дивуватися, як дівчина, яка виросла у великому місті, вирішила повернутися сюди, у рідне село, де минуло її дитинство.
Її батько, мабуть, не впізнав би доньку, яка колись була тихою і замкнутою. Тепер на її обличчі майже завжди сяяла усмішка. Вона стала відкритою, приязною, легко знаходила спільну мову з односельцями.
Один із місцевих трактористів допоміг їй впорядкувати город – зорав ділянку, підготувавши землю до посадки. Хоча час для цього вже минув, за порадою Марії Захарівни Поліна все ж висадила хоч щось і привела до ладу старі кущі малини та смородини.
– Не переймайся, цього року багато не збереш, а наступного вже зробиш усе як слід, – підбадьорювала її баба Маша.
Коли у хаті нарешті запанував затишок, Поліна вирішила знайти роботу. Поки що працювати за спеціальністю не було можливості – у селі не було ательє, а власної швейної машинки вона ще не мала. Тож вона влаштувалася на пошту. Але не сидіти за прилавком – її обов’язком стало розвозити листи та газети у навколишні села.
Їй видали службовий велосипед, і щоранку вона вирушала в дорогу: до одного села – два кілометри, до іншого – три.
Першу зарплату вона витратила на швейну машинку, а з наступного заробітку купила оверлок. Спочатку шила тільки для себе, але поступово люди дізналися про її майстерність. Замовлень було небагато – село не місто, – але поступово почали приходити навіть мешканці сусідніх сіл. Хтось приносив одяг на ремонт, інші просили пошити постільну білизну або новий одяг.
Минуло кілька років, і тепер пошту розносив уже інший листоноша – Поліна більше не потребувала цієї роботи. Вирощений на городі врожай та швейна справа приносили їй достатній прибуток. Тим більше, що останнім часом їздити на велосипеді ставало дедалі важче – вони із Захаром, за якого Поліна вийшла заміж, чекали на дитину.
З батьком і Валентиною вона підтримувала зв’язок. Вони приїжджали на весілля, пропонували Поліні з чоловіком переїхати до міста, запрошували жити разом із ними. Але дівчина лише усміхнулася й спокійно відповіла:
– Мій дім – тут.
Чому сон на лівому боці може позитивно впливати на ваше здоров’я