Знаєш, я тут подумала: мабуть, я заважаю тобі залишатися наодинці з мамою. Їй весь час доводиться відволікатися на мене. Але я знаю, як це виправити: поживу-но я в мами, поки ви вдосталь не насолодитесь одне одним.
— Та у вас же там ще гірше, ніж тут: купа народу, місця немає. Куди ти поїдеш?
— Обоє братів уже одружені й орендують квартири, бабуся з дідусем — на дачі, поки літо. Залишились тільки мама й тато, у трикімнатній. Якось уживемось. Тим паче, це ж ненадовго, правда? Як ти там казав? Погостюють трохи та й поїдуть. Щасти.
— Ну от тепер ми з тобою справжні кияни! — радісно вигукнув Олег, пропускаючи Олену першою до їхньої нової квартири. — Ура!!!
— Ура! — радісно відповіла Олена, переступаючи поріг. — Наш дім… Не віриться, що він тільки наш! І жити тут будемо лише ми вдвох!
До весілля Олена жила з родичами у трикімнатній квартирі: вона, батьки, двоє братів і бабуся з дідусем. Навіть у ванній вона могла побути сама максимум десять хвилин, після чого обов’язково хтось ломився, запевняючи, що йому терміново треба вмитися або попрати.
Після весілля спочатку Олег і Олена могли собі дозволити лише орендувати студію з душем у коридорі. Вони збирали гроші, хотіли взяти квартиру в іпотеку, тому змушені були в усьому собі відмовляти. І ось тепер у них власна двокімнатна квартира, де будуть тільки вони вдвох.
Ніхто більше не стукатиме вранці у ванну, коли Лена збирається на роботу, ніхто не лізтиме з порадами, поки вона готує вечерю, а ввечері можна буде посидіти в тиші, а не слухати чужі сварки. Хіба це не щастя?
Олег із посмішкою спостерігав, як Олена ходить їхньою новою квартирою, торкається стін і дверей. В її очах сяяло захоплення, вона вже мріяла, який ремонт вони зроблять.
Ремонт зробили швидко: допомогли батьки з обох боків. І вже за пару тижнів подружжя переїхало до нової квартири. Спершу Олена буквально літала по квартирі, наспівуючи собі щасливі пісеньки. Вона з любов’ю вибирала все — від кухонного приладдя до штор і картин на стіни.
Одного вечора, через пів року після новосілля, Олег обережно підійшов до Олени й, добираючи слова, сказав:
— Ленчику, мені дзвонили батьки, хочуть приїхати до нас на тиждень, ти ж не проти?
Олена здригнулася. Першим імпульсом було відмовити, але вона розуміла, що це неправильно. Батьки чоловіка жили далеко, востаннє вони бачилися на весіллі понад рік тому. Звісно, їм хочеться побачитися із сином, подивитись, як він живе. Та й тиждень — не вічність, можна й потерпіти. Помовчавши кілька секунд, вона глибоко зітхнула й відповіла:
— Звичайно, нехай приїжджають.
— Не хвилюйся, Ленок. Усе буде добре. Погостюють тиждень — і поїдуть. Мама ще й з господарством допоможе.
Олена знову здригнулася. Вона занадто добре пам’ятала, як їй «допомагали» мама й бабуся. Залишалося лише сподіватися, що Алевтина Терентіївна уявляє собі допомогу по-іншому.
За три дні приїхали батьки Олега. До того часу Олена підготувала вільну кімнату: постелила свіже постільне, поклала рушники, капці — усе, як у кращих готелях. Їй дуже хотілося справити гарне враження на свекрів.
Алевтина Терентіївна оглянула квартиру, як здалося Олені — невдоволено, але промовчала. Євген Сергійович — батько Олега — одразу плюхнувся на диван і ввімкнув телевізор. Перемикав канали, потім почав додавати гучність.
Олена здивовано подивилася на свекра, тоді на чоловіка. Той махнув рукою:
— Тато поганенько чує.
— Зате тепер добре чутно навіть сусідам. Ну що ж, сподіваюсь, хоч уночі він телевізор дивитися не буде.
Олена вийшла з кімнати й попрямувала на кухню — накривати на стіл. За пів години свекри вийшли на вечерю. Ледь усі розсілися за столом, як Алевтина Терентіївна одразу запитала:
— Оленочко, навіщо ти ковбасу купила?
— Хотіла вас пригостити. Це якісна, смачна ковбаса.
— Будь-яка ковбаса шкідлива для здоров’я, ти що, газет не читаєш? Я тобі зараз усе розповім… — наступні пів години вона переказувала якусь газетну страшилку про те, що навіть від маленького шматочка ковбаси одразу починаються всі найжахливіші хвороби. Потім вона зробила парадоксальний висновок:
— Тож ти, Оленочко, звісно, можеш їсти свою “смачну” ковбасу скільки хочеш, а ми з Женею та Олегом харчуватимемось тільки здоровою їжею.
