— Ма… Здається, тобі не світить дочекатися онуків, — Павло з апетитом наминав улюблені пиріжки, які Ірина щойно витягла з печі й щедро підкладала йому на тарілку.
— Це ще чому? — здивувалась мати.
— Та як же… Мені вже за тридцять, а навіть натяку на наречену немає. У Санька вже син до школи ходить, та ще й другий на підході. А в мене — навіть кандидатури жодної.
— Значить, ще зустрінеш, — тепло усміхнулася Ірина. — Одружуватись лише для того, щоб не відставати від інших і потішити нас із батьком онуками — дурна справа. Якщо чесно, я вважаю так: краще вже зовсім без онуків, ніж дивитися, як мій син нещасний у шлюбі.
— Ма, ти просто золото! Краще за будь-якого психотерапевта. До речі, а пиріжки скоро будуть?
З того моменту минуло близько двох років, і молодий чоловік почав серйозно замислюватися над самотністю.
Хоча сама ідея самотності поки що не дуже його тривожила.
Поки він був відносно молодим і повним сил, вільний час майже повністю займали друзі, знайомі, приятелі. Він радів, коли вдавалося побути на самоті, але усвідомлення перспективи стати старим, самотнім дідом поступово починало тиснути.
А що далі? Коли телефон перестане дзвонити з запрошеннями на шашлики чи з проханнями «заскочити на хвилинку»? Що тоді?
Ні, такого майбутнього Павло не хотів. Він розумів: зволікати більше не можна — треба щось вирішувати.
На той момент він уже пів року зустрічався з Настею.
І, здавалося б, у ній усе було чудово: достатньо доросла, але не занадто юна, гарна, з бездоганною фігурою, інтелектуально розвинена (підтверджено двома дипломами), працювала в солідній компанії. Проте… Павлові не вистачало того самого відчуття, яке змушує серце завмирати від ніжності або злітати від захвату.
Тому він усе ще вагався, не наважуючись зробити остаточний крок.
До того ж у ньому зріли якісь нечіткі сумніви, причину яких він не міг точно визначити.
Дрібниці в поведінці Насті муляли інтуїцію, але не доходили до свідомості. Лишали по собі лише легку тривогу, яка швидко розчинялась.
Сама Настя, втім, ніби й не помічала його вагань і чітко уявляла їхнє спільне майбутнє.
Уже за місяць після початку стосунків вона познайомила його зі своїми батьками, недвозначно натякнувши, що вважає його своїм нареченим.
А загалом, батьків просто так не знайомлять.
Потім вона все частіше починала розмови про спільне життя, мріючи про будинок, подорожі, плани.
А нещодавно взагалі загнала його в глухий кут, запропонувавши вибрати ім’я для майбутньої дитини.
— А до чого це? — Павло був готовий до будь-якої відповіді й, можливо, навіть не проти був почути: «У нас буде дитина».
— Та просто так, на майбутнє, — розсміялася Настя. — Не напружуйся. Але взагалі… Чому б тобі не познайомити мене зі своїми батьками?
Павло уважно подивився на дівчину.
— У принципі, вона справді хороша… Стане чудовою дружиною… Діти будуть гарні… — подумав він, а вголос сказав: — Звісно, познайомлю. І, до речі, пропоную тобі стати моєю дружиною.
— Ох, який ти романтик! Просто вау! — розсміялася Настя й простягла руку, погладивши насупленого Павла по волоссю. — Та годі, не сердься. Все чудово й навіть трохи незвично. Пропозиція на березі річки, під золотим осіннім листям — не банально при свічках і музиці.
І вона закружляла в танці, наспівуючи популярну пісню.
— Ма… Я хочу познайомити тебе зі своєю дівчиною… Ми подаємо заяву, і скоро твій син стане сімейною людиною, — зателефонував Павло матері. — Алло… Алло… Ма, чого мовчиш? Не рада?
— Чому ж не рада… Рада… Просто…
— Що «просто»? Не розумію. Ти ж навіть не бачила Настю, не розмовляла з нею, а вже незадоволена.
— Звідки ти взяв, що я незадоволена? Гаразд, досить пустих розмов. Коли прийдете?
— У суботу ввечері. Підходить? — запитав Павло.
Ірина натиснула «відбій» і замислилась. Вона добре розуміла, чому новина не викликала в неї захоплення. Але озвучувати свої думки синові не стала.
Як сказати йому, що материнське серце важко обманути?
Вона не бачила в його очах того блиску, який буває в закоханої людини. Не помічала крил за його спиною, як це буває, коли людина справді щаслива.
Отже, він вирішив одружитись просто тому, що «час прийшов».
Ну і яка мама буде в захваті від такої новини?
Настя дуже хвилювалася перед знайомством із майбутньою свекрухою — вона чудово розуміла, що перше враження найважливіше.
