У мене в жилах застигла кров, коли я почула клацання замка у вхідних дверях. Це знову була вона — без попередження, без дзвінка, немов привид із минулого, що матеріалізувався в моєму новому житті. Що б я не робила, як би не намагалася виставити кордони — Галина Петрівна завжди знаходила спосіб їх оминути, мов вода, що просочується крізь тріщини у дамбі. У ту мить я пообіцяла собі: цей візит — остання крапля. Я вигадаю, як поставити крапку в цій виснажливій війні зі своєю свекрухою, навіть якщо доведеться вдатись до крайнощів.
Майже десять років нам із Галиною Петрівною вдавалося уникати частих зустрічей. Після весілля ми з Антоном переїхали до сільського будинку, який дістався мені у спадок від прабабусі. Саме там народився наш Кирило. Віддаленість будинку була справжнім благословенням — свекрусі доводилося долати немалу відстань, аби відвідати нас. Наших рідкісних зустрічей було достатньо, щоб я склала повне уявлення про характер цієї жінки.
— Альоно, коли ти востаннє прибирала? — якось спитала Галина Петрівна під час одного з візитів.
— А що не так?
— Все моє взуття в пилюці, ось що! Ганчірка для підлоги у вас є?
— Галино Петрівно, по-перше, у нас не ганчірка, а сучасний моп. А по-друге, у нас живе лабрадор, тому й бруду більше, ніж зазвичай. Не хвилюйтеся, я прибираю двічі на тиждень, а робот-пилосос працює щодня.
— Накупили техніки, а результату жодного! Треба руками все чистити, кожен сантиметр протирати. Від ваших модних швабр тільки вигляд, а сміття на місці залишається. А ці роботи — марна трата грошей.
— У нас усе працює нормально, Галино Петрівно. Саме тому я й запропонувала вам взути домашні капці — у нас світла підлога, білі шкарпетки одразу брудняться.
— А може, я саме в них і ходжу! Господиня з тебе, як я бачу, нікудишня. У домі має бути така чистота, щоб білі шкарпетки залишалися білими, як із пральної машини.
— Зрозуміло.
— Прислухайся до мене, Альоно. Мій досвід більший за твій. Будеш дотримуватися моїх порад — у домі завжди буде ідеальна чистота.
— Угу.
Галина Петрівна постійно дошкуляла мені непроханими порадами. І робила це не з бажання допомогти, а з позиції зверхності — наче дружина її сина абсолютно ні на що не здатна. На щастя, це траплялося рідко, тому я навчилась не зважати на її слова. Якщо їй подобається повчати — нехай. Я все одно робитиму по-своєму.
Але справжня суть Галини Петрівни розкрилася, коли ми з Антоном вирішили придбати квартиру в місті.
— Тошо, може, нам перебратися ближче до центру? — запропонувала я чоловікові.
— А що тебе не влаштовує в нашому будинку?
— Тут нудно, — зітхнула я. — Це ж справжня глухомань. Кирилові до школи добиратися — ціла пригода, і друзів поруч майже немає. Тут гарно тим, хто цінує самоту. Вийшов у сад, покопався в землі — і досить. А мені хочеться чогось живішого. Щоб і нам було цікавіше, і в дитини більше можливостей. Навіть гуртків нормальних тут немає, щоби йому дійсно подобалося.
— Кирилові, здається, не нудно.
— Він цілими днями вдома сидить, бо друзів поблизу немає, Тошо! А він у нас здібна дитина, його можна влаштувати у спеціалізовану школу. Може, ще й вагу трохи скине — завдяки активнішому міському ритму.
— Та навіть не знаю… — вагався Антон.
— Давай хоча б обговоримо це. Я й так більшу частину життя провела в селищі, де єдина «атракція» — маленький магазинчик і закинута хата. Мені теж хочеться динаміки, нових знайомств…
— Добре, давай разом усе обдумаємо й зважимо всі «за» і «проти».
