Діаманта готувала на кухні традиційний ромський десерт: розминала виделкою сир і подрібнювала горіхи. А подумки тримала питання: чи варто прийняти запрошення попрацювати ворожкою на весіллі нової знайомої Аліси? Адже гроші зайвими не бувають.
Вона нарешті зможе купити тканину на нову сукню, про яку так мріяла. Але вона не любила великого скупчення людей — надавала перевагу роботі сам на сам.
***
Кілька днів тому вони з подругою, як зазвичай, пішли на місцевий ринок трохи заробити. У таборі були спільні правила для всіх. І молодим дівчатам, у яких був дар, або які добре вміли обдурювати людей, призначалася робота на ринку.
Діаманта і Рада заводили звичну пісню:
— Чого стоїш сумна? Позолоти ручку – поворожу на коханого.
Або переключались на чоловіків:
— Не поспішай додому, хлопче. Хочеш, розкажу, який сюрприз тебе чекає в житті?
Діаманта справді вміла гадати, а от Рада була хорошою психологинею — по зовнішності могла зрозуміти, як людина вчинить у наступну мить. Вона це й називала долею. Рада могла навіть ввести в транс, а потім просто зняти всі прикраси.
Життя у Діаманти після дитинства було складним. Батько не любив її матір, а дівчинці довелося рано почати працювати. Щоправда, спочатку її брали «для масовки» — щоб справити враження на людей. І тільки згодом почали сприймати серйозно.
І ось у молодої ромської дівчини зʼявилася хороша можливість проявити себе. Біля вокзалу стояла бідно вдягнена дівчина, але на шиї в неї виднілася золота ланцюжка.
Діаманта підбігла до неї й заторохтіла:
— Чого сльозами заливаєшся, мила, давай поворожу!
— Та хлопець у мене на кордоні служить, а я вагітна від нього… Не знаю, чи живий він. Скажеш?
Циганка поринула в транс і побачила: молодий чоловік поранений, лежить у якійсь палаті на брудному ліжку й стогне від болю. До нього підійшла санітарка і почала витирати лоб мокрою ганчіркою.
— Так… так… бачу… — для більшого драматизму Діаманта почала тягнути слова.
— Що ти бачиш?! — не вгамовувалась дівчина.
— Живий твій суджений. Будете разом. Їдь у місцевий госпіталь, де він служив.
А потім почала шепотіти їй на вухо:
— Нікому не кажи. Я тут щонеділі. Приходь. Позолоти ручку.
Дівчина довго думала, потім зняла із себе золотий ланцюжок, наче під гіпнозом, і простягнула молодій ромці.
— Я прийду! Обов’язково!
Після цього інші ромки повірили в силу Діаманти, бо та дівчина справді прийшла на зустріч — не сама, а з молодим військовим із перев’язаною ногою.
***
Під час ворожіння Діаманті завжди приходили видіння, яких вона не бачила ні в снах, ні наяву.
Одного разу, почувши про її дар, до неї підійшла дівчина:
— Ти Діаманта, так? Я багато про тебе чула.
— Так, мила, поворожити?
— Ні, зараз не треба. Приходь до мене на весілля. Я хочу зробити шоу, щоб усі охочі змогли дізнатись свою долю. Ось номер телефону, — дівчина простягнула ромці аркуш з ім’ям, номером мобільного та датою весілля. І швидко пішла.
— Цікаво, — задумалась ромка.
— Я добре заплачу! — крикнула нова знайома, йдучи.
***
Діаманта все ж зважилася піти на весілля Аліси, попередньо зателефонувавши їй.
— Моя дорога, рада тебе бачити, — почула за спиною голос Аліси в день святкування й здригнулася.
Перед нею промайнули видіння, сенс яких вона ще не розуміла.
— Привіт, Алісо, дякую за запрошення. Рада відсвяткувати таку велику подію у твоєму житті!
Запрошені одразу помітили молоду ромку. Вона була вбрана у яскраву червону сукню з воланами. На голові — золотиста хустка, а розкішне чорне волосся розвивалося на вітрі. Для більшого ефекту прибула вона верхи на коні, якого взяла у таборі.
