Ольга відчинила двері квартири, в якій тепер господарювала після весілля, і відчула звичне полегшення. Щойно зайшовши, одразу дістала з сумки конверт. У ньому тихенько пошерхотіли свіжі купюри – черговий платіж від орендарів її власного житла. Тридцять вісім тисяч гривень – її маленький острівець стабільності. Вона дбайливо сховала його до шафи, де вже лежала папка з документами на ту саму квартиру та її особиста скарбничка. Її захист.
З кухні долинав знайомий запах – Артур, як завжди, пораючись біля плити, щось наспівував собі під ніс, повільно помішуючи у каструлі. Ольга підійшла до нього, обійняла.
— Привіт, любий. Що там у нас сьогодні?
— Привіт, моя. Паста майже готова, — відповів він, навіть не озирнувшись.
Ольга присіла за стіл, спостерігаючи за чоловіком. Артур видавався абсолютно спокійним, як завжди. Після весілля вони вирішили, що оселяться у нього, а її квартиру здаватимуть. Ці кошти мали стати їхньою спільною подушкою безпеки: на майбутній ремонт, можливо, на авто, або просто на «чорний день», який, звісно, ніколи не мав настати.
— До речі, матуся дзвонила, — несподівано промовив Артур, розкладаючи пасту по тарілках. — Їй терміново десять тисяч потрібно. Холодильник зламався.
Ольга лише кивнула. Анастасія Павлівна справді часто зверталася по допомогу. То холодильник, то пральна машина, то дах протікав. Артур, звісно, ніколи не відмовляв, переказуючи кошти без зайвих розпитувань.
— А вона не може сама придбати новий? — обережно, ніби по льоду, запитала Ольга.
— Мама вже на пенсії, їй складно. Я ж її син, мушу допомагати, — спокійно відповів Артур.
Ольга мовчала. Сперечатися не хотілося, це було марно. Артур завжди вважав це природним — піклуватися про своїх. І кожен дзвінок матері, як правило, закінчувався переказом грошей.
Минув тиждень, і Артур повідомив, що пора вже підтримати його молодшу сестру, Карину. Та, мовляв, набрала кредитів на новий телефон, а тепер не може виплачувати. Артур, не вагаючись, перекинув їй п’ятнадцять тисяч. Ольга знову промовчала. Але цього разу в душі піднялася хвиля тихого роздратування. Карина ж працювала, отримувала непогану зарплату продавчині у магазині одягу. Тільки от витрачала все на розваги та модні обновки. А потім, коли гаманець порожнів, одразу ж згадувала про брата.
— Артур, а чи не варто Карині навчитися керувати своїми фінансами? — одного вечора наважилась спитати Ольга.
Чоловік здивовано поглянув на неї.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, постійно брати гроші в тебе — це ж не розв’язання проблеми. Карина повинна вчитися самостійності.
Артур нахмурився.
— Олю, ти ж знаєш, це моя рідна сестра. Без моєї підтримки вона просто не виживе, їй буде дуже важко.
— Розумію, але ж нам теж потрібні заощадження. Ми й самі можемо опинитися у скруті, — наполягала Ольга.
— З нами нічого не станеться, — відмахнувся Артур. — Ми ж нормально заробляємо. А Карині зараз справді нелегко.
Після таких розмов Артур, звісно, продовжував допомагати родині. Ольга більше не піднімала цієї теми. Але все частіше подумки поверталася до своєї квартири. Гроші від оренди тепер вже не просто лежали у спільній скарбничці. Вона почала відкладати їх у окрему, надійно приховану папку. Це був її особистий щит. Її недоторканний запас. Те, на що родичі Артура, на щастя, не могли претендувати.
Анастасія Павлівна, до речі, телефонувала не лише через гроші. Вона регулярно вихваляла сина за його безмежну щедрість. А ось Ольгу свекруха частенько називала занадто розважливою, прозоро натякаючи, що невістка аж надто пильно стежить за кожним фінансовим питанням. Ростислав Ігорович, батько Артура, завжди підтримував дружину. Коли мова заходила про гроші, вони з Анастасією Павлівною діяли як єдиний, добре злагоджений механізм.
Карина ж сприймала допомогу брата як щось належне. Золовка навіть не обтяжувала себе ввічливими привітаннями. Дзвонила Артуру і одразу переходила до справи: «Мені потрібно стільки-то, перекинь». Без жодних «привіт» чи «як справи».
