Надії виповнилося 72 роки, і все своє життя вона прожила в селі. Довгі роки працювала в пташнику, де виснажлива фізична праця й нескінченні домашні клопоти поступово підірвали її здоров’я. У старості жінка повністю втратила зір — не розрізняла навіть силуетів чи контурів предметів.
У молодості Надія прагнула заробити більше грошей, щоби облаштувати свій побут. На особисте життя часу не залишалося. Лише у сорок вона усвідомила, що знайти супутника життя буде вкрай важко: більшість сільських чоловіків уже мали родини, хтось спився, а інші поїхали до міста в пошуках кращої долі.
Та доля звела її з Євгеном — трактористом, з яким вони довго працювали разом на фермі. Одного дня Надія подивилася на нього іншими очима. Між ними зав’язався роман. Але чоловік виявився ненадійним: часто зникав із друзями, напивався до нестями. Рік водив її за ніс, не наважуючись ні на щось серйозне, ні відмовитися від своєї згубної звички заради сім’ї. Надія втомилася від його коливань і була готова розірвати стосунки. Та, як це часто буває, він зник першим. Надія вирішила, що їй пощастило.
Пізніше вона дізналася про свою вагітність, але вирішила приховати цю новину від Жені. Через кілька місяців той згорів у власній хаті після чергової пиятики з недбалими приятелями. А в Надії народився син Максимко.
З перших місяців життя хлопчик проявляв впертий характер. Надії було нелегко давати раду з таким рухливим і норовистим дитям, яке потребувало постійної уваги. Уже в молодших класах її регулярно викликали до школи через поведінку сина. Максим був зухвалим і нікого не слухав. У його світі не існувало авторитетів, а материнські зауваження для нього були порожнім звуком. Через свою безстрашність хлопець постійно встрявав у халепи, випробовуючи терпіння й серце матері.
Коли Максим став підлітком, Надія пролила чимало сліз, сподіваючись, що він одумається. Їй часто доводилося мати справу з дільничним, який погрожував «взятись за хлопця серйозно». У 20 років Максим оголосив матері, що їде на північ працювати вахтовим методом. Надія намагалася його переконати, але розуміла — марно.
Хлопець тричі їздив туди й назад, а потім зник. Подруга Надії, Валентина, часто приходила її втішити:
— Повернеться твій Максим, куди йому подітись? Може, дівчину зустрів, вирішив залишитися.
— Ні, тут щось інше, — відповідала Надія зі сльозами на очах. — Я ж його знаю, в нього нічого просто так не буває. Хоч би живим повернувся. Я вже місця собі не знаходжу.
Але минали роки, а від Максима не було жодних вістей. Надія давала оголошення в газети, зверталася до лікарень, шукала через колишніх колег і підприємство, де він працював, та все марно.
Минуло десять років. За цей час Максим жодного разу не дав про себе знати. Від важкої праці й постійного хвилювання Надія остаточно осліпла. Її вірним товаришем став великий пес Полкан, який ніколи не відходив від господині.
Три роки тому померла Валентина, й Надія залишилася сама зі своїм горем. Більше в неї не було нікого, хто міг би її підтримати. У їхньому забутому селі нові люди з’являлися рідко. Старі помирали, молодь виїжджала в місто. Жилих хат залишилося не більше десятка. Так Надія й доживала свої дні в старенькій хатинці на околиці.
Злата, молода листоноша 24 років, ставилася до сліпої бабусі з теплотою й часто навідувала її навіть поза межами службових обов’язків. Надія не передплачувала газет чи журналів, читати вже не могла. Вона лише слухала радіо чи телевізор. Злата ходила по продукти, допомагала по господарству, іноді читала книжки чи журнали вголос.
— Леонідівно! — кричала сусідка Світлана. — Будьте обережні! Кажуть, якісь рієлтори з’явилися, крутяться тут, щось винюхують. Гляди — почнуть виганяти нас!
— Як це так? Що їм потрібно? — злякано перепитала Надія.
— Кажуть, щось будувати збираються. То чи базу відпочинку для багатіїв, то чи котеджі. Точно не знаю, але ти тримайся насторожі. Нікого до себе не пускай. Якщо що — дзвони, я пришлю до тебе свого сина.
