Коли я почула ці слова, у мене перехопило подих.
— Ти мені не дружина. І ця квартира — не твоя!
У голові загуло, серце калатало так, ніби я щойно пробігла марафон. Здавалося, що стою на місці, але земля йде з-під ніг.
Я прожила в цій квартирі десять років. Десять довгих років. Вклала сюди свої сили, гроші, любов. І тепер мені кажуть, що я тут ніхто?
— Що? — мій голос прозвучав хрипко, ніби я захворіла.
Чоловік — ні, вже не чоловік, а зрадник у найгіршому сенсі цього слова — стояв навпроти з кам’яним обличчям.
— Ти чудово все чула, — його голос був холодний, як лід. — Ми не одружені.
— Як це — не одружені?
Я ледь не розсміялася від абсурдності ситуації. Ми з Андрієм розписалися десять років тому! Було весілля, хай і скромне. Свідки, обручки, фотографії. Я сама їх тримала в руках, коли перекладала у новий фотоальбом!
— Документи в порядку, Ларисо, — втрутилась свекруха, сидячи у своєму улюбленому кріслі біля вікна. — Ти й справді не дружина.
Я різко обернулася до неї.
— Це що, жарт?
— Ні, люба, — вона посміхнулася так, як посміхаються змії перед тим, як вкусити. — Це життя.
Мій розум відмовлявся розуміти.
— Але… як?
— Тобі ніколи не спадало на думку перевірити, що ти підписувала в РАЦСі? — Андрій схрестив руки на грудях, явно насолоджуючись моїм шоком. — Це була лише реєстрація спільного проживання.
Мене кинуло в холодний піт.
— Що?!
— Формально ти тут просто квартирантка, — свекруха знизала плечима. — Живеш на нашій території.
— Вашій?! — всередині спалахнув вогонь.
— Ага, — хмикнула вона. — Квартира оформлена на Андрія і на мене. Ми її купили ще до тебе.
Я раптом згадала, як Андрій завжди відмахувався, коли мова заходила про документи на житло. «Потім», «навіщо тобі це знати», «довіряй мені». І я довіряла.
Яка ж я була дурепа.
— Але я… — мій голос зірвався. — Я платила за ремонт!
— І що з того? — Андрій знизав плечима.
— Я купувала меблі!
— Це був твій вибір.
— Я платила за комунальні, за їжу, за все!
— Це теж був твій вибір, — втрутилася свекруха. — Ніхто тебе не змушував.
Я ледь не застогнала від усвідомлення того, як майстерно мене обвели навколо пальця.
— Навіщо? — запитала я тихо.
— Бо так було зручно, — свекруха підвелася з крісла, дивлячись на мене з легкою жалістю, але переважно — із задоволенням. — Ти була гарною господинею, дбала про сина, про квартиру. Але часи змінюються.
Я сіпнула головою, не розуміючи, до чого вона веде.
— В Андрія інша жінка, — продовжила вона з посмішкою. — І тепер настав час тобі піти.
Я завмерла.
— Яка… жінка?
Чоловік, якого я вважала своєю опорою, мовчав.
— У нас усе серйозно, — нарешті промовив він. — Я одружуюсь.
Серце пішло в п’яти.
— Одружуєшся?
Він навіть не моргнув.
— Так.
— А я?
— А ти збирай речі й іди.
Мені знадобилось кілька секунд, щоб усвідомити, наскільки ретельно мене використовували всі ці роки. Я працювала, підтримувала Андрія, утримувала дім, вкладала останні гроші. Терпіла його примхи, його матір, думала, що це тимчасові труднощі.
А вони просто користувалися мною.
Я повільно вдихнула.
— Ні, — сказала я.
— Що? — Андрій насупився.
— Ні, — повторила я твердо. — Я не піду.
Свекруха пирхнула.
— Підеш, рідненька. Нам доведеться викликати поліцію, якщо ти влаштуєш скандал.
Я похитала головою.
— Ви навіть не уявляєте, з ким зв’язались.
Андрій усміхнувся:
— О, серйозно?
Я дістала телефон.
— Привіт, Антоне, — сказала я голосно, дивлячись просто в очі зраднику. — Я хочу анулювати угоду з ремонтом і повернути свої гроші. Ти казав, що це можливо?
— Звісно, Ларисо, — пролунав голос мого давнього друга-юриста. — Усе задокументовано. Вони зобов’язані відшкодувати тобі витрати.