Ольга з часом почала помічати, що чоловікові було надзвичайно зручно мати поруч дружину з власною додатковою квартирою. Артур час від часу делікатно натякав: а може, продати її житло, щоб купити щось значно просторіше разом? Або, можливо, вигідно вкластися у якусь справу? Ольга щоразу вміло ухилялася від таких розмов. Ця квартира була для неї не просто майном — це був заповіт бабусі, її спадок. І Ольга й гадки не мала перетворювати його на бездонну скарбницю для чоловікової рідні.
Одного вечора Артур повідомив, що мама запрошує їх на сімейну вечерю. В Ольги одразу ж увімкнулася тривога. Анастасія Павлівна вкрай рідко влаштовувала вечері просто так, без приводу. Зазвичай такі зібрання були лише ширмою для якогось серйозного обговорення, прикриттям для важливої розмови.
— Навіщо? — насторожено запитала Ольга.
— Та просто, щоб зібрати родину. Давно вже не бачилися всі разом.
— Артур, твоя мама ніколи не запрошує просто на вечерю. Що вона затіяла?
Чоловік знизав плечима.
— Не знаю. Може, й справді просто хоче нас побачити.
Але Ольга не могла повірити в таку щирість. Вона відчувала, що щось назріває.
Настала субота, і ось вони вже стояли на порозі батьківського дому Артура. Анастасія Павлівна зустріла їх на порозі з такою широкою усмішкою, що та ледь не сягала вух. Ростислав Ігорович у цей час уже накривав стіл на кухні, а Карина, розвалившись на дивані у вітальні, захоплено гортала якийсь журнал.
— Заходьте, заходьте, мої любі! — радісно вигукнула свекруха. — Як я за вами сумувала!
Ольга, привітавшись, пройшла до вітальні. Золовка, нарешті відірвавши погляд від глянцю, лише кивнула у відповідь. Вона виглядала дуже збудженою, а її очі блищали якимось особливим, лиховісним вогником.
За столом Анастасія Павлівна метушливо розливала чай, невпинно сиплючи якимись новинами, що нікого, по суті, не цікавили. Хвилин двадцять розмова кружляла навколо нічого, а потім свекруха промовисто глянула на доньку й променисто усміхнулася.
— До речі, у Кариночки є новини! Розкажи нам, доню!
Карина розправила плечі, поклала руки на стіл, ніби готуючись до важливої промови.
— Я вирішила відкрити власний бізнес! — урочисто оголосила золовка.
Артур одразу пожвавішав.
— Який саме?
— Магазинчик товарів для дому. Посуд, різний текстиль, милі дрібнички. Вже знайшла гарне приміщення, навіть із постачальниками домовилася. Все продумано до дрібниць!
— Цікаво звучить, — зауважив Артур. — А що з коштами?
Карина невпевнено замовкла. А Ростислав Ігорович демонстративно прокашлявся.
Та звісно, продумано, — голос свекра, Ростислава Ігоровича, став раптом густим і багатозначним. — Ось тільки, Карино, ти забула про головне. Про гроші. Оренда, товар, оформлення документів. На старт потрібно щонайменше чотириста тисяч гривень. Це ж не копійки, знаєш.
Ольга одразу відчула цей слизький поворот. Наче крижана хвиля пробігла по спині. Вона бачила, як Анастасія Павлівна, свекруха, прикипіла поглядом до свого сина, її очі випромінювали якесь хиже очікування.
Бачите, наша Кариночка така розумничка, все до дрібниць прорахувала, — солодкавим тоном продовжила свекруха. — Але сама ж вона не витягне! Родина — це ж опора. Треба гуртом допомогти!
Та це ж окупиться миттєво! — гарячково випалила Карина, аж очі заблищали. — Я вже все прорахувала: за якихось пів року вже вийдемо на прибуток, а за рік я всі ваші вкладення віддам, та ще й з добрими відсотками!
Артур замислився, і в Ольги все всередині аж стиснулося. Чоловік дивився на сестру з таким інтересом, що в неї вмить похололо в грудях. Ні, цей погляд їй зовсім не сподобався.
Чотириста тисяч, кажеш, — Артур повільно, наче про себе, повторив суму.
