— Якщо я поїду на дачу допомагати твоїй матері, я просто спалю там усе, щоб мене більше не смикали! Зрозумів мене?

— Кать, тут таке діло… Мама телефонувала. На дачу треба їхати на вихідні. Картоплю підгорнути, туди-сюди.

Слова чоловіка впали в затишну тишу кухні, як пригорща гравію в чашку чаю. Катя, яка щойно із задоволенням різала свіжі огірки для салату, передчуваючи легку вечерю та довгоочікувану зустріч із подругами в суботу, завмерла. Гострий ніж застиг на півдорозі, не діставши до краю хрусткого овоча. Вона повільно підняла голову. Ігор стояв у дверному проході, не наважуючись увійти.

Він уже зняв куртку, але досі тримав у руках портфель, ніби був готовий будь-якої миті розвернутися й утекти. На його обличчі було те саме кисле, винне вираз обличчя, яке Катя навчилася розпізнавати безпомилково. Цей вираз завжди передвіщав одне: зараз їй запропонують пожертвувати своїми планами й своїм відпочинком заради його родини.

— Знову? — голос Каті був рівним, позбавленим будь-яких емоцій, і від цього звучав ще важче. Вона поклала ніж на обробну дошку — звук дерева об дерево пролунав у тиші як постріл. — Ігорю, ми ж тільки два тижні тому там горбатились. Усю суботу й неділю. Я досі нормально розігнутись не можу.

Вона повернулась до нього всім тілом, схрестивши руки на грудях. Її поза була оборонною, завчасно готовою до бою.

— А твоя Свєта що? Знову не може?

Ігор одразу відвів погляд. Він почав розглядати візерунок на лінолеумі, ніби вперше побачив ці нехитрі узори. Це був його фірмовий прийом, коли він не хотів відповідати на пряме запитання.

— Ну, у Свєти там якісь термінові справи, ти ж знаєш… Вона казала, щось по роботі, дуже важливе. Просила її не турбувати.

— Знаю, ще б пак, — фиркнула Катя, і в її голосі задзвеніло залізо. Вона підійшла до раковини й рвучко відкрила кран, почала мити руки, хоча ті були геть чисті. — У твоєї Свєти завжди «термінові справи», коли треба гній розкидати чи жуків труїти. А як шашлики в травні — вона перша в машині з шампурами напоготові. Всі її «справи» магічним чином зникають.

Ігор зітхнув. Важко, з муками, як людина, що несе на собі непосильний хрест. Він нарешті зайшов на кухню, поставив портфель на стілець і сів.

— Ну, Кать, не починай. Мамі допомога потрібна. Вона одна не впорається. Їй важко.

Він дивився на неї благальним поглядом цуцика, якого збираються залишити самого вдома. Але Катю цей погляд більше не розчулював. Вона бачила за ним не любов до матері, а банальне бажання перекинути неприємний обов’язок на чужі плечі.

— Твоїй мамі, — відрізала вона, вимикаючи воду й витираючи руки рушником із такою силою, ніби хотіла здерти з них шкіру. — І твоїй сестрі. Скажи мені, чому саме я повинна віддуватись за них обох? За тебе, бо тобі лінь, і за твою сестрицю-білоручку, бо вона надто тендітна для роботи на городі? У мене, між іншим, свої плани на вихідні. Я з дівчатами домовилась, ми сто років не бачились.

— Які ще плани можуть бути важливіші за допомогу матері? — Ігор почав закипати. Його голос із благального перетворився на вимогливий. Він уже не просив, він обурювався її егоїзмом.

— Будь-які! — Катя кинула рушник на стіл. — Будь-які плани, що стосуються мене, а не обслуговування твоєї рідні! Я горбачусь цілий тиждень не гірше за тебе, якщо ти не помітив. Приходжу додому — і знову працюю тут. І я роблю це для нашої родини. Для нас. А твої грядки — це не моє. Я не підписувалась бути безкоштовною робочою силою для Зінаїди Петрівни й вічною підміною для твоєї хитрої сестри.