— Дякую, буду знати. Я цю хату не продам. Тут я народилася, тут і помру. Мені вже недовго залишилось. Клопотів з переїздом мені не треба. Хочу жити на рідному місці.
Через кілька днів у двері Надії хтось постукав. Вона запитала: «Хто там?», але відповіді не було.
Старенька відкрила двері, готуючись віником проганяти забудовників. Але на порозі стояв молодий чоловік, який представився її сином!
— Максимку! — ахнула вона. — Де ж ти був? Дай обійму тебе.
Надія міцно притиснула сина до себе, обливаючись сльозами. Його обличчя вона бачити не могла, але руками провела по ньому, торкнулась волосся.
— Мамусю, ти що, зовсім мене не бачиш?
Голос сина здався Надії трохи зміненим. Він став мужнішим. Минуло ж одинадцять років. Мало що могло змінитися за цей час. Лише характер лишився — упевнений і зухвалий. Максим почав розповідати, чому зник на стільки років:
— Потрапив у неприємності. Начальство моє виявилося нечистим на руку, кругом хлопці з різних областей. Місцевість глуха, допомоги чекати було нізвідки. Довелося викручуватись. По-доброму не відпускали. Але тепер усе позаду. Я вдома й більше нікуди не подінуся, — заспокоїв він матір.
Спочатку Надія тішилася поверненню сина, але незабаром його поведінка змінилася. Він знову почав зникати, повертатися п’яним, а іноді й зранку вже прикладався до чарки. То приятелі його приносили під ґанок, то дільничний заходив, щоб провести профілактичну бесіду.
— Не знаю, що з ним робити, — жалілася бабуся Златі. — Наче зовсім інша людина. Не зважає на мене зовсім.
— Може, він за ці роки багато чого пережив, раз не міг раніше приїхати, — лагідно відповідала дівчина. — Поговоріть з ним, попросіть бути спокійнішим.
Надія послухала пораду й вирішила обговорити свої тривоги із сином. Але той був грубий і не захотів слухати її скарг.
— Ти не знаєш, як я жив увесь цей час! Так, я змінився. І що? Я вже дорослий чоловік. Чого ти капаєш мені на мізки? — розпалювався він. — Ти ще слідкуй за мною, щоб я в халепу не втрапив!
— Навіщо ти так злишся, синочку? Я хочу сказати, що так жити не можна. Ти можеш накликати на себе біду, а в мене пенсія мізерна. Я не зможу тобі допомогти. Пожалій материнське серце, я місця собі не знаходжу, коли ти ночами десь тиняєшся.
— Не твоя це справа! Я сам собі господар, — відрізав Максим, і на цьому розмова скінчилась.
Надія не могла заспокоїтися. Її точили сумніви: а раптом її сина підмінили? Вона не вірила, що її бешкетливий, але люблячий хлопчик міг так грубо з нею говорити. Не бачачи очима, вона намагалася «побачити» серцем, та розуміла: її підозри — це лише припущення. У селі вже не залишилось людей, які пам’ятали б її Максима. Ніхто не міг підтвердити, чи це справді він.
Старенька боялася порушувати питання, остерігаючись пліток. Не хотілося осоромитись на старості літ, та ще й хто знає — раптом звинуватять у старечій немочі за те, що сина рідного не впізнала?
Тим часом чоловік почав активно зустрічатися з якимись ділками, обговорював щось з ними.
— Сину, любий, з ким це ти постійно щось нашіптуєш? Може, дівчину завів? Приведи хоч, покажи, — казала Надія, намагаючись приховати тривогу.
— Ти, мамо, не лізь мені під руку, бо ще, гляди, щось трапиться. Ти нічого не бачиш, а я бачу. Краще тримайся осторонь. Не пхайся в мої справи, а то ще в лікарні опинишся раніше, ніж гадаєш, або й хати твоєї не стане.
Ці слова налякали Надію до глибини душі. Вона розуміла, що їй ніхто не допоможе. Та й що вона могла сказати? Поки що її син нічого протизаконного не зробив. Їй було боляче усвідомлювати, що вона стара й безпорадна, що не може вигадати вихід із ситуації.
Єдиною людиною, якій вона довіряла, була Злата. Дівчина щиро співчувала бабусі.
