— Знову щось утне? — насупилася Ольга, кинувши погляд на чоловіка. — Якщо твоя мама знову ляже до лікарні перед нашою відпусткою, то ми з дочкою їдемо без тебе.
— Олю, ти так кажеш, ніби моя мама навмисно захворіла! — пробурмотів чоловік.
— А хіба ні? — з усмішкою запитала дружина. — Сам згадай її вигляд… так, Кириле, не вмирають.
Два роки тому, просто перед відпусткою Ольги та Кирила, сталося непередбачуване.
За два дні до вильоту на море Ірина Дмитрівна з якимось неясним, але, за її словами, смертельно небезпечним діагнозом лягла до лікарні.
Відпустку довелося терміново скасувати — це був перший випадок, коли Ірина Дмитрівна перекреслила їхні плани.
— Як ми можемо поїхати? Мама помирає, — з гіркотою згадувала тоді слова чоловіка Ольга.
Вони поспішили до лікарняної палати. Побачене їх неприємно вразило: Ірина Дмитрівна, жінка міцної статури, лежала на ліжку не в стандартному лікарняному халаті чи нічній сорочці, а в червоному мереживному пеньюарі, крізь тонку тканину якого просвічувалося все, що не мало б бути видно.
Побачивши родичів, вона жалісно закотила очі й слабким голосом прошепотіла:
— Дітки мої… я не думала, що ви мене ще живою застанете… Так зле… Серце… Дихати важко…
— Мамо, тримайся! Лікарі допоможуть! Ми з тобою! — Кирило, блідий від переживань, заметушився біля ліжка.
Ольга стояла у дверях, стискаючи в руках сумку з продуктами для свекрухи, й відчувала крижану лють.
Інтуїція волала: це все вистава. І вона не підвела. Через тиждень Ірина Дмитрівна виписалася з лікарні.
Ольга поцікавилася її випискою, але там був розмитий діагноз щось на кшталт «загальне нездужання на тлі вегетосудинної дистонії».
Завдяки цьому дивному діагнозу квитки на відпустку перетворилися на нікому не потрібний папір.
— Відпустка — коту під хвіст, — з гіркотою констатувала про себе Ольга, усвідомивши, що не варто було поступатися чоловікові.
Минув рік. Надходив час нової відпустки, на яку подружжя довго збирало гроші й про яку мріяли всією родиною — Ольга, Кирило та їхня донька Аня. За місяць до поїздки жінка чітко поставила чоловікові умову:
— Кириле, слухай уважно. Я розумію, що твоя мама — це твоя мама. Але торік ми втратили відпустку через її «вмирання», і я своїми очима бачила той фарс у лікарні, тому запам’ятай: якщо цього року, за кілька днів до поїздки, твоя мама знову «зібралася вмирати» — ти залишаєшся з нею, а ми з Анею їдемо відпочивати. Я не дозволю зірвати наш відпочинок двічі. Це ультиматум!
— Олю, це якось жорстко звучить! А що як їй справді стане зле? — скривився Кирило.
— Якщо їй справді стане зле — ти будеш поруч, як син. Але якщо це буде «погано» рівно за три дні до поїздки, як минулого разу, а потім вона випишеться з незрозумілим діагнозом — значить, я була права. Обирай: або ти — з нами, або — з мамою в її спектаклі, — суворо сказала жінка.
— Маячня якась, — закотив очі чоловік. — Мама нічого навмисно не робила, може, вона просто нервувала…
Проте за два дні до вильоту дзвінок від Ірини Дмитрівни розірвав вечірній спокій. Її голос тремтів і ледве чувся:
— Кириле, синочку… Викликай швидку… Серце калатає… Темніє в очах… Здається, мій кінець настав…
Кирило зблід, почав метатися квартирою, як шалений. Вхопивши ключі від авто, він вигукнув:
— Мамо, мамо! Тримайся! Я вже їду! Олю, ти чула, що сталося? Мамі дуже зле!
— Чула, — Ольга подивилася на чоловіка й продовжила складати останні речі в чемодан доньки. — Їдь. Проведи її до лікарні. Переконайся, що їй надають допомогу. Якщо ситуація критична — телефонуй. Якщо це… як минулого разу… — вирішуй, де ти потрібніший: біля мами чи з родиною у відпустці. Ми виїжджаємо завтра о 8 ранку.
Кирило кивнув і вискочив з дому. Ольга не спала всю ніч, гадаючи, що буде зранку.
О 7:30 відчинилися двері — зайшов Кирило. На ньому був втомлений, розгублений і… трохи роздратований вигляд.
— Ну? — запитала Ольга, схрестивши руки на грудях. — Ірина Дмитрівна жива й далі вдає чи вже при конанні?
— Поклали у відділення… Скаржиться… Але лікарі в приймальному подивилися на неї якось… скептично. Сказали, кардіограма без гострих змін, але якщо наполягає — нехай полежить під наглядом. Вона попросила, щоб я залишився…
— І? — Ольга нарешті глянула на нього.
— Я сказав їй… що в нас запланована відпустка… Що я не можу зривати її вдруге… Що лікарі поруч… Що я зателефоную. Вона почала плакати, що син кидає помираючу матір…
— Ти справді віриш, що вона помирає? Просто зараз? За добу до нашого вильоту? — тихо, але твердо запитала Ольга.
Кирило мовчав кілька секунд, дивлячись у підлогу. Торішній образ «німфи» в червоному пеньюарі, очевидно, знову сплив у пам’яті.
— Ні… Не вірю, — нарешті видихнув він. — Не вірю. Збирайся. Їдемо у відпустку всі разом.
