— Ти народила чотирьох? Забирай їх і викручуйся сама, це вже занадто! — заявив мені чоловік, щойно переступив поріг.
Я дивилась на нього, не кліпаючи. У голові — порожнеча. Чотири крихітних тільця в саморобних колисках здавалися нереальністю. Чотири подихи — слабкі, як трепет крил метелика.
Пологи тривали 18 годин. Мерехтливе світло лікарняних ламп. Крики акушерок. Мій зойк, що рвав межу між життям і смертю.
Коли з’явився перший малюк — Петрик — я подумала, що це вже кінець шляху, провалилась у забуття, хоч і знала, що будуть ще. Та слідом народилась Марійка. Потім Оленка. І нарешті — Олежик.
Сергій стояв біля вхідних дверей нашого дому, не знімаючи верхнього одягу. В руці — пляшка. Краплі з неї падали на потерту підлогу, але мені було байдуже.
— Я не на таке підписувався, — продовжив він, уникаючи погляду на дітей. — Я хотів нормальну родину. Не… це.
«Це» — були наші діти. Наша плоть і кров. Наші очі, носи, пальці.
У селі жінки народжують двох — уже подія. Троє — тема для розмов на роки. А четверо…
— Як ти збираєшся їх годувати? — Сергій нервово провів рукою по волоссю. — Де брати гроші? Хто за ними доглядатиме?
Я мовчала. Діти спали. Світ звузився до маленької кімнати з чотирма колисками, зробленими моїм батьком за одну безсонну ніч.
— Таню, ти чуєш? — підвищив він голос.
— Ти знав і був готовий, а тепер таке кажеш? Іди, — тихо сказала я. — Просто зникни.
Сергій завмер. Потім похитав головою:
— Ти з глузду з’їхала. Четверо дітей. Господи. Я до останнього не вірив.
Він зачинив за собою двері. Не грюкнув. Тихо, ніби вибачаючись. Але той м’який звук замка прозвучав, як постріл. Світ не зруйнувався. Він просто змінився.
Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як його силует розчиняється в сутінках. Сергій ішов швидко. Спина пряма. Жодного разу не озирнувся.
Першою прийшла Галина, сусідка. Без слів узяла віник, змела попіл, затопила піч. Потім з’явилась Ніна Петрівна, колишня вчителька.
Сіла біля колиски, почала наспівувати. До вечора підтягнулись інші жінки. Хтось приніс суп, хтось — пелюшки.
— Витримаєш, дівчинко, — сказала баба Клава, найстаріша в селі. — Не ти перша, не ти остання.
А вночі я залишилась сама. Діти спали. В хаті було так тихо, що я чула, як пульсує кров у скронях. На столі — чотири свідоцтва про народження. Чотири імені.
Я не плакала. Сльози застрягли десь глибоко. Замість них з’явилась рішучість — тверда, як скеля.
Я зателефонувала батькові. Три гудки.
— Татку, — сказала я. — Він пішов.
Пауза. Важке дихання.
— Приїду завтра, — просто відповів він.
Тієї ночі я дала собі обіцянку. Дивлячись на їхні крихітні тіла, на пальчики, стиснуті в кулачки, на напіввідкриті уві сні ротики.
— Я впораюсь, — прошепотіла я. — Заради вас. Заради того, що відчула, коли вперше почула ваші голоси. Ви варті всього болю світу.
Вранці приїхав батько. Високий, сивий, з очима кольору вицвілого неба. Подивився на онуків. Поклав на стіл гроші — все, що мав.
— Чаю будеш? — запитала я.
— Буду, — кивнув він. — А потім добудую ще одну кімнату. Взимку з чотирма буде тісно.
Так почалося наше життя. Без Сергія. Без жалості до себе. З любов’ю, яка розквітала, як яблуня за вікном — вперто, попри все.
Дитинство моїх чотирьох текло, як річка — іноді бурхливо, іноді спокійно, але завжди наповнюючи береги життям.
Батьківська хата на краю села стала нашим прихистком.
— Не годиться дітям рости без бабусиних казок, — сказала моя мама, обіймаючи кожного.
Діти росли, мов соняхи — всі в різні боки, але до одного сонця. Марійка — струнка, мрійлива, із сірими очима, вміла знаходити красу в усьому.
Петрик — міцний, серйозний хлопчик, весь у дідуся, вже в п’ять років допомагав колоти тріску на розпал.
Оленка — найспокійніша, завжди з книжкою, будувала сховки для мурашок.
