Чужий чоловік

— То це мій до тебе забігає? — поцікавилася сусідка.

— Відчини, Вірочко, — долинуло з темряви, де уночі, трохи захмелілий, знову дряпався у двері Федір. — Ну ж бо, відчини, прошу!

Він говорив майже пошепки, щоб ніхто довкола не почув. Та Віра все одно слухала й не спала: вона пам’ятала, що сьогодні п’яте число, а значить, він з’явиться неодмінно. І знов стоятиме тут, сподіваючись, що вона поверне ключ у замку.

Якби Федір був тверезим, він не прийшов би. Але щомісяця траплялося одне й те саме: п’ятого числа він напивався до нестями й опівночі, мов крадій, приходив до її дверей. І Віра щоразу чекала тієї ночі з тривогою та завмираючим серцем.

— Пусти, Вірочко, пусти, рідна. Ніхто, окрім тебе, мені не потрібен, — усе палкіше благав Федір.

Жінка розуміла: мине кілька хвилин, і хтось неодмінно почує незвичний шурхіт. Липневі ночі задушливі, багато чий будинок стоїть навстіж — вікна й навіть двері відчинені. У селі ночами не замикаються: усі всіх знають, чужинців не трапляється.

— Йди, Федоре, йди додому, ради Бога, — намагалася вона заспокоїти його крізь двері. — Не виставляй ні себе, ні мене на посміховисько.

— Не піду! Дай тільки в очі твої глянути та доторкнутися… П’ять років намагаюся згадати твій запах. З глузду сходжу. Хоч раз його вдихнути — і можна далі жити, — гарячково шепотів він.

Цього разу Віра теж не відчинила, хоч рука мимоволі тяглася до засува.

Було б так просто — відчинити, і ось він, той, без кого її душа колись помирала у муках. Та й досі Федір був їй не менш дорогий, ніж п’ять років тому. Тільки гострий біль стих, залишивши втому й майже байдуже затихле серце.

Віра добре знала: дай їй слабину — і хоч крізь землю провалюйся від сорому й людського осуду. Не можна впускати до себе одруженого. Гріх, який не виправдати навіть коханням.

Ось чому вона зачиняла двері товстим засувом саме тоді, коли в інших хатах усе розчинене. І кожного місяця п’ятого дня тримала замок міцно.

— Мамо, дивись, мені личить весільна сукня? — радісна Вірочка кружляла по хаті, вже, мабуть, уп’ятнадцяте приміряючи вбрання.

— Сама сукенка проста, доню. Зате ти в ній — мов лілея. Що змогли, те й дістали. Але справді пасує, — посміхнулась мати. — Ти в мене тендітна, мов очеретинка. Я у твої літа та дужча була й вища. Не в нашу родину пішла — вилита свекруха, царство їй небесне.

— Мамо, а Федя тобі подобається? — знову спитала вона.

— Головне, щоб тобі, дитино, подобався. Родина в нього працьовита, спокійна, гуляк у роду не було. Одне нехороше: він у місті працює й рідко до тебе навідується. Та й тебе, мабуть, з часом до себе забере — ми з батьком самі лишимося, — тужила жінка.

— Не залишитесь! Я до міста не поїду, — твердо відрізала Віра. — Федю сюди заманю, у господарство. Нічого нам, сільським, у тих багатоповерхівках робити.

Іще на шкільній парті вони сиділи поруч. Тонка Віра тоді й погляду не кидала на руденького кучерявого сусідського хлопчину, який щодня крокував додому поряд, чемно несучи її портфель.

Згодом між ними проклюнулися ледь відчутні іскри. Сором’язливі, незграбні почування поступово розгорілися у справжнє кохання.

Провівши коханого до війська, дівчина почала чекати. Лагідні солдатські листи зігрівали її самотні вечори, і вона була певна: повернеться – й вони обвінчаються.

Та після демобілізації Федька наманив до себе армійський товариш з обласного центру: краща зарплата, міські зручності. Поїхав – та й залишився.

— Підзароблю на дім і на весілля й повернуся, — заспокоював він Віру. — Щовихідних приїжджатиму, не журися.

Дівчині ця затія не подобалась: знала, місто спокушає. Вірила коханому, та все‑таки тривожилася, що загубить його.