Так, може, трошки менше, якщо з орендодавцем пощастить домовитись, — Карина кивнула, її очі заблищали.
А звідки ж взяти такі гроші? — Ольга вже не могла мовчати, її голос тремтів від напруги. — У нас же немає таких заощаджень, Артуре!
Артур перевів погляд на дружину, потім на батьків, а тоді знову на Карину. І в цей момент Ольга з жахом побачила, як у його очах з’являється та сама рішучість. Та, яка нічого доброго їй не віщувала.
Ми підтримаємо, — виголосив Артур, і його голос не залишав місця для сумнівів.
Що? — Ольга аж оніміла. Слова просто застрягли в горлі, а у вухах ще дзвеніло те «підтримаємо».
Підтримаємо Карину. Готівки стільки, звісно, зараз немає. Але… твою ж квартиру можна продати. Вкладемо ці гроші в сестрин бізнес. Це ж буде дуже вигідне капіталовкладення! Карина поверне нам усе з відсотками, і ми ще й прибуток матимемо.
Ольга просто завмерла на місці. Вона кілька секунд дивилася на чоловіка, не в змозі вимовити ані слова. Артур же продовжував розмірковувати, наче обговорював якусь буденну річ – похід до крамниці чи прогноз погоди, а не долю її власного житла.
Твоя квартира коштує близько п’яти мільйонів гривень. Продамо її, візьмемо чотириста тисяч для Карини, а решту — відкладемо. Потім, коли отримаємо прибуток, вкладемося ще кудись. Геніальний план, чи не так?
Ти взагалі це всерйоз? — ледь чутно прошепотіла Ольга, не вірячи власним вухам.
Абсолютно. Подумай сама: квартира ж просто так стоїть. Ну, так, оренда приносить якісь гроші, але ж це смішні копійки. А бізнес — це вже зовсім інший рівень, це серйозний дохід!
Анастасія Павлівна жваво закивала, погоджуючись.
От-от! Артур усе правильно каже! Треба вкладатись у сім’ю, підтримувати одне одного!
Карина дивилася на брата такими очима, повними надії, що здавалося, ще мить — і вона кинеться йому на шию. Ростислав Ігорович самовдоволено кивав, явно задоволений таким розвитком подій.
Ольга повільно, ледь чутно видихнула, намагаючись опанувати себе. Артур говорив про її квартиру так спокійно, так буденно, наче це була не її власність, її спадок від бабусі, а якийсь спільний, нічийний актив, яким він міг би вільно розпоряджатися. Ніби все вже давно вирішив.
Артуре, це моя квартира, — тихо, але з натяком на сталеву рішучість, промовила Ольга.
Ну, так, твоя, — знизав плечима Артур. — Але ж ми родина. Маємо допомагати одне одному.
МОЯ квартира! — вже голосніше, майже на межі крику, повторила Ольга. — Це мій спадок від бабусі. І я її продавати не збираюся!
Артур нахмурився, його обличчя враз змінилося.
Олю, ну хіба можна бути такою егоїсткою? Карині ж потрібна допомога! Це ж моя рідна сестра!
А мені що, не потрібна ця квартира? — Ольга відчула, як у ній починає все закипати. Кров стукотіла в скронях. — Це ж моє майно! І я сама маю право ним розпоряджатися, як вважаю за потрібне! Якщо ти такий щедрий — продавай СВОЄ, а не лізь до мого! — Ольга кинула ці слова, наче гострий ніж, прямо в обличчя чоловікові. Її погляд був твердим і невблаганним.
За столом враз запанувала мертва тиша. Анастасія Павлівна аж поперхнулася чаєм, щойно піднесеним до губ. Ростислав Ігорович застиг із виделкою в руці, його обличчя набуло кам’яного виразу. Карина здивовано відкрила рота. А Артур… Артур помітно зблід.
Що ти щойно сказала? — його голос пролунав глухо.
Я сказала: якщо хочеш допомогти сестрі, продавай те, що належить ТОБІ. Моя квартира залишиться моєю.
Анастасія Павлівна з гуркотом підхопилася зі стільця, її обличчя налилося багрянцем.
Та ти як розмовляєш?! — пронизливо заверещала свекруха. — Це ж сім’я! Ми зобов’язані підтримувати одне одного!
