— Ти взагалі при своєму розумі, Юлю? — голос Володимира дзвенів так, ніби він зараз жбурне кухлик об стіну. — Шість тисяч гривень за штори?! Ти збожеволіла?
Юлія поставила пакет із продуктами на підлогу, не дивлячись на чоловіка. Голова гуділа після роботи, ноги гули, а тут — як за розкладом — вечірній рознос.
— Вони нормальні, цупкі, з підкладкою, — спокійно відповіла вона, хоча руки вже тремтіли. — І, до речі, зі знижкою.
— Та хоч із золотими нитками! — Володимир зірвався. — У нас іпотека, а ти штори за шість тисяч!
Юлія мовчки відчинила шафу, дістала коробку з посудом, поставила на стіл. У глибині душі вже розуміла — суперечка безглузда. Не тому що не має рації, а тому що сперечатися з ним — як пояснювати кішці, чому не варто чіпати ялинку.
— Мамка сто разів казала, — продовжував він, міряючи кроками кухню, — треба заощаджувати, а не викидати гроші на всілякі дурниці.
Юлія відчула, як всередині все стискається. Знову це «мамка». Куди без неї.
— Мамка, мамка… може, ти з нею тоді й живи, якщо вона в тебе економніша, — тихо кинула вона.
Володимир зупинився.
— Що ти сказала?
— Те, що почув, — Юлія повернулася до нього, дивлячись прямо в очі. — Я втомилася жити під диктовку твоєї матері. Навіть у магазині дихаю під її схвалення.
— Не починай, — він закотив очі. — Вона просто хвилюється за нас.
— Вона контролює нас! — голос Юлії зірвався. — Кожен чек, кожна баночка йогурту — під мікроскопом. Мені тридцять років, а я почуваюся, як школярка на допиті.
Він шумно видихнув, пройшовся по кухні, потім взяв телефон і тицьнув пальцем по екрану.
— Ось. Вона мені скинула фото — макарони ті самі, але дешевші на двадцять гривень. От і скажи, що не має рації.
Юлія засміялася коротко, нервово.
— Ти хоч чуєш себе? Ми сперечаємося через макарони. Тому що твоїй мамі нудно сидіти самій і рахувати чужі покупки.
Він відвернувся.
— Все, не хочу про це. Ти просто невдячна.
Юлія хотіла щось відповісти, але в цей момент у двері подзвонили.
Вона вже знала, хто там.
На порозі стояла свекруха — Ніна Петрівна, у пальті, з акуратним пучком і поглядом, який міг пропалити дірку в душі.
— Здрастуйте, — сказала вона сухо. — Ну що, подивишся, як я там полицю прикрутила, Володю? А то все сама-сама…
Володимир одразу пожвавився.
— Звісно, мам, зараз подивимося.
Юлія мовчки відійшла убік. Її навіть не помітили.
Коли вони пішли до кімнати, вона стала біля вікна, дивлячись на сіре жовтневе небо.
Дощ мрячив, машини шипіли по калюжах. Холодне світло ліхтарів лягало на стіл, де все ще лежав чек із магазину.
«Ну і навіщо я взагалі стараюся?» — подумала вона.
Ніна Петрівна повернулася з кімнати через двадцять хвилин, як господиня, що перевіряє підлеглих.
— А в тебе тут, Юлю, знову безлад, — із легким осудом зауважила вона. — Все не на своїх місцях. Я от до тебе приходжу, і відразу хочеться щось переставити.
Юлія стрималася, не відповіла.
— Ти, головне, не ображайся, — продовжувала свекруха, — я ж добра тобі бажаю. Молоді зараз не вміють господарювати. А в мене досвід. Я, між іншим, без інтернету все життя прожила і нічого, все знала сама.
— Знаєте, Ніно Петрівно, — нарешті сказала Юлія, — я і без порад розберуся, де в мене чашки мають стояти.
— Ну от, знову в багнети, — закотила очі свекруха. — Я слова не сказала грубого!
