У м’ясній лавці стояв приємний запах спецій і свіжого м’яса, яким Наталія найбільше пишалася. Вона завжди обирала найкраще, щоб клієнти поверталися. Грудневий день був у розпалі, і люди метушилися: хтось купував м’ясо на вечерю, хтось сперечався про ціни.
Наталія розкладала свіжі шматки на вітрині, коли раптом помітила маленьку дівчинку. Вона стояла біля дверей, розгублено заглядаючи всередину. Дівчинка виглядала скромно: її шарфик був кілька разів обмотаний навколо шиї, старенька куртка здавалася зовсім тонкою для такої зими. У руках вона міцно тримала якусь маленьку сумочку.
Наталія завмерла на секунду, а потім усміхнулася:
— Дівчинко, заходь! Що ти біля дверей стоїш? Холодно ж.
Дівчинка несміливо переступила поріг. Черга, що стояла в лавці, незадоволено зашуміла, хтось пробурчав:
— Теж мені, дітей сюди пускати. Мішатиметься тільки.
Наталія кинула погляд на буркотливого чоловіка:
— Нічого страшного, почекаєте трохи.
Дівчинка підійшла ближче й, соромлячись, потягнулася до прилавка.
— Тітонько, можна вас попросити? — ледве чутно промовила вона.
Наталія присіла, щоб бути на одному рівні з нею:
— Звісно, люба. Що сталося?
Дівчинка трохи опустила голову, але потім зібралася з духом і заговорила:
— У мене є сусідка. Бабуся старенька. Вона своїх котів годує, а сама майже не їсть. Може, у вас є щось для котів? Щоб вона собі їжі купила.
У лавці запала тиша. Люди перестали перебирати товар і дивитися на ціни, просто слухаючи. Хтось похитав головою, хтось співчутливо зітхнув.
— Як це сама не їсть? — Наталія насупилася.
— Я бачила. У неї в холодильнику лише кефір і шматочок хліба. А котів вона годує щодня, — дівчинка крутила край куртки. — Вони ж у неї, як родина.
Наталія прикусила губу. Це звучало і дивно, і сумно водночас.
— Добре, — м’яко відповіла вона. — Зачекай хвилинку.
Дівчинка кивнула й відійшла трохи вбік. Наталія взяла пакет і швидко почала складати в нього обрізки, кісточки. Потім дістала шматок гарної яловичини й додала зверху.
— Тримай, це для котів, — вона простягнула пакет дівчинці.
Тая завмерла, дивлячись на пакет:
— Справді? Дякую, тітонько!
— А завтра я сама зайду до вашої бабусі. Хочу з нею поговорити, — додала Наталія.
Дівчинка широко усміхнулася, а потім тихо промовила:
— Вона зрадіє. Дякую вам.
Коли дівчинка пішла, у лавці знову загомоніли. Один із постійних клієнтів, літній чоловік, похитав головою:
— От диво, дитяча душа… Як це їй до тієї сусідки діло є?
Наталія, прибираючи залишки товару, подумала:
«Не всі дорослі зроблять так, як ця малеча. Треба допомогти».
Наступного ранку Наталія, не відкладаючи справ у довгий ящик, вирушила за адресою, яку їй повідомила дівчинка. Маленький будинок стояв трохи осторонь від інших, із похиленим парканом і облупленою фарбою на вікнах. Біля хвіртки її зустрів рудий кіт — очевидно, господар місцевих угідь. Він ліниво підвів голову, оцінив Наталію поглядом, але вирішив, що вона не становить загрози, й знову згорнувся клубочком на сходах ґанку.
Наталія постукала у двері.
— Хто там? — почувся слабкий голос із середини.
— Це я, Наталія. З м’ясної лавки, — голосно відповіла вона, відчуваючи, як хриплуватий голос усередині викликає в неї дивну суміш суму й тепла.
Двері тихо рипнули, й на порозі з’явилася худенька літня жінка в старенькій вовняній хустці. Її обличчя було зморене, але випромінювало привітність.
— Ой, доброго дня, — сказала вона трохи розгублено, поправляючи хустку.
— Вибачте, я нічого не замовляла.
— Та я не за замовленням. Я до вас. Можна зайти? — усміхнулася Наталія, намагаючись не бентежити господиню.
Бабуся розгублено кивнула й відступила вбік. Наталія увійшла до будинку. Він був чистий, але скромний. Скромні меблі, трохи продавлений диван, стіл із випраною скатертиною. На вікні стояла чашка з заваркою й відкрита книга. На підлозі, ніби за командою, разом зібралися коти: рудий із ґанку, сірий і зовсім крихітне смугасте кошеня.
— Ось мої хвостики, — сказала бабуся, дивлячись на котів із легкою усмішкою. — А ви навіщо прийшли?
