За вікном мрячив неприємний дощ, коли ми з Віктором під’їхали до нотаріальної контори. Сіра будівля, сірий день — здавалося, сама природа передчувала, що сьогодні все піде шкереберть.
Я спостерігала, як Віктор нервово постукує пальцями по керму, вимкнувши двигун.
— Ну що, йдемо? — спитав він, обернувшись до мене. — Час розібратися з тією спадщиною.
Я кивнула. Здавалося, нічого складного — просто формальність. Батько помер три місяці тому, і ось, нарешті, документи готові. Підписати — і можна жити далі.
У приймальні пахло канцелярією й парфумами секретарки — молоденької дівчини з високим хвостом і яскравою помадою. Вона мило усміхнулась:
— Нотаріус вас чекає. Проходьте.
Кабінет виявився тісним, із високими книжковими шафами. Нотаріус Степан Аркадійович, повненький чоловік в окулярах із тонкою оправою, підвівся з-за столу.
— Анно Петрівно, Вікторе Сергійовичу, радий вас бачити. Сідайте, будь ласка. Документи вже підготовлені.
Серце чомусь тьохнуло. У мене раптом виникло безглузде бажання схопити Віктора за руку й утекти звідси. Але я стрималась і сіла в крісло. Віктор сів поруч, трохи подавшись уперед — він завжди так робив, коли нервував.
— Отже, — Степан Аркадійович розклав перед нами папери, — заповіт Петра Олексійовича Соколова, згідно з яким будинок за адресою… переходить у власність доньки, Анни Петрівни Соколової, нині Ковальової. Все правильно?
— Так, — кивнула я, відчуваючи, як пересихає в роті.
Віктор взяв документи й почав переглядати. Я бачила, як його погляд пробігає рядками, потім сповільнюється, повертається до початку. Спочатку його обличчя нічого не виражало, потім я помітила зморшку між бровами, яка з кожною секундою ставала глибшою. Він перегорнув сторінку, потім ще одну, знову повернувся до першої.
— Щось не так? — спитала я, хоча чудово знала, в чому річ.
Віктор підвів на мене погляд — і мене, наче холодною водою облило. Я ніколи не бачила в його очах такого погляду — порожнього й водночас пекучого.
— Це помилка, — звернувся він до нотаріуса. Голос був глухий, ніби чужий. — Де моя частка? Тут усе оформлено лише на Анну.
Всередині в мене все обірвалося. Ось він, момент істини.
Нотаріус покашляв і зняв окуляри, почав протирати їх хустинкою — вічний жест людини, якій незручно.
— У заповіті чітко зазначено, що будинок повністю переходить до Анни Петрівни. Такою була воля Петра Олексійовича.
Пауза. Тиша в кабінеті стала густою, як кисіль. Я фізично відчула, як Віктор повільно повертається до мене — ніби в уповільненій зйомці.
— Ти знала?
Два слова — наче удар під дих. У них усе: звинувачення, недовіра, біль, гнів… За десять років шлюбу я ніколи не бачила в його очах нічого подібного.
— Я… — почала я, але слова застрягли в горлі.
Звісно, знала. Тато сказав мені про це ще рік тому, коли переписував заповіт. «Аню, цей будинок — наш, родовий. Він має залишитися тобі й Павлуші, а не якому-небудь там другому чоловікові», — сказав він. І я тоді промовчала, не стала заперечувати. Тато ніколи особливо не симпатизував Віктору, хоча знаку не подавав. Завжди тримав дистанцію, завжди казав «твій чоловік», а не на ім’я. І я… я дозволяла цьому.
— Так, знала, — нарешті видушила я. — Так вирішив тато.
— І ти не подумала, що мені слід було б про це знати? — у його голосі стільки гіркоти, що в мене защипало очі.
— Я… я не думала, що це настільки важливо, — збрехала я. Насправді я просто боялася цієї розмови. Боялася його реакції. Боялася всього, що зараз відбувалося.
Віктор хмикнув і похитав головою.
— Десять років, Анно. Десять років я живу в цьому домі. Ремонтую його, облаштовую, плачу за все. А тепер виходить — я хто? Квартирант? Тимчасовий мешканець?
Нотаріус покашляв, явно почуваючись ніяково.
