Жовтневий вечір уже опустився на місто, коли Христина сіла за робочий стіл. Ноутбук тихо гудів, на екрані світився проєкт нового логотипа для будівельної компанії. Дизайн майже готовий — залишалося підправити кілька деталей і відправити замовнику. Цей проєкт принесе родині десять тисяч гривень, що зараз було особливо важливо.
Христина працювала віддалено вже три роки. Спочатку поєднувала офісну роботу з фрилансом, але поступово замовлень стало так багато, що довелося повністю перейти на віддалену зайнятість. Ноутбук став основним робочим інструментом і єдиним джерелом доходу сім’ї.
— Знову сидиш за цією машинкою, — пролунав невдоволений голос чоловіка.
Роман з’явився у дверному прорізі з кухлем чаю в руках. Останні пів року чоловік не працював. Спочатку говорив, що шукає відповідне місце, потім почав стверджувати, що всі вакансії нецікаві, а зарплати маленькі. Поступово пошуки роботи зійшли нанівець, зате претензії до дружини посилилися.
— Я закінчую проєкт, — відповіла Христина, не відриваючись від екрана. — Завтра вранці треба здати.
— Завжди в тебе щось термінове. А по дому хто буде займатися?
— Романе, я працюю. Приношу гроші в сім’ю. Думаю, цього достатньо.
Чоловік фиркнув і пішов у зал. Христина зітхнула і повернулася до роботи. Останні місяці такі розмови траплялися все частіше. Роман постійно звинувачував дружину в тому, що та нічого не робить, хоча саме її доходи дозволяли сім’ї існувати.
Вранці наступного дня пролунав телефонний дзвінок. Христина якраз відправляла готовий проєкт замовнику.
— Ромчику, привіт! — у слухавці пролунав голос свекрухи. — Як справи? Що дружина робить?
Христина мимоволі прислухалася до розмови. Лідія Миколаївна завжди цікавилася тим, чим займається невістка.
— Та сидить за комп’ютером, як завжди, — відповів Роман. — Каже, працює.
— Працює? — у голосі свекрухи пролунав сумнів. — А що це за робота така, що з дому не виходиш?
— Дизайн якийсь робить. Картинки малює.
— Картинки… — протягнула Лідія Миколаївна. — Слухай, а нехай краще допоможе мені з ремонтом. У мене тут у ванній плитку міняти треба. Чим їй ще займатися? Все одно вдома сидить.
— Мам, у неї ж робота…
— Яка робота? Розвага це, а не робота. Нормальні люди на службу ходять, а не вдома в іграшки грають.
Христина стиснула кулаки. Свекруха постійно принижувала значення її діяльності, вважаючи віддалену роботу примхою.
— Ти з нею поговори, — продовжувала Лідія Миколаївна. — Нехай приїде допомогти. Одній мені важко.
— Добре, мам. Поговорю.
Роман закінчив розмову і зайшов до дружини.
— Мама просить допомогти з ремонтом.
— У мене проєктів на два тижні вперед, — відповіла Христина, відкриваючи нове замовлення. — Ремонт — це твоя турбота.
— Але ти ж удома сидиш…
— Я працюю вдома. Це різні речі.
— Подумаєш, робота. Пограла в комп’ютер і все.
Кров прилила до обличчя Христини.
— Романе, я заробляю гроші. На мою зарплату ми живемо вже пів року. Може, час це визнати?
— Зарплату… — чоловік усміхнувся. — Копійки якісь отримуєш за свої каракулі.
Христина розвернулася у кріслі й подивилася на чоловіка.
— Ці копійки дозволяють тобі не працювати й сидіти вдома. Якщо не подобається, йди влаштовуйся на роботу.
— Ще чого! Командувати мені будеш?
— Не командую. Констатую факт.
Роман зло подивився на дружину й вийшов із кімнати, голосно грюкнувши дверима.
Наступні дні пройшли в напруженій атмосфері. Роман демонстративно ігнорував дружину, а Лідія Миколаївна телефонувала щодня, цікавлячись, коли невістка приїде допомагати.
— Ромчику, я вже плитку замовила, — повідомила свекруха в черговому дзвінку. — Завтра привезуть. Нехай Христина приїжджає, будемо класти.
