У трикімнатній квартирі в новобудові Марія прибирала до приїзду свекрухи. Білосніжні фіранки, ретельно витерті меблі. Щоп’ятниці Софія Михайлівна приходила на вечерю, і щоразу Марія прагнула, щоб усе було ідеально.
Нікіта повернувся з роботи раніше, допомагаючи дружині з останніми приготуваннями.
— Мама обіцяла принести свій фірмовий пиріг, — Нікіта поправляв скатертину на столі.
— Чудово, — Марія всміхнулась через силу. — Сподіваюсь, сьогодні обійдеться без сварок.
Дзвінок у двері перервав їхню розмову. Марія глибоко зітхнула, готуючись до чергового вечора родинної напруги.
— Дорогенькі мої! — Софія Михайлівна з порога окинула поглядом квартиру. — Знову меблі переставили? Нікіто, я ж казала, що диван краще поставити біля вікна.
— Мамо, ми з Марією вирішили, що так зручніше, — Нікіта забрав у матері пакети.
Софія Михайлівна пройшла до вітальні, провела пальцем по полиці з книжками.
— Ну-ну, — свекруха підтиснула губи. — Чистота, звісно, на висоті.
— Дякую, — Марія натягнуто всміхнулась.
Під час вечері розмова неминуче торкнулась квартири.
— Пам’ятаю, як Нікіточка дзвонив: «Мамо, ми знайшли квартиру!». А про гроші й не подумав, — Софія Михайлівна підморгнула синові. — Добре, що я роками відкладала на тебе.
Марія міцніше стиснула виделку.
— Софіє Михайлівно, ми вже це сто разів обговорювали. Я внесла сімдесят відсотків вартості, — голос Марії звучав рівно, хоча всередині все кипіло.
— Ой, ці всі відсотки, — відмахнулась свекруха. — Головне, що мій син має де жити завдяки матері.
— Завдяки нам обом, — Марія підвелася, щоб зібрати тарілки.
П’ять років таких п’ятниць. П’ять років одних і тих же розмов.
Марія та Нікіта обидвоє працювали в IT-компанії. Гарні зарплати дозволяли не тільки жити в достатку, а й відкладати на майбутнє. Вони пережили звільнення Нікіти й тримісячні пошуки нової роботи. Вистояли, коли в Марії були проблеми зі здоров’ям.
— До речі, я вчора дзвонила Ані, — Софія Михайлівна перервала думки Марії. — Вона повертається додому. У Харкові для юристів зараз роботи нема.
— Так, я знаю, — кивнув Нікіта. — Сестра вже надіслала резюме в кілька місцевих компаній.
— А де вона житиме? — спитала Марія, хоча вже здогадувалась про відповідь.
— Ну як де? У мами, звісно, — Нікіта сказав це так, ніби іншого варіанту й бути не може.
Через тиждень телефонний дзвінок розбудив Марію недільного ранку. Дзвонила мама.
— Маринко, дідусеві зовсім погано, — голос тремтів. — Лікарі не дають жодних прогнозів.
Дідусь прожив ще місяць. Змучена горем родина зібралася на оголошення заповіту. Стара двокімнатна квартира в центрі міста дісталась Марії.
— Він завжди казав, що залишить її тобі, — мама обіймала дочку. — Пам’ятаєш, як ти проводила там кожне літо?
Батьки Марії вирішили зробити у квартирі ремонт перед тим, як вирішувати її подальшу долю. Два місяці по тому квартира змінилася до невпізнання.
Тоді й прийшло повідомлення від двоюрідної сестри Вікторії. Вона з маленьким сином опинилась у складній ситуації після розлучення.
— Машо, ми можемо пожити у тебе? Зовсім ненадовго, поки я не стану на ноги, — голос Вікторії в слухавці звучав благально.
Марія не роздумувала жодної секунди.
— Звичайно, живіть скільки треба. Грошей не треба.
Вікторія з сином Михайлом виявилися ідеальними квартирантами. Охайні, ввічливі, вони поважали простір і не галасували.
Але коли про це дізналася Софія Михайлівна — почався справжній скандал.
— Це ж треба! — свекруха сплеснула руками за святковим столом. — Родичам квартиру безплатно, а з чужих людей три шкури готова здерти!
— Софіє Михайлівно, про що ви? — Марія розгублено кліпала очима.
— Ти чудово розумієш! Анечці моїй доводиться тулитися в комірчині, а твоя сестричка живе в цілій квартирі задарма! — свекруха аж задихалась від обурення.
— Віка у складній ситуації, — Марія намагалася говорити спокійно. — До того ж це мій вибір — з кого брати гроші, а з кого ні.