Наталія присіла на стілець, оглядаючи кімнату.
— Дівчинка-сусідка розповіла мені, як ви своїх хвостатих годуєте, а самі ледь чай п’єте, — прямо сказала вона. — Це правда?
Бабуся знітилася, стиснула куточок хустки.
— Та що там… мені багато не треба. А вони ж… вони ж нікому, крім мене, не потрібні, — пробурмотіла вона, опустивши очі.
— Але ж і ви комусь потрібні, — тихо, але впевнено сказала Наталія. — Вам теж треба нормально харчуватися. Не лише котами жити.
Бабуся знизала плечима.
— Та що ви… Пенсія у мене маленька. А котів шкода. Вони ж із двору, всі голодні. Як їх кинути?
Наталія кивнула, відчуваючи, як її серце стискається від цієї простої, але такої зворушливої відданості.
— Давайте так. Я буду залишати для вас обрізки м’яса. Безкоштовно. Для котів. А ви витрачайте пенсію на себе. Ну хоча б трохи. Домовилися? — запропонувала вона, дивлячись прямо в очі господині.
Бабуся довго мовчала, а потім тихо відповіла:
— Навіть не знаю, що сказати…
— Скажіть «домовилися», — усміхнулася Наталія, підморгнувши. — І справа з кінцем.
— Домовилися, — пробурмотіла бабуся, ховаючи очі, в яких блиснули сльози.
— Ось і добре, — Наталія встала. — Завтра принесу вам перший пакунок. І не сперечайтеся, — попередила вона, бачачи, як бабуся збирається щось заперечити.
На порозі бабуся раптом затрималася.
— Наталіє, а чому ви це робите? Адже… я вам ніхто, — спитала вона, ніяково тереблячи куточок хустки.
— Просто я можу. І, знаєте, ви вже не зовсім ніхто, — усміхнулася Наталія, махнула рукою й пішла, відчуваючи, як усередині розливається дивне, але приємне тепло.
Відтоді, як вони домовилися, життя бабусі почало змінюватися. Наталія щотижня залишала для неї невеликий пакунок з обрізками. Це не коштувало великих грошей, але усвідомлення того, що вона допомагає, гріло її душу. Бабуся завжди приходила за своїм «подарунком» вчасно — у точно визначений день, як за розкладом. Вона приносила із собою вдячність, а іноді й щось своє: баночку варення, свіжі яйця або просто щиру усмішку.
— Ось, Наталіє, домашнє малинове варення. Це я сама варила, онуки минулого року допомагали ягоди збирати, — якось сказала вона, простягаючи баночку.
— Ой, бабусю, навіщо ви? У мене все є! — усміхнулася Наталія, але все ж узяла частування.
— Це не рахується, Наталочко. Це — від душі, — відповіла бабуся, поправляючи хустку.
Коти теж помітно оживилися. Рудий кіт, який раніше ліниво дрімав на ґанку, тепер, ситий і задоволений, голосно муркотів, коли бабуся ставила миску з їжею. Їхня шерсть заблищала, а самі вони вже не здавалися худими.
— Подивіться на цього красеня! — Наталія, забігши до бабусі, підморгнула в бік кота. — Бачу, добре годуєте.
— Та це ж ви годуєте, — сміялася бабуся. — А я тільки накладаю.
Наталія помітила, як обличчя бабусі стало виглядати краще. Зморшки, звісно, залишилися, але з’явився рум’янець. Старенька більше не здавалася такою втомленою й сумною, як уперше.
— Суп із м’ясом зварила, — одного разу похвалилася бабуся, зазирнувши в лавку.
— От і чудово, — схвалила Наталія. — Тепер завжди так робіть.
Поступово бабуся почала заходити не лише за обрізками. Вона затримувалася, щоб поговорити. Наталія ловила себе на думці, що ці розмови їй самій подобаються.
— А у вас діти є? — якось запитала бабуся.
— Ні, бабусю, не склалося, — відповіла Наталія, обдумуючи, чи варто продовжувати. — Але, знаєте, я завжди мріяла про велику родину. Може, ще буде.
Бабуся усміхнулася, погладжуючи вовняний шарф.
— Усе у вас буде, Наталочко. Ви ж добра людина. Усе до вас повернеться.
Перед Новим роком Наталія вирішила зробити бабусі невеликий подарунок. Замість звичайних обрізків вона принесла їй цілий шматок гарного м’яса.
— Це вам. Для святкового столу, — сказала вона, простягаючи пакунок.
— Наталочко, та ти що! Я не можу такого взяти, — запротестувала бабуся, заперечно хитаючи головою.
— Бабусю, не ображайте мене. Це подарунок, розумієте?
Бабуся довго відмовлялася, але, побачивши рішучість Наталії, взяла пакунок.