Олег — непосидючий фантазер, із постійно обдертими колінами.
Наш двір наповнювався голосами з самого ранку й до пізнього вечора. Те, що раніше здавалося неможливим, стало звичним.
Я навчилась готувати на печі, тримаючи немовля на руках. Навчилась штопати одяг при тьмяному світлі, коли всі вже спали. Навчилась тягнути копійку, як тісто для пирогів — тонко, але щоб вистачило на всіх. Мій батько — дід Іван для дітей — став їхнім негласним опікуном. Ніколи не няньчився, не загравав, але завжди був поруч. Мовчазний, надійний, як могутній дуб біля річки.
— Ходімо, орлята, — казав він щосуботи, збираючи онуків. І вів їх у ліс, на риболовлю, в поле — вчити життєвої мудрості.
Одного разу вони повернулись під вечір, перемазані глиною й увішані гілками.
— Що це таке? — спитала я, зустрічаючи їх біля хвіртки.
— Корені, мамо, — серйозно відповів Петро. — Дід каже, треба пускати міцні корені. Тоді жодна буря не страшна. Тому ми й обмазались землею.
Пізніше вони посадили яблуневу алею вздовж дороги до хати. Чотири молодих деревця — для кожного своє. Як символ, як обіцянка.
Бабуся Марія, моя мама, стала берегинею нашого вогнища. Кругленька, м’яка, з ароматом випічки — вона вміла перетворити будні на свята.
— А що сьогодні у нас? — питали діти щоранку.
— А сьогодні у нас день синиці! — відповідала вона. — Або день першого снігу, або день горіхів.
І одразу ж народжувалась традиція, казка, гра, пов’язана з цим вигаданим святом. Діти вірили — щиро, цілком.
Фінанси… Так, з фінансами було непросто. Коли діти підросли до трьох років, я пішла працювати на пошту — на пів дня, поки бабуся за ними наглядала.
По ночах шила їм одяг, розмальовувала старі светри яскравими візерунками, щоб ніхто не здогадався — перешиті. Батько теж працював, тож на їжу вистачало.
Був у нас город — невеликий, але щедрий. І кури, і дві кози, яких діти назвали Зірка й Ромашка. Молока вистачало і нам, і на продаж сусідам.
Дитячі питання про батька з’являлися неминуче. Першою спитала Оленка, коли їй виповнилося п’ять.
— Мам, а де наш тато?
Я тоді завмерла, відклала недоштопану шкарпетку. Що сказати? Як пояснити зраду, не зруйнувавши дитячу віру в людей?
— Він виявився надто слабким для такої любові, — відповіла я. — Злякався. А ми з вами — сильні.
— Як дуби? — уточнив Петрик.
— Як дуби, — підтвердила я.
Вони прийняли цю відповідь з дивовижною мудрістю. Без гіркоти, без образ. Просто як факт життя — десь живе людина, яка могла б бути з ними, але обрала інший шлях.
Наша хата стала не просто будівлею — а маленькою країною зі своїми законами й звичаями.
У нас були свої ритуали — вечірнє читання книжок, недільні млинці, щочетвергові прогулянки до річки.
Була своя економіка — кожен виконував посильну роботу. Була своя дипломатія — мирне вирішення конфліктів за великим столом.
А головне — у нас була любов. Не сентиментальна, не книжкова, а справжня. Та, що проявляється в мозолях на долонях, у недосипах, у здатності поділити останній шматок на п’ятьох.
Якось ми дізналися, що Сергій одружився в сусідньому районі. Діти сприйняли новину спокійно. Десь почули розмови, хоча батька так ніколи й не бачили.
— У нього тепер інша сім’я? — спитав Олег.
— Так, — відповіла я.
— Бідолаха, — раптом сказала Марійка. — У нього тільки одна сім’я, а в нас — ми всі.
Двадцять п’ять років промайнули, як один подих. Діти виросли, розлетілись по містах, але наша хата залишилася серцем, куди вони повертались знову і знову.
Марійка стала дизайнеркою. Її світлі ідеї перетворювались на інтер’єри, від яких — за словами замовників — ставало тепліше жити.
У ній проявилась бабусина душа — створювати затишок із нічого.
Петро став інженером, будував мости. Ґрунтовний, як дід, він вважав, що з’єднувати береги — найкраще, що може робити людина.
Оленка, наша тихоня, вступила до медакадемії. «Хочу лікувати», — сказала вона в одинадцятому класі, і з того часу не звертала з обраного шляху.