Тривога справдилась. Під час одного з приїздів пара подала заяву, обравши п’яте квітня для шлюбу. Віра літала від щастя, готуючи свято.

Але ні в наступні вихідні, ні в сам день весілля наречений не з’явився. Батьки лиш знизували плечима: мовляв, передумав – молодий, охолоне.

— Він узагалі живий там, у місті? — допитувалася мати Віри.

— Живий, — відповідали свати. — Сестрі телефонував: мовляв, соромно показуватися.

Минув рік — і Федір повернувся. З дружиною та немовлям. Батька вже не було, мати сама витягла сина назад: без чоловічої руки в господарстві важко. Молодій невістці швидко знайшли посаду в школі — дипломована вчителька.

Федір оминав Віру, наче боявся її тіні. Робота, материн двір — і знов робота. Хоч жили поруч, довго не перетиналися.

Та одного вечора вузька стежина звела їх носом у ніс. Відступити не було куди. Віра сполотніла — і злякалася, і зраділа одночасно. А він, мов сполоханий заєць, метнувся вбік і втік, не проронивши слова.

Час минав, біль затихав, і душа дівчини відтавала, немов галявина після зими. Саме тоді почалися нічні візити. Щомісяця, п’ятого числа, добре напідпитку Федір з’являвся біля її дверей.

Після тої зради Віра так і залишилась сама. Весільна сукня, біла та сумна, висіла в шафі, щоразу нагадуючи про нездійснене. Серце стискалось — і відпускало. «Так уже судилось», — зітхала вона.

Батька не стало того горезвісного року: серце не стерпіло образи за найдорожчу доньку. Пів року тому тихо згасла й мати, тож Віра зосталася зовсім сама. Саме тому останнім часом вона ледь не зірвала засув, коли Федір шарудів за дверима. Хотілося бодай раз глянути йому у вічі, запитати «чому?» — те запитання дошкуляло роками.

І все‑таки цієї ночі витримала. Та чи вистачить сил наступного разу, хто зна… Бо вона жива, а не з каменю, й кохати ще не розучилася.

Чим би скінчилася ця заплутана історія, невідомо, якби наступного дня не трапилася подія, що все перевернула.

Ранком Віра вийшла стежкою до пошти, де працювала. Не встигла й хвіртку причинити, як її покликала дружина Федора.

«Тільки не це…» — холод пробіг грудьми.

— Не спіши, сусідко, постривай, — Людмила впевнено наближалася.

— Я запізнююсь, — спробувала відмовитись Віра й ступила назад.

— Недовго, — перегородила шлях.

Очі в сусідки палахкотіли: схоже, знає все.

— Гаразд, якщо швидко, — зрозуміла Віра, що втекти не вдасться.

— Це мій, чи не мій, ночами під твоїм порогом тиняється? — прошипіла Людмила, не відводячи погляду.

Віра опустила очі, мовчала.

— Отож, недарма люди гомонять: не забув він тебе й вашого кохання, — злість бриніла в голосі Людмили.

— Не те думаєш. Пусті балачки. Люди нічого не знають, — тихо відповіла Віра.

— Коли чоловік до чужої баби поночі ходить, усе ясно! — вибухнула та.

— Я жодного разу його не впустила. Чуєш? Ніколи! — тепер Віра дивилася просто й спокійно. — Це не я у тебе його відняла, а навпаки.

Сили, про які й не здогадувалась, раптом наповнили її.

— Не відчиняєш? — недовірливо гмикнула Людмила.

— Ні. Нащо мені чужий чоловік? Минуле поросло бур’яном. Сім’ї не руйнуватиму.

Замовкла. Серце бухало так, що перехоплювало подих: за що ж дісталася ця кара?

— Слухай, Людо, так далеко не зайдемо. Чи виїдете ви, чи я. Удвох у селі нам не вживатися. Тобі поруч зі мною тяжко, та й мені пора лад налагодити, — відрізала зрештою.

За місяць, нікого не чекаючи, Віра продала хату новоприбулим і перебралася до міста. І досі не пошкодувала: більше вона ні Федора, ні його дружини не бачила.

Згодом вийшла заміж, переїхала до столиці. Чоловік її кохав щиро й беріг до самого свого останнього подиху.