— Алло, швидка? Я… я знайшла немовля в під’їзді. Здається, його підкинули. Приїжджайте якнайшвидше!

Кристина прокинулась того ранку ще до світанку: потрібно було встигнути в магазин, поки там ще свіжий хліб і не розібрали улюблені сирки, які, на її думку, ідеально пасували до чаю. Вона швидко натягнула джинси, светр, а на ноги — старі зручні кросівки. За вікном ще сіріло, літній світанок щойно починався над багатоповерхівками їхнього району.

Підходячи до вхідних дверей, вона помітила, як у передпокої на підлозі валяються іграшки племінника, якого вона іноді наглядала: маленька машинка зі стертими колесами, пластмасовий тракторець без ковша — вони залишилися ще з учорашнього дня, коли подруга приходила в гості з сином. Кристина усміхнулася, збираючи їх на полицю. «Добре, що в домі іноді чути дитячий сміх, хай навіть і не свій», — подумала вона. У неї самої дітей ще не було: то кар’єра, то ще якісь причини. Та й чоловіка не було — нещодавно розійшлася з хлопцем, який виявився «не готовим» до серйозних стосунків.

Вона швидко кинула до сумочки гаманець, телефон і вийшла на сходову клітку. Тепле повітря і сонячні промені обіцяли чудовий літній день. Дівчина спустилася ліфтом, вийшла на подвір’я — тут вже снували бабусі, двоє студентів курили на лавці. «Наче все як завжди», — подумала Кристина. Кивнула сусідці:

— Доброго ранку, тітко Валю!

— Привіт, Кристиночко, зранку вже біжиш?

— Так, по хліб.

Сусідка усміхнулась, поправила хустку. Кристина попрямувала до найближчого супермаркету, благо всього п’ять хвилин пішки. Зробивши покупки, вона набрала цілий пакет: хліб, сир, йогурти, фрукти, кілька банок консервованого горошку (про всяк випадок для салату). Коли йшла до каси, прикидала, що вийде з магазину хвилин за двадцять. Так і сталося — потрапила в невеличку чергу, але швидко розрахувалась.

Нарешті вийшла з магазину, попрямувала назад знайомою дворовою доріжкою. На душі було тепло: попереду вихідний — можна спокійно порозкладати справи вдома.

Та підійшовши до своєї багатоповерхівки, вона помітила щось дивне: у під’їзді, до якого вів скляний ґанок, товклася жінка з дитиною на руках, а трохи далі чоловік щось голосно з’ясовував телефоном. Кристина пройшла повз них — люди були їй незнайомі, можливо, гості когось.

Уже хотіла зайти в під’їзд, як раптом почула глухий стогін чи плач, що лунав із глибини сходів. Дитячий? Вона зупинилась, прислухалась. Плач був ледь чутний, як шепіт, ніби дуже слабенький. Серце тьохнуло: «Може, хтось упустив дитину?» Вона зробила кілька кроків усередину, притулившись до прохолодної стіни.

— Ви чуєте плач? — звернулася вона до випадкових людей, які заходили слідом.

— Та нічого не чую, — відмахнувся один чоловік.

Інша жінка похитала головою: «Мабуть, здалося…»

Але Кристина була впевнена, що почула щось справжнє. Вирішила йти на звук. Пройшовши трохи глибше в закуток між сміттєвою камерою та сходовим прольотом, де зазвичай стояли старі меблі, вона помітила невеличкий згорток. І звідти точно — ледь чутний дитячий голосок, плач. Завмираючи всередині, вона нахилилася, обережно підняла край ковдри. Те, що побачила, потрясло її до глибини душі: немовля, крихітка, може, тиждень від народження, не більше. Щічки бліді, губки сині від холоду або — не дай Боже — голоду.

— Боже мій, — прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтять руки.

Дитина була замотана абияк, у якомусь старому тонкому покривальці, навіть підгузка як слід не було. «Та його ж просто залишили!» — майнула думка. «Хто здатен на таке?!»