Підтримувати — це одне, — відповіла Ольга, теж підводячись. Її спокійний, але твердий тон був ще більш загрозливим, ніж крик. — А продавати моє майно заради чийогось бізнесу — це вже зовсім інша розмова.
Та ти просто жадібна! — Анастасія Павлівна звинувачувально тицьнула пальцем у невістку. — Артур для тебе ж усе робить, свою квартиру тобі дав, на своєму утриманні тримає! А ти рідній сестрі його відмовляєш у допомозі!
Артур нікого не утримує! — твердо заперечила Ольга. — Я сама працюю, сама заробляю. І свою квартиру, між іншим, здаю, отримую з неї дохід. Дохід, який я відкладаю для НАШОЇ родини, а не для бізнесу твоєї доньки!
Карина аж підскочила на місці від обурення.
Ти що, маєш щось особисто проти мене?! Я тобі рідня, а не якась там дівка з вулиці!
Ти просто сестра мого чоловіка. І твій бізнес — це твоя особиста відповідальність, — Ольга глянула Карині прямо в очі. — Хочеш відкрити магазин — шукай інвесторів, бери банківський кредит, збирай гроші сама. Але не смій розраховувати на мою квартиру!
Ростислав Ігорович так грюкнув кулаком по столу, що аж посуд підскочив.
Та ти ж заважаєш моїй доньці вибитися з бідності! — прогримів батько Артура, його голос аж дзвенів від обурення. — Карина ж могла б нарешті нормально заробляти, сама себе забезпечувати! А ти своєю жадібністю нищиш її єдиний шанс!
З якої, пробачте, бідності? — Ольга ледь помітно усміхнулася, і в тій усмішці було більше сарказму, ніж доброзичливості. — Карина працює, живе з батьками, ні за що не платить. Де ж тут бідність? Утримувати її — це не бідність, а, швидше, постійний комфорт.
Артур підвівся і підійшов до Ольги, намагаючись здаватися розсудливим.
Олю, ну ти ж спробуй поглянути на це ширше! Це ж не просто допомога, це справжня інвестиція! Карина поверне гроші, і ми ще й непогано заробимо!
Артуре, прокинься, — Ольга втупилася йому в очі, її погляд був холодний, як крига. — Твоя сестра постійно просить у тебе гроші. ПОСТІЙНО. У Карини завжди якісь борги, кредити, непередбачені витрати. І ти кожного разу їх перекриваєш. Пам’ятаєш, скільки разів за останній рік?
Артур завагався, намагаючись відвести погляд.
Ну… кілька разів.
Дванадцять, — чітко, як постріл, промовила Ольга. — Дванадцять грошових переказів. Загалом сто тридцять тисяч гривень. За один лише рік. І це не рахуючи того, що твоїй матері ти перекинув близько вісімдесяти тисяч. Разом — двісті десять тисяч гривень за рік пішло твоїм рідним.
Ти що, стежила за нами?! Рахувала?! — в очах Анастасії Павлівни промайнула справжня лють.
Ольга не здригнулася від люті, що палахкотіла в очах свекрухи. Вона спокійно дивилася на розбурхану Анастасію Павлівну, а потім перевела погляд на Карину. «Я дружина, Анастасіє Павлівно. Або вже забули? І рахувала, звісно, — голос Ольги звучав холодно і чітко, без тіні сумніву. — Але ж ці ваші двісті десять тисяч — це дрібниці, порівняно з п’ятьма мільйонами. Саме стільки коштує моя квартира. Та, яку ви так прагнете продати під сумнівний бізнес».
«Та ніякий він не сумнівний!» — Карина аж підскочила, наче її вдарили струмом. — «Я ж усе прорахувала, все!»
Ольга повернулася до неї, ледь примруживши очі. «Карино, ти зі своїм кредитом на телефон впоратися не можеш, — мовила вона. — Який бізнес? За пів року він лусне, твої гроші випаруються, а мені тільки й залишиться, що гірко шкодувати про свою продану квартиру».
У відповідь Карина заридала. Анастасія Павлівна миттю обійняла доньку, а на Ольгу дивилася з такою ненавистю, що та відчула, як по спині пробіг холодок. «Ти тут чужа», — прошипіла свекруха, і в її голосі бриніла така отрута, що можна було відчути смак. — «Прийшла в нашу родину, а поводишся так, наче ми твої вороги».