А Олег, вічний вигадник, став учителем літератури.
— Найкращий спосіб залишитись вічною дитиною, — сміявся він.
А я? Я була просто мамою. Для чотирьох. Для дев’ятьох онуків, які з’явилися згодом. Для сусідських дітей, що прибігали на запах свіжого хліба.
Батько постарів непомітно. Спочатку з’явилися зморшки біля очей — глибокі, як річкові протоки. Потім сріблясті нитки у волоссі — вже не окремі пасма, а цілі ділянки. Хода стала повільнішою, але постава залишалась прямою, величною.
Він пішов тихо, уві сні. За день до того ми всі зібрались — випадково так вийшло, що діти приїхали одночасно.
Пам’ятаю, як він сидів на веранді, спостерігаючи за онуками, що бігали в саду.
— Добре вийшло, Тань, — сказав він мені. — Правильно.
Тоді я не знала, що це були прощальні слова.
Вночі він залишив цей світ. Без болю, без страху. З легкою усмішкою, казала мама, яка знайшла його вранці. Ніби побачив щось прекрасне перед кінцем.
Проводжала його вся громада. Мовчки стояли чоловіки, які знали його пів століття. Плакали жінки, яким він допомагав лагодити дахи й рубати дрова.
Діти трималися разом — пліч-о-пліч, четвірко, такі схожі й такі різні. Біля свіжого пагорба, коли люди почали розходитися, вони дістали саджанець кедра.
— Дід казав, — вимовив Петро, розминаючи в руках грудку землі, — кедр живе триста років, росте триста років і ще триста вмирає.
— Майже вічність, — додала Оленка, витираючи сльози.
Вони посадили дерево разом, як колись садили яблуні з дідом.
— Пам’ятаєш, як він учив нас ловити раків? — спитав Олег, коли ми поверталися додому.
— А пам’ятаєш, як ми з ним пліт на річці будували? — підхопив Петро.
— А як він розповідав нам про сузір’я, — додала Марійка.
— І про ведмедя, якого зустріли в малиннику, — усміхнулась крізь сльози Оленка.
Спогади текли потоком — нескінченною низкою історій, де дід був героєм, наставником, другом.
Після похорону діти роз’їхалися — робота, родини, обов’язки. Хата спорожніла. Ми з мамою залишились удвох. Вона стала зовсім сивою, але погляд лишався ясним, а руки — теплими.
— От як буває, — сказала вона мені якось увечері. — Сергій вважав, що жінка з чотирма дітьми — це кінець життя. А вийшов цілий світ.
Через п’ять років не стало й мами. Вона теж пішла уві сні, як і батько. І знову зібралися діти, знову лунали історії — тепер про бабусю Марію, про її казки, про свята з нічого.
Я залишилась сама в великій хаті. Але ненадовго.
Олег розлучився й повернувся з маленькою донечкою. Потім дружина Петра прислала їхнього старшого — «набратися сільської сили».
Марійка з чоловіком купили дім по сусідству.
На літні канікули Оленка відправляла своїх двійняток «до бабусі на парне молоко».
І знову, як двадцять років тому, наш двір наповнився голосами. Нове покоління збирало ягоди з тих самих кущів, що посадили їхні батьки. Лазило на дах сараю. Ховалося у високій траві. Будувало шалаші та фортеці.
І тільки іноді, у тихі вечори, сидячи біля вікна, я ловила себе на думці:
«Він пішов тоді, залишивши мені чотирьох. Думав, що я не впораюсь. Боже, як же ми впорались».
Кедр біля могили батька набирав силу, тягнувся до неба.
А наша хата з кожним роком ніби ставала просторішою — вміщаючи в себе нові історії, нові життя, нову любов.
Одного разу влітку, коли всі знову зібралися разом, ми сиділи на веранді — велике коло з дітей, онуків, їхніх чоловіків і дружин. Дзвеніли келихи, лунав сміх. Хтось розповідав історії, хтось грав на гітарі. Сусіди заглядали на вогник.
Я дивилася на них — моїх красивих, сильних, щасливих — і раптом зрозуміла: ось воно, справжнє багатство.
Не золото, не кар’єра, не слава. А повна хата людей, які знають свої корені й уміють любити.
— Бабусю, — спитав мене найменший онук, залізши на коліна. — А правда, що наша сім’я найбільша в селі?
— Правда, — відповіла я, дивлячись на зорі, що проступали в літньому небі. — І найміцніша.
Сестра дружини зачастила в гості