Брат доглядав за сестрою, поки мама працювала. Але ніхто навіть подумати не міг…

Марина Сергіївна помітила, що Сашко перестав приходити на заняття всередині листопада. Спочатку вона подумала, що хлопець просто захворів — осінь, віруси, нічого незвичайного. Але минув тиждень, потім ще один, а його все не було. На перервах вона ловила себе на думці, що чекає, коли Сашко зайде до класу, сяде за свою парту біля вікна і дістане улюблений синій зошит із математики. Але парта, здавалося, щезла з її уявної картинки класу.

До кінця другого тижня занепокоєння стало нестерпним. Від батьків не було жодних новин — ні дзвінка, ні записки. Це здавалося дивним. Сашко завжди був сумлінним учнем, трохи тихим, але старанним. Він любив математику, рідко пропускав уроки, і його зошити завжди були зразковими. «Так просто не буває,» — думала Марина Сергіївна, гортаючи класний журнал.

Після уроків вона вирушила до секретаріату.

— Валентино Петрівно, ви випадково не знаєте, що із Сашком Головіним? — спитала вона, сівши на стілець біля стійки. — Він давно не з’являється.

Секретарка підняла голову від паперів, поправила окуляри і хмикнула:

— Ніхто не дзвонив. Може, у них знову проблеми вдома. Ви ж знаєте, який там район.

Район вона знала. Старі будинки з облупленою фарбою, двори, де сміття часто лежало прямо біля під’їздів. Гучні компанії підлітків, які, здавалося, облюбували лавки на всіх кутах. Вічні сварки сусідів, що долинали крізь тонкі стіни.

Марина Сергіївна насупилася.

— Але ж не можна так просто залишити це. У нього ж є мати?

— Ну, мати-то є, — сухо сказала Валентина Петрівна. — Тільки от… яка вона мати?

Марина мовчки підвелася.

— Добре, я розберуся сама, — тихо сказала вона, надягаючи пальто.

— Та що тут розбиратися, — буркнула секретарка їй услід. — Хочете — шукайте.

Марина не відповіла. Вона швидко крокувала шкільним подвір’ям, у голові крутилася тільки одна думка: що сталося із Сашком?

У під’їзді будинку Головіних пахло вогкістю і тютюновим димом. Лампочка на сходовій клітці миготіла, а сходи були забруднені. Марина піднялася на третій поверх і постукала у двері з облупленою коричневою фарбою.

— Є хтось удома? — гукнула вона, але у відповідь була тиша.

Вона постукала ще раз, голосніше. За хвилину двері трохи прочинилися, і з-за неї виглянув Сашко.

— Марино Сергіївно? — його голос затремтів.

— Сашко, привіт. Чому ти не ходиш до школи? Що сталося?

Хлопець мовчав. Він виглядав розгубленим і виснаженим. Щоки запали, а під очима залягли синці.

— Ти мене впустиш? — м’яко спитала вона.

Сашко озирнувся, наче перевіряючи, чи нікого немає за дверима, і нарешті відкрив ширше.

Квартира була маленькою і занедбаною. У кутку кімнати сиділа дівчинка років трьох, граючись пластиковою ложкою. Сашко швидко зачинив за вчителькою двері, щоб малеча не відчула холоду з під’їзду.

— Це моя сестра, Віка, — тихо сказав він.

— Сашко, поясни мені, що відбувається, — серйозно сказала Марина, сідаючи на стілець. — Де твоя мама?

— На роботі, — відповів він, опустивши голову.

— А чому Віка не в садочку?

— Мама не встигла її влаштувати, — пробурмотів він. — Казала, ніколи.

Марина зітхнула.

— Тобто ти сидиш із нею, поки мами немає?

Сашко кивнув.

— А як же школа?

Він зам’явся, потім тихо додав:

— Не встигаю. Віку не можна залишати одну, вона маленька.

Марина відчула, як всередині у неї все стиснулося. Її учні ніколи не розповідали їй про таке.

— Сашко, — м’яко сказала вона, дивлячись йому в очі. — Ти давно їв?

Він знизав плечима.

— Не знаю… вранці, напевно.

Вона піднялася.