— Як зручно! — Софія Михайлівна різко підвелася. — Нікіто, ти чуєш? Твоя дружина підтримує свою рідню, а твою сестру ладна виставити на вулицю!
Марія ошелешено переводила погляд зі свекрухи на чоловіка.
— Я ніколи такого не казала.
Нікіта сидів, опустивши голову.
— Мамо, давай без цього…
— Ні вже, давай з цього! — свекруха не зупинялась. — Квартира тобі дісталась просто так, а ти навіть не хочеш допомогти сім’ї!
Марія глибоко зітхнула, намагаючись зберегти спокій.
— Квартира — це моя спадщина. І я допомагаю своїй сім’ї так, як вважаю за потрібне.
— А ми теж твоя сім’я! Нікіто, скажи їй! Хай бере гроші з сестри, раз така принципова!
Нікіта дивився у свою тарілку, ніби шукав там відповіді на всі питання.
Марія помітила зміни в поведінці чоловіка. Нікіта все частіше ставав на бік матері у їхніх нескінченних суперечках.
— Маріє, ти могла б бути м’якшою, — говорив він після чергового візиту Софії Михайлівни. — Мама просто хвилюється за родину.
— За свою родину, — Марія перебирала фотографії на полиці. — А я, виходить, не родина?
Нікіта зітхав, хитаючи головою.
— Не починай знову. Ти перебільшуєш.
Але Марія не перебільшувала. Під час родинних свят, коли за столом збиралися родичі з обох боків, Нікіта наче змагався із самим собою у нетактовності.
На дні народження мами Марії, коли запросили й Вікторію з сином, Нікіта не втримався.
— Як вам живеться в нашій квартирі? — запитав він Вікторію навмисно голосно. — Все влаштовує?
Батьки Марії перезирнулися. Вікторія почервоніла.
— Дуже вдячна Маші за допомогу, — тихо відповіла вона. — Ми намагаємось не завдавати клопоту.
— Та звичайно, — Нікіта всміхався занадто широко. — У нашій квартирі й не має бути клопоту.
— У Машиній квартирі, — поправила мама Марії.
— Ну, це як подивитися, — Нікіта розвів руками. — Сімейне майно — спільне.
Після того випадку Марія припинила влаштовувати спільні свята. Великдень — з батьками, Новий рік — із чоловіком та свекрухою. Так спокійніше.
Але Софія Михайлівна не заспокоювалась. Її невдоволення зростало з кожним днем.
— Це просто непристойно! — заявила свекруха під час одного з візитів. — Дві квартири на одну жінку! Це вже занадто, як на мене.
Марія спокійно різала овочі на салат. Удавала, що не чує.
Голос Нікіти звучав якось невпевнено:
— Мамо, давай не сьогодні.
Софія Михайлівна підвищила голос:
— А коли? Коли твоя дружина зрозуміє, що в неї занадто багато, а в інших — занадто мало?
Марія відклала ніж.
— У мене немає «занадто багато». Є те, що я заробила і що отримала у спадок від улюбленого дідуся.
— От саме! — свекруха сплеснула руками. — Отримала просто так! А моя донька працює, як проклята, і не може зняти пристойне житло!
Марія подивилась на чоловіка в очікуванні підтримки. Але Нікіта мовчав, втупившись у тарілку.
Грім прогримів за тиждень. Нікіта повернувся додому пізно — напружений і рішучий.
— Нам треба поговорити, — він сів навпроти Марії, склавши руки на столі.
— Слухаю, — Марія закрила книжку.
— Я довго думав про нашу ситуацію, — почав Нікіта. — Від твоєї другої квартири жодної користі. Вона могла б бути корисною для родини. І треба дещо змінити.
— Що ти маєш на увазі? — Марія напружилась.
— У твоїй квартирі житиме моя сестра. Виселяй своїх родичів!
Марія завмерла, не вірячи своїм вухам.
— Вигнати Віку з дитиною? — вона похитала головою. — Ти серйозно?
— Абсолютно, — Нікіта дивився їй прямо в очі. — Ані потрібно десь жити.
— І чим це відрізняється від теперішньої ситуації? — Марія розвела руками. — У квартирі так само безплатно житиме родичка.
— Там житиме моя сестра, — відрізав Нікіта. — А не бозна-хто.
— Вікторія — моя двоюрідна сестра, — Марія стиснула кулаки. — І в неї маленька дитина!
— А Аня — рідна сестра твого чоловіка! — Нікіта підвищив голос.
Марія підвелася з-за столу.
