Вибачте, а у вас є щось для котів? У мене сусідка-бабуся, вона майже нічого не їсть, лише котів годує

У м’ясній лавці стояв приємний запах спецій і свіжого м’яса, яким Наталія найбільше пишалася. Вона завжди обирала найкраще, щоб клієнти поверталися. Грудневий день був у розпалі, і люди метушилися: хтось купував м’ясо на вечерю, хтось сперечався про ціни.

Наталія розкладала свіжі шматки на вітрині, коли раптом помітила маленьку дівчинку. Вона стояла біля дверей, розгублено заглядаючи всередину. Дівчинка виглядала скромно: її шарфик був кілька разів обмотаний навколо шиї, старенька куртка здавалася зовсім тонкою для такої зими. У руках вона міцно тримала якусь маленьку сумочку.

Наталія завмерла на секунду, а потім усміхнулася:

— Дівчинко, заходь! Що ти біля дверей стоїш? Холодно ж.

Дівчинка несміливо переступила поріг. Черга, що стояла в лавці, незадоволено зашуміла, хтось пробурчав:

— Теж мені, дітей сюди пускати. Мішатиметься тільки.

Наталія кинула погляд на буркотливого чоловіка:

— Нічого страшного, почекаєте трохи.

Дівчинка підійшла ближче й, соромлячись, потягнулася до прилавка.

— Тітонько, можна вас попросити? — ледве чутно промовила вона.

Наталія присіла, щоб бути на одному рівні з нею:

— Звісно, люба. Що сталося?

Дівчинка трохи опустила голову, але потім зібралася з духом і заговорила:

— У мене є сусідка. Бабуся старенька. Вона своїх котів годує, а сама майже не їсть. Може, у вас є щось для котів? Щоб вона собі їжі купила.

У лавці запала тиша. Люди перестали перебирати товар і дивитися на ціни, просто слухаючи. Хтось похитав головою, хтось співчутливо зітхнув.

— Як це сама не їсть? — Наталія насупилася.

— Я бачила. У неї в холодильнику лише кефір і шматочок хліба. А котів вона годує щодня, — дівчинка крутила край куртки. — Вони ж у неї, як родина.

Наталія прикусила губу. Це звучало і дивно, і сумно водночас.

— Добре, — м’яко відповіла вона. — Зачекай хвилинку.

Дівчинка кивнула й відійшла трохи вбік. Наталія взяла пакет і швидко почала складати в нього обрізки, кісточки. Потім дістала шматок гарної яловичини й додала зверху.

— Тримай, це для котів, — вона простягнула пакет дівчинці.

Тая завмерла, дивлячись на пакет:

— Справді? Дякую, тітонько!

— А завтра я сама зайду до вашої бабусі. Хочу з нею поговорити, — додала Наталія.

Дівчинка широко усміхнулася, а потім тихо промовила:

— Вона зрадіє. Дякую вам.

Коли дівчинка пішла, у лавці знову загомоніли. Один із постійних клієнтів, літній чоловік, похитав головою:

— От диво, дитяча душа… Як це їй до тієї сусідки діло є?

Наталія, прибираючи залишки товару, подумала:

«Не всі дорослі зроблять так, як ця малеча. Треба допомогти».

Наступного ранку Наталія, не відкладаючи справ у довгий ящик, вирушила за адресою, яку їй повідомила дівчинка. Маленький будинок стояв трохи осторонь від інших, із похиленим парканом і облупленою фарбою на вікнах. Біля хвіртки її зустрів рудий кіт — очевидно, господар місцевих угідь. Він ліниво підвів голову, оцінив Наталію поглядом, але вирішив, що вона не становить загрози, й знову згорнувся клубочком на сходах ґанку.

Наталія постукала у двері.

— Хто там? — почувся слабкий голос із середини.

— Це я, Наталія. З м’ясної лавки, — голосно відповіла вона, відчуваючи, як хриплуватий голос усередині викликає в неї дивну суміш суму й тепла.

Двері тихо рипнули, й на порозі з’явилася худенька літня жінка в старенькій вовняній хустці. Її обличчя було зморене, але випромінювало привітність.

— Ой, доброго дня, — сказала вона трохи розгублено, поправляючи хустку.

— Вибачте, я нічого не замовляла.

— Та я не за замовленням. Я до вас. Можна зайти? — усміхнулася Наталія, намагаючись не бентежити господиню.

Бабуся розгублено кивнула й відступила вбік. Наталія увійшла до будинку. Він був чистий, але скромний. Скромні меблі, трохи продавлений диван, стіл із випраною скатертиною. На вікні стояла чашка з заваркою й відкрита книга. На підлозі, ніби за командою, разом зібралися коти: рудий із ґанку, сірий і зовсім крихітне смугасте кошеня.

— Ось мої хвостики, — сказала бабуся, дивлячись на котів із легкою усмішкою. — А ви навіщо прийшли?