— Можливо, вам варто обговорити це вдома? — запропонував він. — Документи нікуди не подінуться, ви можете підписати їх пізніше.
— Ні вже, — різко обірвав Віктор. — Закінчімо зараз.
Він підвівся і підійшов до вікна. За шибками барабанив дощ, наче в унісон із його настроєм.
Руки тремтіли, коли я брала ручку. Ось вона — тека з документами, яка мала принести спокій і впевненість, а принесла лише біль. Я підписувала сторінку за сторінкою, відчуваючи, як між нами з Віктором зростає стіна. Висока, холодна, з цегли недовіри й образи.
Коли все було завершено, Віктор мовчки вийшов із кабінету. Я поспішила за ним, намагаючись придумати, що сказати, як усе пояснити. У коридорі він зупинився, не дивлячись на мене.
— Поїхали додому, — сказав він мертвим голосом. — Нам треба поговорити.
І тоді я зрозуміла: далі буде тільки гірше. Значно гірше, ніж я могла уявити.
Чужий серед своїх
Дощ посилився, коли ми приїхали додому. Віктор різко припаркував авто. Всю дорогу він мовчав, зціпивши зуби. Я не наважувалась заговорити. Що тут скажеш? «Вибач, що не сказала правду»? «Я не думала, що для тебе це так важливо»? Усе звучало б фальшиво.
З ґанку на нас повіяло теплом. Цей дім пам’ятав мене ще дитиною, бачив, як я дорослішала, виходила заміж — уперше й вдруге, як народився Павло… І всі ці роки Віктор вкладав у нього душу. Новий котел, коли старий зламався в лютий мороз. Дах, який він перекрив власноруч. Веранда, яку добудував три роки тому…
Ми мовчки зняли верхній одяг. З вітальні долинала музика — Павло був удома.
— Привіт, мамо! — визирнув із кімнати. Мій син, майже копія свого батька — ті самі сірі очі, те саме вперте підборіддя. — О, привіт і тобі, Вітю! Як справи у нотаріуса?
Віктор лише хмикнув і пройшов повз, скидаючи взуття.
У його ході було щось незвичне — зазвичай упевнена, тепер вона була різкою. Він зайшов у вітальню, кинув куртку на стілець — він, такий охайний завжди, зараз, ніби навмисно, порушував усі домашні правила.
Я поспішила на кухню. Руки самі потягнулись до чайника — стара звичка заварювати чай у важкі моменти. Наче гарячий напій може розв’язати всі проблеми.
— Мамо, що сталось? — Павло зайшов за мною. — Ви якісь дивні сьогодні.
Я похитала головою:
— Потім розповім.
До кухні зайшов Віктор. Завмер біля холодильника, оглянув стіни, ніби бачив їх уперше.
— Десять років, Анно, — різко сказав він. — Десять клятих років я жив тут. Пам’ятаєш, коли ми тільки одружилися? Дах протікав, паркан валився, котел ледь жеврів. Хто це все лагодив? Я. За свої гроші, своїми руками. І що тепер? Я просто… квартирант?
Його голос дзвенів від образи.
— Вікторе, все не так… — почала я.
— А як? — зробив він крок до мене. — Чому ти мені не сказала? Чому приховала, що будинок тільки твій?
Я відкрила рота, щоб відповісти, але не встигла.
— Це був дім мого діда, — пролунав голос Павла.
Він стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. У свої двадцять п’ять він виглядав уже цілком дорослим чоловіком.
— Паш, не зараз, будь ласка, — тихо сказала я.
— А коли? — знизав плечима син. — Дід усе зробив правильно. Це наш родовий дім. Тут жили ще його батьки. Він має залишитися в сім’ї.
— А я, по-твоєму, не родина? — Віктор різко розвернувся до пасинка. Його голос став нижчим, загрозливим. — Я що, з вулиці прийшов? Десять років живу з твоєю матір’ю, утримую цей дім, ремонтував усе сам. І що, я не маю права навіть на крихту?
Павло не відвів погляду — впертість, родинна риса Соколових.
— Так, не маєш, — чітко відповів він. — Ти тут ніхто. Просто мамин чоловік.
— Павле! — я в жаху подивилась на сина.