— Мам, вона каже, що в неї робота.
— Яка робота у вихідні? Не бреши мені. Просто не хоче допомагати сім’ї.
— Мам…
— Ти мужик чи ні? Дружина на голову сідає, а ти дозволяєш!
Після цієї розмови Роман ходив похмуріший за хмару. Христина намагалася не звертати уваги на його настрій і зосередитися на роботі.
У суботу ввечері вона працювала над презентацією для великого клієнта. Проєкт був складний, вимагав повної концентрації. На екрані з’являлися нові слайди, графіки, схеми.
— Знову граєш? — пролунав голос чоловіка.
Христина підняла очі. Роман стояв поруч зі столом із похмурим обличчям.
— Я працюю над презентацією. Понеділок здавати.
— У вихідні працюєш? — голос чоловіка звучав глузливо. — Чи все-таки граєш?
— Романе, це серйозний проєкт. Заплатять добре.
— Добре… А мама одна ремонт робить. Їй сімдесят років, між іншим.
— Їдь допоможи мамі. Хто тобі заважає?
— А ти чому не їдеш?
— Тому що в мене робота.
— Робота! — вибухнув Роман. — Яка в тебе робота? Ти цілими днями в комп’ютері сидиш!
— Комп’ютер — мій робочий інструмент. Як молоток у будівельника.
— Молоток у будівельника… — чоловік нервово розсміявся. — Ти ж просто картинки малюєш!
— Ці картинки приносять гроші.
— Копійки приносять!
— На ці копійки ти живеш, поки роботу шукаєш.
Роман почервонів.
— Я шукаю гідну роботу, а не хапаюся за будь-який підробіток!
— Півроку шукаєш. Може, час знизити запити?
— Ще й поради даватимеш!
Христина повернулася до екрана, намагаючись повернутися до роботи. Але Роман не заспокоювався.
— Ти егоїстка! — кричав чоловік. — Свекруха одна важкий ремонт тягне, а ти тут в іграшки граєш!
— Романе, припини. Це не іграшки, а робота.
— Робота? — голос чоловіка тремтів від люті. — Я тобі покажу роботу!
— Що ти робиш? — Христина спробувала заслонити ноутбук руками.
Але було пізно. Роман схопив ноутбук зі столу й підняв над головою.
— Чому ти граєш, а не їдеш ремонт робити в мами?! — загорлав чоловік.
У наступну секунду ноутбук полетів у бік відчиненого вікна. Христина почула звук удару об підвіконня, потім гуркіт падіння на асфальт унизу.
Настала тиша. Христина завмерла, кліпаючи очима, намагаючись осмислити те, що сталося. Ноутбук — її робочий інструмент, джерело доходу, сховище всіх проєктів — лежав розбитий на тротуарі.
— Догралася, — буркнув Роман і пішов до виходу з кімнати.
Христина мовчки встала з крісла і взяла телефон. Пальці тремтіли, коли набирала номер.
— Поліція? — відповів черговий.
— Добрий вечір. Хочу заявити про псування майна.
— Адреса події?
Христина назвала адресу й описала ситуацію. Роман, почувши слово поліція, повернувся до кімнати.
— Ти що робиш? — здивовано запитав чоловік.
— Те, що мала зробити давно, — спокійно відповіла Христина, не припиняючи розмову з черговим.
— Екіпаж виїжджає, — повідомили в поліції. — Очікуйте.
Христина поклала слухавку й подивилася на чоловіка.
— Ти з глузду з’їхала? — Роман не міг повірити в те, що відбувається. — Поліцію викликала через якийсь ноутбук?
— Через те, що ти знищив мій робочий інструмент. Навмисно і в нападі люті.
— Та що за дурниця! Купимо новий!
— На які гроші? У тебе є гроші?
Роман відкрив був рота, але не знайшов що відповісти.
— Ось саме, — продовжила Христина. — Грошей у тебе немає. Роботи немає. Зате амбіцій хоч відбавляй.
— Катю, ну давай без поліції розберемося…
— Христина. І ні, не розберемося. Ти перейшов межу.
Через десять хвилин біля під’їзду зупинилася поліцейська машина. Христина спустилася вниз, щоб зустріти співробітників. Розбитий ноутбук справді лежав під вікном їхньої квартири — екран ущент, корпус тріснув, клавіатура розлетілася.