— Ну що ти за людина така добра, — тихо сказала вона, витираючи очі куточком хустки.
Ці дрібниці робили обох щасливішими. Наталія раділа, бачачи бабусю більш життєрадісною. А бабуся… бабуся знову відчувала, що про неї хтось піклується.
Іноді маленькі зміни в чиємусь житті можуть створити ефект великого бумеранга добра, повертаючись теплими словами й радістю, яка наповнює серце.
Був ранній ранок, коли бабуся у своїй незмінній вовняній хустці зайшла до м’ясної крамниці. У руках вона тримала вузлик, загорнутий у чисту білу тканину. Наталія стояла за прилавком, розкладаючи свіжі шматки м’яса, й одразу її помітила.
— Бабусю Валю, чого це ви так рано? — Наталія здивовано подивилася на неї.
— Я вам тут принесла. Дякую сказати хочу, — відповіла вона, поставивши вузлик на прилавок. З нього віяло ароматом свіжої випічки.
— Та що ви, бабусю, не треба було! — Наталія замахала руками, але старенька усміхнулася й кивнула, ніби не бажаючи чути заперечень.
— Це від душі. Пиріг щойно спекла, ще теплий, спробуйте. І ось варення, малинове. Раптом вашим дітям сподобається.
Наталія усміхнулася, дивлячись на бабусю. Вона завжди дивувалася, як у цій тендітній людині знаходилося стільки душевного тепла. Прийнявши частування, вона поставила його на стіл поруч.
— Дякую, бабусю. Але, знаєте, ви вже віддячили мені. Своїми усмішками й тим, що тепер дбаєте про себе.
Бабуся Валя засоромилася, поправляючи куточок хустки.
— Ви мені стільки добра зробили, що я не можу не дякувати.
— Ну, тоді домовилися. Пиріг — за вашу турботу про себе. Годиться? — Наталія хитро примружилася.
— Годиться, — кивнула бабуся, засміявшись. Сміх був неголосний, але такий справжній, що Наталія мимоволі усміхнулася у відповідь.
Відтоді їхні зустрічі стали регулярними. Бабуся Валя все частіше заходила не лише по м’ясо, а й просто поговорити. Наталія, помічаючи, що бабуся стала триматися впевненіше, зрозуміла, що їхнє спілкування принесло користь не лише їй самій, але й бабусі.
— Наталочко, уявляєте, я нещодавно зварила борщ, такий смачний вийшов! Коти ледве каструлю не перекинули, думали, що їм дістанеться, — розповідала бабуся, сміючись.
— А що ви хотіли, бабусю? Ви ж їх на м’ясо підсадили! Тепер вони й за борщем полюють, — жартувала Наталія.
Розмови з бабусею наповнювали її день теплом. Здавалося, навіть інші покупці, що стояли в черзі, починали посміхатися, слухаючи їх.
Наприкінці грудня Наталія вирішила влаштувати сюрприз. Вона не лише приготувала для бабусі звичний пакунок з обрізками, але й поклала туди шматок свинини, пару курячих стегон і пакет борошна.
Коли бабуся побачила це, вона розгубилася.
— Наталочко, ну що це ви? Скільки ж тут усього… Навіщо?
— Новий рік же скоро, бабусю. Треба зустрічати зі смаколиками, — відповіла Наталія, простягаючи пакунок.
— Та ви… та я… — бабуся аж розчулилася. — У мене тепер не Новий рік, а справжнє свято буде. Дякую вам, рідна.
Коли бабуся пішла, Наталія ще довго дивилася їй услід, відчуваючи, як серце переповнює тепло. Вона згадала, як усе почалося з однієї маленької дівчинки, яка просила їжу для котів. А тепер ця допомога перетворилася на дружбу.
Одного разу Наталія принесла бабусі новий сюрприз: фотоальбом і пачку кольорового паперу.
— Це що? — здивувалася бабуся.
— Хотіла запропонувати вам зайнятися поробками. Я в дитячому садку бачила, як це захоплює дітей. А у вас, думаю, вийде не гірше, — сказала Наталія.
— А навіщо? — здивувалася старенька, бережно притискаючи альбом до грудей.
— Для радості. І собі, і сусідам показати, що не лише борщем живе людина, — підморгнула Наталія.
Бабуся Валя з усмішкою погодилася. Через тиждень вона принесла до крамниці свої перші роботи: яскраві листівки, прикрашені паперовими квітами. Наталія із захопленням їх розглядала.
— Бабусю, та ви — майстриня! — захоплено вигукнула вона. — Може, вам гурток відкрити?
— Ой, та що ви, — сором’язливо махнула рукою старенька. — Просто хотіла подякувати вам за все.
Наталія, дивлячись на бабусю, відчувала, що навіть такі дрібниці здатні змінювати життя. А, можливо, й не одне.