— Обслуговування? — Ігор повільно підвівся зі стільця. У його голосі вже не було й краплі щенячого благання. Він випрямився, ніби намагаючись стати вищим і значущішим, і подивився на неї згори вниз. — Ти це називаєш обслуговуванням? Допомогу матері, яка все життя на нас зі Свєтою поклала, яка ночами не спала, коли ми хворіли, яка останнє віддавала, щоб ми були вдягнені? Це, на твою думку, «обслуговування»?

Він зробив кілька кроків кухнею, його важка хода підкреслювала вагу кожного слова. Він ніби вбивав свої аргументи в старий лінолеум.

— Ти взагалі розумієш, що таке сім’я? Це не лише вечері при свічках і походи в кіно. Це коли треба — встав і поїхав. Мовчки. Бо треба. Бо є обов’язок, є повага до старших. Моя мама на цій дачі здоров’я кладе, щоб у нас взимку була своя картопля, свої огірки. Не з магазину, начинені хімією, а свої! Вона старається для нас! А в тебе що? Подружки? Посидіти, плітки поганяти — це важливіше за рідну людину?

Його тирада була наповнена праведним гнівом. Він говорив не як чоловік, а як прокурор, що зачитує обвинувальний вирок. Він уміло змішував святі поняття — обов’язок, мати, сім’я — з банальною побутовою повинністю, виставляючи Катю черствою егоїсткою, неспроможною оцінити висоту його «родинних цінностей».

Катя слухала мовчки, не перебиваючи. Вона дала йому виговоритися до останньої патетичної ноти. Коли він замовк, очікуючи на її каяття або хоча б збентеження, вона коротко, безрадісно всміхнулась.

— Яка чудова промова, Ігорю. Шкода, що ти її не своїй Світочці читаєш. Чи їй можна не розуміти, що таке сім’я? У неї, мабуть, якась інша сім’я, де немає ні обов’язку, ні поваги. Тільки манікюр суботами й «дуже важливі справи».

Вона відштовхнулася від мийки й підійшла до столу, зупинившись навпроти нього. Їх розділяла тільки стільниця, але здавалося, що між ними прірва.

— Давай я тобі розповім, як усе буде, — продовжила вона холодним, аналітичним тоном. — Ми приїдемо. Твоя мама сплесне руками, скаже: «Ой, дітки, як добре, що приїхали!». Потім вона подивиться на мене й скаже: «Катюша, ти ж у нас молода, сильна, допоможи мамі». І я піду. Стоятиму в позі «зю», підгортаючи цю нескінченну картоплю. Тягатиму відра з водою, бо насос знову барахлить. Полотиму бур’яни, які, здається, ростуть зі швидкістю звуку. А що робитимеш ти?

Вона зробила паузу, дивлячись йому прямо в очі.

— А ти посидиш з мамою на веранді хвилин п’ятнадцять, вип’єш чаю. Потім скажеш, що треба підкачати колесо в машині або «по-чоловічому» підкрутити якусь гайку в сараї. І зникнеш на годину. А потім ви зберетеся на обід. Зінаїда Петрівна розповідатиме, яка я в неї помічниця, а Свєточка зателефонує, щоб щебетати в трубку, як вона за всіма скучила і як шкода, що не змогла приїхати. І ніхто — ні ти, ні твоя мати — не скаже їй: «Свєта, а совість у тебе є?». Бо Свєточка — принцеса. Вона ж не для гною народжена. А я, виходить, ломова кобила? Яка має тягнути лямку й за себе, й за твою сестру, і за тебе, бо ти боїшся їй слово поперек сказати? Ні, Ігорю. Цього разу — ні.

Обличчя Ігоря налилось багрянцем. Не від злості, а від приниження. Катя не кричала, не звинувачувала його в чомусь абстрактному — вона розклала ситуацію на молекули з холодною, хірургічною точністю. Її слова стали дзеркалом, у якому він побачив себе — не як голову родини, не як турботливого сина, а як слабкого, хитрого чоловіка, що ховається за спину дружини від власних сімейних обов’язків. І це відображення йому категорично не сподобалося. Логіка була безсила, аргументи вичерпано. І тоді він зробив те, що зазвичай роблять люди, загнані в кут власною неправотою — він вирішив змінити правила гри й витягти на поле бою важку артилерію.