— Ви слова не говорите, — тихо сказала Юлія, — ви життя людям перекроюєте.
Володимир, почувши останні слова, вийшов із кімнати.
— Юль, досить, — суворо сказав він. — Ти перегинаєш.
— Звісно, — посміхнулася вона. — Адже мамочка завжди має рацію.
— Не починай, — відрізав він.
Свекруха театрально зітхнула, ніби на сцені.
— Я піду, мабуть. Не хочу заважати. — Вона поправила сумку на плечі й подивилася на сина. — Володю, ти, якщо що, завтра заїдь, гаразд? Допоможеш мені з лампочкою.
— Звісно, мам, — м’яко відповів він.
Юлія відвернулася, щоб не бачити цієї сцени.
Коли двері за нею зачинилися, тиша у квартирі стала якоюсь липкою.
Володимир підійшов до столу, взяв чек, знову подивився на нього, ніби шукав там відповідь на всі проблеми.
— Знаєш, Юль, я не розумію, навіщо ти весь час із нею сваришся. Вона не ворог тобі.
Юлія засміялася.
— Так? А хто? Вона втручається в кожне рішення, робить із мене ідіотку, а ти — мовчиш.
— Тому що вона мати! — підвищив голос він. — Її не можна ось так посилати!
— Її не можна посилати, а мене можна принижувати, так?
Він стиснув кулаки, потім різко опустив руки.
— Я втомився від цих розмов. Якщо тобі не подобається моя родина, ніхто не тримає.
Ця фраза вдарила сильніше за ляпас.
Юлія мовчала, дивлячись, як він іде до кімнати, голосно зачинивши двері.
Вона залишилася на кухні сама. Лише цокання годинника і дощ за вікном.
Пізніше, коли він заснув, вона довго сиділа на підвіконні з кухлем чаю, не вмикаючи світло.
На склі відбивалося її обличчя — втомлене, постаріле за один день.
У телефоні блимав непрочитаний чат від подруги:
«Юль, ну ти там як? Знову свекруха щось влаштувала?»
Вона не стала відповідати.
У голові крутилися слова чоловіка: «Якщо не подобається — ніхто не тримає».
Це була не просто образа. Це було як тріщина — тиха, але глибока. Та, що одного разу ламає все.
Юлія заплющила очі. Вона не знала, як довго ще зможе так жити — між його матір’ю і тінню своєї власної гідності.
І десь глибоко всередині зародилося почуття — ще не рішення, але вже передчуття змін.
— Юль, тільки не починай із порога, гаразд? — сказав Володимир, стоячи біля дзеркала і поправляючи комір сорочки. — Сьогодні мамин день народження, будь стриманою.
Юлія стояла біля дверей, тримаючи в руках акуратну коробочку, перев’язану стрічкою. У грудях щось недобре заворушилося — суміш роздратування та втоми.
— Я взагалі-то не збираюся влаштовувати сцену. Просто привітаю і все.
— От і чудово. — Володимир зітхнув. — Без твого сарказму, гаразд?
— А без її уколів можна? — Юлія підняла брови.
Він не відповів.
У ліфті стояла тиша. Володимир уткнувся у телефон, а Юлія подумки прокручувала майбутній вечір — застілля, «добрі» коментарі, удавані посмішки. Хотілося просто посидіти, але з Ніною Петрівною це було неможливо.
Квартира свекрухи сяяла, ніби вона чекала на приїзд міністра. Повітря було густе від запаху салатів та парфумів. На стінах — гірлянди, на столі — акуратно розкладені тарілки.
— О, нарешті! — радісно протягнула Ніна Петрівна, ніби тільки син прийшов. — Володю, іди, допоможи мені зі свічками.
Юлія ступила за ним, поставила подарунок на стіл.
— З днем народження, Ніно Петрівно. Це вам.
— Ой, що це? — та вже розгортала стрічку, але очі залишалися насторожено-холодними.