Кристина всім серцем відчула жах і жалість. Одразу набрала 103:

– Алло, «швидка»? Я… я знайшла немовля в під’їзді. Здається, його підкинули. Приїжджайте якнайшвидше, адреса така-то…

Оператор уточнював деталі, Кристина намагалася стримати паніку: «Так, живий, але плаче…» Потім, завершивши дзвінок, вона присіла навпочіпки перед згортком:

– Тихо, малюк, – прошепотіла, хоча дитина її, ймовірно, ледве чула. – Я тебе не скривджу. Все буде добре…

Малюк здригнувся, на мить замовк, ніби відчув тепло її голосу. «Хлопчик чи дівчинка?» – промайнуло в неї в думках. Придивившись під ковдру, Кристина побачила, що це хлопчик. Серце стиснулося: зовсім сам, без імені, без матері.

Повз проходили сусіди, дехто, помітивши сцену, зупинявся, з цікавістю придивлявся. Кристина вигукнула:

– Люди, допоможіть хтось, зніміть куртку, укрийте його, тут тягне!

Одна дівчина, років 18, скинула вітрівку:

– Ой… Який же крихітка. Візьміть, накрийте.

– Дякую, – кивнула Кристина.

Поки чекали на швидку, одна бабуся підбігла, сплеснула руками: «Ой, звірі! Хто ж дітей кидає!» Її вигуки ще більше тривожили й так напружену Кристину. Чоловік у спортивному костюмі запропонував: «Може, занести до квартири?» Але Кристина відмовилась: «А раптом лікарям треба оглянути на місці».

Через 15 хвилин сирена завила у дворі. Медики з ношами поспішили до під’їзду. Кристина вже тремтіла, пригортаючи малюка, щоб хоч якось зігріти. Лікарка, жінка середнього віку, торкнулася дитини й підняла брови:

– Живий, але слабкий. Терміново в лікарню. Ви хто – мама?

– Ні, я його знайшла… – вона ледь стримувала сльози. – Схоже, його залишили.

– Зрозуміло, – стиснула губи медик. – Добре, забираємо. Дайте свої контакти, поліція потім зв’яжеться.

Кристина, машинально диктуючи номер телефону й паспортні дані, відчувала, як калатає серце. Медики загорнули дитину в спеціальну теплу ковдру, поклали на маленькі ноші. «Хлопчик, – пробурмотіла лікарка, – зовсім немовля».

Кристина вийшла за ними надвір, спостерігаючи, як швидка від’їжджає. Пара сусідів поруч ахали: «Отакої! Що ж то за мати така? Жах!»

Вона стояла, опустивши руки, забувши навіть про пакет із хлібом і сирками, який десь залишила в під’їзді. У голові лунало: «Невже люди на таке здатні? Залишити новонародженого в під’їзді, як сміття…»

Того ж дня Кристина не могла повернутися до звичайного ритму. Прийшовши додому, поставила пакет з покупками на кухню, але не мала сил щось готувати. Подзвонила подрузі Оксані:

– Оксано, уявляєш… Сьогодні я знайшла немовля. Просто в під’їзді!

– Що? – Оксана аж перехопила подих. – Ти серйозно? Як так?!

Кристина сплутано розповіла всі деталі.

Оксана була в шоці, запропонувала: «Може, до тебе зайти? Ти в нормі?» – «Наче так, але в голові все крутиться. Приходь, я буду рада».

Близько шостої вечора Оксана прийшла з тортом, вони заварили чаю. Кристина ще раз усе розповіла, відчуваючи, як навертаються сльози: «Уявляєш, цей хлопчик… такий маленький…»

Оксана приклала руку до грудей:

– Кріс, можливо, ця мати просто була в розпачі. Не виправдовую, але…

– Я не розумію, як можна ось так покинути. Навіть у розпачі…

– Ну так, це ж… страшно.

– А тепер у мене в голові… – Кристина зам’ялася. – А що з ним буде? В дитбудинок, якщо батьки не з’являться?

Оксана кивнула: «Зазвичай так. Або в лікарні, а далі — служби опіки вирішують. А ти… хочеш якось допомогти?»