У кімнаті повисла тиша.
— І ще, — додала я, із задоволенням спостерігаючи, як свекруха втрачає свою зарозумілу маску. — Як ти казала, Тетяно Василівно? Я просто квартирантка?
— Так, — прохрипіла вона.
Я посміхнулася.
— Тоді в мене немає жодних зобов’язань перед Андрієм. Ні моральних, ні юридичних. А значить, мені не потрібно йти з квартири просто зараз. Правда?
Свекруха відкрила рота, але промовчала.
Я обернулась до Андрія.
— А тепер, любий, — я підкреслила останнє слово, — у тебе два варіанти. Або ти компенсуєш мені все до копійки — і я зникаю з вашого життя. Або я перетворю його на пекло.
Свекруха здригнулася.
— Ти блефуєш, — процідив Андрій.
Я ще ширше усміхнулась.
— Спробуй перевірити.
Він помовчав.
Свекруха здалася першою.
— Ларисо… давай домовимось.
— О ні, — я схрестила руки на грудях. — Тепер правила встановлюю я.
У той день я зрозуміла, що стала іншою. Вони думали, що зламали мене.
Але ні.
Тепер я була сильнішою.
Ми з Андрієм познайомилися зовсім випадково — зустрілись у компанії спільних друзів. Тоді я щойно влаштувалась на нову роботу, повністю занурилася в кар’єру й не особливо думала про особисте життя. А він… Він був уважним, дбайливим, з почуттям гумору, яке могло розтопити навіть найхолодніший вечір.
— Ти не така, як усі, — казав він, коли ми гуляли парком пізніми вечорами.
— Це комплімент чи…? — усміхалась я, кокетливо дивлячись на нього.
— Це констатація факту, — відповідав він, беручи мене за руку.
Через пів року він зробив мені пропозицію. Без зайвого пафосу, без каблучок у келиху шампанського, але щиро, з таким блиском в очах, що я не могла сказати «ні».
Весілля було скромним — тільки рідні й друзі. Я була щаслива. Ми будували плани на майбутнє, мріяли про дітей, обговорювали поїздки на море… А потім я переїхала в його квартиру.
— Батько залишив її мені у спадок, — пояснив Андрій, коли ми переступили поріг. — Тут усе рідне, з дитинства.
— Класно, — я озирнулась.
Квартира була старенька, з масивними меблями та вицвілими шпалерами, але мене це не хвилювало. Це був наш дім.
— Потроху зробимо ремонт, — обійняв мене Андрій.
Я вірила: тепер у нас буде все спільне.
Але вже з першого дня в нашому житті з’явилася вона — Тетяна Василівна, свекруха.
— Ах, Ларисо, я так хвилювалася, чи приймеш ти цей дім, — говорила вона з показною турботою.
— Звісно, прийму, — усміхалась я. — Головне, що ми тут будемо щасливі.
— Побачимо, — сухо відповідала вона.
Спочатку здавалося, що нічого страшного. Вона просто часта гостя у нашому домі. Але з часом стало ясно: Тетяна Василівна вважає себе повноправною господинею.
— Ти в цьому домі — гостя, а я тут господиня, — повторювала вона з ледь помітною усмішкою.
Я думала, що це вікове буркотіння. Просто літня жінка, яка звикла до порядку й свого укладу.
— Мамо, досить, — відмахувався Андрій.
— Я просто кажу правду, — знизувала вона плечима.
Я не сперечалась. Здавалося, що все владнається, що її зауваження — просто звичка.
Але роки минають, а її контроль лише посилюється.
Одного разу Андрій повернувся з роботи з напруженим обличчям. Я одразу зрозуміла: щось трапилось, але чекала, поки він заговорить.
— Ларисо, нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи навпроти.
Я відклала телефон.
— Щось сталося?
— Мамі… — він зітхнув. — Їй важко самій. Каже, здоров’я погіршилось, тиск стрибає. Лікарі радять, щоб вона не залишалась сама у квартирі.
Я насупилась.
— І?
— Я хочу, щоб вона пожила з нами. Ненадовго, поки їй не стане краще.
Я мовчала. Усередині все стиснулося.
— Андрію…
— Це тимчасово! — він схопив мене за руку. — Обіцяю!
«Тимчасово». Я знала, що це означає в його виконанні. Колись він казав, що затримки на роботі — теж тимчасово. Потім, що поїздки до мами кожні вихідні — тимчасово.