Діаманті належало приймати охочих поворожити у невеликій халабуді поруч зі столами, просто неба. Свято проходило надворі. Дівчата й жінки, що виходили з шалаша, були наче одурманені — у дикому захваті. Вони не розуміли, звідки молода ворожка знає їхнє минуле. І як їй вдається передбачати майбутнє.
До Діаманти почали тягнутись навіть чоловіки. Один хлопець із довгим світлим волоссям усе мріяв про власну справу і наважився підійти.
— Так, бачу, що хочеш стати успішним. Але на тебе чекає зовсім інше.
— Що ж? – не міг заспокоїтись хлопець.
— Твоя дівчина народить за п’ять місяців. Вона це приховує від тебе. Не до справ тобі буде.
— Дякую, красуне! – з усмішкою до вух вийшов хлопець із шалаша.
Діаманту посадили за святковий стіл. Вона була дуже голодна. Проте раптом відчула, що хтось уважно на неї дивиться. Але, обернувшись, нічого дивного не побачила. Циганку навіть намагалися пригостити шампанським, але вона відмовилася. Якби це побачив сам барон, він би не зрадів, що дівчина повернулася з весілля напідпитку — це не віталося.
Коли Аліса підвела Діаманту до столу, де сидів Антон — її наречений, а також його мати, у ромки підкосилися ноги. Вона побачила в літній жінці справжню змію. Видіння було коротким — лише сутність свекрухи, але не її наміри.
Вона знала — та й інші ромки з дитинства розповідали — що є серед словʼян жінки, які можуть наврочити лише одним прокляттям у спину, хоча й не є ні відьмами, ні ворожками. І в таборі таким належало… плюнути під ноги.
Саме так і зробила молода ромка.
Запрошені обернулися й пильно подивилися у бік, де стояли свекруха і Діаманта в гарній червоній сукні. Усі подумали, що ворожка просто образила майбутню свекруху Аліси.
Весілля було зіпсоване. А сама Діаманта втратила свідомість. На допомогу підбіг чоловік.
— Я лікар, розступіться! – лише луною долинало до свідомості ромки.
Діаманті снився сон, ніби майбутня свекруха Аліси намагається отруїти невістку. І коли та приходить до неї на вечерю, зла жінка підсипає отруту в їжу, аби та не змогла завагітніти. Бо у майбутньої свекрухи свої плани — вона хоче видати свого сина за іншу дівчину.
— Я намагався вас привести до тями, але ви глибоко заснули. Ви сьогодні щось їли?
— Ні, я страшенно голодна.
Лікар допоміг ромці підвестися й провів її випити трохи чаю з тортом. Він дав їй номер свого телефону, сказав лише, що сам має ромське коріння, і зник у натовпі, залишивши дівчину розгубленою.
Отямившись, ромка підійшла до Аліси й прошепотіла їй на вухо, що свекруха намагається її отруїти, що не варто більше їсти в неї вдома.
— Що? Настасія Филипівна? Вона хоче мене отруїти? Дякую тобі, моя дорога. Я відчувала, що ти мені згодишся, тому й підійшла. Мене останнім часом щось непокоїло, але не могла зрозуміти що саме. Ось і вигадала привід зустрітись із тобою. Тримай, ось, — Аліса простягнула ромці велику золоту підвіску з сапфіром у центрі.
— Дякую… — ледь тримаючись на ногах, прошепотіла дівчина.
— Це тобі за роботу.
***
Діаманті не пощастило з нареченим — він виявився агресивним і підіймав на неї руку. Що найцікавіше — свою власну долю вона передбачити не могла. Народила вона двох дітей, та вирішила піти з табору. Надоїло знімати золото з місцевих людей. Адже чоловік одразу забирав усі гроші й витрачав на гулянки. Їй нічого не залишалось. Вона хотіла відкрити власний салон ворожіння. Тож вирушила до великого міста… з дітьми.