Кристина стиснула долоні:

– Не знаю. Може, навідатись у лікарні, дізнатись, як він. Але хто я… Не родичка…

Але в душі в неї вже зароджувалась думка: «А раптом… чи можу я… взяти його під опіку?» Хоч звучало це абсурдно: сама не одружена, дохід середній, досвіду з дітьми — тільки посиденьки з племінником. І все ж серце підказувало інше.

Наступного ранку Кристині зателефонувала жінка, яка представилася капітанкою поліції: – Це ви знайшли новонародженого? Потрібні ваші свідчення. Кристина сходила у відділок і поетапно розповіла всю історію. Наприкінці запитала: – А як дитина?

– Лікарі повідомили, що він у реанімації, але виживе, – відповіла капітанка. – Будемо шукати матір, але шансів небагато: часто такі люди виїжджають в інші міста.

– Тобто, швидше за все, він залишиться сиротою? – прошепотіла Кристина, відчувши гострий біль.

– Можливо. Якщо не знайдеться бабуся чи хтось із родичів. Але зазвичай у таких ситуаціях дітей передають у будинок дитини, а згодом шукають прийомну родину.

Кристина вийшла з відділку наче в тумані. Їй хотілося зробити ще щось. На роботі вона ледве впоралася з поточними справами, начальниця звернула увагу на її розгубленість: – Кристино, у вас усе гаразд? – Так, дрібні родинні справи, – відповіла вона, не вдаючись у подробиці.

Увечері вона зателефонувала до лікарні: – Добрий день, я Кристина, та, хто знайшла немовля… Можна дізнатися, як він почувається? Чергова медсестра підтвердила: – Стан середньої тяжкості, але стабільний. Якщо все буде добре – за кілька днів переведемо у звичайне відділення.

У грудях спалахнуло тепле полегшення: – Дякувати Богу, живий!

За тиждень Кристина, зібравши всю свою рішучість, вирушила до лікарні. Знайшла педіатричне відділення й представилася: – Я та, хто знайшла того хлопчика… Можна хоча б поглянути на нього? Її пропустили – вона була важливою свідком, та й педіатерка – жінка років сорока – поставилася з розумінням: – Якщо ви так хвилюєтесь – можете подивитись.

Вона побачила крихітне тільце у ліжечку, підігріте лампою. Хлопчик спав, тихо сопучи. Серце Кристини стиснулося. Кілька хвилин вона стояла мовчки, дивлячись на його мініатюрні пальчики. В її душі народжувалося щось незворотне: – Я хочу, щоб він не залишився один. Хочу… Але вона боялася вимовити це вголос.

Педіатерка тихо наблизилась:

– За ці дні він зміцнів, – усміхнулася. – Тимчасово називаємо його Мишком. Якщо родичі не з’являться, будемо шукати опікунів.

– А як відбувається пошук опікунів?

– Якщо мати не знайдеться, служба у справах дітей передає малюка в будинок дитини або відразу на всиновлення. Іноді знаходяться прийомні батьки.

Кристина кивала, ком у горлі заважав говорити. «А що, як я стану для нього тією родиною?» – звучало всередині. Але вона розуміла: – Я одна, без чоловіка. Не факт, що мені дозволять…

Вдома вона була в розгубленості. Зателефонувала мамі в інше місто:

– Мам, уявляєш, я знайшла немовля… – розповіла. – Він живий, зараз у лікарні. Мені так його шкода, серце болить.

Мати довго мовчала, потім зітхнула:

– Доню, ти завжди була доброю. Але це велика відповідальність…

– Я… не знаю. Може, це моє покликання?

– Якщо ти справді готова стати мамою – дій. Але зваж: наодинці буде важко.

– Так, я розумію.

І все ж ця думка глибше вкорінювалась у ній.

Минуло кілька тижнів. Хлопчика вже перевели з лікарні до спеціалізованого відділення, де доглядають знайдених дітей, і готували до передачі в дитячий будинок. Кристина не могла спокійно спати – все думала про нього. Одного дня вона пішла в районну службу у справах дітей і заявила:

– Я Кристина, та, хто знайшла немовля в під’їзді… Я хотіла б дізнатись, чи можу я стати усиновлювачкою або опікункою?

Працівниця служби – жінка з доброзичливими очима – підвела брови:

– Ви самотня? Без чоловіка?