«Чужою стала моя власна квартира, Анастасіє Павлівно», — відповіла Ольга. — «Ви її вже своєю вважали, навіть не запитавши мене, чи я погоджуюсь. Ніби вона вам належить».
Артур раптом схопив дружину за руку, його стиск був міцним і болючим. «Олю, досить. Негайно вибачся перед мамою і сестрою».
«За що?» — запитала вона, дивлячись на нього без жодного страху.
«За грубість. І за те, що не хочеш допомогти родині», — процідив він крізь зуби.
Ольга вирвала руку. «Я не буду вибачатися. І квартиру я не продам. Це моє останнє слово на цю тему».
Артур перевів погляд на батьків. Анастасія Павлівна все ще втішала Карину, а Ростислав Ігорович сидів похмурий і мовчазний. Потім чоловік знову повернувся до Ольги, і його обличчя було кам’яним. «Якщо ти не допоможеш, — слова вилітали жорстко, — то я не розумію, навіщо нам тоді цей шлюб».
Ольга заціпеніла. Всього за кілька тижнів це був уже другий ультиматум. Другий раз, коли Артур обирав свою рідню, а не її, свою дружину.
«Добре», — тихо сказала Ольга. — «Тоді шлюбу не буде».
Вона підвелася і вийшла з квартири його батьків, залишивши їх усіх у збентеженні. Зловила таксі, і поки їхала додому, телефон розривався від дзвінків і повідомлень Артура. Ольга не відповідала. Вона просто дивилася у вікно на вечірній Київ, і відчувала, як усередині щось обривається.
Вдома вона зібрала всі важливі папери: документи на квартиру, договір оренди, ощадну книжку. Все це сховала в сумку, а потім набрала номер брата.
«Всеволоде, мені потрібна твоя допомога», — голос Ольги був спокійним, але внутрішня напруга відчувалася.
Брат приїхав вже за годину. Вона розповіла йому все, від початку до кінця. Всеволод мовчки слухав, а потім стиснув кулаки. «Цей придурок хотів продати твою квартиру?» — запитав він, і в його очах спалахнув гнів.
«Так», — коротко відповіла Ольга.
«Олю, йди від нього. Зараз. Поки не пізно», — рішуче сказав він.
«Я знаю. Мені потрібен юрист. Хочу оформити розлучення і захистити свою квартиру».
Всеволод кивнув. «Знаю одного. Чудовий фахівець. Завтра зранку до нього й поїдемо».
Ольга переночувала у брата, а наступного ранку вони вирушили до юриста. Чоловік років сорока уважно вислухав усю історію, похитуючи головою. «Квартира — це ваша особиста власність, — пояснив він. — Вона вам дісталася у спадок. Чоловік не має на неї жодних прав. Навіть якщо подасть до суду, нічого не доведе».
«А якщо буде тиснути? Погрожувати?» — запитала Ольга, відчуваючи певну тривогу.
«Фіксуйте усі погрози. Записуйте розмови, зберігайте листування. Якщо буде реальна небезпека, одразу звертайтеся до поліції».
Ольга підписала всі документи на розлучення. Юрист запевнив, що подасть заяву того ж дня.
Увечері Артур з’явився. Він увірвався до квартири Всеволода, одразу почав кричати, його обличчя було перекошене від гніву. «Ти що, на розлучення подала?! Без жодного слова мені?!» — його голос гуркотів, як грім.
«З тобою вже неможливо розмовляти, — спокійно відповіла Ольга. — Ти обрав сестру і матір. Вони для тебе важливіші за мене».
«Я хотів допомогти родині!» — виправдовувався Артур.
«Твоїй родині. А я для тебе просто джерело грошей. Точніше, моя квартира».
Артур спробував обійняти її, але Ольга відсторонилася. «Олю, давай усе обговоримо, — голос Артура раптом став лагідним, майже благальним. — Я передумав. Не будемо продавати твою квартиру. Карина якось сама викрутиться».
«Пізно, Артуре. Я вже подала документи. Розлучення буде за місяць».
«Ти руйнуєш нашу сім’ю через одну сварку!» — він майже благав.
«Я захищаю себе від людини, яка вважає моє майно своїм, — твердо відповіла Ольга. — А це зовсім інше».