Він мовчки дістав із кишені джинсів телефон. Його пальці, зазвичай спритні, незграбно тикали в екран. Катя спостерігала за ним, не відводячи погляду. Вона бачила, як він знаходить у списку контактів заповітне «Мама», як натискає на виклик і, перш ніж піднести телефон до вуха, з викликом дивиться на неї та вмикає гучний зв’язок. Це був не просто дзвінок. Це був акт публічної прочуханки, шантаж у чистому вигляді. Він не просто кликав на допомогу матір — він ставив Катю в позицію підсудної перед верховним суддею їхнього маленького сімейного світу.

З динаміка пролунали гудки, а потім — знайомий, трохи деренчливий голос Зінаїди Петрівни.

— Ігорчику, синочку! Ну що, сказав Катюші? Ми вас так чекаємо, я вже й обід би приготувала, і щось би спекла…

Ігор не дав їй договорити. Він подивився на Катю з мстивим тріумфом.

— Мамо, тут Катя не дуже хоче їхати. Каже, в неї якісь плани, з подругами зустрічатись. Це для неї важливіше, ніж допомогти тобі.

Повітря на кухні стало густим, липким. Катя відчувала, як по той бік невидимого зв’язку формується союз. На тому кінці проводу настала коротка, але дуже красномовна пауза.

— Як це… плани? — в голосі Зінаїди Петрівни з’явилася образа, ретельно замаскована під старечу неміч. — Катюша, донечко, ти ж чуєш мене? Мені ж самій зовсім ніяк. Спину ламає, тиск скаче. Свєточка-то зателефонувала, в неї знову ця її робота, зовсім не вирватись. Бідна дівчинка, як муха в окропі. Я вже думала, хоч ви приїдете, допоможете. Ти ж у нас дівчина моторна, сильна. Без тебе мені ці грядки не здолати.

Це була віртуозна гра. Кожне слово — маленький, просякнутий отрутою укол. І «бідна Свєточка», і «сильна Катюша», і скарги на здоров’я, які з’являлися винятково перед дачними роботами. Катя мовчала. Вона дивилася не на телефон, з якого лився цей солодкавий потік маніпуляцій. Вона дивилася на чоловіка. На його обличчя, на якому зараз було написано: «Ну що, попалася? Спробуй тепер відмовити!»

І тут у трубці залунав новий голос — бадьорий і дзвінкий. Голос Свєти.

— Катюш, привітик! Ти там не ображайся на нас, мамі справді важко! — щебетала вона десь на фоні. — У мене тут зустріч за зустріччю, потім ще на курси біжу, ну просто завал! Ти вже виручай, а ми тобі потім з мамою спасибі скажемо!

Це «спасибі» прозвучало як подачка. Як подяка пані старанній служниці. І в той момент щось у Каті остаточно обірвалося. Всі нитки терпіння, всі залишки бажання щось пояснювати, доводити, шукати компроміси — все згоріло вщент. Вона бачила перед собою не чоловіка, а зрадника. Людину, яка щойно здала її на поталу своїй родинній зграї, щоб самій вийти сухою з води.

Вона повільно, дуже повільно перевела погляд з його обличчя на телефон, що лежав на столі. Потім знову на нього. Її обличчя було абсолютно спокійним, навіть відстороненим. Вона зробила крок уперед, нахилилася до самого столу й промовила, дивлячись Ігореві просто в очі, але так, щоб її чітко почули й у динаміку:

— Слухай сюди, Ігорю. І ви, Зінаїдо Петрівно, і ти, Свєто, теж слухайте. Уважно.

— І що ж? — обурено спитав Ігор.

— Якщо я поїду на дачу допомагати твоїй матері, я просто спалю там усе, щоб мене більше ніхто не чіпав! Зрозумів мене?