– Так, не заміжня. Але маю стабільну роботу, свою квартиру.

– Принципово це можливо. Закон не забороняє одинокій жінці всиновити дитину. Але потрібно пройти процедуру: курси для майбутніх батьків, медичне обстеження, довідка про доходи, характеристика, перевірка умов проживання.

– Я готова, – тихо, але впевнено сказала Кристина.

Жінка кивнула:

– Добре, пишіть заяву, я поясню порядок. Але врахуйте, якщо з’явиться біологічна мати, ситуація зміниться.

– Розумію, – глухо відповіла Кристина. «Сумніваюся, що мати повернеться», – подумала вона.

Так почався складний шлях: збір документів, проходження лікарів, навчання в школі прийомних батьків. На роботі вона взяла короткочасну відпустку, начальниця, дізнавшись причину, хоч і здивувалася, але підтримала: – У нас є соціальна програма, допоможемо тобі, не хвилюйся. Подруга Оксана була у захваті: – Це так круто! Ти справжня героїня!

Звісно, у Кристини були моменти кризи. Вночі вона лежала, втупившись у стелю: «А що як не впораюсь? Бути мамою – це не гра з лялькою. Чи вистачить грошей? А дитина ростиме без тата…» Час від часу їй снилося, як вона не може вкласти малюка спати, він плаче, а допомогти нікому. Вона прокидалась у холодному поту.

Але зранку згадувала його крихітне обличчя, ті пальчики – і впевненість поверталася. «Це не випадковість. Це доля».

Перевірки служби у справах дітей тривали ще місяць. Інспектори прийшли до неї додому, оглянули двокімнатну квартиру: охайна кухня, світла кімната, гарний ремонт, щоправда, дитячого куточка ще не було. Кристина пожартувала: – Якщо все вийде, зроблю гарненький куточок, шпалери з ведмедиками.

Інспектори ставили багато запитань: – Чому ви хочете всиновити? Рідні не проти? Як плануєте виховувати? Кристина відповідала чесно, іноді червоніла, але говорила щиро. Здається, вона справила гарне враження.

Наприкінці літа її викликали до служби у справах дітей і урочисто вручили висновок: вона може бути усиновлювачкою. – Тепер залишилося дочекатися рішення суду саме щодо цієї дитини, – пояснила співробітниця. – Але враховуючи, що він знайдений і мати не оголосилася, шанси дуже високі.

Кристина мало не розплакалась: – Дякую… Я дуже хочу подарувати йому сім’ю.

Далі на неї чекало судове засідання, оскільки дитині присвоювався статус «такої, що залишилась без батьківського піклування», і вона передавалася на усиновлення. Адвокат, якого вона найняла, сказав: – Справа проста, ви – рятівниця, шанси 99%.

Поки тривали формальності, Кристина отримала дозвіл навідувати малюка в дитячому відділенні. Там було кілька немовлят, у кожного своя історія: хтось від мами з залежністю, когось знайшли в торговому центрі… Коли вона вперше взяла того самого хлопчика на руки, їй стало лячно від хвилювання:

– Як ти, зайчику? – прошепотіла, тримаючи його обережно, мов крихку статуетку. Хлопчик уже трохи підріс, дивився великими очима, тягнув рученята.

Вихователька усміхнулась: – Йому потрібен контакт із дорослими. Добре, що ви приходите. Кристина сиділа на стільці, притискаючи дитину до грудей, відчуваючи радість, яку ніколи раніше не знала. «Хай це ще формальності, але в душі я вже вважаю його сином», – подумала вона.

У кінці серпня відбулося судове засідання: Кристина, суддя, представник опіки. Суддя зачитав: – Визнати дитину… такою, що позбавлена батьківського піклування… надати право на усиновлення громадянці… Кристина ледь стояла на ногах. Коли почула: – Вітаємо, рішення набуває чинності через 10 днів, – вона зрозуміла: усе сталося.

– Ви можете обрати йому ім’я, яке забажаєте, – сказав представник опіки.

– Я назву його Матвієм, – усміхнулась Кристина. – Це ім’я символізує силу й мужність. Бо він вижив – попри все.