У коробочці лежали золоті сережки з маленькими фіанітами. Не найдорожчі, але зі смаком. Юлія збирала на них пів року, заощаджувала на собі, аби зробити приємне.
Свекруха мовчки подивилася, кивнула і поклала коробочку поряд із фруктами.
— Дякую, звичайно. Дуже… оригінально.
Тон був таким, що навіть «дякую» звучало як докір.
Володимир вдав, що не помітив.
— Мам, ну що, сідаємо? Гості зараз підійдуть.
— Так-так, — кивнула вона. — Тільки Свєту зачекай, вона ось-ось буде.
Юлія сіла в куток, поряд із підвіконням. Серце неприємно калатало.
За пів години у двері подзвонили.
На порозі стояла Свєта, сестра Володимира, з чоловіком і маленьким букетиком хризантем.
— Мамочко, з днем народження! — Свєта кинулася обіймати Ніну Петрівну.
— Ой, які чарівні квіти! — свекруха сплеснула руками. — Ось хто знає, що мені подобається!
Юлія навіть не моргнула. Просто встала, взяла букет і пішла ставити у вазу. Три хризантеми, сумовиті й зів’ялі, зате тепер — «чарівність».
— Юленько, обережніше, не зламай стебла! — пролунало з кухні.
Вона стиснула зуби.
Весь вечір Юлія слухала, як свекруха нахвалює Свєту та її чоловіка.
— От молодці, — казала Ніна Петрівна з виглядом генерального судді. — І подарунки в них завжди душевні, і увага є. Не те що дехто…
Юлія удала, що не почула.
Коли вона спробувала вставити слово в розмову, свекруха її вмить перебивала:
— Зачекай, Юлю, дорослі зараз говорять.
— Та я просто…
— Потім, потім, не заважай.
До середини вечора Юлія вже ледве тримала себе в руках. Вона ходила між кухнею та вітальнею, як офіціантка: носила салати, прибирала брудні тарілки, наливала чай.
— Юлечко, глянь, там котлети не підгоряють? — крикнула Ніна Петрівна.
Юлія обернулася: найближче до кухні сиділа Свєта.
— Може, Свєта подивиться? Вона ближче.
— Свєточка в нас гостя, — усміхнулася свекруха. — А ти господиня, тобі й дивитися.
Юлія глибоко вдихнула. «Господиня», ага. Тільки в чужому домі — на правах прибиральниці.
Пізніше, коли гості розійшлися, Володимир допомагав матері прибирати зі столу. Юлія мила посуд, слухаючи, як вони сміються у сусідній кімнаті.
— Мам, ну ти, як завжди, все ідеально організувала, — сказав він.
— Та годі, — кокетливо відмахнулася та. — Я ж заради вас стараюся.
— Видно. — Володимир усміхався. — До речі, сережки тобі личать.
Юлія завмерла, тримаючи в руках тарілку.
— Які сережки? — запитала вона.
— Ну ці, золоті, що ти подарувала. Мам, одягни, покажи.
Свекруха зніяковіла на секунду.
— Ой, я їх Свєточці залишила, — сказала вона недбало. — Їй за стилем більше пасують, я вже такого не ношу.
Повітря в кухні ніби вимерло.
— Ти… подарувала їх Свєті? — тихо запитала Юлія.
— Ну так, а що такого? Все одно сім’я. Не пропадати ж добру.
Володимир посміхнувся:
— Мам, ну ти даєш.
Юлія поставила тарілку на стіл, витерла руки об рушник.
— Дякую, що пояснили. Я більше не ламатиму голову, що вам дарувати.
Вона вийшла в коридор, мовчки наділа пальто.
— Юль, ти куди? — запитав Володимир, але вона не відповіла.
Вийшла в під’їзд, де пахло пилом і мокрою фарбою, і глибоко вдихнула. Очі пекло, але сліз не було. Тільки всередині щось надломилося остаточно.
Вдома вона довго сиділа у темряві.
Телефон вібрував — повідомлення від чоловіка:
«Не дуйся. Мама не зі зла. Завтра поговоримо».