Протягом доби Ірина Дмитрівна багато разів телефонувала Кирилу й охала в трубку, нарікаючи на свій стан, а наприкінці розмови цікавилася, чи поїдуть вони завтра у відпустку.
— Так, поїдемо, — відповідав син, чим доводив жінку до надривного голосу й ридань.
Попри всі її прохання, наступного дня родина вилетіла у заплановану відпустку.
Коли літак приземлився, Кирило запанікував і зателефонував у лікарню черговому лікарю.
— Добрий день, як справи в Ірини Дмитрівни? Це її син… хотів би дізнатися, чи все з нею гаразд?
— Ваша мама наполягла на негайній виписці. Каже, їй раптово полегшало. Дуже раптово. Зараз оформлюємо документи, — голос лікаря звучав сухо й трохи іронічно.
Ірина Дмитрівна, здорова як кінь, покинула лікарняні стіни того ж дня.
Все пояснювалося досить просто: цього разу її вистава залишилася без головного глядача — Кирила.
Відпустка виявилася саме такою, про яку Ольга мріяла всі ці роки. Кирило, хоч спершу й поглядав на телефон із тривогою, поступово розслабився.
Вид дружини, яка безтурботно засмагала на шезлонгу, й доньки, що з криком пірнала в теплі хвилі, розвіяв останні сумніви.
— Правда була на твоєму боці, Олю, — зізнався він якось увечері, сидячи з келихом вина на балконі їхнього номера з видом на захід сонця. — Та вистава… вона нам занадто дорого коштувала минулого разу. Дякую, що настояла.
Ольга усміхнулася, в її очах сяяла не зловтіха, а глибоке полегшення:
— Дякую, що нарешті це побачив…
Сім’я повернулася додому засмаглою й відпочилою. Ірина Дмитрівна не телефонувала, не писала — її мовчання було красномовніше за будь-які слова.
Перша зустріч відбулася за кілька днів. Ольга привезла Аню до свекрухи — формально, з ввічливості.
Ірина Дмитрівна зустріла їх на порозі своєї квартири. На ній був не червоний пеньюар, а строгий, майже жалобний темно-синій халат.
Обличчя жінки осунулося, губи були міцно стиснуті, очі підкреслено сумні.
— Привіт, люба бабусю! — радісно вигукнула Аня і кинулася обіймати.
— Привіт, сонечко, — голос Ірини Дмитрівни лунав слабко, ніби після тривалої хвороби. Вона ледь торкнулася щокою онучки. — Рада, що ти ціла-неушкоджена… повернулася. А де мій син?
— Кирило на роботі, — спокійно відповіла Ольга, зробивши вигляд, що не чує підтексту. — Він заїде пізніше. Ви добре себе почуваєте? Чули, вас виписали… досить швидко…
Свекруха драматично зітхнула й приклала руку до грудей:
— Почуваюся? Цікаво, а як може почуватися мати, покинута рідним сином просто на порозі власної смерті? Вистачило сил тільки на те, щоб виписатися з лікарні, аби померти… вдома. В самотності, — додала вона й відвернулася, зробивши вигляд, що змахнула неіснуючу сльозу. — Але вам яке до того діло? Ви ж чудово відпочили, поки я тут… боролася…
Коли приїхав Кирило, спектакль досяг апогею. Ірина Дмитрівна не впустила його у квартиру далі передпокою.
Вона дістала з шафи милицю й сперлася на неї (абсолютно нова, без жодної подряпини), яку раніше ніхто ніколи не бачив.
— Навіщо прийшов? Провідати вмираючу? Запізно, сину. Я вже змирилася з тим, що ти мене зрадив, — голос її затремтів, в очах спалахнув холодний вогонь образи й перевірки: витримає? Розкається?
Кирило зітхнув. Втома від багаторічних маніпуляцій і радість від минулої відпустки змішалися.
Він більше не метався й не блід при її вигляді. Його голос був спокійним і твердим:
— Мамо, лікарі сказали, що гострих станів у тебе не було. Тебе виписали того ж дня, як ми полетіли. Я радий, що тобі полегшало, але я тебе не кинув. Я був поруч, поки тебе госпіталізовували, переконався, що допомога надана, а потім поїхав відпочивати з родиною, як ми й домовлялися…
— Як домовлялися?! — Ірина Дмитрівна сплеснула руками, милиця захиталася. — Домовитися покинути матір при смерті?! Ти мене мало не в могилу звів своїм від’їздом! Серце ледве витримало таку зраду!
— Мамо, — Кирило подивився їй прямо в очі.
У його погляді не було колишньої розгубленості, а лише втомлена, але непохитна ясність.
— Якщо тобі справді зле — я завжди допоможу. Викличу лікарів, знайду найкращих спеціалістів, буду поруч у лікарні. Але я більше не скасовуватиму свою відпустку, плани своєї сім’ї через… раптові загострення за кілька днів до виїзду, — син поклав на тумбу в передпокої коробку дорогих цукерок. — Це тобі. Відпочинь, одужуй. Нам, мабуть, час.
— Кириле, синочку! — крикнула йому вслід мати, голос зірвався на фальцет. — Ти… ти мене вбив!
Слідом за чоловіком вийшли й Ольга з Анею. Двері гучно зачинилися. Ірина Дмитрівна залишилася стояти в передпокої, стискаючи милицю й дивлячись на зачинені двері.
Образа закипала в ній. Її головна зброя — почуття провини сина — раптом дала осічку.
Глядач, заради якого й затівався весь цей грандіозний спектакль «Вмираюча мати», просто без попередження вийшов із залу й пішов жити своїм життям.
— Мамо, з чого ти взяла, що ми тобі щось винні за наше весілля? Ти ж ні копійки на нього не дала