Через півтора тижня Кристина офіційно отримала всі документи, свідоцтво про народження, де вона була записана як мати. Емоції переповнювали її. Вона влаштувала невеличке чаювання з Оксаною та ще кількома друзями, навіть мама приїхала з іншого міста. Усі раділи, хоча й розуміли: тепер життя Кристини зміниться назавжди.

У той осінній день, коли Кристина забирала Матвія з дитячого закладу, він був загорнутий у блакитний конверт — такий милий. Дівчина принесла маленькі повзунки, чепчик, але все одно відчувала, як тремтять руки. «Це справді мій син тепер», — думала вона, притискаючи його до себе.

– Не хвилюйтеся, впораєтесь, – підбадьорювала вихователька. – Головне — любов і терпіння.

Кристина відвезла малюка додому на таксі. Водій, чоловік років сорока, побачивши, як ніжно вона тримає немовля, запитав: – Перший малюк, напевно? – Так, усиновлений, – з гордістю зізналася Кристина. – О, шляхетна справа, – з повагою кивнув водій.

У своїй квартирі вона заздалегідь підготувала куточок: поставила ліжечко, повісила мобіль з іграшковими звірятками, застелила м’яким пледом. На комоді – пелюшки, підгузки, пляшечки. Подруга допомогла скласти список необхідного. Коли Кристина вперше поклала Матвія в ліжечко, він пискнув, фиркнув і… розплакався. Вона, ледь дихаючи, підняла його на руки, почала заколисувати:

– Не плач, синочку. Я тут, матуся поруч, – шепотіла вона, сама ледь стримуючи сльози.

Поступово малюк заспокоївся, притулився до її теплого плеча. У кімнаті запанувала особлива атмосфера, ніби зникла попередня порожнеча.

Звісно, не обійшлося без труднощів: безсонні ночі, коліки, несподівані температури, походи до педіатра. Кристина лише з усмішкою казала: – Ну от, занурилась у материнство з головою. Іноді вона хапалася за телефон, дзвонила Оксані в сльозах: – Він уже дві години не спить, кричить, я не знаю, що робити! Подруга радила: – Спробуй дати кропову водичку, або ж змінити суміш.

Вранці Кристина прокидалась виснажена, але щойно бачила усміхнене личко Матвія (він уже навчився розпливатися у своїй першій беззвучній усмішці), душа наповнювалась радістю. – Усі жертви цього варті, – повторювала вона собі.

Мама Кристини, приїхавши на тиждень, допомагала з хатніми справами: варила супи, прала пелюшки. – Молодчинка, доню, що не злякалась, – хвалила вона. Кристина вдячно кивала, поглядаючи, як Матвій лежить на килимку, роздивляючись брязкальце.

Часом до Кристини звертались журналісти (або намагалися зв’язатися): хтось із поліції розповів про «героїчну рятівницю». Але вона уникала публічності, соромлячись. Вважала, що нічого героїчного — просто випадок і її людський обов’язок.

Минуло кілька місяців після усиновлення, коли Матвієві було вже близько 5—6 місяців, Кристина отримала дивний лист поштою. Зворотної адреси не було. Усередині — записка: «Пробач мені, я не впоралась…» — і все. Видно, це могла бути та сама біологічна мати? А може, чийсь злий жарт? Кристина читала ці слова, відчуваючи змішані емоції: – Можливо, це мати, яка раптово усвідомила свою помилку?

Але було вже пізно: законне батьківство — за Кристиною, біологічну матір позбавили прав, якщо це була взагалі вона. Малюк росте й отримує майбутнє. Кристина кинула листа в шухляду, вирішивши, що нікому не дозволить зруйнувати їхній спокій.

Колеги на роботі якось зібрались, зробивши Кристині невеликий подарунок — кошик з дитячими речами. Вона була зворушена: – Ви такі добрі! Дякую вам! Дехто бурчав: – Ну, важко ж самій дитину ростити… Але більшість підтримували. Начальниця офіційно затвердила її декретну відпустку, хоча Кристина намагалася частково працювати дистанційно: – Дома, коли малюк спить, можу звести звіти у програмі.