Наталія присіла на стілець, оглядаючи кімнату.

— Дівчинка-сусідка розповіла мені, як ви своїх хвостатих годуєте, а самі ледь чай п’єте, — прямо сказала вона. — Це правда?

Бабуся знітилася, стиснула куточок хустки.

— Та що там… мені багато не треба. А вони ж… вони ж нікому, крім мене, не потрібні, — пробурмотіла вона, опустивши очі.

— Але ж і ви комусь потрібні, — тихо, але впевнено сказала Наталія. — Вам теж треба нормально харчуватися. Не лише котами жити.

Бабуся знизала плечима.

— Та що ви… Пенсія у мене маленька. А котів шкода. Вони ж із двору, всі голодні. Як їх кинути?

Наталія кивнула, відчуваючи, як її серце стискається від цієї простої, але такої зворушливої відданості.

— Давайте так. Я буду залишати для вас обрізки м’яса. Безкоштовно. Для котів. А ви витрачайте пенсію на себе. Ну хоча б трохи. Домовилися? — запропонувала вона, дивлячись прямо в очі господині.

Бабуся довго мовчала, а потім тихо відповіла:

— Навіть не знаю, що сказати…

— Скажіть «домовилися», — усміхнулася Наталія, підморгнувши. — І справа з кінцем.

— Домовилися, — пробурмотіла бабуся, ховаючи очі, в яких блиснули сльози.

— Ось і добре, — Наталія встала. — Завтра принесу вам перший пакунок. І не сперечайтеся, — попередила вона, бачачи, як бабуся збирається щось заперечити.

На порозі бабуся раптом затрималася.

— Наталіє, а чому ви це робите? Адже… я вам ніхто, — спитала вона, ніяково тереблячи куточок хустки.

— Просто я можу. І, знаєте, ви вже не зовсім ніхто, — усміхнулася Наталія, махнула рукою й пішла, відчуваючи, як усередині розливається дивне, але приємне тепло.

Відтоді, як вони домовилися, життя бабусі почало змінюватися. Наталія щотижня залишала для неї невеликий пакунок з обрізками. Це не коштувало великих грошей, але усвідомлення того, що вона допомагає, гріло її душу. Бабуся завжди приходила за своїм «подарунком» вчасно — у точно визначений день, як за розкладом. Вона приносила із собою вдячність, а іноді й щось своє: баночку варення, свіжі яйця або просто щиру усмішку.

— Ось, Наталіє, домашнє малинове варення. Це я сама варила, онуки минулого року допомагали ягоди збирати, — якось сказала вона, простягаючи баночку.

— Ой, бабусю, навіщо ви? У мене все є! — усміхнулася Наталія, але все ж узяла частування.

— Це не рахується, Наталочко. Це — від душі, — відповіла бабуся, поправляючи хустку.

Коти теж помітно оживилися. Рудий кіт, який раніше ліниво дрімав на ґанку, тепер, ситий і задоволений, голосно муркотів, коли бабуся ставила миску з їжею. Їхня шерсть заблищала, а самі вони вже не здавалися худими.

— Подивіться на цього красеня! — Наталія, забігши до бабусі, підморгнула в бік кота. — Бачу, добре годуєте.

— Та це ж ви годуєте, — сміялася бабуся. — А я тільки накладаю.

Наталія помітила, як обличчя бабусі стало виглядати краще. Зморшки, звісно, залишилися, але з’явився рум’янець. Старенька більше не здавалася такою втомленою й сумною, як уперше.

— Суп із м’ясом зварила, — одного разу похвалилася бабуся, зазирнувши в лавку.

— От і чудово, — схвалила Наталія. — Тепер завжди так робіть.

Поступово бабуся почала заходити не лише за обрізками. Вона затримувалася, щоб поговорити. Наталія ловила себе на думці, що ці розмови їй самій подобаються.

— А у вас діти є? — якось запитала бабуся.

— Ні, бабусю, не склалося, — відповіла Наталія, обдумуючи, чи варто продовжувати. — Але, знаєте, я завжди мріяла про велику родину. Може, ще буде.

Бабуся усміхнулася, погладжуючи вовняний шарф.

— Усе у вас буде, Наталочко. Ви ж добра людина. Усе до вас повернеться.

Перед Новим роком Наталія вирішила зробити бабусі невеликий подарунок. Замість звичайних обрізків вона принесла їй цілий шматок гарного м’яса.

— Це вам. Для святкового столу, — сказала вона, простягаючи пакунок.

— Наталочко, та ти що! Я не можу такого взяти, — запротестувала бабуся, заперечно хитаючи головою.

— Бабусю, не ображайте мене. Це подарунок, розумієте?

Бабуся довго відмовлялася, але, побачивши рішучість Наталії, взяла пакунок.

— Ну що ти за людина така добра, — тихо сказала вона, витираючи очі куточком хустки.