— Гаразд, так справа не піде. Зачекай тут. Я скоро повернуся.

— Куди ви? — стривожився він.

— По їжу, — відповіла вона, натягуючи пальто. — І по допомогу.

Сашко хотів щось заперечити, але передумав.

Марина вийшла з квартири, на ходу набираючи телефон. Вона знала, що не зможе залишити цих дітей напризволяще.

Через деякий час Марина Сергіївна повернулася. Двері знову відкрив Сашко, виглядаючи з-за порога. Цього разу його погляд був настороженим, але вже не таким наляканим.

— Ви… повернулися? — пробурмотів він.

— Звісно, — бадьоро відповіла Марина Сергіївна, заходячи всередину з важкими сумками. — Обіцяла ж. Де у вас кухня?

— Там… — невпевнено вказав він рукою.

Вона швидко пройшла в зазначеному напрямку і поставила пакети на стіл. Хліб, молоко, крупи, яблука. У сумці навіть знайшлося трохи печива. Сашко зазирнув за її спину, дивлячись на це все із подивом.

— Це… усе нам? — запитав він, округливши очі.

— А кому ж іще? — усміхнулася вона. — Так, де тут у тебе сковорідка?

— А що ви робитимете? — насторожився він.

— Готуватиму вечерю, — відповіла вона строго. — А ти тим часом іди пограйся з Вікою.

Сашко вагався. Він так і залишився стояти у дверях кухні, стискаючи руки в кулаки.

— Ви що, справді самі це все? — невпевнено запитав він.

Марина Сергіївна озирнулася на нього й, закочуючи рукава, сказала:

— Звісно. А хто ж іще, якщо не я?

Вона дістала з пакета яйця, масло, швидко знайшла хліб і поставила чайник. Сковорідка засичала, коли вона плеснула на неї олію. Сашко мовчки дивився на неї, явно не знаючи, як реагувати.

— Сашо, ну що ти стоїш? — лагідно звернулася вона. — Іди до сестрички. Он вона, мабуть, уже занудьгувала.

Сашко озирнувся на кімнату, де Віка сиділа з лялькою, поглядаючи на них з-за кута.

— Вона завжди так, — пробурмотів він. — Сидить тихо.

— Значить, час її розвеселити, — усміхнулася Марина Сергіївна. — Давай-давай. Вечеря скоро буде готова.

Він неохоче вийшов із кухні, а Марина продовжила готувати. За двадцять хвилин на столі вже стояли яєчня, нарізаний хліб, кружки з чаєм і маленька тарілка з яблуками.

— Усе готово! — покликала вона. — Ходіть їсти!

Сашко з сестрою сіли за стіл. Віка спочатку боязко дивилася на їжу, але, скуштувавши шматочок, пожвавішала.

— Смачно, — прошепотіла вона, тримаючись за ложку.

— Звісно, смачно, — підморгнула їй Марина Сергіївна. — Я старалася.

Сашко їв мовчки, час від часу кидаючи на неї швидкі погляди. Але потім не витримав і запитав:

— А навіщо ви це робите?

Марина Сергіївна поклала виделку й подивилася на нього.

— Тому що ви мені не байдужі, Сашо. Ти — мій учень, я про тебе піклуюся. Це нормально.

Він почервонів і швидко втупився у тарілку.

Після вечері Марина Сергіївна почала прибирати зі столу. Сашко хотів допомогти, але вона його зупинила.

— Ти краще йди з Вікою іграшки поскладай. А я тут сама впораюся.

За десять хвилин вона зайшла до кімнати. Усе було чисто: іграшки складені, підлогу підмели.

— Молодці, — похвалила вона. — Завтра я поговорю з сусідкою. Думаю, вона зможе іноді заходити і допомагати вам, поки мама на роботі.

— Сусідка? Тітка Олена? — здивувався Сашко.

— Так, вона дуже добра. Я з нею поговорю, і все владнається. А ти, Сашко, будеш приходити до мене додому.

— До вас? Навіщо? — насторожився він.

— Уроки робити, — сказала вона. — Ти ж не можеш пропускати школу.

Він кілька секунд мовчав, потім кивнув.

— Гаразд.

Марина Сергіївна усміхнулася.