— А хіба не так? — знизав він плечима. — Дід завжди казав: наш дім — тільки для своїх. Не для чужих.
— Чужих?! — Віктор здригнувся, наче від ляпаса. — Ну дякую! Десять років життя — коту під хвіст.
У відчаї я змахнула руками:
— Досить! Вікторе, я розумію, що ти відчуваєш…
— Ні, не розумієш! — він зірвався на крик. Він ніколи раніше не кричав на мене. — Якби розуміла — сказала б мені правду! А ти що зробила? Промовчала! І виставила мене ідіотом!
Чайник на плиті засвистів, але ніхто не звернув на нього уваги.
— Я не хотіла тебе образити, — тихо сказала я. — Просто… так склалось…
— Так склалось? — Віктор гірко засміявся. — Нічого не “складається” просто так, Анно. Ти свідомо приховала від мене правду. Знаєш, чому? Бо десь глибоко в душі ти теж вважала мене чужим. Тимчасовим. Не своїм.
— Це неправда! — я ледве стримувала сльози.
— Правда, — він кивнув у бік стіни, де висіли фотографії. — Подивися сама. Ось — твої фото з першим чоловіком, на найпомітнішому місці. Ось Павло — ще малюк. А де ми з тобою? У кутку, збоку. Наче випадково. Все дуже символічно, Анно!
— Не кажи дурниць! — я потягнулась до його руки, але він відсторонився.
— Це не дурниці. Десять років я був “на другому плані”, і тепер бачу це особливо чітко. Тобі потрібен був хтось, хто платитиме комуналку, лагодитиме дах і не ставитиме зайвих запитань.
Павло ступив між нами:
— Слухай, Вікторе, у тебе ж є квартира в місті. Навіщо тобі частина нашого дому?
— Заткнись, — прошипів Віктор крізь зуби. — Просто замовкни, поки я не наговорив зайвого.
— Та, будь ласка, говори, — Павло зухвало задер підборіддя. — Що ти мені зробиш?
— Павле, досить! — я схопила сина за руку. — Іди, будь ласка. Нам із Віктором треба поговорити.
— А тобі не здається, що вже запізно для розмов? — Віктор дивився на мене з такою гіркотою, що все всередині стискалось. — Десять років ти мовчала. Десять років я вірив, що ми родина. А тепер виходить — я тут чужий.
Павло хмикнув:
— Нарешті ти це зрозумів.
— Сину! — підвищила я голос.
Але було вже пізно. Віктор побілів так, що навіть губи втратили колір. Він стиснув кулаки, і я злякалася, що він ударить Павла. Але ні. Він просто розвернувся й вийшов із кухні. За мить я почула, як грюкнули двері спальні.
— Навіщо ти це зробив? — я повернулась до сина. — Навіщо ти його провокував?
Павло знизав плечима:
— Я сказав правду.
— Це жорстока правда, — мій голос тремтів. — Віктор десять років був для нас хорошим чоловіком і вітчимом. Він не заслужив такого ставлення.
— Дід мав рацію, — вперто мовив Павло. — Цей дім — наш. Сімейний.
— Віктор — теж частина родини!
— Ні, — Павло похитав головою. — Він твій чоловік, але не моя родина. Моя — це ти й пам’ять про батька.
Я мовчки дивилась на сина — і раптом зрозуміла: винна в усьому я сама. Усі ці роки я дозволяла батькові налаштовувати Павла проти Віктора. Усі ці розмови про «наш дім», про те, що «чужим тут не місце»… І я мовчала. Не хотіла сварок. А тепер отримала значно гірше.
За вікном сутеніло. Я, нарешті, вимкнула чайник, що досі свистів, і опустилася на стілець. Усередині була порожнеча. Видно, сьогодні я зруйнувала власну родину.
Точка неповернення
Усю ніч я крутилась у ліжку без сну. Серце нило, в голові крутилися уривки вчорашньої розмови. Як же все безглуздо вийшло… Правду кажуть – хочеш усе зіпсувати, просто промовчи. Я мовчала багато років — і тепер за це розплачуюсь.
Вперше за десять років спільного життя Віктор ліг спати в гостьовій кімнаті. Я кілька разів підходила до дверей, але так і не наважилась постукати. Що сказати? Якими словами це виправити?