Тому ретельно підбирала одяг — щоби виглядати стильно, але не зухвало. Макіяж зробила стриманий, скромний.
І, як їй здалося, справила на батьків Павла досить сприятливе враження.
Батько Павла взагалі розцвів і осипав її компліментами.
А от майбутня свекруха, чию думку Настя боялася найбільше, трималася стримано-ввічливо, без натяку на негатив чи, тим паче агресію.
— Ну що, як тобі мої батьки? — запитав потім Павло.
— Нормальні. Особливо тато.
— Та… Батько в мене орел! А мама — стратег ще той.
Наступного дня мати попросила Павла зайти для серйозної розмови.
— Ну як тобі моя Настя? — впевнено запитав він, розраховуючи на схвальну оцінку, і був вкрай здивований відповіддю матері.
— Гарна. — Ірина зітхнула й похитала головою. — Тільки…
— Що — мама? Кажи вже, що тобі в Насті не сподобалось? Я ж бачу, що вона тебе чимось не влаштовує. Чим?
— От у цьому й річ, синку, що сама не можу зрозуміти чим.
Наче все гладко, акуратно, але… на рівні підсвідомості я помітила якесь неспівпадіння. Учора я так і не змогла зрозуміти — що саме підказувала інтуїція.
А сьогодні дійшло.
Мені здається, що вона тебе не любить, сину…
Тобто ця дівчина взагалі нікого не любить, окрім самої себе.
Розумієш, вона вчора милувалася собою, спостерігала за собою збоку й захоплювалась — ах, яка я гарна, мила й розумна…
А тебе в її думках поруч навіть не було.
Вона не буде тобі гарною дружиною, Павлику.
— Ну ти даєш… Прямо як баба Ванга, — усміхнувся син. — Ти справді в цьому впевнена?
— Ні. Не впевнена. Кажу ж тобі, що це було на рівні відчуттів… Можливо, я й помиляюсь. Вирішуй сам, звісно — тобі ж видніше.
— Ей, мамо… — батько, який зайшов на кухню, почув закінчення розмови. — Не мути хлопцеві голову. Нормальна дівчина — скромна, гарна, працює — що ще треба?
— Ну, ніби й так, — неохоче погодилась мати. — Просто я хочу, щоб наш син був щасливим, щоб дружина його любила, а не виходила заміж просто так — за успішного чоловіка з квартирою, машиною і роботою.
Слова матері зачепили Павла, але ненадовго — здавалося, що він про них швидко забув.
Однак вони непомітно зачепилися десь глибоко — там, де вже ховалися його власні сумніви щодо правильності вибору супутниці життя.
Та, прийнявши рішення, він більше не вагався — просто рухався до наміченої цілі, потроху готуючись до майбутнього свята.
Вони з Настею обрали й купили обручки.
Обговорили список запрошених гостей — виходило близько ста осіб.
Павло не уявляв, що може статися щось таке, через що весілля не відбудеться.
— Хіба що якийсь форс-мажор — типу цунамі чи землетрус, — жартував він.
Про несподівану смерть як причину скасування весілля у цьому віці не думалося.
Та й про зраду з будь-якого боку — тим більше.
Таке навіть на думку не спадало.
Павло не припускав, що зовсім скоро станеться подія, яка, хоч і може здатися дрібницею, але переверне в ньому все.
— Паш, у тата машина на СТО. Можеш відвезти його на дачу? Він там якусь залізяку залишив, а вона йому терміново потрібна. Ну так, звісно ж увечері, після роботи… Добре, дякую, — подзвонила Настя. Павло зрадів — ось уже його сприймають як члена родини, якому можна по-свійськи доручити з’їздити на дачу.
Дорогу він знав — влітку вони не раз бували тут разом із Настею.
А зараз, пізньої осені, припорошені першим снігом дачні будиночки й дерева виглядали зовсім інакше, але все одно навівали гарний настрій — ось-ось Новий рік, який Павло зустріне вже у новому статусі — як одружений чоловік.
Він зупинився біля знайомої хвіртки. Батько Насті відчинив її, і тут…
Назустріч їм, радісно махаючи хвостом, кинувся рудий Тімоха, а з-під ґанку вискочила кішка Маруська і, жалібно нявкаючи, підбігла до ніг Насті.
— Ану геть звідси! — відштовхнув пса батько.
Павло здивовано подивився на чоловіка й покликав засмученого пса, що підібгав хвіст.
— Іди-іди, друже… Сумував? — він почухав пса за вухом і поліз до кишені, та знайшов там лише пластинку різко м’ятної жуйки. — Вибач, друже, більше нічого немає…
Тімоха відданими очима дивився на руку з жуйкою — було видно, що пес дуже голодний.
У цей момент Павло побачив, як його ніжна, красива наречена з огидою штовхнула Маруську, яка терлася біля її ніг — очевидно, теж голодну.