— Це ваше майно? — запитав старший лейтенант.
— Так. Робочий ноутбук. Чоловік викинув його у вікно.
— Причина конфлікту?
— Вважає, що я не працюю, а граю. Вимагав, щоб я кинула проєкти й поїхала допомагати його матері з ремонтом.
Поліцейські піднялися до квартири. Роман зустрів їх із винним обличчям.
— Це непорозуміння, — почав чоловік. — Просто посварилися трохи…
— Ви справді викинули ноутбук дружини у вікно? — суворо запитав старший лейтенант.
— Ну… так. Але я не хотів… Просто нерви здали.
— Зрозуміло. Складаємо протокол про псування майна.
Роман спробував заперечити, пояснити, що це сімейна сварка, але поліцейські були непохитні. Протокол склали, свідків опитали, фотографії розбитого ноутбука зробили.
— Далі вирішує суд, — повідомив старший лейтенант Христині. — Можете подавати позов про відшкодування збитків.
Після того, як поліція пішла, у квартирі запанувала гнітюча тиша. Роман сидів на дивані, уткнувшись у телефон. Христина збирала уламки свого колишнього життя — як буквально, так і фігурально.
— … Христино, — тихо покликав чоловік. — Пробач. Я не хотів так.
— Хотів, — відповіла дружина, не повертаючись. — Інакше не робив би.
— Ну що тепер? Поліція, суд… Через ноутбук?
— Через те, що ти не поважаєш мою роботу. Через те, що вважаєш себе вправі диктувати мені умови. Через те, що знищуєш мої засоби для існування.
Роман встав і підійшов до дружини.
— Я куплю новий ноутбук. Кращий за цей.
— На які гроші?
— Позичу. Знайду роботу.
— Пів року не міг знайти, а тепер раптом знайдеш?
— Знайду! Обов’язково знайду!
Христина повернулася до чоловіка. У її очах не було ні злості, ні образи — лише втома.
— Романе, вже пізно. Ти показав своє справжнє обличчя. І я прийняла рішення.
Наступного ранку у двері подзвонили. На порозі стояли двоє сусідів — Михайло Петрович із третього поверху і молода Ольга із сусідньої квартири.
— Христино, ми вчора бачили, що відбувалося, — сказав Михайло Петрович. — Ноутбук із вашого вікна вилетів. Поліція приїжджала?
— Так, приїжджала. Склали протокол про псування майна.
— Правильно робите, — кивнула Ольга. — Ми готові дати свідчення. Все бачили на власні очі.
— Дякую. Можливо, це знадобиться.
— Я спеціально з двору фотографії зробив, — додав Михайло Петрович. — Ноутбук увесь розбитий лежав. Якщо потрібно буде для суду — у мене є знімки.
Після того, як сусіди пішли, Христина зателефонувала до страхової компанії. Виявилося, що ноутбук був застрахований від крадіжки, але не від умисного пошкодження членами сім’ї.
— На жаль, такі випадки страховка не покриває, — пояснила співробітниця. — Потрібно звертатися до суду за відшкодуванням збитків.
Христина дістала із шухляди столу документи — чек на купівлю ноутбука, гарантійний талон, довідку про доходи. Ноутбук коштував сорок тисяч гривень, плюс встановлені програми для дизайну — ще десять тисяч. Отже, збиток склав п’ятдесят тисяч гривень.
Роман увесь ранок ходив квартирою як загублений. Кілька разів підходив до дружини, починав щось говорити, але в підсумку мовчки йшов.
— Христино, — нарешті наважився чоловік. — Ну що ти так одразу в поліцію? Ми ж сім’я, могли б самі розібратися.
— Як розібратися? Ти знищив мій робочий інструмент. На порожньому місці працювати не вийде.
— Я ж кажу — куплю новий! Кращий за колишній!
— На які гроші, Романе? У тебе є п’ятдесят тисяч гривень?
Чоловік замовк. Таких грошей у нього справді не було.
— Візьму кредит, — видавив Роман.
— Ти безробітний. Хто тобі кредит дасть?
— Ну… позичу у знайомих.