У динаміці телефону запанувала гнітюча тиша, яку за секунду прорвав короткий, придушений зойк Зінаїди Петрівни. Наче на неї хтось вилив відро крижаної води. Потім пролунав розгублений, тоненький голосок Свєти: «Мам? Що вона сказала?..» — і дзвінок обірвався. Ігор якимось тваринним, первісним рухом змахнув телефон зі столу. Той зі стуком вдарився об ніжку стільця й відлетів у кут. Пластик не тріснув, але сам жест був остаточним. Він відрізав свою родину від цієї розмови, щоб залишитися з Катею сам на сам.

Він дихав важко, уривчасто, наче після тривалої пробіжки. Багряний колір зійшов з його обличчя, залишивши по собі мертвотну блідість. Він дивився на неї так, ніби бачив уперше. Не дружину, не кохану жінку, а якесь чужинське, небезпечне створіння, яке невідомо як опинилось на його кухні.

— Ти… — видихнув він це слово, і воно прозвучало, наче шипіння. — Ти ніколи не була частиною нашої родини. Я весь цей час намагався тебе вписати, зробити своєю. А ти завжди була чужою. Чужорідним тілом.

Він зробив крок до неї, і в його очах більше не було ані благання, ані розгубленості. Лише холодна, виважена ненависть. Це вже була не сварка про городину. Це була страта їхнього шлюбу, і він взяв на себе роль ката.

— Моя мама… Моя сестра… Вони — моя кров. Вони для мене завжди будуть на першому місці, зрозуміла? Завжди! А ти — прийшла. Жінка, яка мала прийняти мої правила, мою сім’ю. Яка мала бути вдячною за те, що її взагалі впустили в дім. А ти що? Ти вирішила, що можеш тут свої порядки встановлювати? Вирішила, що можеш ображати мою матір? Погрожувати їй?

Він говорив дедалі голосніше, його голос зривався не від слабкості, а від шаленої люті. Він тицяв у неї пальцем, скорочуючи дистанцію, намагаючись придушити її своєю правотою, своїм зростом, своїм статусом чоловіка в цьому домі.

— Та хто ти взагалі така? Це я тебе підібрав, я тобі дав прізвище, я ввів тебе у свій круг! А ти мені віддячуєш ось так! Ти ніколи не будеш їм рівнею! Ніколи!

Він чекав чого завгодно: криків, у відповідь образ, може, навіть того, що вона кинеться на нього з кулаками. Але Катя не зробила нічого з цього. Поки він виливав свій отруйний монолог, вона просто дивилась на нього. Її обличчя було позбавлене будь-яких емоцій, ніби вона слухала прогноз погоди по радіо — нудний і такий, що не має до неї жодного стосунку.

Коли він нарешті замовк і видихнув останнє, вона, не сказавши ні слова, розвернулась і пройшла повз нього до коридору. Він залишився стояти посеред кухні, впевнений, що зламав її, що зараз вона зачинилася б у кімнаті й буде ридати. Але натомість він почув, як вона взяла свою сумочку, дістала телефон — і за секунду по квартирі рознісся її голос. Абсолютно спокійний, буденний і навіть життєрадісний.

— Олено, привіт! Слухай, я тут подумала щодо суботи. Авжеж, усе в силі, ти що! Я не можу дочекатись! Як щодо того нового місця на набережній, яке ти хвалила? Супер! Так, годині о сьомій. Я якраз встигну. Зараз вечерю закінчую й буду думати, що вдягнути.

Ігор застиг. Він стояв посеред кухні, а з вітальні лунали її безтурботний сміх і розмова про коктейлі й сукні. Його гнівна промова, його звинувачення, його спроба знищити її — усе це просто не досягло цілі. Вона не прийняла цей бій. Вона зробила щось гірше: вона показала йому, що він і весь його світ — з його матір’ю, сестрою й грядками — більше не існує в її реальності. Його щойно стерли, як нудний запис у щоденнику.

Він повільно повернув голову в бік вітальні. Катя сиділа в кріслі, закинувши ногу на ногу, й усміхаючись, щось говорила в трубку. Вона не пішла, не грюкнула дверима. Вона просто перестала його помічати, залишивши його самого посеред руїн їхніх стосунків — наодинці з відлунням його власних криків і приголомшливим звуком її життя, що триває…