Приблизно через чотири місяці ми таки наважилися придбати міську квартиру й перебратися до мегаполіса. Кирило закінчив четвертий клас, що ідеально збіглося з початком нового етапу в нашій сімейній історії.
Антон здебільшого працював із дому, але тепер мав змогу регулярно відвідувати офіс, а не сидіти цілодобово в чотирьох стінах чи їздити на кілька днів до міста. Я ж швидко влаштувалася на відповідну посаду у швейній майстерні. Шиття завжди було моїм покликанням. А заміський будинок ми вирішили здавати орендарям. За нашими підрахунками, це було економічно вигідно.
— Ну що, щасливчики, з новосіллям вас! — заявилася до нас свекруха в перший же вечір. — Альоно, накривай на стіл!
— Мамо, яке застілля, — втрутився чоловік. — Ми тільки-но заїхали, дай нам освоїтися.
— Нову квартиру треба обов’язково відзначити! Невже рідну матір виганяєш?
— Гаразд-гаразд, заходь. Але не більше ніж на пів години, у нас ще багато справ.
Я почула цю розмову й подумки скривилась, бо зовсім не планувала зараз чаювання й порожні балачки. Хотілося, щоб свекруха якнайшвидше пішла й дала нам спокійно облаштуватися в новій квартирі, але довелося ввічливо погодитися на «новосілля».
— Кириле! Іди ласощі їсти, бабуся принесла! — покликала мого сина свекруха.
— Галино Петрівно, наступного разу краще передавайте солодке нам, Кирилові багато не можна, — попросила я.
— Це ще чому?
— Ви ж самі бачите, що в Кирила надмірна вага. Ми поступово відучуємо його від великої кількості солодкого — це шкідливо для здоров’я.
— Боже мій, та від однієї цукерки нічого не буде! Не думала, що ти така сувора й безсердечна. Пожаліла дитині солодощі!
— Ви не розумієте: він завжди з’їдає дуже багато. Ми от купили йому банку шоколадного крему — він її за кілька хвилин самотужки вичерпав! Потім же зуби болітимуть, зіпсуються. Я турбуюсь про його самопочуття!
У цей момент з’явився Кирило, а Галина Петрівна, проігнорувавши мої слова, вручила йому цілий пакет і наказала негайно йти в кімнату й з’їсти все до останньої цукерки.
Мене це обурило до глибини душі, та я промовчала. Від однієї цукерки справді нічого страшного. Але там їх було зо два десятки — це вже зовсім інше. Тим не менш, за кілька хвилин я нишком зайшла в кімнату Кирила й обережно забрала все, що залишилось, м’яко пояснивши синові, що відтепер я буду видавати по одній. Звісно, він образився, але промовчав.
Можливо, я була занадто вимогливою, але старалася заради дитини. Він ще маленький і не розуміє, наскільки жорстокими можуть бути інші діти й дорослі. Я намагалася його захистити. А от свекруха, видно, мала намір виростити з онука розбещену дитину.
До того ж Галина Петрівна після нашого переїзду несподівано активізувалася. Вона почала з’являтися у нас по кілька разів на тиждень, що доводило мене до сказу. І все через чоловіка, який, з невідомих причин, віддав матері дублікат ключів.
— А що як щось трапиться! Я ж у будь-який момент зможу прийти на допомогу, — пояснювала свекруха.
Я, звичайно, не уявляла, що могло б таке трапитися, щоб потрібна була екстрена допомога Галини Петрівни, але змінити ситуацію вже не могла. Факт залишався фактом.
— Альоно, ти не забула про страву в духовці? — спитала свекруха.
— Не забула, Галино Петрівно. Все під контролем, залишилось ще 20 хвилин.
— Та хіба ж стільки? Мені здається, має бути менше.
— Галино Петрівно, ситуація під контролем.