— Тримай її, Олеже! Дітей я вже тримаю!
— Зараз я тебе спіймаю! – не вгамовувався чоловік.
Про дар молодої ромки, як виявилось, знали навіть у великому місті. І полювання на неї вже давно було відкрито. Вона, здавалось, сама йшла в руки бандитам. Дівчина намагалася чинити опір. Але все було марно. Її зв’язали й посадили в машину.
— Не будеш на нас працювати — дітей більше не побачиш, — лише це й почула ворожка.
Циганці Діаманті не пощастило в особистому житті. Батьки видали її заміж за нареченого, про якого вона зовсім нічого не знала.
— Знову пересолила суп, відьмо! — кричав на неї чоловік у люті.
— Я завжди смачно готую, тільки тобі не подобається! Про це всі в таборі знають. Ти, Баро, просто прискіпуєшся до мене. Я ж знаю, що ти любиш Зарину, мою подругу, але через волю батьків одружився зі мною.
— Замовкни, базікало, — ти посміла рот відкрити на свого чоловіка? — того дня він уперше вдарив її, хоча у них уже була дитина — хлопчик двох років. Усім здавалося, що вони щасливі, адже Баро й Діаманта вміли грати роль, показувати те, чого не було, ніби актори на сцені.
Тоді вона добу проплакала й не знала, що робити далі. З часом він не став ставитися краще, хоч вона подарувала йому ще одного прекрасного сина.
А гроші з ворожінь, які вона приносила з походів на базар, він відбирав, ховав, а потім пропивав з товаришами-слов’янами. У таборі в нього майже не було друзів. Жоден справжній ром не поважає чоловіка, який підіймає руку на жінку.
У Діаманти навіть не було нової сукні, щоб піти на ромське свято, бо всі гроші йшли на розваги чоловіка. Дітям вона не могла купити нормальні іграшки. Лише добра подруга Зарина приносила іграшки, які залишилися від її старших дітей. І Діаманта була їй дуже вдячна.
Одного разу Зарина підкинула їй ідею:
— Раз Баро такий жорстокий до тебе — чому б тобі не виїхати з табору й не почати нове життя? Наприклад, можеш відкрити свій ворожильний салон у місті.
— Подруго, ти геній! Я вже давно не знаю, що мені робити, бо боюся, що він буде жорстоким і до дітей. А я цього дуже не хочу, — Діаманта поцілувала подругу в щоку й того ж вечора зібрала речі.
Зранку вона спустилася простирадлами, пов’язаними у мотузку, з третього поверху, аби не розбудити нікого в будинку, бо жила з родиною чоловіка.
***
Життя у великому місті виявилося солодким. На гроші, виручені за прикраси й монети, залишені їй у спадок батьками, вона орендувала приміщення й одразу ж відкрила там ворожильний салон. Облаштувала все як слід: купила спеціальні атрибути, статуетки, свічки, карти — щоб справити враження на тих, хто хоче дізнатись свою долю. Перші зароблені гроші вона витратила на дітей — одягла їх, купила собі гарну сукню.
***
Одного вечора вона поверталась із магазину з повними руками, у темряві. Позаду тяглися втомлені діти. Вона лише встигла озирнутись, як хтось спробував схопити її.
— Тримай її, Олеже! Дітей я вже тримаю!
— Зараз я тебе спіймаю! – не вгамовувався чоловік.
Дівчина щосили виривалась, але нічого не могла вдіяти з сильним чоловіком, що вчепився в неї. Вона почула крик сина, а потім відчула різкий, їдкий запах — і знепритомніла.
Вона почула:
— На неї теж ведуть полювання, бо вона чудово передбачає майбутнє. Ми змусимо її працювати на нас — і розбагатіємо, — сказав один із бандитів.
— Ну що, красуне, прийшла до тями? А тепер слухай мене. Не будеш працювати на нас — більше ніколи не побачиш своїх дітей! — сказали Діаманті.