— У яких знайомих? — Христина повернулася до чоловіка. — У твоєї мами позичиш? Вона ж пенсіонерка.
— Придумаю що-небудь, — пробурмотів Роман.
— Знаєш що, не придумуй. Краще знайди роботу. А з ноутбуком розберемося через суд.
— Христино, ну ти все перебільшуєш! Давай забудемо цю історію. Подумаєш, ноутбук розбився. Не кінець світу ж.
Христина повільно встала з крісла і подивилася на чоловіка.
— Романе, ти знищив мою роботу і повагу. Заминати немає чого.
— Яка ще повага?
— Ти вважаєш мою роботу грою. Вимагаєш кинути замовлення і їхати до твоєї мами. А коли я відмовляюся, влаштовуєш істерику і ламаєш моє майно.
— Та не істерику, а просто нерви здали…
— Нерви здали? — Христина посміхнулася. — У мене теж нерви здають, коли пів року годую дорослого мужика, який замість роботи шукає причини моєї провини в тому, що в нього проблеми.
Роман почервонів.
— Я не дорослий мужик! Я твій чоловік!
— Був чоловіком. Тепер просто дорослий мужик, який зламав мій ноутбук.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що маю. Завтра йду до юриста. Буду подавати на розлучення.
— Як на розлучення? — Роман підскочив із місця. — У нас же донька!
— Саме тому й розлучаюся. Не хочу, щоб Віка росла, думаючи, що чоловік може безкарно принижувати жінку та псувати її майно.
— Але ж я лише один раз зірвався…
— Один раз? — Христина похитала головою. — Романе, ти пів року пригнічуєш мою самооцінку. Називаєш мою роботу грою. Вимагаєш, щоб я кинула все і побігла до твоєї мами. А коли я чиню опір — застосовуєш фізичну силу до мого майна. Що далі? До чого призведе наступний зрив?
Чоловік не знайшов що відповісти.
Наступного дня Христина поїхала до юридичної консультації. Антон, молодий юрист, уважно вислухав усю історію.
— Ситуація однозначна, — сказав юрист. — Умисне псування майна чоловіком/дружиною — це підстава не лише для відшкодування збитків, а й для розлучення. У вас є неповнолітня дитина?
— Так, донька. Їй дев’ять років.
— Тоді розлучення лише через суд. Але оскільки чоловік скоїв протиправні дії щодо вашого майна, суд однозначно стане на ваш бік.
— А з аліментами як?
— Аліменти призначить суд. Стандартно — чверть від доходів батька. Якщо доходів немає, то фіксована сума.
— А якщо він відмовиться від дитини?
— Відмовитися від дитини в Україні не можна. Можна позбавити батьківських прав через суд, але це крайній захід. Швидше за все, зобов’яжуть платити аліменти незалежно від бажання.
Христина кивнула.
— Тоді починаємо.
Вдома на неї чекав Роман із винним обличчям.
— Христино, я знайшов роботу, — повідомив чоловік.
— Правда? Де?
— На будівництві. Різноробом. Завтра виходжу.
— Вітаю. Значить, зможеш купити новий ноутбук.
— Зможу. Обов’язково зможу. Тільки ти заяву з суду забери.
— Яку заяву?
— Ну, на розлучення. Раз я працювати пішов, то й розлучатися немає потреби.
Христина подивилася на чоловіка як на дивну людину.
— Романе, проблема не в тому, що ти не працював. Проблема в тому, що ти не поважаєш мене і мою діяльність.
— Буду поважати! Обіцяю!
— Ти обіцяв шукати роботу пів року тому. Обіцяв не втручатися в мої проєкти. Обіцяв поговорити з мамою, щоб перестала вимагати моєї участі в її ремонті. Де всі ці обіцянки?
— Ну… я виправлюся…
— Пізно, Романе. Деякі вчинки виправити не можна.
Судові засідання почалися в листопаді. На першому слуханні розглядався позов про відшкодування збитків за ноутбук.
— Відповідач визнає факт псування майна? — запитав суддя.
— Визнаю, — похмуро відповів Роман. — Але це була сімейна сварка…
— Сімейна сварка не звільняє від відповідальності за псування майна, — відрізав суддя. — Позивач, надайте документи про вартість пошкодженого майна.