Зранку я налила собі кави. Руки тремтіли, частина розлилась на стіл. Та й хай. Відпила ковток — гіркий, як моє життя зараз.
Нагорі щось грюкнуло. Я піднялась по скрипучих сходах — Вітя все обіцяв полагодити третю сходинку, та все руки не доходили…
Він був у нашій спальні. Дістав з антресолі стареньку валізу — ту саму, з якою ми їздили в Крим. Тоді ще жартували, що у валізи такий самий шрам на боці, як у Віті на коліні. «Два бійці», — сміялись ми.
Зараз Віктор не сміявся. Обличчя осунулось, під очима темні тіні. Він кинув валізу на ліжко й почав методично складати в неї сорочки зі шафи.
— Вітя, — лише це змогла я вимовити.
— Я йду, Аню, — сказав він, не обертаючись. — Так буде краще для всіх.
— Краще? — мій голос зірвався. — Як це може бути краще?
Він похитав головою, дістаючи з шухляди шкарпетки.
— Знаєш, я всю ніч думав. І зрозумів — я тут зайвий. Завжди був. Просто не хотів цього бачити.
— Вітя, це неправда! — я зробила крок до нього. — Ти ж моя родина!
— Родина? — він нарешті повернувся, і я здригнулась — таким постарілим він виглядав. — Родина не приховує таких речей, Аню. Родина — це довіра.
Він знову відвернувся, відкрив комод, почав переглядати документи, якісь папери.
— Десять років, — тихо продовжив. — Десять років я жив у цьому домі. Лагодив дах, коли тік. Проклав нову електрику, коли стара ледь не спричинила пожежу. Будував веранду, сарай, баню… І весь цей час я вірив, що роблю це для нашої родини, для нашого майбутнього. А виявилось — я просто… безплатна робоча сила.
— Не кажи такого! — я не витримала. — Ти завжди був для мене більше, ніж чоловік. Ти був опорою! Найкращою людиною в моєму житті!
— А от документи кажуть інше, — він грюкнув шухлядою. — Твій батько подбав, щоб я не отримав нічого. А ти… ти це приховала. Погодилася з ним.
— Я боялась, — прошепотіла я.
— Чого? Що я розізлюсь? — він гірко всміхнувся. — А зараз, по-твоєму, я не злий?
— Вітю, прошу…
Я зробила ще крок, доторкнулась до його плеча. Він не відсторонився, але й не повернувся до мене.
— Знаєш, що найболючіше? — сказав він, дивлячись у вікно. — Навіть не будинок. А те, що ти мені не довіряла. Усі ці десять років ти щось тримала всередині, щось своє, куди мені не було доступу. А тепер ще й Пашка… «Ти тут ніхто». Він просто озвучив те, що ви обоє думали.
— Це неправда, — сказала я майже пошепки. — Паша погарячкував. І я… я просто заплуталась, Вітю. Хотіла не образити ні тата, ні тебе, ні Павла. І все зіпсувала.
Він мовчки закрив валізу, застебнув блискавку. Звук був таким різким, що мені здалося — це не валіза, а життя розділилось навпіл.
— Ти справді йдеш? — я відчула, як по щоках течуть сльози.
— А що мені залишається? — вперше він подивився мені в очі. — Прикидатися, що все добре? Удавати, що я частина родини, якій насправді чужий?
— Ти не чужий! — я майже кричала.
— Ні? — він кивнув у бік стіни з фотографіями. — Тоді чому всі ваші фото з Ігорем — на видному місці, а наші — в кутку? Чому Паша досі кличе мене Вітею, а не татом, хоча я його виховував із п’ятнадцяти? Чому твій батько до самого кінця називав мене «чоловіком Анни», а не на ім’я?
Я мовчала. Бо що тут скажеш?
— Ось і я про те, — він підняв валізу. — Десяти років удавання досить.
— Я тебе кохаю, — прошепотіла я крізь сльози.
— І я тебе. Саме тому й іду, — він зробив крок до дверей. — Так буде краще для всіх.
— Для кого краще, Вітю? — я схопила його за руку. — Для мене? Для тебе? Для Пашки?