Того дня вона знайшла у своїй сумці мобільний і папірець із контактами, який дав їй лікар на весіллі, коли приводив її до тями після зомління. Чомусь усі номери з телефону були стерті — схоже, це зробили викрадачі, аби вона не змогла покликати на допомогу.
— Кало… номер +40……… — набирала на телефоні Діаманта тремтячими руками, поки бандити відійшли покурити.
— Так, слухаю.
— Кало! Це Діаманта, ворожка зі свята! Мені потрібна допомога, мене з дітьми викрали! І в мене є тільки твій номер. Допоможи! Я біля пристані в місті!
— Добре, я зроблю все, що зможу, — швидко відповів чоловік і поклав слухавку.
Він швидко натягнув одяг після тривалого відпочинку. Дзвінок розбудив його пізно вночі, і він ще не до кінця усвідомлював, що сталося. Він поспіхом вмився холодною водою й побіг до машини, зателефонувавши своїм товаришам і батькові. Виявилося, що він син ромського барона, нащадок циган.
Підмога прибула швидко. Він із друзями та батьком узяли зброю й вирушили по Діаманту та її дітей.
Злочинців було всього двоє. Кало з товаришами й батьком перелізли через високий паркан на ділянці, тихо підійшли до курців у чорних костюмах і швидко їх знешкодили. Здалеку пролунав крик:
— Кало! Кало! Не вірю, що ти прийшов! — у сльозах кинулася до нього в обійми молода жінка.
— Що ти тут робиш?
— Я втекла від тирана-чоловіка з дітьми й влаштувалася в місті, почала заробляти. А потім дізналась, що на мене відкрили полювання.
— Бідолашна, — лише й прошепотів молодий ром, піднімаючи Діаманту на руки.
— Ходімо, Кало, треба тікати — інакше їхні друзі можуть приїхати!
***
Того дня Діаманта ближче познайомилась із молодим ромом. Вона не знала, як йому подякувати. І тут їй прийшло видіння…
Маленьку ромську дівчинку бере на руки світловолоса жінка. Вони їдуть разом до іншого міста, переховуються.
Діаманта так і не змогла розтлумачити це видіння, як раптом підійшов Кало, обійняв її й запросив на вечерю. Він сам накрив стіл, приготував баранину, налив трохи вина. Йому подобалась Діаманта ще тоді, на весіллі, коли їй стало зле. Він закохався. Шукав її, але в таборі ніхто не знав, де вона. Казали, що втекла.
Вони прокинулись разом, міцно обійнявшись. Діаманта так і не збагнула, що сталося.
***
Через місяць життя з Кало вона зрозуміла, що вагітна. Радості в пари не було меж. Ром давно мріяв про сина чи доньку, а його батько, барон, усіляко захищав і Діаманту, і її дітей від будь-яких спроб викрадення. До народження дитини вона жила у повній безпеці, ситості й достатку. Доньку вона планувала назвати Мирелою.
Та коли настав час народжувати, нареченого вдома не виявилося. Робити нічого — вона швидко зібрала речі й поїхала до найближчої лікарні.
Тим часом чоловіка схопили злочинці — й не залишили йому шансів вижити.
***
— Ай! Допоможіть, заради Бога! — кричала ромка.
— У вас перейми, жінко? — запитала санітарка.
— Так! Допоможіть! Мені дуже боляче!
Санітарка зникла за дверима, подзвонила в інше відділення. До пологового швидко прибігла акушерка, нашвидку переодяглася, вимила руки й вигукнула медсестрі:
— Важкі пологи, готуйте все необхідне! — крикнула Інна Іванівна, молода акушерка.
Циганку поклали на канапку — і почалося найстрашніше.
— Я більше не можу!
— Можеш. Тужся!
Пологи тривали довго, Діаманта була зовсім без сил.
— Та на ній обличчя немає, — прошепотіла медсестра, ставлячи крапельницю.
— Не знаю, скільки вона ще протримається, але ми нічим не можемо допомогти, — лише знизали плечима інші лікарі.