Христина передала чеки, довідки, фотографії розбитого ноутбука. Михайло Петрович та Ольга дали свідчення як свідки.
— Я особисто бачив, як ноутбук вилетів із вікна квартири відповідача, — сказав Михайло Петрович. — Одразу після гучних криків і лайки.
— Я теж була свідком, — підтвердила Ольга. — Ноутбук розбився вщент.
Суд зобов’язав Романа виплатити Христині п’ятдесят тисяч гривень як компенсацію збитків.
— Платити протягом трьох місяців рівними частинами, — оголосив суддя.
На другому засіданні розглядали розлучення. Роман намагався заперечувати, просив час на примирення, але Христина була непохитна.
— Я не бачу перспектив для відновлення сім’ї, — сказала Христина судді. — Відповідач систематично принижував значення моєї трудової діяльності, вимагав відмовитися від роботи заради допомоги його матері, а коли отримав відмову — застосував фізичну силу до мого майна.
— Зрозуміло, — кивнув суддя. — Чи є у сторін претензії з приводу розподілу майна?
— Квартира записана на мене, — відповіла Христина. — Куплена до шлюбу на гроші від продажу квартири моїх батьків. Інших великих спільних покупок не було.
— Відповідач згоден із таким розподілом?
Роман хотів заперечити, але адвокат його смикнув.
— Згоден, — буркнув чоловік.
— З ким залишається неповнолітня дитина?
— Зі мною, — відповіла Христина. — Донька висловила бажання жити з матір’ю.
— Відповідач проти не заперечує?
— Не заперечую, — тихо сказав Роман.
— Тоді переходимо до питання аліментів. Відповідач працює?
— Так, на будівництві.
— Доходи?
— П’ятнадцять тисяч гривень на місяць.
— Призначаю аліменти в розмірі чверті від доходу. Три тисячі сімсот п’ятдесят гривень щомісячно.
Після оголошення рішення Роман підійшов до колишньої дружини.
— Христино, ну навіщо аліменти? Я ж і так буду допомагати доньці.
— Так, як допомагав мені з повагою до роботи? — відповіла Христина.
— Я змінився…
— Час покаже. А поки нехай буде офіційно.
До весни всі судові процедури завершилися. Христина отримала розлучення, аліменти й компенсацію за ноутбук. На ці гроші купила новий ноутбук, ще кращий за колишній.
Роман справді почав працювати та навіть справно платив аліменти перші два місяці. Потім виплати стали нерегулярними, але судові виконавці швидко нагадали про зобов’язання.
Лідія Миколаївна намагалася телефонувати Христині, просила повернутися до сина, обіцяла, що більше не втручатиметься. Але Христина номер свекрухи заблокувала.
— Мамо, а тато до нас більше не буде приходити? — запитала одного разу дев’ятирічна Віка.
— Буде, якщо захоче. На вихідних можеш із ним бачитися.
— А жити з нами не буде?
— Ні, доню. Ми з татом більше не чоловік і дружина.
— Зрозуміло, — кивнула Віка. — А ти більше не будеш плакати вечорами?
Христина здивовано подивилася на доньку.
— Я плакала?
— Ну так. Коли тато кричав на тебе. Ти думала, що я не чую, але я чула.
— Більше не буду, — пообіцяла Христина. — Тепер у нас все буде добре.
І справді стало добре. Христина зосередилася на роботі, замовлень стало більше, доходи зросли. Квартира наповнилася спокоєм і затишком. Віка стала посміхатися частіше, а її успішність у школі помітно покращилася.
Через рік Христина зрозуміла, що своєчасний рішучий крок позбавив її подальших принижень і загроз. Роман так і не змінився — за словами спільних знайомих, на новій роботі він постійно скаржився на те, що колишня дружина його розорила та налаштувала проти нього доньку. Але це вже були проблеми колишнього чоловіка, а не Христини.
Сидячи ввечері за новим ноутбуком і працюючи над черговим проєктом, Христина посміхнулася. Життя налагодилося. Робота приносила задоволення і гарний дохід. Донька була щаслива. А головне — ніхто більше не смів називати її діяльність грою або вимагати кинути все заради чужих примх.
Плітки за спиною