Артур ще кілька днів намагався умовити Ольгу. Дзвонив, писав повідомлення, приїжджав до брата. Але Всеволод щоразу виставляв його за двері. Ольга не відповідала на дзвінки.
Анастасія Павлівна теж не сиділа склавши руки. Свекруха дзвонила, звинувачуючи Ольгу в руйнуванні сім’ї, називала її егоїсткою, жадібною і поганою дружиною. Ольга мовчки слухала ці потоки звинувачень, а потім просто скидала виклики, не дозволяючи собі піддаватися емоціям.
Через місяць розлучення було офіційно оформлено. Квартира залишилася повністю за Ольгою, як її особисте майно. Артур спробував оскаржити це рішення в суді, але програв: юрист Ольги беззаперечно довів її правоту.
Карина так і не відкрила свій бізнес. Грошей їй ніхто не дав. Вона продовжувала працювати продавчинею і незмінно скаржилася на життя, як і раніше. Артур повернувся до батьків, продовжуючи переказувати гроші матері й сестрі, ніби нічого й не змінилося.
Ольга забрала свої речі з колишньої спільної квартири й повернулася до свого житла. На щастя, орендарі з’їхали якраз вчасно. Жінка зробила косметичний ремонт, оновила меблі, облаштувала все під себе, дихаючи на повні груди.
Всеволод приходив допомагати з ремонтом. Брат фарбував стіни, збирав шафи, підтримував сестру. «Знаєш, Олю, я такий радий, що ти пішла від цього типа, — сказав Всеволод, обтрушуючи руки від фарби. — Він просто використовував тебе. Йому твоя квартира була потрібна, а не ти сама».
Ольга кивнула. Тепер вона розуміла це чітко, як ніколи раніше.
Кілька місяців потому Ольга випадково зустріла Артура на вулиці в Києві. Колишній чоловік виглядав втомленим і змарнілим. Він ніяково привітався.
«Як справи?» — запитав Артур, уникаючи її погляду.
«Нормально», — коротко відповіла Ольга.
«Карина так і не відкрила бізнес. Не знайшла грошей».
«Може, це й на краще. Який з неї бізнесмен!» — відповіла Ольга, усміхаючись лише кутиками губ.
Артур замовк, не знаходячи слів. «Олю, пробач мене. Я тоді був неправий. Не мав пропонувати продати твою квартиру».
Ольга подивилася на колишнього чоловіка. Вона бачила, що Артур шкодує. Але щось у його очах підказувало, що він шкодує не про свій вчинок, а про втрату її квартири.
«Артуре, ти зараз шкодуєш про свою погану пропозицію, — мовила Ольга, не відводячи погляду. — Але не про те, що не поважав мене».
«Я поважав!» — гаряче заперечив він, але в його голосі бракувало переконаності.
— Яким поважав, Артуре? — її голос був спокійний, але від цього лише пронизливіший. — Ти ж бачив у моїй квартирі тільки ресурс. Джерело грошей, щоб вирішити проблеми твоєї рідні. Ти навіть не подумав спитати моєї думки. Просто поставив перед фактом, при всіх, що моє майно ми продаємо.
Артур повільно опустив погляд, не в силах дивитися їй в очі.
— Пробач, — прошепотів він ледь чутно.
— Я прощаю тебе, Артуре, — її слова прозвучали, як вирок. — Але шляху назад не буде.
Ольга розвернулася і, не озираючись, вийшла. Вона більше ніколи не бачила Артура.
З часом Ольга усвідомила одну просту, але глибоку істину. Коли хтось проявляє «щедрість» за чужий рахунок, це має зовсім іншу назву — використання. Артур дуже хотів бути добрим сином, турботливим братом, надійною опорою. Але його бажання стати героєм для своєї родини надто легко реалізовувалося за її, Ольги, кошт. За кошт її дому, її спокою, її майбутнього.
І вона більше ніколи не збиралася бути розмінною монетою, чиїмось «гаманцем» для вирішення чужих проблем.
Тепер її квартира була справжньою фортецею. Її власною цитаделлю, де ніхто не мав права їй вказувати. Місцем, де кожне рішення приймала лише Ольга. Де не було жодного куточка для чужих вимог чи очікувань. Тут панували тільки її правила.
І жінка була по-справжньому щаслива. Абсолютно щаслива.
Навіщо раніше вішали килими на стіну?