***
— Будь ласка, допоможіть, — прошепотіла Діаманта й передала якийсь папірець акушерці, що приймала в неї пологи.
Інна Іванівна швидко прочитала записку — сльози потекли по її обличчю. Сили залишали Діаманту. Гарна ромка, хоч і була нещасливою, залишила після себе трьох прекрасних дітей.
З записки акушерка дізналася, що на ромку і її новонароджену доньку Мирелу відкрито полювання. Діаманта просила про допомогу, про захист для своєї доньки. А в молодої акушерки не було власних дітей. І вона вирішила: це її шанс. Шанс допомогти дитині й нарешті стати мамою.
Вона схопила дитину й побігла пеленати дівчинку, перед тим забігши до завідувачки:
— Ірино Олегівно! Допоможіть мені, я маю забрати цю дівчинку.
— Ти розумієш, що підставляєш і себе, і мене?
— Ніхто не дізнається, Ірино Олегівно!
— Гаразд! Я оформлю документи — і можеш її забрати.
— Дякую! Я вам зобов’язана!
***
Інна повідомила чоловікові про дитину того ж дня. Він подумав, що дружина з’їхала з глузду, але сперечатися не став — забрав їх обох із лікарні. Щоб не наражати дитину на небезпеку, вони вирішили виїхати з країни.
У теплій країні вони з дівчинкою були щасливі.
— Ти не уявляєш, Ваню, як важко мені було всі ці роки працювати акушеркою, не маючи власних дітей, приймати пологи, бачити чужу радість… А тепер щаслива і я!
***
Мирела росла слухняною дівчинкою. До восьми років вона завжди слухалась маму й тата, добре навчалась. А потім… Потім їй почали приходити видіння…
Вона підійшла до шафи, відкрила її й дістала зі скриньки якогось листа:
«Доню, мене звати Діаманта. Мене вже немає, але знай — я тебе люблю».
Після цього Мирела справді знайшла листа — й знепритомніла. Їй наснився важкий сон, у якому вона побачила всю долю своєї справжньої матері.
— Доню! — кричала мама, ляскаючи її по щоках.
Мирела отямилась і почала випитувати батьків про Діаманту.
— Ти, мабуть, як і твоя рідна мати, маєш дар. Розумієш, доню, ми тебе всиновили й поїхали подалі, бо багато хто хоче, щоб твій дар служив їм. Вони хочуть зробити з тебе рабиню. А твоя мати просила мене врятувати тебе. Учора я бачила біля будинку чоловіків у чорних костюмах. Підозрюю, що вони нас знайшли. Єдиний вихід — знайти твого діда.
— А хто він? — запитала дівчинка, вдивляючись у маму.
— Він — ромський барон. Живе в Румунії. Діаманта навіть залишила у листі адресу. Ми поїдемо до нього. Він нас захистить.
***
— Хто ви такі? — запитав літній сивий ром.
— Бахтало! Ми прийомні батьки вашої онуки. А це — Мирела, ваша внучка. Візьміть цього листа — з нього ви все зрозумієте.
Чоловік узяв листа тремтячими руками, швидко прочитав — і впав на землю. Його підняли.
— То ти — моя внучка… — сльози покотилися по зморшкуватому обличчю ромського барона.
— Мене звати Мирела. Я — донька Діаманти.
— Від сьогодні я тебе захищатиму, — сказав Бахтало.
Бахтало дозволив Інні з чоловіком також оселитися в його домі, адже вони багато років виховували його внучку. І слід бути їм вдячним. Він найняв охорону для дитини, наказав дівчинці слухатись маму й тата, а також не відходити далеко від дому. Маленьку супроводжували всюди.
За все своє життя Мирела жодного разу не стала жертвою спроби викрадення. Усі знали: Бахтало заповів — табір має її захищати. А в разі загрози злочинців наздожене страшна помста табору… і прокляття самої Діаманти.
— Після весілля завезу його в будинок для людей з інвалідністю і нарешті буду жити на широку ногу в його квартирі! — почув наречений і здригнувся від усвідомлення