Від цього жесту в нього защеміло в серці, і щось клацнуло в голові, звільнивши з підсвідомості всі мамині слова й власні сумніви.
— Не зрозумів… — сказав він, коли батько знайшов потрібну річ і сів на пасажирське сидіння. — А тварин ви на зиму не заберете?
— Та ти, хлопче, даєш! Вони ж не породисті… Це ж дачний варіант… Одноразові…
— Що значить? Ви хочете сказати, що залишите їх тут на зиму помирати з голоду й холоду?
— Паша, поїхали вже… Не занудствуй. Батько правильно тобі сказав — це дачні тварини. Виживуть — добре, а ні — така їхня доля.
— Стоп… НАВІЩО ви їх взагалі до себе прихистили, якщо вони вам не потрібні?!
— Як це «не потрібні»? Влітку вони були дуже навіть корисні. Маруська ганяла мишей, а Тімоха охороняв будинок уночі, — Настя зверхньо зиркнула на Павла. — Наступного року приб’ються інші, якщо ці… не переживуть зиму. Ми так робимо щороку. Поїхали вже… Мені ще сьогодні треба встигнути на педикюр.
Усю дорогу до міста Павло мовчав. Перед очима стояли два карі очі, що «майже по-людськи тужливо» проводжали їх до самої хвіртки.
Він навіть чітко почув, як Тімоха приречено зітхнув, коли пролунало клацання замку.
— Дайте, будь ласка, ключ від дачі, — звернувся він до майбутнього тестя. — Здається, я загубив у дворі банківську картку. З’їжджу назад, а ключ потім привезу.
— Кицю, я з тобою не поїду — мені на манікюр… Не ображайся… — долинуло йому вслід.
Та Павло й не думав ображатися.
Завантаживши тварин у салон машини, він заскочив до тестя, щоб повернути ключ, і помчав шукати відкриті зоомагазини.
На жаль… Усі були зачинені до наступного дня.
Павло знічено відійшов від останнього магазину, запізнившись буквально на десять хвилин, і раптом помітив жінку. В одній руці вона тримала за ручку маленького хлопчика, а в іншій — повідець. Величезний старий пес із сивими вусами, білою борідкою й навіть сивими бровами з гідністю шкутильгав попереду. Він раз у раз озирався на жінку й з докором поглядав на стрибучого на одній нозі трирічного малого, ніби казав: «Може б ти йшов спокійно, як я?»
— Вибачте, ви не підкажете, де можна зараз купити хоча б корм для… — почав Павло, але замовк, коли жінка підвела очі кольору горіхового чаю.
Серце Павла раптом завмерло… Зупинилося, а потім солодко защеміло й понеслося кудись угору.
— Звісно, підкажу. У ветклініці можна купити — вона тут за рогом. Давайте, я проведу, ми теж туди йдемо. Мій Бориско трохи прихворів…
Борис, почувши своє ім’я, завиляв хвостом удвічі швидше, а хлопчик додав: «Він сьогодні обс…вся».
— Іване! — суворо сказала жінка, ледве стримуючи сміх. — Так казати не можна.
— А як можна? — щиро здивувався малюк.
— Ну… Наприклад… — зам’ялася жінка.
— Обка…вся? — допоміг хлопець.
— Ну хоча б так, — не витримала вона й розсміялася, перетворившись раптом на дівчину — точнісінько таку, в яку Павло колись був по-справжньому закоханий.
— Слухай, котику. Ми тут із мамою подумали й вирішили, що частину родичів можна не запрошувати. Весілля на сто людей — це занадто дорого… — подзвонила Настя наступного дня.
— Весілля взагалі дороге, — відповів Павло. — Тому його просто не буде. Завтра я забираю заяву.
— Тобто? Ти жартуєш, Пашо?!
— Ні, не жартую.
— Але чому?! Що сталося?
— Чому? Знаєш, я думаю, ти все одно мене не зрозумієш. І тому не будемо марнувати час. — Павло натиснув «відбій» і заблокував номер Насті.
Через рік Павло дякував долі за ту поїздку на дачу, яка вберегла його від найбільшої помилки в житті.
Катя не була такою красивою, як Настя.
Вона була старшою.
У неї була дитина, яку вона народила без чоловіка.
І все ж…
Це була саме та жінка, яку Павло хотів обійняти, пригорнути до серця й ніколи не відпускати.
— Мамо, ну що? Тільки не кажи, що Катина дитина — це «причіп». Інакше ми з тобою станемо ворогами.
— Синочку, ні-ні… Не скажу… — тепло усміхнулася мати. — Навпаки. Не втрать цю жінку… Я щаслива, що ти нарешті знайшов свою половинку.
— Нема чого наряджатися, будеш обслуговувати гостей. Під фартухом плаття все одно не видно, — заявив співмешканець