Він зітхнув:
— Просто хочу хоч трохи пожити для себе, Аню. Без відчуття провини за те, що я тут «ніхто». Мені набридло вічно бути вдячним приживалом.
— Та хто тебе так називав? — я не могла повірити, що це справді відбувається.
— Ніхто. І в цьому ще гірше, — він звільнив руку. — Усі удавали, що я частина родини, хоча всередині не вірили в це. Знаєш, як воно — прийти в гості, а хазяї дивляться так, ніби думають: «скільки ж він іще тут сидітиме?» Ось так я й жив десять років — просто не хотів цього бачити. А вчора нарешті побачив.
Віктор з валізою вийшов зі спальні. Я — слідом за ним.
— Не йди, Вітю! Ми все виправимо!
— Чим виправимо, Аню? — він зупинився на сходах. — Новим заповітом? Іншими папірцями? Справа ж не в будинку і не в документах. Річ у тому, що у вас із Пашкою своя родина. А я в ній — зайвий.
— Ні! — я заплакала, вже не стримуючись. — Ти — моя родина. А те, що було з Ігорем… це минуле, Вітю! Давнє минуле!
— Справді? А чому тоді ви з його батьками досі телефонуєтесь на свята? Чому зберігаєш усі його речі на горищі, наче музей? Чому Паша щонеділі їздить на кладовище?
Я застигла. Не уявляла, що Віктор усе це помічає. Що це болить йому.
— Вітю…
— Знаєш, — тихо сказав він, спускаючись нижче, — це нормально — любити свого першого чоловіка. Берегти фото, пам’ятати. Ви з Пашкою маєте право на цю пам’ять. Але і я маю право не бути привидом у вашому житті.
У передпокої він одягав куртку. Повільно, ніби давав мені шанс щось сказати, щось змінити. Але я не знаходила слів.
На шум зі своєї кімнати вийшов Паша — заспаний, скуйовджений.
— Що… — він завмер, побачивши валізу. — Вікторе, ти йдеш?
Чоловік кивнув:
— Так, Пашо. Час визнати очевидне — я тут зайвий. Ти сам вчора це сказав.
— Я… — Павло знітився. — Я вчора перегнув, згоден. Наговорив зайвого.
— Але ж сказав правду, правда? — Віктор застібнув куртку. — Цей дім — твого діда. І, за його словами, я тут чужий. Ти так думаєш. І твоя мама, хоч і мовчить, але теж так вважає.
— Я так не думаю! — я вчепилася в рукав. — Та хай той дім пропаде, і заповіт теж! Ми його продамо, купимо інший!
— Справа не в домі, Аню, — втомлено сказав Віктор. — І нічого не продавайте. Живіть спокійно. Це ж ваш родинний дім, як твій батько любив повторювати.
— Вітю, — я задихалась від ридань, — не йди. Благаю.
— Все буде добре, Аню, — він м’яко зняв мої пальці зі свого рукава. — Я зателефоную, коли влаштуюсь. Мені просто потрібно трохи часу.
Він відкрив двері. Паша раптом ступив уперед:
— Вітя, не йди. Мама ж убивається.
Віктор сумно посміхнувся:
— «Вітя»… Десять років, а ти досі — «Вітя». Навіть «дядьком» не назвав жодного разу. Все нормально, Пашо. Ти добрий син, піклуєшся про маму. Але мені справді треба йти.
Він переступив поріг. Я кинулась за ним:
— Вікторе!
Але двері вже зачинилися. Я завмерла в передпокої, не вірячи, що це сталося насправді. Що він пішов. Що я втратила найцінніше.
— Мамо… — Паша ніяково торкнувся мого плеча. — Пробач.
Я не відповіла. Натягнула куртку й вибігла на вулицю. Треба наздогнати, зупинити, сказати правильні слова!
Але за воротами його вже не було. Десь у далині чувся звук авто, що від’їжджало.
Я опустилась просто на землю біля ґанку й розридалась. За що мені це? Чому тато залишив цей клятий дім тільки мені? Чому Паша наговорив Віті таких жорстоких слів? І головне — чому я промовчала тоді, коли треба було сказати правду?
Паша вийшов на ґанок, сів поруч. Незграбно обійняв за плечі.