Вона вимкнула екран.
Не зі зла…
Смішно.
Коли кожен твій крок під контролем, коли кожне слово й річ проходять через чужий фільтр — це і є зло. Тільки без скандалів, акуратно, ввічливо, по-сімейному.
Минуло два тижні.
Юлія йшла з роботи, несучи сумку з документами, коли задзвонив телефон. На екрані — «Тьотя Марина».
— Юлечко… — голос тремтів. — У нас біда… Бабусі не стало.
Юлія зупинилася прямо посеред вулиці. Люди обходили її, хтось штовхнув плечем, але вона не чула.
Бабуся… Єдина людина, яка завжди захищала, яка приймала її, якою б вона не була.
Увечері, сидячи на дивані, вона розповіла все Володимиру.
— Я маю поїхати. Завтра.
Він кивнув.
— Звісно, я з тобою. Візьму відгул.
У той момент Юлія вперше за довгий час відчула — він таки поряд. Нехай і ненадовго.
Але радість тривала менше доби.
Наступного ранку, коли вони вже збиралися, задзвонив телефон. Володимир узяв слухавку, і за виразом обличчя Юлія все зрозуміла.
— Мам, зачекай, що трапилося? — говорив він у слухавку, хмурячись. — Тобі погано?
Юлія стиснула пальці.
— Серце прихопило? — повторив він. — Добре, я зараз приїду.
Він поклав слухавку та обернувся.
— Юль, вибач, я… мені треба до мами. Їй погано.
— Звичайно, — холодно відповіла вона. — Їдь.
— Я швидко. Ти ж розумієш…
Вона мовчки кивнула, хоча всередині все кричало: розумію, що вона бреше, як завжди.
Коли він пішов, вона просто сіла на ліжко й закрила обличчя руками.
Більше не було ні сліз, ні сил. Лише порожнеча.
Похорон відбувся тихо. Без нього. Без підтримки.
Коли Юлія повернулася, між ними вже виросла прірва. Він навіть не спитав, як усе пройшло.
Через два тижні їй зателефонував нотаріус.
— Юліє Сергіївно, ваша бабуся залишила вам у спадок квартиру.
Вона слухала, не вірячи. Трикімнатна, старий фонд, центр міста.
Бабуся таки знала, кому треба дати шанс почати наново.
Коли Юлія вперше увійшла туди, вона просто стояла посеред порожньої кімнати й відчувала, як повітря пахне свободою.
Жодних чеків, жодних зауважень, жодних «Юлечко, не так ставиш тарілку».
Тільки тиша та її власний дім.
— Ну що, покажеш, як тут у тебе тепер усе влаштовано? — голос Ніни Петрівни звучав як скрип погано змазаних дверей.
Юлія відчинила їй двері, намагаючись не закотити очі.
— Доброго дня. Проходьте, — коротко сказала вона, хоча всередині все вирувало.
Свекруха переступила поріг із виглядом ревізора. Озирнулася, примружилася, наче оцінюючи якість обробки.
— Просторово. А стелі високі, так. Але штори невдалі, — вона тицьнула пальцем у блакитні полотна біля вікна. — Занадто холодний колір, незатишно. Треба було бежеві.
Юлія повільно повернулася до неї:
— У цій квартирі я сама вирішую, що затишно, а що ні.
— Що ти собі дозволяєш? — свекруха вмить спалахнула. — Я просто раджу!
— Дякую, але поради я більше не приймаю, — спокійно відповіла Юлія.
— От невдячна, — фиркнула та. — Я тебе як доньку прийняла, допомагала, а ти… — Вона обвела поглядом вітальню. — Ну так, тепер у тебе своє гніздечко. І одразу ніс догори.
Юлія стиснула руки в кулаки.
— Це квартира моєї бабусі. Я вклала в неї все, що могла. І не дозволю вам перетворювати її на чергове поле для ваших зауважень.
— Та як ти смієш зі мною так розмовляти! — Ніна Петрівна почервоніла. — Я мати твого чоловіка!