— Ларисо, це ж моя мама, — він подивився на мене так, ніби я якась егоїстка. — Їй страшно самій. Ти б хотіла, щоб із твоєю мамою так вчинили?
Я стиснула губи.
— Ні.
— От бачиш, — він усміхнувся й обійняв мене. — Все буде добре.
Через два дні Тетяна Василівна переїхала.
Вона одразу зайняла «своє» крісло у вітальні й почала нав’язувати нові правила.
— У холодильнику безлад, я розкладу продукти як слід.
— Цей чайник — жах, давай поставимо мій.
— Я переставила твої каструлі — так зручніше.
Я повторювала собі, що це тимчасово.
Але тривожні сигнали ставали все гучнішими.
Перші дні після переїзду свекрухи я намагалася зберігати спокій.
— Ларисонько, ти не проти, якщо я пересуну диван? Так буде просторіше, — усміхнулась Тетяна Василівна, але навіть не дочекалась моєї відповіді — вже йшла до меблів.
— Я… — почала я, але Андрій одразу втрутився:
— Ну, раз мама так вважає, може, спробуємо?
Диван пересунули. Потім поміняли місцями комод і книжкові полиці. Потім зник мій журнальний столик, який я довго вибирала.
— Я винесла його на балкон, там він краще виглядає, — повідомила свекруха.
— Але я завжди тут снідаю… — спробувала заперечити я.
— Звикнеш, — відмахнулася вона.
Я звикну.
Кожен ранок починався з її зауважень.
— Навіщо ти кладеш цукор у чай Андрію? Він не п’є солодке!
— Але… він завжди пив…
— Значить, ти помилялась, — усміхнулась вона так, що в мене всередині закипіла злість.
Поступово дім переставав бути моїм.
У спальні з’явилися її подушки, бо «ці занадто жорсткі». У ванній — її рушники. У кухонних шафках — її банки й контейнери.
— Ларисо, прибери ось це, — свекруха показала на мій блендер.
— Він мені потрібен, — відрізала я.
— Але він займає місце!
Я стиснула зуби, але не сперечалась.
Андрій не бачив проблеми.
— Ну подумаєш, переставила речі! Ти занадто гостро реагуєш.
Я почала помічати, що в моєму домі для мене стає все менше місця.
Але найгіршим було відчуття, що щось відбувається за моєю спиною.
Іноді, коли я заходила до кімнати, розмови вщухали. Іноді Андрій і його мати перекидались поглядами, ніби обговорювали щось, про що мені знати не можна.
Я намагалась переконати себе, що це надумане.
Але якось я випадково почула розмову.
— Андрію, поки що їй не кажи, нехай думає, що все як раніше, — шепотіла свекруха.
— А якщо вона дізнається?
— Вона не дізнається.
У мене похололи руки.
Вони щось приховували. Щось важливе. Щось, що стосувалося мене.
Це сталося випадково.
Я розбирала шафу в спальні, наводила лад, коли з верхньої полиці випала тека з документами. Папери розсипались по підлозі. Я вже збиралася скласти їх назад, коли мій погляд зачепився за знайоме слово — «свідоцтво про право власності».
Я завмерла.
Це був документ на квартиру. Ту саму квартиру, в якій я прожила десять років, вкладаючи в неї всі сили, гроші й душу.
Я очікувала побачити там ім’я Андрія. Але ні.
Власницею була Тетяна Василівна.
— Що? — прошепотіла я, не вірячи очам.
Я гарячково перегортала документи. Там був заповіт.
Квартира не лише належала свекрусі. Після її смерті вона не мала перейти Андрію.
Її заповідали… якомусь Віктору Миколайовичу.
Хто це?
Я швидко переглянула інше. Заповіт був складений сім років тому. Тобто весь цей час Андрій знав, що квартира не його?
Мене затрясло.
Весь цей час я платила за ремонт, за меблі, за комуналку, думаючи, що роблю це для НАШОГО дому. А вони просто дозволяли мені витрачати гроші на чуже майно.
У цей момент двері до спальні злегка прочинились.
— Ларисо, що ти там робиш… — голос свекрухи обірвався, коли вона побачила документи в мене в руках.
Я повільно підняла на неї погляд.
— Що все це означає?
Вона насупилась, але швидко взяла себе в руки.
— Звідки в тебе ці папери?