— От і добре. Усе налагодиться, от побачиш.

Так почалися їхні вечори у Марини Сергіївни. Вона забирала Сашка до себе додому після своїх уроків, і разом вони поринали у світ математики й літератури. Іноді, відклавши підручники, просто розмовляли.

— Знаєте, Марина Сергіївна, я іноді думаю: а якби ви тоді не прийшли? — якось сказав Сашко, малюючи кружечки в зошиті.

— Тоді хтось інший прийшов би, — відповіла вона, усміхаючись.

— Ні, — серйозно похитав він головою. — Ніхто б не прийшов.

Марина задумливо подивилася на нього, але вирішила змінити тему.

— А ти, між іншим, у мене на математиці, а не на філософії. Що з третім номером?

Сашко зніяковів, але швидко повернувся до задач. Він розумів, що її допомога — це щось більше, ніж просто контроль за домашніми завданнями.

Поступово його справи у школі справді налагодилися. Учителі перестали сваритися, а сусіди помітили, що він більше не тиняється районом без діла. Іноді, проводжаючи його додому, Марина Сергіївна помічала, як мама Сашка, втомлена після зміни, все ж намагалася приділяти дітям більше уваги.

— Дякую вам, — якось сказала сусідка, коли зустріла Марину біля під’їзду. — Якби не ви, не знаю, що було б із цим Сашком.

— Та що ви, — відмахнулася Марина Сергіївна. — Хлопець-то розумний. Просто треба було підштовхнути.

Але в її голосі звучала тепла гордість.

Минув час. Сашко ріс, ставав упевненішим. Він уже не питав, чому Марина Сергіївна витрачає на нього свої вечори. Просто приймав її допомогу як даність, але старався віддячити старанністю.

— Як ви все встигаєте, Марино Сергіївно? — спитав він одного разу, гортаючи книгу з історії. — У вас же своя робота.

— Встигаю, бо ти розумний, Сашо. Усе схоплюєш на льоту, — відповіла вона з усмішкою.

Хлопець зніяковіло відвів погляд, але її слова явно засіли в нього в голові. Він став займатися ще наполегливіше.

Через пів року він знову почав ходити на заняття, а в щоденнику почали з’являтися п’ятірки. Марина Сергіївна була щаслива бачити, як її праця дає результат.

Минали роки. Марина Сергіївна вже давно не викладала у тій школі. Вона пішла на пенсію, насолоджувалася тишею у своєму невеликому будинку. Іноді до неї приходили колеги, ділилися новинами, скаржилися на учнів і казали, що школа змінилася.

Вона слухала, але думки її все частіше поверталися до минулого. До тих дітей, яким вона допомогла.

Одного разу, спекотного літнього дня, хтось подзвонив у двері. Марина витерла руки об фартух, обережно підійшла й відкрила. На порозі стояв високий молодий чоловік із букетом польових квітів.

— Добрий день, Марино Сергіївно, — сказав він, і голос його був до болю знайомим.

— Сашко? — здивовано примружилася вона, вдивляючись у чоловіка перед собою.

Він усміхнувся й кивнув:

— Так, це я. Хотів вас провідати.

— Заходь, — розгублено сказала вона, відчиняючи двері ширше.

Усередині вони довго сиділи на кухні. Сашко розповідав, як навчається в університеті, як мама нарешті змогла влаштуватися на гарну роботу.

— Дякую вам за все, що ви для мене зробили, — раптом сказав він, стаючи серйозним.

— Та годі, Сашо, — лагідно відповіла Марина. — Я лише трохи допомогла.

— Ні, — твердо заперечив він. — Ви дали мені майбутнє. Без вас я б не впорався.

Вона відчула, як на очах виступили сльози.

— Головне, що ти щасливий, — тихо сказала вона, і її голос трохи здригнувся.

Вони ще довго розмовляли, перебираючи минуле. Коли Сашко пішов, Марина залишилася сидіти в тиші. Вона подивилася на квіти, що стояли на столі, й подумала, що, можливо, немає нічого важливішого, ніж бути поруч, коли це справді потрібно.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Брат доглядав за сестрою, поки мама працювала. Але ніхто навіть подумати не міг…