— А я — його дружина. І маю право на повагу, якої від вас так і не дочекалася.
Свекруха шумно видихнула, схопила сумку і попрямувала до виходу.
— Ти ще пошкодуєш. Такі, як ти, довго одні не живуть.
Юлія мовчки відчинила двері.
— До побачення, Ніно Петрівно.
Двері грюкнули, ніби поставивши жирну крапку в їхніх “родинних” стосунках.
Наступні дні були тихими, навіть підозріло. Володимир після візиту матері ходив похмурий, але мовчав.
Юлія намагалася не починати розмов, займалася ремонтом та облаштуванням.
Меблі ставила сама, вибирала кожну деталь під себе — щоб їй було зручно, а не комусь там.
Одного вечора, коли вона готувала вечерю, Володимир заговорив:
— Мама хоче прийти в гості.
Юлія помішувала соус на сковороді, навіть не обернулася.
— Якщо не буде мене вчити жити — нехай приходить.
— Ти могла б бути з нею м’якшою, — насупився він. — Вона стара, їй важко, вона все близько до серця приймає.
Юлія посміхнулася.
— Звісно, приймає. Особливо чужі квартири близько до серця.
Він подивився на неї спідлоба:
— Ти несправедлива.
— А ти сліпий, — відповіла вона просто.
Увечері, коли свекруха таки прийшла, перші пів години все йшло начебто нормально. Юлія майже повірила, що вони зможуть хоча б вечерю провести без війни.
Але надія, як завжди, виявилася наївною.
— Юлю, а чому в тебе сільничка на столі стоїть? — невинно запитала свекруха, відпиваючи чай.
— Тому що мені так зручно.
— Але це ж неправильно! Сільничку ставлять лише до обіду, а потім прибирають у шафку. Так порядок.
Юлія відклала виделку, подивилася прямо.
— У моєму домі порядок визначаю я.
Пауза. Потім — спалах.
— Та що ти про себе нафантазувала? Думаєш, якщо отримала квартиру, то тепер королева?
Юлія встала з-за столу.
— Все, Ніно Петрівно. Досить. Ви прийшли в гості — поводьтеся, як гостя.
— Що, виганяєш мене, так? — свекруха схопилася, очі налилися злістю.
— Так. Виганяю.
— Володю! — повернулася вона до сина. — Ти чуєш, що вона каже?!
Володимир сидів похмурий, уткнувшись у тарілку.
— Мам, заспокойся…
— Ні, ти скажи їй! Це твій обов’язок — захистити матір!
Юлія стримано показала рукою на двері.
— Час іти.
Свекруха різко відсунула стілець, накинула шарф і вийшла, грюкнувши дверима так, що забряжчало скло.
Пізніше, коли Юлія прибирала зі столу, Володимир мовчав. Лише посуд дзвенів у раковині.
— Що, тепер ти на мене злишся? — запитала вона, не обертаючись.
— Я не злюся. Просто ти перегнула.
— Я поставила кордони. І вперше за довгий час відчула, що можу дихати.
— Ти принизила мою матір.
— Вона принизила мене, — спокійно відповіла Юлія. — Роками. І ти все це бачив.
Він підвівся, підійшов ближче, дивлячись прямо.
— Ти могла б вибачитись.
— За що? За те, що не дозволила їй витирати об себе ноги?
Володимир різко відвернувся, схопив куртку й вийшов.
Повернувся він лише пізно ввечері, злий, стомлений.
Юлія сиділа на дивані, читала книжку.
— Що ти собі дозволяєш? — почав він із порога. — Моя матір плаче!
Юлія закрила книжку.
— Нехай плаче. Я теж плакала не раз.
— Вона каже, що ти вигнала її з дому!
— Так і було. Вона прийшла до мене з докорами, як на допит. Я не зобов’язана це терпіти.
Він ступнув ближче.
— Ти зруйнувала сім’ю. Між нами тепер стіна.