Олена гучно зітхнула, але вирішила не сваритися зі свекрухою вже в перший день:
— Як скажете, Алевтино Терентіївно. От тоді — овочевий салатик, картопелька, котлети, на парі, до речі.
— Оце вже краще, — задоволено кивнула свекруха.
Наступним висловив невдоволення свекор:
— А чому у вас на кухні немає телевізора? Сумно ж мовчки їсти. А так би новини послухали, обговорили б.
— Нам одного телевізора вистачає, — спокійно відповів Олег.
— Ну, не знаю, як на мене — зайвим би не був.
Олена уявила, що й вечеря проходитиме під оглушливі монологи дикторів, і зраділа, що телевізора на кухні немає — та й грошей на такий «апгрейд» зараз не було.
Євген Сергійович зітхнув засмучено, але сперечатись не став. А от Алевтина Терентіївна не могла заспокоїтись: і салат треба було заправляти оливковою олією, а не соняшниковою, і картопля пересолена, і фарш для котлет зроблено неправильно…
— Але не переймайся, я тебе навчу готувати як слід. За тиждень, думаю, встигну. Ну, якщо що — затримаюся трохи.
Починали справджуватись найгірші побоювання Олени — а це ж був тільки перший день. Що буде далі?
Увечері, коли вони з Олегом лягли спати, Олена поділилась із чоловіком своїми тривогами:
— Олежику, якщо все піде так і далі — я не витримаю цілий тиждень. У твоєї мами є думка буквально про все, і, звісно ж, вона завжди єдина правильна.
— У неї досвід, сонечко. Може, в чомусь її й справді варто послухати?
— Добре, послухаю. Ковбасу більше купувати не буду.
— Ну, це вже занадто радикально.
У цей момент у сусідній кімнаті ввімкнувся телевізор — звичайно ж, на повну гучність.
— А це як тобі? — з іронією запитала Олена.
— Чудово, що в нас немає проблем зі слухом.
— А от у сусідів будуть. Може, поговориш із батьком, хай хоч звук зменшить?
Олег нехотя підвівся й пішов у кімнату до батька.
Вранці Алевтина Терентіївна підняла подружжя вдосвіта.
— Мамо, сьогодні ж неділя, навіщо так рано вставати?
— Щось ти зовсім розледащів, синочку, після весілля. Неділя — чудовий день для генерального прибирання.
Олена благально подивилася на чоловіка, але Олег лише розвів руками. Максимум, на що вдалося вмовити свекруху, — це відкласти прибирання на годину, щоб спочатку поснідати.
Після сніданку Алевтина Терентіївна наказала синові й чоловікові відсунути меблі від стін. На зауваження Олени, що це потривожить сусідів, та відповіла просто:
— А нема чого спати до обіду!
Поки жінки сперечалися, з котрої години пристойно починати рухати меблі, Олег тихенько втік із квартири, заявивши, що в нього давно запланована зустріч із друзями, і перенести її ніяк не можна.
Олена залишилася на цілий день із батьками чоловіка наодинці. Їй довелося разом зі свекрухою перемити всю квартиру, а за обідом ще й вислухати лекцію про правильне харчування. За весь день вона жодного разу не присіла.
Олег повернувся пізно ввечері та застав дружину міцно сплячою — і навіть потай зрадів цьому, бо здогадувався, що вона на нього сердиться.
Вранці Олена ледь підвелася з ліжка. Якби мала вибір, залишилась би відлежуватись після вчорашнього. Зрештою, могла б узяти лікарняний. Але вона боялася, що це їй не допоможе відпочити — ще чого доброго, «улюблена» свекруха вигадає нові розваги.
Тож Олена з останніх сил відірвала себе від ліжка, швидко зібралася й вискочила з квартири. Навіть чоловікові не сказала нічого про вчорашню втечу. Пообіцяла собі поговорити з ним увечері.
Та ввечері Олег знову повернувся пізно:
— Зустрів знайомого, вирішили посидіти в кафе, поговорити.
Такі відмовки він вигадував і наступні дні. Олені ж доводилося щодня вислуховувати нескінченні претензії — спочатку від свекрухи, потім від сусідів, яким доводилося слухати новини разом із Євгеном Сергійовичем. У п’ятницю Олена була вже готова влаштувати урочисті проводи родичам. Але, здається, ті не поспішали їхати.
— Ти зовсім не вмієш вести господарство, — заявила Алевтина Терентіївна. — Я не можу залишити сина на тебе. Доведеться спершу навчити тебе всьому, що сама вмію.
Порадувавши подружжя такою заявою, Алевтина Терентіївна прихопила Євгена Сергійовича й подалася на прогулянку. Олена вирішила серйозно поговорити з Олегом, поки свекри не повернулися.
Вона сподівалася, що чоловік стане на її бік — адже йому теж мало б бути некомфортно від такого затяжного візиту батьків. Але щойно Олена заговорила про те, що непогано було б уже й честь знати, Олег обірвав її фразою, якої вона зовсім не очікувала:
— Це мої батьки, і вони можуть жити тут, скільки захочуть. Я навіть радий, що вони залишаться подовше.