— Вікторія з Мішею нікуди не поїдуть. І крапка.
— Значить, тобі байдуже на мою сім’ю? — Нікіта теж підвівся.
— А тобі на мою? — парирувала Марія.
Вони дивилися одне на одного через стіл, як чужі. Роки спільного життя розсипались, як картковий будиночок.
— Я більше так не можу, — тихо сказала Марія. — Ми по різні боки.
— Це ти на іншому боці!
Нікіта вийшов з кухні.
Близько дев’ятої пролунав дзвінок у двері. Марія ще спала — ніч минула без сну, в сльозах і роздумах. Вона почула, як Нікіта відкрив двері. Потім — приглушені голоси в коридорі.
Гучний голос Софії Михайлівни рознісся по квартирі:
— Де ця егоїстка? Хай подивиться мені в очі!
Марія накинула халат і вийшла зі спальні. В коридорі стояли свекруха та Аня — рудоволоса копія брата.
— Доброго ранку, — холодно привіталася Марія.
— Нічого доброго! — відрізала Софія Михайлівна. — Ти думаєш тільки про себе й свою рідню!
— А про кого я маю думати? — запитала Марія, схрестивши руки на грудях.
— Про сестру чоловіка, звісно! — свекруха зробила крок уперед. — Про дівчину, яка повернулася до рідного міста й не має даху над головою!
— У неї є дах, — Марія намагалася говорити спокійно. — Ваша квартира, Софіє Михайлівно.
— Там тісно! — втрутилась Аня. — Ти що, не розумієш?
— Розумію, — кивнула Марія. — Розумію, що в моїй квартирі теж живуть люди, яким нікуди йти.
— Вижени їх! — зажадала свекруха. — Родичі мають допомагати одне одному!
— Саме тому я й допомагаю Вікторії, — Марія подивилася на чоловіка. — Нікіто, скажи щось.
— Я вже все сказав учора, — Нікіта стояв поруч із матір’ю та сестрою. — Ти маєш звільнити квартиру для Ані.
Марія обвела поглядом усіх трьох. На їхніх обличчях — одне й те саме вираз упевненості у своїй правоті.
— Нікіто, про свою сім’ю ти маєш дбати сам, — твердо сказала Марія. — Без моїх жертв.
— Ти чула? — Софія Михайлівна вчепилася в руку сина. — Вона вважає тебе чужим!
— Я цього не казала, — Марія похитала головою. — Але я не виганю свою сестру з дитиною заради Ані.
— Тоді забирайся сама! — раптом вигукнув Нікіта, аж слина бризнула. — Тепер у цій квартирі житиме Аня!
У кімнаті запала тиша. Марія дивилась на чоловіка, не впізнаючи його.
— Це наша спільна квартира, — нагадала вона.
— Тоді я подам на розлучення, — Нікіта дивився повз неї. — І на поділ майна.
— Чудово. Я теж цього хочу.
Вона повернулась і пішла до спальні. Руки тремтіли, коли вона витягала валізу зі шафи. Швидко зібрала найнеобхідніше. На порозі обернулась — Нікіта стояв у дверях і спостерігав за нею.
— Забирайся, — кинув він. — І не повертайся.
— Не хвилюйся, — Марія пройшла повз нього. — Не повернусь.
На сходовому майданчику вона дістала телефон і викликала таксі. Незабаром вона вже була в батьків. А згодом подала заяву на розлучення та поділ майна.
Суд присудив їй сімдесят відсотків вартості їхньої квартири. Марія купила двокімнатну квартиру неподалік від роботи. Довелося залізти в заощадження й позичити в батьків. Але воно того вартувало.
Вікторія з сином пожили в неї ще пів року, а потім з’їхали. Віка зустріла хорошого чоловіка й вирішила почати нове життя. Марія здала квартиру дідуся — це дало стабільний дохід.
Вона була вільною.
У супермаркеті біля дому Марія випадково зіткнулась із Софією Михайлівною. Свекруха впізнала її одразу.
— Задоволена? — прошипіла вона, нахилившись до вуха Марії. — Зіпсувала життя моєму синочку й доньці! Тепер ми всі тулимось в одній квартирі!
Марія спокійно подивилась на неї.
— Сподіваюсь, Нікіта дбає про свою сім’ю так, як вважає за потрібне, — вона поклала в кошик пачку макаронів. — Всього доброго, Софіє Михайлівно.
І пройшла повз, не озираючись. Їй було байдуже.
Вaʍ відoʍo, які сoлoдoщі здaтні зaхuстuтu neчінкy, щuтoвuдкy тa знuзuтu pівeнь хoлeстepuнy?