— Вони випадково випали з шафи, — відповіла я, міцно стискаючи їх у руці. — Квартира належить вам?
Свекруха зітхнула й холодно усміхнулась.
— Раз ти вже дізналася… так, квартира моя.
— І після вас вона не перейде Андрію?
— Ні.
У мене всередині все стиснулося.
— Тобто він це знав?
Вона знизала плечима.
— Звісно, знав.
Я відчула, як у мені підіймається хвиля гніву.
— То ось навіщо ви мене сюди пустили? Щоб я утримувала ваш дім, думаючи, що він наш?!
Свекруха подивилась на мене з легким жалем.
— Ларисо, досить драматизувати. Невже ти не помічала, що Андрій завжди уникав розмов про власність?
Я згадала всі наші діалоги, його туманні відповіді, моменти, коли він змінював тему.
— Він просто використовував мене… — прошепотіла я.
— Ні, — спокійно відповіла свекруха. — Ми використовували тебе.
Ці слова стали останньою краплею.
Я міцно стиснула документи в руці.
Тепер я знала одне: більше жодної копійки вони від мене не отримають. І я зроблю так, щоб вони про це пожалкували.
Десять років я вірила, що живу у власному домі. А виявилось, що я просто квартирантка у його матері.
Я тримала в руках ці кляті документи, а всередині все валилось.
— Десять років… — прошепотіла я, ніби не вірячи сама собі. — Десять років я думала, що створюю родину, що ми разом будуємо наш дім.
— Ларисо, не перебільшуй, — втомлено промовила свекруха.
— Не перебільшувати?! — я різко підняла голову. — Ви просто використали мене!
— Ти занадто емоційна, — її голос був холодний і навіть глузливий. — Так, квартира моя. Але хіба Андрій тебе обманював?
Я мимоволі розсміялась, але вийшло гірко.
— Не обманював?! Він десять років дозволяв мені думати, що це наш дім!
— А ти коли-небудь прямо запитувала? — її голос звучав майже знущально.
Я завмерла.
— Що?..
— Ти хоч раз прямо спитала, чия це квартира? — вона схрестила руки на грудях. — Чи просто жила у своїх ілюзіях?
Мене почало трусити.
Звісно, я питала! Спочатку він казав, що квартира від батька. А потім… потім замовкав, уникав теми, казав: «Це неважливо, ми ж сім’я».
— Це був його обов’язок — сказати мені правду, — процідила я.
— Обов’язок? — свекруха пирхнула. — Ларисо, ти прожила тут десять років, тобі ніхто нічого не винен.
Я встала, стискаючи документи.
— Ні, Тетяно Василівно. Це ви мені винні.
Вона ледь помітно примружилась.
— І що ти збираєшся робити?
Я хотіла відповісти, але раптом усередині все стиснулось.
Що я буду робити?
Емоції накрили мене, як крижана хвиля. Я відчувала не лише злість.
Біль.
Розгубленість.
Зраду.
Я кохала Андрія. Вірила йому.
А він просто використав мене.
Десь глибоко всередині я розуміла: це не лише хитрий план свекрухи.
Андрій знав.
Андрій мовчав.
Андрій дивився мені в очі — і брехав.
Мене трясло від усвідомлення.
Але одне я знала точно: я не дозволю їм залишити мене ні з чим. Я ще покажу їм.
Я сиділа на кухні, дивлячись в одну точку. В голові був туман.
Якщо я зараз піду — мені нема куди?
Думки метались, як поранений птах, що б’ється об стіни свідомості. Все, у що я вірила, у що вкладала душу і сили, виявилось брехнею.
Я завжди думала, що маю дім. Що маю родину. Що Андрій — моя опора.
Але тепер, коли полуда спала з очей, я побачила правду.
Я не була дружиною. Я була зручним додатком.
Я готувала, прибирала, підтримувала затишок, платила за комфорт, але завжди залишалась чужою в цьому домі.
Я думала, що живу своїм життям.
Але чи було воно моїм?
Я підлаштовувалась під Андрія, намагалась не конфліктувати. Терпіла його матір, заплющувала очі на її шпильки.
Я боялась втратити шлюб.
Я боялась залишитись одна.
І що тепер?
Тепер я одна.
Але раптом усередині спалахнула інша думка: а чи була я коли-небудь не одна?
Хіба в цьому шлюбі я не почувалась на других ролях? Хіба не жила за чужими правилами?
