Мій брат Петро поїхав працювати до Литви за кілька тижнів до початку війни. Тоді він казав, що це заради добробуту своєї родини – вагітної дружини і маленької донечки. Їхнє життя на той момент було вкрай скромним, мама навіть підтримувала їх фінансово, хоча вже отримувала лише пенсію. Але ж так тривати не могло.
Через кілька місяців Петро перевіз до себе дружину разом із дітьми. Це сталося після Великодня 2022 року. Ми дізналися про це не від нього – його дружина Алла виклала світлини в соцмережах із прогулянки по місту.
За три роки він жодного разу не поцікавився, як ми тут живемо. Хоча в нашій країні війна, вибухи і ракети над головами стали повсякденням.
Але проблема не лише в цьому. Я зараз живу з мамою, чоловіком і нашими двома дітьми. Батько давно залишив нас і створив нову родину, тому всі турботи про маму лягли на мене. Мама намагалася триматися, але часто я бачила, як вона ледве стримує сльози.
Коли розпочалися бойові дії, мій чоловік пішов захищати Україну добровольцем. А я залишилася вдома, фактично одна, з дітьми, мамою і безліччю проблем. На заводі, де я працюю, скоротили зарплату, тож довелося брати додаткову роботу – шити на замовлення штори, лагодити одяг, щоб хоч трохи заробити.
За ці три роки Петро майже не давав про себе знати. Жодної фінансової допомоги він нам не надсилав, навіть тоді, коли я прямо казала, що мама хворіє, а пенсії ледве вистачає на ліки:
– Петре, ти ж розумієш, що нам зараз важко?
– А мені легко? Думаєш, у мене тут гроші з неба сипляться? Їдьте і ви закордон, – відповів він із байдужістю.
Ці слова були для мене як ніж у серце. А згодом я почала помічати в соцмережах нові фото його дружини: то вони відпочивають на пляжі, то в ресторані, то гуляють містом. Жодних ознак складнощів у житті я там не побачила.
І ось днями Петро надіслав мені повідомлення: “Вислав посилку до Різдва”. У мене з’явилася слабка надія: може, брат нарешті згадав про нашу ситуацію і вирішив допомогти.
Мама від цієї новини аж засвітилася:
– Ось побачиш, щось потрібне передасть! Може, гроші або теплі речі, – зраділа вона.
– Напевно, совість у нього прокинулася, – подумала я.
Ми чекали ту посилку, мов манни небесної. Але якби я знала, що на нас чекало всередині, то краще б її взагалі не забирала.
Коли коробка нарешті приїхала, ми поспішили її отримати. Вдома відкрили, і я побачила: 50 євро, декілька банок консервів, макарони, рис, трохи солодощів для дітей і магнітики для холодильника.
Я дивилася на це все, немов уві сні. 50 євро за три роки? Це так він уявляє “допомогу”?
У голові крутилася лише одна думка: “Де його совість? Невже йому так байдуже до нас, своїх рідних?”
Я не стрималася й одразу написала йому:
“Петре, це все серйозно? Три роки ти мовчав, жодної допомоги ні мені, ні мамі. І ти думаєш, що ця посилка все змінить? Ми тут ледве зводимо кінці з кінцями, а ти надсилаєш магнітики?”
Відповіді так і не було. Натомість він заблокував мене у Вайбері.
Знаю тільки, що цього року його дружина приїжджала до України, але навіть не навідалася до нас. Побула у своїх батьків – і все. Мамі це розбило серце, адже вона востаннє бачила свою молодшу онуку, коли тій було лише два місяці. А зараз уже минуло три роки!
Не знаю, чи зможу ще коли-небудь спілкуватися з братом. Я ніколи не очікувала від нього великих грошей чи героїчних вчинків. Хотілося лише людського ставлення. Але, мабуть, навіть це йому не під силу.
— Жодної копійки більше! — рішуче заявила Надія своєму чоловіку, свекрусі, свекру, зовиці, брату та сестрі. — Вирішуйте свої фінансові проблеми самостійно!