Ці дрібниці робили обох щасливішими. Наталія раділа, бачачи бабусю більш життєрадісною. А бабуся… бабуся знову відчувала, що про неї хтось піклується.

Іноді маленькі зміни в чиємусь житті можуть створити ефект великого бумеранга добра, повертаючись теплими словами й радістю, яка наповнює серце.

Був ранній ранок, коли бабуся у своїй незмінній вовняній хустці зайшла до м’ясної крамниці. У руках вона тримала вузлик, загорнутий у чисту білу тканину. Наталія стояла за прилавком, розкладаючи свіжі шматки м’яса, й одразу її помітила.

— Бабусю Валю, чого це ви так рано? — Наталія здивовано подивилася на неї.

— Я вам тут принесла. Дякую сказати хочу, — відповіла вона, поставивши вузлик на прилавок. З нього віяло ароматом свіжої випічки.

— Та що ви, бабусю, не треба було! — Наталія замахала руками, але старенька усміхнулася й кивнула, ніби не бажаючи чути заперечень.

— Це від душі. Пиріг щойно спекла, ще теплий, спробуйте. І ось варення, малинове. Раптом вашим дітям сподобається.

Наталія усміхнулася, дивлячись на бабусю. Вона завжди дивувалася, як у цій тендітній людині знаходилося стільки душевного тепла. Прийнявши частування, вона поставила його на стіл поруч.

— Дякую, бабусю. Але, знаєте, ви вже віддячили мені. Своїми усмішками й тим, що тепер дбаєте про себе.

Бабуся Валя засоромилася, поправляючи куточок хустки.

— Ви мені стільки добра зробили, що я не можу не дякувати.

— Ну, тоді домовилися. Пиріг — за вашу турботу про себе. Годиться? — Наталія хитро примружилася.

— Годиться, — кивнула бабуся, засміявшись. Сміх був неголосний, але такий справжній, що Наталія мимоволі усміхнулася у відповідь.

Відтоді їхні зустрічі стали регулярними. Бабуся Валя все частіше заходила не лише по м’ясо, а й просто поговорити. Наталія, помічаючи, що бабуся стала триматися впевненіше, зрозуміла, що їхнє спілкування принесло користь не лише їй самій, але й бабусі.

— Наталочко, уявляєте, я нещодавно зварила борщ, такий смачний вийшов! Коти ледве каструлю не перекинули, думали, що їм дістанеться, — розповідала бабуся, сміючись.

— А що ви хотіли, бабусю? Ви ж їх на м’ясо підсадили! Тепер вони й за борщем полюють, — жартувала Наталія.

Розмови з бабусею наповнювали її день теплом. Здавалося, навіть інші покупці, що стояли в черзі, починали посміхатися, слухаючи їх.

Наприкінці грудня Наталія вирішила влаштувати сюрприз. Вона не лише приготувала для бабусі звичний пакунок з обрізками, але й поклала туди шматок свинини, пару курячих стегон і пакет борошна.

Коли бабуся побачила це, вона розгубилася.

— Наталочко, ну що це ви? Скільки ж тут усього… Навіщо?

— Новий рік же скоро, бабусю. Треба зустрічати зі смаколиками, — відповіла Наталія, простягаючи пакунок.

— Та ви… та я… — бабуся аж розчулилася. — У мене тепер не Новий рік, а справжнє свято буде. Дякую вам, рідна.

Коли бабуся пішла, Наталія ще довго дивилася їй услід, відчуваючи, як серце переповнює тепло. Вона згадала, як усе почалося з однієї маленької дівчинки, яка просила їжу для котів. А тепер ця допомога перетворилася на дружбу.

Одного разу Наталія принесла бабусі новий сюрприз: фотоальбом і пачку кольорового паперу.

— Це що? — здивувалася бабуся.

— Хотіла запропонувати вам зайнятися поробками. Я в дитячому садку бачила, як це захоплює дітей. А у вас, думаю, вийде не гірше, — сказала Наталія.

— А навіщо? — здивувалася старенька, бережно притискаючи альбом до грудей.

— Для радості. І собі, і сусідам показати, що не лише борщем живе людина, — підморгнула Наталія.

Бабуся Валя з усмішкою погодилася. Через тиждень вона принесла до крамниці свої перші роботи: яскраві листівки, прикрашені паперовими квітами. Наталія із захопленням їх розглядала.

— Бабусю, та ви — майстриня! — захоплено вигукнула вона. — Може, вам гурток відкрити?

— Ой, та що ви, — сором’язливо махнула рукою старенька. — Просто хотіла подякувати вам за все.

Наталія, дивлячись на бабусю, відчувала, що навіть такі дрібниці здатні змінювати життя. А, можливо, й не одне.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Вибачте, а у вас є щось для котів? У мене сусідка-бабуся, вона майже нічого не їсть, лише котів годує