— Хіба в мене коли-небудь був вибір?
У грудях закипіло нове відчуття. Воно було сильніше за біль.
Я більше не дозволю їм розпоряджатися моїм життям.
І я не піду з порожніми руками.
Я не розповіла Андрію про знайдені документи.
Не одразу.
Я хотіла. Хотіла влетіти до вітальні, кинути папери на стіл і закричати: «Пояснись!»
Але щось мене зупинило.
А якщо я помиляюсь?
А якщо є якесь пояснення, про яке я не знаю?
Може, все не так жахливо?
А раптом Андрій сам не знає? Раптом він і справді вважав, що квартира його? Може, це все свекруха провернула за його спиною?
Я не хотіла чути підтвердження.
Бо якщо він скаже «так»…
Якщо скаже, що все знав…
Це вб’є рештки тієї любові, що ще жевріла в мені.
Я почала спостерігати.
Тепер я бачила їхню поведінку зовсім інакше.
Коли я заходила до кімнати, свекруха й Андрій замовкали.
— Щось сталося? — питала я, дивлячись в очі Андрієві.
— Ні, — він усміхався. — Просто говорили про справи.
Але я помічала, як свекруха кидає на нього швидкий погляд, ніби перевіряє: не проговорився?
Вона стала уважнішою.
— Ларисо, ти сьогодні рано з роботи? — запитала вона одного вечора, коли я несподівано повернулась додому.
— Так, — я дивилась на її напружене обличчя.
— Щось трапилось?
Вона хотіла знати, чому я прийшла раніше, ніж очікувалось.
Тепер я розуміла: вони все знали.
Я шукала підтвердження — і знаходила його в дрібницях.
Якось вночі, коли я не могла заснути, почула, як у вітальні тихо розмовляють Андрій і його мати.
Я обережно вийшла зі спальні.
— Андрію, вона нічого не розуміє, не хвилюйся, — шепотіла свекруха.
— Знаю, але мені це не подобається, — відповів він.
— Все йде за планом.
Я притулилась до стіни, стискаючи пальці в кулак.
Вони мене зрадили.
Вони чекали, що я рано чи пізно піду сама.
Але цього не буде.
Тепер, коли я знала правду, я вже не була тією Ларисою, яка терпіла.
Я зайшла до вітальні й стала перед Андрієм, тримаючи документи в руках.
— Нам потрібно поговорити.
Він сидів на дивані, ліниво гортаючи телефон. Почувши мій голос, підвів на мене очі.
— Про що?
Я не відповіла одразу. Просто кинула документи перед ним.
Він насупився, взяв один аркуш, пробіг очима…
І завмер.
Я бачила, як напружилась його щелепа, як пальці стиснули папір трохи сильніше, ніж потрібно.
Він усе зрозумів.
— Це що? — рівно запитала я.
Він мовчав.
— Це документи на квартиру, Андрію. — Я говорила повільно, розтягуючи кожне слово, насолоджуючись тим, як він уникає мого погляду.
— І що? — нарешті видавив він.
І що?
Я відчула, як усередині вибухає щось гаряче, пульсуюче.
— «І що»?! — мій голос тремтів не від сліз, а від злості. — Це означає, що квартира ніколи не була твоєю!
— Ну… — знизав він плечима, — вона належить мамі. Але яка різниця? Ми ж сім’я.
Я розсміялася. Гірко. Пронизливо.
— Сім’я?! — Я зробила крок уперед. — Ти дозволив мені десять років вкладати гроші в цей дім! Ти змусив мене вірити, що це наш дім!
— Ларисо, ти зараз не в собі… — почав він.
— Не в собі?! — я тицьнула пальцем у документи. — Тому що мій «чоловік» всі ці роки мене обманював!
Андрій кинув папери на стіл і підвівся.
— Що ти хочеш від мене почути?
— Правду!
Він зітхнув, провів рукою по волоссю.
— Так, я знав.
Я відчула, як усередині щось остаточно тріснуло.
— Ти знав… і мовчав.
Він подивився мені в очі.
— Так.
Повисла тиша. Важка, наче камінь.
— Чому? — ледь чутно запитала я.
— Бо так було зручно, — відповів він без тіні жалю.
Я проковтнула клубок у горлі.
— Зручно?
— Ларисо, — він говорив втомлено, наче я йому набридла. — Ти чудово справлялась з домом, дбала про мене, вкладала гроші у квартиру. У чому проблема?