Попри те, що я повністю контролювала процес приготування, свекруха все одно вчинила по-своєму.
— Навіщо ви дістали деко? Воно ще не готове, — обурилася я.
— Я вже перевірила, все ідеально готове. Якщо передержати — смак постраждає. Я в цьому питанні досвідченіша.
— Галино Петрівно, при всій повазі, я чудово знаю технологію приготування цієї страви — їй потрібно ще щонайменше 10 хвилин томитися.
— Ти мене кулінарії вирішила навчати? Ти ще недосвідчена, мало що тямиш у житті, краще дослухайся до моїх слів! І не смій мені перечити.
Що б я не робила — все викликало критику. То готую не так, то прибираю абияк, то перу «не за технологією». Для моєї свекрухи абсолютно все було неправильним. Зауваження сипались щоразу, як тільки вона переступала поріг нашого дому. Ба більше, вона систематично приходила до нашого повернення. Здавалося, що її головне заняття — наводити «свої порядки» в нашій квартирі.
Вона регулярно пекла Кирилові величезні порції рум’яних булочок із начинкою, половину з яких син миттєво з’їдав. Звісно, я не була проти частувань як таких, але не раз делікатно просила свекруху не перегодовувати дитину подібною їжею. Утім, мої прохання стабільно ігнорувалися.
— Тошо, зможеш завтра після роботи підкинути мене до торгового району? — запитала я в чоловіка. — Потрібно забрати кілька костюмів у клієнтки, я сама все не донесу.
— Завтра мені буде важко вирватися з графіка.
— Тошо, будь ласка, без твоєї допомоги я не впораюсь. Це максимум пів години займе.
— Альоно, не відривай мого хлопчика від роботи. Ти ж цілком здатна впоратись самостійно, — втрутилася свекруха.
— Галино Петрівно, дозвольте нам самостійно вирішити, як краще.
— Я дбаю про свого синочка. Він тільки витратить дорогоцінний час на твої забаганки. Він же сказав, що не може.
— Нічого подібного він не сказав. Антоне, ти зможеш мені допомогти?
— Я поки що не можу точно відповісти, — пробурмотів чоловік.
— Але ж мені справді терміново потрібна твоя підтримка! Або хоча б, будь ласка, оплати послуги транспорту — щоб хтось допоміг.
— Ну й вигадниця! То завези, то забери, то таксі їй оплати. Ти сама взагалі щось умієш?
— Антоне?! — я подивилася на чоловіка, очікуючи реакції.
Він мовчав, уникаючи мого погляду.
— Ясно. Розберусь зі всім сама.
Галина Петрівна патологічно обожнювала встрявати в наші розмови й висловлювати свою неоціненну думку. Складалося стійке враження, що вона навмисно провокує конфлікти між нами. Ця тактика поширювалась і на питання покупок. Наприклад, коли зламалася пральна машина, вона раптом запропонувала придбати вживану, бюджетну модель. Я категорично відмовилася — б/у техніка легко може зламатися знову, а логічніше вкластися в нову. Свекруха наполягала, але цього разу мені вдалося відстояти свою позицію.
Її манера поведінки дратувала мене дедалі більше. Але одна подія остаточно вибила мене з рівноваги, і я вже не змогла стримати емоцій.
Повернувшись додому, я відразу помітила присутність Галини Петрівни. Аромат смаженої картоплі розповсюдився по всій квартирі, щойно я переступила поріг.
— Ви викинули обід, який я спеціально приготувала для сина?! — обурилась я, побачивши вміст контейнерів у смітнику.
— А навіщо ти мого спадкоємця якоюсь дурнею годуєш? Він же — майбутній чоловік! Хай насолоджується справжньою картопелькою!
— Галино Петрівно, скільки разів можна повторювати: Кирилові протипоказано надмірне споживання жирної та солодкої їжі! Ви ще й тістечко йому подали! Це вже переходить усі межі. Подивіться, скільки олії у вашій страві.