Сусіди в під’їзді, які пам’ятали той день, коли Кристина знайшла згорток, тепер дивились на неї з повагою: – Справжня мама, – казали вони. Один із сусідів, дідусь поважного віку, навіть пропонував іноді приглядати за малюком: – Я дід трьох онуків, можу допомогти. Але Кристина чемно відмовлялась, не хотіла обтяжувати сторонніх.

Коли настав грудень, Матвію було вже близько семи місяців. Він навчився перевертатися, намагався повзати. Кристина вирішила влаштувати вдома невеличке свято на честь Нового року. Купила маленьку ялинку в горщику, прикрасила її блискітками. Прийшла Оксана з чоловіком, приїхала мама Кристини — усі сіли за стіл, а в центрі уваги, звісно ж, був Матвій.

– Агу! – весело гукнув він, хапаючи ручкою мішуру.

– Обережно, друже, – сміялась Кристина, віднімаючи блискучий дощик, щоб не поклав до рота.

Усі підіймали келихи: – За сім’ю! За диво! За те, що він вижив і знайшов маму! Кристина розчулено усміхалася, відчуваючи в душі тихе щастя. Попри всі труднощі, вона була на своєму місці.

Згадуючи момент, коли вона побачила того крихітного хлопчика в під’їзді, Кристина дивувалася: – А ж могла пройти повз, або злякатися… Але ні — щось всередині вело її до порятунку. – Добре, що не злякалась, – повторювала вона. Тепер Матвій ріс її сином, хоч і не по крові, але по любові.

Іноді душу огортала тривога: – А що, як одного дня з’явиться біологічна мама? Але друзі й адвокат запевняли: – Юридично дитина твоя. Мати позбавлена прав. Усе оформлено. Не бійся. Кристина все одно молилася, аби та жінка не з’явилася з претензіями.

Коли Матвію виповнився рік, Кристина перед сном любила розмовляти з ним, наче він усе розумів. Тримала його на руках у напівтемній кімнаті:

– Знаєш, синочку, як ми з тобою зустрілися? Я йшла з магазину, була звичайна субота… Вона пошепки переказувала те, що сталося, хоча малюк, звісно, не розумів слів. – Але я вірю: нас звела доля. Не бійся нічого. Я завжди буду поруч.

Хлопчик гулів, торкався її волосся. Серце жінки наповнювалося таким теплом, якого вона не знала раніше. Ні один чоловік, ні одна подруга не могли дати такого відчуття, як материнство.

Минав час. Матвій потрохи ріс, вчився ходити, говорити перші слова: – Ма-ма, ба-ба… Кристина повернулася до роботи на пів ставки, няня приходила на кілька годин. Подруга Оксана іноді допомагала, брала хлопчика на прогулянку.

Кристина відчувала, що життя набуло чіткої мети та глибокого сенсу. Вона ні про що не шкодувала. Інженер Роман з сусіднього відділу почав за нею залицятися, натякав на спільні виходи. Кристина посміхалась: – Може, коли Матвій підросте. У неї були свої пріоритети.

Минуло літо, настала осінь, Матвієві — близько двох років: веселий, пустотливий. Якось вони разом вийшли з під’їзду, де все й почалося. На обличчі Кристини була спокійна радість. Сусідка тітка Валя, побачивши Матвія, сплеснула руками: – Ну ти поглянь, який кремезний! А я ж пам’ятаю той день, коли ти його знайшла!

Кристина стиснула ручку сина:

– Так, той день змінив усе, – тихо сказала вона.

Малюк з цікавістю дивився на вулицю, на голубів. Кристина опустилась до нього:

– Ходімо, мій рідний. Нас чекає стільки всього доброго.

І з цими словами вони неквапливо рушили до дитячого майданчика. У душі Кристини більше не було тривоги чи сумнівів. Історія з покинутим немовлям знайшла логічне й щасливе завершення: Матвій отримав люблячу маму, а Кристина — сина, якого, можливо, їй самій судилося виростити. І ця історія не потребувала продовження, бо вже зараз було зрозуміло: усе склалося так, як і мало бути.