Я дивилась на нього як на незнайомця. Ні — ще гірше. Як на людину, якої насправді ніколи не знала.
Десять років я прожила з цим чоловіком, а він навіть не вважав, що зробив щось погане.
— Тобто я просто… домробітниця?
— Та не драматизуй, — він усміхнувся.
І ця усмішка стала останньою краплею.
Я більше не збиралася терпіти.
— Андрію, — мій голос став холодним і рівним. — Збирай речі.
Він здивовано кліпнув.
— Що?
— Ти мені більше не чоловік. А раз так — забирайся з мого дому.
Він розсміявся.
— Це не твій дім.
Я нахилилася до нього, дивлячись прямо в очі.
— Але й не твій.
Він завмер.
— Що ти задумала?
Я випросталась і усміхнулась.
— Дізнаєшся.
Тепер гра йшла за моїми правилами.
Андрій підвівся, схрестив руки на грудях, намагаючись зберегти спокій.
— Ларисо, ти собі щось придумала, — промовив рівним тоном. — Так, квартира оформлена на маму, але ми ж живемо тут разом. Яка різниця?
Я схилила голову, уважно дивлячись на нього.
— Яка різниця? — повторила я. — Різниця в тому, що я вкладала свої сили й гроші в чуже майно, думаючи, що будую наш дім.
— І що з того? — він знизав плечима. — Ти ж усе одно тут жила!
— І до яких пір? — примружилась я.
Він зам’явся.
— Ларисо, ти що, уявила себе господинею? — у його голосі з’явилась злість. — Це мамина квартира! А ти просто жила тут!
Я відчула, як у грудях щось стислося.
У цей момент двері рвучко відчинились, і зайшла свекруха.
— Я все чула! — заявила вона, схрестивши руки на грудях.
— Чудово, — я повернулася до неї. — Може, поясните, чому я десять років жила в невіданні?
Тетяна Василівна примружилась.
— Ох, Ларисо… Ти завжди була така наївна.
Я стисла кулаки.
— Я наївна?!
— А що ти думала? Що отак просто отримаєш усе на блюдечку? — вона пирхнула. — Ця квартира ніколи не була твоєю!
Я мовчки дивилась на неї.
— Я з першого дня знала, що ти не підходиш моєму синові, — її губи скривились у зневажливій усмішці. — У тебе не було свого житла, своїх грошей… Ти думала, що отримаєш усе дарма?
— Дарма?! — у мене перехопило подих. — Я все тут облаштовувала! Я платила за ремонт!
— І що з того? — відмахнулась вона.
Я відчувала, як лють підіймається в мені, як розпечена лава.
Тепер я бачила їхні справжні обличчя.
Я ніколи не була для них рівнею.
Я не була частиною родини.
Я була просто зручним варіантом. Жінкою, яка доглядає дім, оплачує рахунки, створює затишок.
Але господинею мене тут ніколи не вважали.
І тепер я більше не збиралася грати за їхніми правилами.
Я дивилась на них — на Андрія, який більше не приховував злості, і на свекруху, що сиділа в кріслі, як королева, впевнена у своїй владі.
Вони чекали, що я зламаюсь.
Хотіли, щоб я розридалася, почала благати залишити мене.
Але щось у мені клацнуло.
Я більше не жертва.
— Знаєте що, — сказала я рівним голосом, — весь цей час я боялась залишитись без даху над головою. Боялась, що якщо піду, у мене нічого не буде.
Андрій скривився.
— Та в тебе й так нічого немає, Ларисо.
Я всміхнулась.
— Помиляєшся.
Я розвернулась і пішла до спальні. Відкрила шафу, дістала валізу і почала складати речі.
Позаду почулись кроки.
— Ларисо, ти куди зібралась? — у голосі Андрія з’явилось роздратування.
— Йду.
Він усміхнувся.
— Куди? У тебе ж немає свого житла.
— Поки що немає, — я не зупинялась, продовжуючи пакувати речі.
— Не сміши мене, — він зробив крок до мене. — Це мій дім, і ви нікуди не дінетесь.
Я різко обернулась до нього, тримаючи в руках складену сорочку.
— Ваш? — я гірко розсміялась. — Ви ж самі щойно сказали, що квартира належить вашій матері! То навіщо мені тут залишатись?
Андрій стиснув зуби, його кулаки напружились.
— А якщо я забороню тобі йти?