— Між нами стіна була давно, — сказала вона спокійно. — Просто раніше ти цього не помічав.
Він замовк, потім, не дивлячись, кинув:
— Мама сказала, ти могла б загладити провину.
Юлія насупилася.
— Це як?
— Оформити на неї частку у квартирі. Маленьку, символічну. Щоб показати, що ти не злопам’ятна.
Вона навіть не одразу зрозуміла, що він серйозно.
— Ти зараз жартуєш?
— Ні, — відповів він. — Так буде правильно. Вона заспокоїться, перестане хвилюватися, зрозуміє, що її не викинули з життя.
Юлія встала.
— Тобто ти пропонуєш мені віддати частину квартири твоїй матері, тому що вона не вміє тримати язика за зубами?
— Це не “віддати”, а жест поваги.
Вона засміялася. Гірко, стомлено.
— Повага? Після того, як вона вдала хвору, щоб ти не поїхав зі мною на похорон? Після того, як ображала мене на кожному кроці?
— Юлю, не перетворюй усе на трагедію. Це просто квартира.
— Для тебе — просто. А для мене — шанс видихнути. Місце, де я нарешті нікому нічого не винна. І ось ти хочеш принести сюди її.
Він підвищив голос:
— Ти поводишся егоїстично!
— А ти — як мамин синок.
— Не смій так казати!
— А ти не смій вимагати від мене чуже!
Він підійшов впритул, дивлячись у вічі.
— Ти все одно це зробиш.
Юлія вирвалася з-під його погляду.
— Ні. І якщо тобі так потрібна мама — йди до неї.
— Що?
— Іди. Живи з нею.
— Юлю, не роби дурниць.
— Не роблю дурниць. Ви обоє заслуговуєте один на одного.
Вона відчинила двері, мовчки показала на вихід.
Він постояв кілька секунд, потім, не сказавши ні слова, пішов.
Ніч була довгою. Юлія не спала. У квартирі пахло холодним повітрям і чимось новим — свободою, чи що.
Вранці телефон задзвонив.
На екрані — «Ніна Петрівна».
Юлія взяла слухавку.
— Ти, безсовісна! — закричала свекруха. — Вигнала сина з дому! Розвалила сім’ю!
— Я сім’ю рятувала, — спокійно відповіла вона. — Тільки ви цього ніколи не зрозумієте.
— Ти ще пошкодуєш! Чоловіки не прощають таких жінок!
— Ваш син не святий. Він просто звик слухати вас, а не себе. Ось нехай тепер і живе під вашим контролем.
— Юлю! — крикнула свекруха, але вона вже натиснула «скидання».
Минуло пів року.
Юлія стояла на кухні, ставила чайник. У вікні — рання весна, сонце, птахи. На підвіконні — горщик із розмарином, сама посадила.
У квартирі було тихо.
Не мертво-тихо, як після скандалу, а затишно.
На столі лежала путівка на море. Подарунок самій собі. Без приводів, без свят. Просто тому, що може.
Юлія налила чай, сіла біля вікна.
На стіні цокав годинник, у духовці запікалися яблука.
Телефон завібрував — повідомлення від невідомого номера:
«Юль, привіт. Це Володя. Сподіваюся, у тебе все добре. Мами більше немає в місті — поїхала до сестри. Я… хотів би поговорити. Якщо не проти».
Вона довго дивилася на екран. Потім набрала коротку відповідь:
«Пізно».
І вимкнула звук.
Вона підійшла до вікна. За склом шумів місто — автобуси, крики, дитячий сміх.
Життя йшло далі, і, вперше за багато років, вона відчувала, що це — її життя, без чужих рук на кермі, без постійного контролю.
Юлія глибоко вдихнула й усміхнулася.
Не перемога, не тріумф. Просто тиша всередині.
І впевненість, що більше ніхто не насмілиться вирішувати за неї, як їй жити.
Фінал.
Претендувати на мою квартиру ні ти, ні твої родичі не маєте права — відрізала чоловіка Олена