— Він повернеться, мам. Я сам йому подзвоню, попрошу вибачення.
Я похитала головою:
— Ні, синочку. Це я винна. Мені потрібно було давно все розповісти, а не ховатися за мовчанням. Це ми самі його відштовхнули.
Я підняла очі до неба — сірого, затягнутого хмарами. Як і моє життя зараз.
Вибір серця
Три дні минули, мов у тумані. Я дзвонила Віктору, але він не відповідав. Повідомлення залишались непрочитаними. Я ходила по хаті, як поранений звір, не знаходячи собі місця.
— Мамо, поїж хоч трохи, — Павло поставив переді мною тарілку супу. Він намагався дбати про мене, розуміючи свою провину.
— Не хочу, — я відсунула тарілку.
— Він повернеться, — намагався втішити син. — Охолоне — і повернеться.
Я похитала головою:
— Ти не бачив його очей, сину. Не бачив, як сильно я його образила.
Уночі я плакала в подушку. Вдень блукала кімнатами, згадуючи, що в цьому домі зробив Віктор. Ось цю стіну він фарбував. Тут прибив полицю. А тут — замінив проводку.
Я втратила не просто чоловіка — я зрадила найдорожчу людину.
На четвертий день я не витримала. Натягнула куртку й поїхала в місто, до його квартири. Піднялась на п’ятий поверх, довго стояла біля дверей. Що я скажу? Як поясню, чому мовчала?
Нарешті наважилась і натисла дзвінок. Тиша. Може, його немає вдома? Або не хоче відчиняти? Натиснула ще раз — довше. Все одно тиша.
— Його немає, — пролунав голос позаду.
Я обернулась. Сусідка — літня жінка в яскравому халаті.
— Він на роботі, — пояснила вона. — Повертається пізно. Сам на себе не схожий останні дні.
— Дякую, — я кивнула й попрямувала вниз сходами.
Біля під’їзду зупинилась. І що тепер? Їхати додому? Чекати, поки сам зателефонує? Ні. Я вже надто довго чекала.
Я знала, де працює Віктор — будівельна фірма в промзоні на околиці. Пів години автобусом — і я вже стояла біля сірого двоповерхового будинку. Навколо метушились робітники, їздили вантажівки з матеріалами.
— Кого шукаєте? — запитав охоронець на прохідній.
— Віктора Ковальова. Я його дружина.
Охоронець кивнув:
— Він на об’єкті. Новий магазин на Сонячній. Знаєте, де це?
Звісно, знала. Ще двадцять хвилин — і я вже біля недобудованої будівлі.
Віктор стояв осторонь від робітників, щось відзначаючи у планшеті. Він був у касці та робочій куртці. Помітно змарнів, під очима залягли темні тіні. Побачивши мене — завмер, розгубився.
— Анно? Що ти тут робиш?
Я раптом усвідомила, що зовсім не підготувала промову. Просто зробила крок до нього:
— Пробач мені. Я все зіпсувала, я знаю.
Він озирнувся довкола, явно збентежений такою розмовою на очах у людей.
— Ходімо, — нарешті сказав, показавши на вагончик виконроба.
Ми сіли за стіл, завалений кресленнями. Мовчали, не знаючи, з чого почати.
— Як ти? — спитав Віктор, не дивлячись на мене.
— Погано, — чесно відповіла я. — А ти?
— Працюю.
Знову тиша. Я зібралась із духом:
— Я дзвонила. Писала…
— Знаю, — кивнув він. — Мені потрібен був час.
— Щоб що?
— Щоб зрозуміти, як жити далі, — нарешті він подивився на мене. — Десять років, Анно. Я вклав у вашу родину десять років життя. А виявилося — я для тебе… навіть не знаю, хто.
— Ти завжди був для мене найважливішою людиною, — мій голос тремтів. — Я просто… злякалась.
— Чого?
— Що якщо скажу про заповіт — ти образишся. Що буде ще гірше між тобою й Пашком. Що доведеться обирати, — я ковтнула клубок у горлі. — Я заплуталась, Вітю. Хотіла бути хорошою дочкою для тата, хорошою мамою для Павла й хорошою дружиною для тебе. І все зіпсувала.