Я зустріла його погляд.
Раніше його злість мене лякала.
Тепер — ні.
— І що ви зробите? Замкнете мене тут?
Він мовчав, не знаходячи слів.
Я кивнула, підтверджуючи власні думки.
— Отож.
Закривши валізу, я викотила її в коридор.
Свекруха спостерігала за всім із тріумфальною посмішкою.
— Давно пора, — промовила вона з удаваним полегшенням. — Тобі тут і справді не місце.
Я глянула на неї — і несподівано посміхнулась.
— О, Тетяно Василівно, не поспішайте радіти.
Її усмішка здригнулась.
Я дістала телефон.
— Так, Антоне, привіт. Так, можна запускати процес. У мене всі чеки на ремонт. Чудово. Подамо позов про відшкодування витрат.
Андрій зблід, мов стіна.
— Що ти робиш? — прошипів він.
Я всміхнулась йому тією ж самою посмішкою, якою він роками нагороджував мене, роблячи вигляд, ніби я наївна і дурненька.
— Просто забираю своє, любий.
Він зробив крок до мене, але я спокійно відчинила вхідні двері.
— Пам’ятаєш, Андрію? Це не твоя квартира. А знаєш, що це означає?
Він мовчав, щільно стиснувши губи.
Я повернулась до свекрухи.
— Це означає, що і ти тут — ніхто.
Її обличчя спалахнуло від злості.
— Як ти смієш…
— Що, неприємно? — я викотила валізу за поріг. — Терпіти приниження десять років — от що було справді огидно.
Я кинула на них останній погляд.
— Ні, це не ви мене виганяєте. Це я йду. Але не в нікуди.
Я ступила за двері.
— А у своє нове життя.
І зачинила їх за собою.
Я зачинила двері — і більше не озирнулась.
Холодне повітря вдарило в обличчя, але я глибоко вдихнула.
Свобода.
Я йшла до виходу з під’їзду, тягнучи валізу, і вперше за довгі роки відчувала себе господинею власної долі.
— Ларисо! — подруга Оля розчинила двері, щойно я встигла натиснути дзвінок.
Вона знала, що я приїду, але не була в курсі всієї історії.
— І вигляд у тебе… — пробурмотіла вона, оглядаючи мене з голови до п’ят. — Заходь, усе розкажеш.
Я зайшла до її затишної квартири, опустилася на диван і раптом відчула, як сильно втомилась.
— Я пішла, — просто сказала я.
— І правильно зробила, — Оля налила мені чаю. — І що тепер?
Я взяла чашку в руки, зігріваючи долоні, й замислилась.
— Почну все з початку.
Минуло два місяці.
Я орендувала невеличку квартиру. Знайшла нову роботу. Мій юрист запевнив, що в мене чудові шанси повернути кошти, витрачені на ремонт.
Але головне — я знову відчула себе живою.
Зникла постійна напруга, страх перед черговою шпилькою свекрухи, відчуття, ніби я в клітці.
Тепер я сама вирішувала, коли лягати спати, що їсти, куди ходити.
І знаєте що?
Я насолоджувалась кожною хвилиною цього.
Одного вечора зателефонувала Оля.
— Ти вдома?
— Так, а що?
— Пам’ятаєш, ти казала, що з тим заповітом щось не так?
Я завмерла.
— І?..
— Він виявився фальшивим.
Я ледь не випустила телефон.
— Що?!
— Хтось подав до суду, — швидко заговорила Оля. — Виявилося, квартира мала перейти далекому родичу її покійного чоловіка.
Я не могла повірити своїм вухам.
— Тобто…
— Тобто свекруха програла суд. Тепер у неї більше немає квартири.
Я переварювала почуте.
— А Андрій?
— Андрій? — Оля хмикнула. — Він залишився ні з чим. Його нова пасія кинула його через тиждень після суду. Тепер він живе в друга.
Я заплющила очі й повільно видихнула.
Я втратила чоловіка й дім.
Але тепер я розуміла: я нічого не втратила.
Я знайшла себе.
🔹 А ви б змогли вигнати чоловіка та свекруху?
🔹 Чи можна пробачити таку зраду?
🔹 Що важливіше — любов чи самоповага?
Поділіться своєю думкою в коментарях! Як би ви вчинили на місці Лариси? 💬
— Свекруха перевіряє кожен сантиметр моєї квартири. Я більше не витримаю і мовчати не буду