Олег, розлючено смикнувши дверцята холодильника, мало не розвалив уміст на полиці, а один із магнітів зі стуком зірвався на підлогу.
Лена стояла навпроти, бліда, з напруженими пальцями, стиснутими в кулаки.
— Полегшало тепер? — видихнула вона, підвівши підборіддя з відвертим викликом.
— Ти мене реально дістала, — прохрипів Олег, хоч намагався говорити спокійно. — Це що, життя таке? Безпроглядна сірість і жодного просвіту.
— Тобто знову я винна? — Лена скрушно всміхнулася. — Авжеж, у нас же нічого не відбувається «по-твоєму».
Олег зціпив зуби, збирався щось сказати, та махнув рукою. Пробив кришку від пляшки мінералки, відхлебнув прямісінько з горла, потім із гуркотом гепнув її на стіл.
— Олеже, припини мовчати, — у голосі Лени бриніла гостра нотка болю. — Поясни, що саме тебе не влаштовує?
— А що пояснювати? — він гірко скривився. — Усе одно… ти ж нічого не втямиш. Я скільки можу терпіти оцю безнадію? Геть усе!
Деякий час вони розглядали один одного без слів. Лена глибоко вдихнула й рушила до ванної. Олег насилу опустився на диван. За зачиненими дверима пролунав голосний плюскіт води — можливо, вона спеціально відкрутила кран, щоб заглушити ридання.
А йому було байдуже.
Роки, які втратили свою яскравість
Три роки тому вони побралися. Поселилися у квартирі, котру Лені лишили батьки. Ті, вийшовши на пенсію, переїхали в село й записали житло на доньку. Хоча квартира й простора, однак в ній досі відчувався присмак радянських часів: старі меблі, облуплені шпалери, місцями подертий лінолеум.
Спочатку Олег цим не переймався — житло в самому центрі, район чудовий, до офісу рукою сягнути. Але невдовзі все обридло. Лена почувалася комфортно в «батьківському гнізді», а Олег стверджував, що тут «застигла епоха», і від цього він наче задихається.
— Лено, ну признайся, — не раз заводив він розмову, — тебе не бентежить отака обстановка? Час шпалери змінити, лінолеум замінити, трохи сучасних рішень внести?
— Авжеж, хочу, — спокійно відказувала Лена. — Але треба дочекатися премії або поступово назбирати грошей.
— Знову «почекати»?! Вся твоя «стратегія» — сидіти тихо й чекати!
Колись Олег вихвалявся знайомим, що він «відкопав бутон», котрий ще розквітне, й усі ахнуть. Тепер же був упевнений: той «бутон» давно зав’яв, так і не розкривши пелюстки.
Лена просто жила за принципом насолоди простими дрібницями: раділа чашці свіжозавареного чаю, читанню вечорами, новому рушничку на кухні. Для Олега це все було нудним «застоєм».
Піти від неї він не наважувався — не хотів вертатися під батьківське крило, стосунки з якими були непростими. Та й мати, Тамара Іллівна, завше підтримувала Лену.
— Синку, ти не маєш рації, — докоряла вона. — Лена чудова, розсудлива дівчина. Живеш у її квартирі, то чому всім незадоволений?
— Мамо, ти з Ленкою — дві краплі води, застрягли десь у «кам’яному столітті», — сердився Олег.
А батько, Ігор Сергійович, тільки руками розводив:
— Тамаро, хай сам розбирається.
Дивлячись на Лену, Олег часом думав: «Ніби тінь якась… і ще й приковує мене цією квартирою».
Урешті-решт терпець йому урвався.
— Лено, я більше не можу, — прошепотів він, стоячи коло вікна.
— Від чого саме? — спокійно перепитала вона, хоч сльози бриніли в очах.
— Від цієї буденності! Ти весь час проводиш із каструлями та ганчірками, а я не планую так змарнувати життя!
Лена без слів вихопила пакет зі сміттям і, ляснувши дверима, вийшла.
Олег залишився, вважаючи, що вона ось-ось повернеться й почне його відмовляти, вмовляти не йти. Але коли Лена повернулася, виказувала вражаючий спокій.
— Певно, тобі справді краще пожити окремо, — мовила вона відсторонено. — То збирай речі.
— Що, лишишся тут сама, поки я піду? — обурився Олег. — Це також і моя домівка!
— Ти помиляєшся, Олеже, — з холодною усмішкою зауважила Лена. — Адже це житло батьків.
Минуло кілька тижнів, і він таки перебрався до своїх.
Після чого вони оформили розлучення.
Несподівана зустріч
Проминуло три роки.
Олег як сидів у квартирі батьків, так і продовжував там мешкати, переконуючи себе, що «ось-ось» він зніме власне житло й усе налагодиться. Проте не виходило: у роботі не було особливих успіхів, нові знайомства так і не призвели до стабільних стосунків, а мама з татом дедалі частіше натякали, що він уже «дядько дорослий», а не підліток.
Якось весною, коли він уже повертався пізно ввечері, його увагу привернуло невеличке кафе з м’яким світлом і приємною мелодією всередині.
Хотів туди зайти, та раптом зупинився.
Біля входу стояла Лена.
Утім, та Лена, яку він пам’ятав, зовсім не збігалася з тією вишуканою жінкою, що тепер постала перед ним. Стильне пальто, елегантна зачіска, ключі від автівки, спокій у погляді — все це кричало про її впевненість та… щастя?
— Лено? — мимоволі вихопилося в нього.
Вона озирнулася й за хвильку впізнала його.
— Привіт, Олеже, — промовила рівним голосом.
— Привіт… Слухай, ти приголомшливо виглядаєш.
— Спасибі, — відгукнулася вона в усмішці. — Тепер я живу, як завжди хотіла.
— Й досі на колишній роботі чи…? — не втримався Олег.
— Ні, відкрила власну флористичну студію, — в її тембрі відчувався гордий відтінок. — Довго вагалася, та знайшовся той, хто мене підтримав.
— І хто ж це? — вирвалося в нього, хоч він сам не розумів, навіщо питає.
З дверей кафе вийшов чоловік.
Він лагідно обійняв Лену за плечі й сказав:
— Любове моя, звільнився столик. Підемо?
Лена повернулася до Олега:
— Знайомся, це Вадим. А це — Олег.
— Дуже рада була побачитися, Олеже, — додала вона. — Сподіваюся, ти теж даєш собі раду.
Олег мовчки кивнув.
Його губи ворушилися, хотів ще щось вимовити, та слова застигли. Він дивився їм услід: Лена усміхалася, узявши Вадима під руку, і вони зникли за дверима кафе. А всередині Олега наростала гіркота заздрості.
Раніше він говорив: «Я живу з бутоном, який так і не розкрився…»
А виявляється, бутон усе ж розквіт. Але вже не з ним поруч.
– Приведи себе до ладу, гості вже під’їжджають. Соромно показувати тебе таку родичам, – чоловік був незадоволений