Віктор мовчав, постукуючи пальцями по столу. Я продовжила:
— Знаєш, ці три дні я згадувала все наше життя. Як ми познайомились. Як ти одразу взявся допомагати з будинком. Як підтримав мене, коли помер Ігор. Як возився з Пашком, навіть коли він тебе відштовхував.
— Він хороший хлопець, — тихо сказав Віктор. — Просто заплутався. Як і ти.
— Ні, — я похитала головою. — Я не заплуталась. Я просто злякалася. І мені дуже соромно за це.
Віктор підвів на мене погляд — втомлений, але такий рідний.
— Чого ти хочеш, Анно?
— Тебе, — просто відповіла я. — Мені не потрібен цей будинок. Не потрібна спадщина. Мені потрібен ти.
Він хмикнув:
— А як же родове гніздо, про яке твій батько вічно казав?
— До біса! — я раптом розсердилась. — Дім — це стіни. А родина — це люди. Ти — моя родина, Вікторе. І якщо для цього треба продати дім і купити новий, наш спільний — я зроблю це хоч зараз.
Віктор дивився на мене з подивом. Я полізла в сумку й дістала теку.
— Тримай.
— Що це? — здивовано взяв документи.
— Шлюбний договір, — сказала я. — Я була в юриста. Якщо ти підпишеш, половина будинку буде твоєю. Офіційно. За законом.
Віктор відкрив теку, пробіг очима рядки. Потім подивився на мене з недовірою — але й з надією:
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — я кивнула. — Цей дім такий же твій, як і мій. Ти вклав у нього душу, руки, гроші. А головне — ти моя родина, Вікторе. І я хочу, щоб ми були разом без жодних «але» й недомовок.
Він довго мовчав, вдивляючись у документи. Потім закрив теку.
— А Павло? Він згоден?
Я зітхнула:
— Він знає, що я поїхала до тебе. Знає про договір. Сказав… сказав, що йому соромно за те, що наговорив. І що, якщо ти повернешся, він більше ніколи не буде поводитись так.
Віктор усміхнувся:
— Отак просто?
— Ні, — я похитала головою. — Нічого не буде просто. Але я готова боротись — за тебе, за нас. І Павло також.
Знову запала тиша. Я не поспішала, даючи Віктору час. Нарешті він спитав:
— Ти справді хочеш, щоб я повернувся?
— Найбільше на світі, — прошепотіла я. — За ці три дні я зрозуміла, що дім без тебе — просто стіни. А я без тебе — зовсім не я.
Віктор простягнув руку і доторкнувся до мого обличчя — так ніжно, ніби боявся, що я зникну.
— Дурненька, — сказав він тихо. — Я любив тебе не через дім. Мені було боляче думати, що ти мені не довіряєш.
— Тепер довірятиму, — пообіцяла я. — Завжди. Поїхали додому?
Віктор глянув на годинник:
— Мені треба доробити на об’єкті. До вечора буду.
— Точно? — я ще боялася, що він передумає.
— Точно, — він усміхнувся — вперше за довгий час щиро. — Я теж усі ці дні думав тільки про тебе.
Він підвівся, обійшов стіл і міцно притис мене до себе. Я притулилась до його куртки, вдихнула знайомий запах — і зрозуміла, що нарешті можу дихати на повні груди.
— Я тебе кохаю, — прошепотіла я. — І більше ніколи не змушу тебе почуватися чужим.
— Знаю, — сказав він тихо. — Я теж тебе кохаю.
Ми вийшли з вагончика. Робітники старанно удавали, що дуже зайняті, але я бачила — всі крадькома поглядали на нас.
— До вечора, — сказав Віктор, торкнувшись моєї щоки. — І, Ань… шлюбний договір підпишемо. Так, про всяк випадок.
Він підморгнув, і я розсміялась. У цій жартівливій ноті було щось справжнє. Але головне — ми знову були разом.
Я йшла до зупинки, ніби заново народжена. Дома на мене чекав син. Увечері приїде чоловік. І ми почнемо все спочатку — але вже по-справжньому. Як одна родина.
«Я намагався диктувати їй свої умови, але сперечатися з моєю дружиною марно», — 71-річний Макаревич оприлюднив фото з дружиною