— Я не знаю, що з ним робити. Мені страшно залишатись із ним наодинці в домі. Я ж нічого не бачу, не можу йому протистояти. Він зовсім не схожий на мого сина. Мій Максимко ніколи б так не розмовляв зі своєю матір’ю. Але як дізнатися, він це чи ні?
— Дайте мені його старі фотографії, я порівняю, — запропонувала Злата.
— Я хотіла знайти їх, але він сказав, що спалив. Мовляв, прибирав у сараї й палив усякий непотріб. А потім я полізла в шафу за сімейним альбомом — там усе перевернуто, речі не на своїх місцях.
Одного разу Надії зателефонували з незнайомого номера. Злата якраз була поруч і чула розмову.
— Доброго дня, Надіє Леонідівно. Вас турбує дільничний.
— Що сталося? Максим щось накоїв? — стривожилась жінка.
— Ні, але розмова термінова. Приїжджайте, будь ласка, якнайшвидше.
Злата запропонувала супроводити бабусю до відділку. Там їм розповіли приголомшливу історію: молодого чоловіка, схожого на сина Надії, знайшли в трудовому рабстві у злочинців на півночі. Цей чоловік впевнено назвав себе її сином.
— Він назвав точну адресу, ваші дані, рік народження, дівоче прізвище, навіть назви вулиць у селі та імена тих, хто жив там у його дитинстві, — пояснив дільничний.
— Господи! Невже це правда? Я завжди відчувала, що той чоловік не мій Максим. Де мій хлопчик? Що з ним трапилось? Чому його так довго не було? — плакала старенька, стискаючи в руках склянку з водою.
Злата вже встигла дати їй заспокійливе, щоб уникнути серцевого нападу.
— Вашого Максима перетворили на раба. У нього відібрали документи й гроші, змушували працювати без оплати. Підприємство було в глухому місці. Таке, на жаль, трапляється, і вибратися вдається одиницям. Завдяки вашому синові ми зможемо врятувати інших людей. Він дуже сильний і хоробрий. Ви, Надіє Леонідівно, можете пишатися ним.
— То хто ж тоді живе в моєму домі? Хто цей негідник?
У поліції одразу відкрили розслідування. З міста прибула підмога, адже справа могла мати серйозні наслідки. Олександр, який видавав себе за сина Надії, виявився шахраєм, що хотів заволодіти її будинком, скориставшись її сліпотою.
Новина миттєво розлетілася селом. Усі газети писали про це на перших сторінках. Журналісти приїжджали, щоб узяти інтерв’ю у Надії, Олександра й усіх, хто міг розповісти щось для репортажу.
А бабуся відчула полегшення. Серце її не обдурило — вона знала, що щось не так.
За результатами слідства Олександра визнали винним, викрили його схему й арештували. Він збирався продати будинок Надії забудовникам, не думаючи про долю сліпої старенької.
А в село повернувся справжній Максим. Він кинувся до матері й упав перед нею на коліна.
— Мамусю, рідна…
Чоловік цілував її руки. Цього разу Надія не плакала. Вона точно знала — це її син.
— Я боялася, що більше ніколи не почую тебе, мій синочку.
Максим був сильно виснажений після довгого ув’язнення, поганого харчування й важкої роботи. Він мало розповідав про пережите. Було занадто боляче згадувати, та й не хотів тривожити матір.
— Я й не знав, що ти тут одна. Як же ти давала собі раду, мамо?
— Я не була сама. Мені допомагала Злата. Вона така добра й щира дівчинка. Нічого не просила натомість, але завжди була готова допомогти.
Максим одразу помітив дівчину. Вона підтримувала Надію, коли та почула кроки сина.
Злата продовжувала допомагати родині й доглядала за хворим чоловіком. Він швидко йшов на поправку. Вона не боялася його минулого. З часом між ними виникли почуття, і вони почали зустрічатися. Їхній роман схвально сприймали в селі — усі пророкували молодим швидке весілля.
Так і сталося. Згодом Надія благословила дітей на шлюб і стала найщасливішою людиною на світі. Вона дожила до цих днів, дочекалася сина й отримала чудову невістку. Максим розповів матері, що хоче відремонтувати рідну хату й зайнятися господарством. Надія раділа кожному дню, проведеному з родиною, і бажала їм тільки щастя та добра.
Родичі вмостилися на шиї матері