— А якщо радий, то чому стараєшся вдома не з’являтись?
— А я й з’являюсь! Просто обставини так складаються. Та й узагалі, мама на мене не скаржиться.
— А може, просто не встигає поскаржитись?
— Яка різниця, якщо працює.
Олена була приголомшена. Вона ніколи раніше не бачила Олега таким. Здавалося, приїзд мами оголив у ньому якісь приховані риси. Вона почала здогадуватись: можливо, він просто не сміє суперечити мамі, а перед нею удає господаря ситуації. Але зараз це не мало великого значення. Важливішим було — врятувати себе.
— Знаєш, я тут подумала: мабуть, я заважаю тобі побути з мамою наодинці. Вона весь час змушена відволікатися на мене. Але я знаю, як це виправити: поживу-но я в мами, поки ви не насолодитесь одне одним сповна.
— Та у вас же там ще гірше, ніж тут: купа народу, місця немає. Куди ти поїдеш?
— Обоє братів теж уже одружені й орендують квартири, бабуся з дідусем на дачі, поки літо. Залишились тільки мама й тато, у трикімнатній. Якось уживемося. Тим більше, це ж ненадовго, правда? Як ти казав? Погостюють трохи та й поїдуть. Удачі.
Олена зібрала найнеобхідніші речі й подалася до мами. Та, звісно, теж почала бурчати, що так по-дитячому проблеми не вирішуються, але доньку не вигнала. Тут Олена вперше за тиждень нормально виспалась.
Олег же серйозно замислився… Він розумів, що образив дружину — причому несправедливо. Йому було соромно зізнатися, що він досі не навчився по-людськи домовлятися з матір’ю, відстоювати свої кордони й права. Як у дитинстві втікав з дому до друзів і на секції, так і зараз намагався провернути той самий фокус. А про дружину просто не подумав.
А тепер її потрібно було якось повертати. А отже, спершу — дивом умовити батьків поїхати додому.
Коли мати з батьком повернулися до квартири, Алевтина Терентіївна дуже здивувалась відсутності Олени.
— А де ж Оленочка? Я якраз хотіла навчити її робити фарш правильно.
— А мені, між іншим, подобається, як готує Лена!
— Ну й чудово. От я її ще борщу навчила б варити — і було б зовсім добре. То де вона?
— Утекла від твоїх постійних повчань, як і я тікав увесь цей час. Сказала, поживе у мами, поки ви не поїдете.
— Тобто ти нас виганяєш?
— Мамо, ви збирались приїхати на тиждень. З перших днів почали встановлювати свої порядки. А тепер ще й заявляєте, що залишитесь надовше, бо ще не все встигли переробити по-своєму. Але це — наше з Оленою життя. Мені треба було сказати це з самого початку, ще коли ти змусила нас робити генеральне прибирання, але я, як дурень, вирішив, що тобі цього вистачить, і ти заспокоїшся. А тепер замість затишного дому й люблячої дружини у мене — порожня спальня, вічно галасливий телевізор і твоя впевненість у тому, що ми все робимо неправильно. Чесно кажучи — так собі набір. Тож так, вам пора додому, хоча б тому, що інакше я з Оленою не помирюся.
Алевтина Терентіївна сердито бурчала, збираючись додому, й не раз висловила синові все, що про нього думає. А він думав тільки про те, що домогтися свого в розмові з мамою все ж таки можна — і не обов’язково для цього тікати.
Провівши батьків, Олег подався до Олени. Купив квіти, приїхав до будинку її мами й подзвонив:
— Олено прекрасна, спустися, нам треба поговорити.
Дружина до розмови ще не була готова, але все ж вирішила вийти й послухати, що скаже винуватий чоловік.
— Лено, слухай, я дурень. Підставив тебе, намагався втекти від конфліктів. Це негідно чоловіка. Але я клянуся, що від сьогодні в нашому домі буде лише одна господиня — ти. І ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш. Повернись, га?
Олена розтанула. Такі приємні речі казав їй Олег.
— Добре. Як тільки твої батьки поїдуть — я повернуся.
— Вони вже поїхали, годину тому посадив їх на автобус.
— Ти їх вигнав?
— Чому ж одразу вигнав — попросив дотримуватися домовленостей. Мама, звісно, була незадоволена, зателефоную їй пізніше, вибачуся. Думаю, порозуміємось. А наступного разу вже краще ми до них у гості поїдемо, а не вони до нас.
— І не більше, ніж на пару днів!
— Домовились.
Мати справді довго на сина не сердилася, хоча й жалілася, що так і не встигла навчити невістку всьому, чого хотіла. Обіцяла приїхати через пів року. Але це вже зовсім інша історія.
Смачне печиво до чаю нашвидкуруч. Всього 20 хвилин — і готово