— Та що ти знову вигадуєш? Це все виключно корисне для онука. Хай нормально харчується, а не твоїми дієтичними фантазіями.
— Це називається збалансоване харчування, Галино Петрівно. Я готую це все для власної дитини не для того, щоб ви потім усе руйнували!
— То я ще й винна виявилась? Альонко, зміні інтонацію! Я бабуся і набагато старша за тебе — краще знаю, що потрібно моєму онуку!
— Дивлюсь, ви взагалі в усьому найрозумніша!
— Авжеж! А як інакше?
— Досить! Це остання крапля!
Я пішла в спальню, щоби зібратися з думками. Далі миритися з постійною присутністю свекрухи та її ігноруванням моїх прохань я вже не могла.
За кілька днів зателефонувала Галина Петрівна. Я була вдома й раптом почула, як хтось настирливо намагається відімкнути двері.
— Альоно, я чомусь не можу потрапити у вашу квартиру, ключ зовсім не повертається, — обурювалася свекруха. — Викликай негайно майстра.
— На жаль, нічим не можу допомогти, Галино Петрівно, — протягнула я з неприхованим задоволенням.
— Це ще що за новини?!
— Я поміняла замки, тож ваші ключі більше не підходять, — спокійно заявила я своїй свекрусі.
— Що ти накоїла?! Ах ти, безсердечна!
— Це для того, щоб ви більше не з’являлися в нас без попередження, шановна Галино Петрівно.
— Негайно впусти мене! Я ж знаю, що ти вдома!
— Я все Антону розповім! — верещала вона.
— Робіть, як вважаєте за потрібне. Мене це анітрохи не турбує.
Я завершила розмову, внутрішньо радіючи реакції свекрухи. Вона ще довго щось вигукувала за дверима, але я навіть не планувала вставати з ліжка.
Увечері, коли Антон повернувся з роботи, йому зателефонувала мати. Мені не потрібен був гучний зв’язок, щоб здогадатися про тему розмови.
— Мамо, це вже переходить усі межі… Так, ми справді змінили замки, і я цілком підтримую це рішення… Ні, ти, безумовно, важлива для мене, але ти стала приходити надто часто. Ти буквально вимучила Альону своїми зауваженнями й претензіями. До того ж постійно пригощаєш нашого хлопця тим, що йому не можна, хоча Альона неодноразово просила тебе цього не робити… Мамо, будь ласка, не підвищуй голос. Просто сприйми як факт: якщо ти хочеш нас відвідати — спочатку домовляйся, а не приходь коли заманеться.
Судячи з того, як швидко завершилась розмова, я зрозуміла, що свекруха перебуває у стані крайнього обурення й категорично не приймає змін.
— Ну і який результат? — запитала я в чоловіка.
— Образилась на наші дії з замками, — зітхнув Антон.
— Але ти ж розумієш, що ми все зробили правильно? Твоя мама не мала права так поводитись. Кожен її візит — це повчання й самоуправство.
— Звісно, я це розумію. Найбільше мене обурює те, як вона відгодовувала нашого сина, попри наше спільне рішення оздоровити його. Вона не мала права ігнорувати наші батьківські установки.
— От саме про це я й кажу.
Після цього інциденту свекруха повністю припинила з нами спілкування. Антон намагався вийти з нею на зв’язок — телефонував, писав повідомлення — та у відповідь отримував або тишу, або холодні, різкі фрази. З одного боку, мені щиро було шкода чоловіка і його стосунків з матір’ю. Але з іншого — я чітко розуміла: такий розвиток подій був неминучим. Антон теж це усвідомлював. Тепер ми нарешті мали змогу спокійно будувати своє життя та ухвалювати рішення без стороннього втручання.
76-річна кінозірка колись зводила з розуму людей своїми небесно-блакитними очима: ось як вона виглядає сьогодні